Ухвала

від 11.12.2024 по справі 132/2643/24

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 132/2643/24

провадження № 61-15489ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

розглянув касаційну скаргуПриватного акціонерного товариства «Зернопродукт МХП» на ухвалу Калинівського районного суду Вінницької області від 22 серпня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року

у справі за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемешівка Агро Плюс» про забезпечення позову у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемешівка Агро Плюс» до ОСОБА_1 , Приватного акціонерного товариства «Зернопродукт МХП» про визнання недійсним договору оренди землі та поновлення договору шляхом визнання додаткової угоди до договору оренди землі укладеною,

ВСТАНОВИВ:

20 серпня 2024 року Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемешівка Агро Плюс» (далі - ТОВ «Лемешівка Агро Плюс») звернулося до суду з позовом

до ОСОБА_1 , Приватного акціонерного товариства «Зернопродукт МХП» (далі - ПрАТ «Зернопродукт МХП») про визнання недійсним договору оренди землі

та поновлення договору шляхом визнання додаткової угоди до договору оренди землі укладеною.

Одночасно із позовною заявою ТОВ «Лемешівка Агро Плюс» подало до суду заяву про забезпечення позову, в якій просило забезпечити позов шляхом накладення арешту на земельну ділянку площею 3,0314 га, кадастровий номер 0521684000:07:000:0342, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1 та знаходиться на території Калинівської ОТГ Хмільницького району Вінницької області (раніше Лемешівська сільська рада Калинівського району Вінницької області).

Заява обґрунтована тим, що ТОВ «Лемешівка Агро Плюс» звернулося до суду

із позовом до ОСОБА_1 і ПрАТ «Зернопродукт МХП» про визнання недійсним договору оренди землі та поновлення договору шляхом визнання додаткової угоди до договору оренди землі укладеною. Позов обґрунтовано порушенням відповідачами його переважного права на поновлення договору оренди землі

від 29 вересня 2016 року № б/н. ОСОБА_1 у порушення його переважного права, уклав новий договір оренди землі щодо цієї ж самої земельної ділянки

з іншою особою - ПрАТ «Зернопродукт МХП». Внаслідок цього виникла необхідність у забезпеченні позову шляхом накладення арешту на спірну земельну ділянку, оскільки право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. Орендодавець у порушення статті 33 Закону України «Про оренду землі» може вільно розірвати будь-який існуючий договір оренди землі та укласти новий договір оренди землі з будь-якою іншою особою. Укладення нового договору

з іншою особою унеможливить виконання рішення суду у разі задоволення його позову.

Ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 22 серпня 2024 року, залишеною без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року, заяву ТОВ «Лемешівка Агро Плюс» про забезпечення позову задоволено.

Заяву ТОВ «Лемешівка Агро Плюс» задоволено.

У порядку забезпечення позову накладено арешт на земельну ділянку площею 3,0314 га, кадастровий номер 0521684000:07:000:0342, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1 та розташована на території Калинівської ОТГ, Хмільницької району Вінницької області (раніше Лемешівська сільська рада Калинівського району Вінницької області).

Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що між сторонами дійсно існує спір і предметом спору є земельна ділянка кадастровий номер 0521684000:07:000:0342. Враховуючи вимоги співмірності виду забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, суд визнав за необхідне вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку.

18 листопада 2024 року ПрАТ «Зернопродукт МХП», засобами поштового зв`язку, звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Калинівського районного суду Вінницької області від 22 серпня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 жовтня 2024 рок, у якій заявник, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Калинівського районного суду Вінницької області від 22 серпня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 жовтня 2024 рок і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви

про забезпечення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясовали обставини, що мають значення для справи, і виклали висновки,

які не відповідають фактичним обставинам справи. Такий захід забезпечення позову як накладення арешту на земельну ділянку відповідача не відповідає вимогам розумності, обґрунтованості, співмірності вимог позивача щодо забезпечення його позову.

До заяви про забезпечення позову позивач не додав доказів на підтвердження своїх вимог. Самі лише припущення про те, що відповідач зможе розпорядитися нерухомим майном до вирішення спору по суті без наведення належних

та допустимих доказів на підтвердження того, що він вчиняв будь-які підготовчі

дії до його реалізації, не є достатньою підставою для задоволення заяви.

