Постанова

від 16.12.2024 по справі 761/30044/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у суді першої інстанції: Сіромашенко Н.В.

Єдиний унікальний номер справи № 761/30044/20

Апеляційне провадження № 22-ц/