Крім того, позивач не довів, що ОСОБА_1 може розпорядитися спірним нерухомим майном до вирішення цієї справи, невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а сама заява про забезпечення позову не обґрунтована в цій частині.

Під час вирішення питання забезпечення позову суд мав би брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені

у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Забезпечення позову без наявності до того правових підстав, не буде відповідати принципам верховенства права, законності, а також меті застосування правового інституту забезпечення позову

та може призвести до непропорційного втручання у право власності

як основоположне право людини.

Також заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статті 149, 150 ЦПК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) та постановах Верховного Суду від 17 грудня

2018 року у справі № 914/970/18, від 15 січня 2019 року у справі № 915/870/18,

від 05 вересня 2019 року у справі № 911/527/19, від 21 серпня 2020 року у справі

№ 904/23557/20, від 10 листопада 2020 року у справі № 910/1200/20, від 12 липня 2022 року у справі № 910/8482/18(910/4866/21), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи,

а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За правилом частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Зі змісту касаційної скарги Верховний Суд встановив, що зазначена скарга

є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та необґрунтованості оскаржуваних судових рішень, виходячи

з такого.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий

за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно

до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити, зокрема, захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності (пункт 4 частини першої статті 151 ЦПК України).

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод

та інтересів відповідача з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя

й задоволених вимог позивача.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача

від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів

з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом

до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суд повинні враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Співмірність передбачає врахування судом співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками,

які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням права

чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється

для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі

№ 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна,

на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення

до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб

чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має

з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать

про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе

до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі

№ 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду

в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь

у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення

чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені,

на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов,

за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже,

при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними

й допустимими доказами».

У постанові Верховного Суду від 17 грудня 2018 року у справі № 914/970/18 зазначено, що «під час вирішення питання щодо забезпечення позову, обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду заяви про забезпечення позову».

Встановивши наявність підстав для забезпечення позову, суд першої інстанції,

з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для застосування заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, з висновком якого правильно погодився апеляційний суд, врахувавши суть спору, що виник між сторонами, реальну загрозу невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову внаслідок дій відповідача, відповідність виду забезпечення позову заявленим позовним вимогам, правильно виснував

про обґрунтованість заяви, оскільки між сторонами дійсно існує спір, який перебуває на розгляді у суді.

Доводи касаційної скарги цих висновків суду не спростовують і не дають підстав для скасування судових рішень, які постановлені з додержанням норм процесуального права.

Як встановлено судами земельна ділянка площею 3,0314 га кадастровий номер 0521684000:07:000:0342, розташована на території Калинівської ОТГ Хмільницького району Вінницької області (раніше Лемешівська сільська рада Вінницької області), належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , який

як орендодавець 29 вересня 2016 року уклав договір оренди належної йому земельної ділянки із орендарем ТОВ «Лемешівка Агро Плюс», яке у цій справі звернулося до суду із позовом до орендодавця - власника земельної ділянки відповідача ОСОБА_1 і нового орендаря - відповідача ПрАТ «Зернопродукт МХП» про визнання недійсним укладеного 30 вересня 2023 року договору оренди землі та про поновлення договору оренди від 29 вересня 2016 року шляхом визнання укладеною додаткової угоди до цього договору оренди.

Звернувшись до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, позивач необхідність забезпечення позову обґрунтував тим, що земельна ділянка фактично перебуває в його користуванні,

а право оренди всупереч порушеному переважному праву на поновлення договору оренди землі на новий строк, належить іншій особі - ПрАТ «Зернопродукт МХП».

У зв`язку з порушенням переважного права позивача на поновлення договору оренди землі від 29 вересня 2016 року виникла необхідність у забезпеченні позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку площею 3,0314 га, що на праві приватної власності належить ОСОБА_1 , оскільки право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. Орендодавець у порушення статті 33 Закону України «Про оренду землі» може вільно розірвати будь-який існуючий договір оренди землі та укласти новий договір оренди землі з будь-якою іншою особою. Укладення нового договору з іншою особою унеможливить виконання рішення суду у разі задоволення позову.

Встановивши, що між сторонами у справі дійсно існує спір щодо права оренди земельної ділянки, а невжиття заходів забезпечення позову у цій справі може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку,

що забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку

є ефективним захистом прав сторони у справі.

Арешт земельної ділянки не впливає на право користування земельною ділянкою, а отже права ПрАТ «Зернопродукт» не порушені.

Невжиття заходів забезпечення позову може утруднити або зробити неможливими виконання рішення суду, тому забезпечення позову шляхом накладення арешту

на земельну ділянку, є ефективним захистом прав сторони у справі. Цей спосіб забезпечення позову є співмірним, оскільки забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, тобто заборона вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо земельної ділянки, не позбавляє власника права володіння нею, а також ніяким чином не впливає на будь-чиє користування (орати, сіяти, обробляти, збирати урожай тощо) земельною ділянкою.

При цьому враховано розумність та співмірність обмеження права власності, наслідки арешту майна та правову підставу для арешту майна, наявність обґрунтованих сумнівів, які можуть істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20)

та постановах Верховного Суду від 17 грудня 2018 року у справі № 914/970/18,

від 15 січня 2019 року у справі № 915/870/18, від 05 вересня 2019 року у справі

№ 911/527/19, від 21 серпня 2020 року у справі № 904/23557/20, від 10 листопада 2020 року у справі № 910/1200/20, від 12 липня 2022 року у справі

№ 910/8482/18(910/4866/21), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, на які посилається заявник, не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій щодо підстав застосування заходів забезпечення позову у цій справі, застосування загальних засад співмірності вжитих заходів пред`явленому позову та ефективності таких заходів з метою запобігання порушень прав позивача, у разі задоволення позову.

У постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження

№ 14-88цс20) Великої Палати Верховного Суду зазначила, що: «умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення

про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення

або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення

у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених

чи оспорюваних прав або інтересів позивача». Подібні правові висновки також сформульовані у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 910/1200/20 .

У постанові Верховного Суду від 21 серпня 2020 року у справі № 904/2357/20 зазначено, що під час розгляду заяви про застосування такого заходу забезпечення позову як накладення арешту на майно або грошові кошти суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватися та розпоряджатися грошовими коштами або майном, тому може застосуватись

у справі, в якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів. Сума підданих арешту грошових коштів обмежується розміром позову та можливими судовими витратами, а арешт майна має стосуватися майна, належного до предмета спору (подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15 січня 2019 року у справі

№ 915/870/18 та від 05 вересня 2019 року у справі № 911/527/19).

У постанові від 12 липня 2022 року в справі № 910/8482/18 (910/4866/21) Верховний Суд виснував, що під час розгляду заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно або грошові кошти, суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами або майном, а тому може застосуватись у справі, в якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів; піддані арешту грошові кошти обмежуються розміром позову та можливими судовими витратами, а арешт майна має стосуватись майна, що належить до предмета спору.

Отже, висновки апеляційного суду не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначених вище постановах.

Доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги, яким судом апеляційної інстанції надана належна правова оцінка.

Верховний Суд як суд права не вправі самостійно здійснювати оцінку фактичних обставин, що стали підставою для забезпечення позову.

Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд

не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція); якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою,

яка має бути досягнута.

Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ у справі «Дія 97» проти України» від 21 жовтня 2010 року).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» № 3236/03).

На підставі викладеного Верховний Суд виснує, що правильне застосування

судами попередніх інстанцій норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга ПрАТ «Зернопродукт МХП» на ухвалу Калинівського районного суду Вінницької області від 22 серпня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду

від 23 жовтня 2024 року є необґрунтованою.

Відповідно до частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Керуючись статтями 390, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Зернопродукт МХП» на ухвалу Калинівського районного суду Вінницької області від 22 серпня 2024 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 жовтня 2024 року у справі за заявою Товариства

з обмеженою відповідальністю «Лемешівка Агро Плюс» про забезпечення позову

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лемешівка Агро Плюс» до ОСОБА_1 , Приватного акціонерного товариства «Зернопродукт МХП» про визнання недійсним договору оренди землі

та поновлення договору шляхом визнання додаткової угоди до договору оренди землі укладеною відмовити.

Копію ухвали та додані до касаційної скарги матеріали направити особі,

яка подавала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк

С. О. Карпенко

І. М. Фаловська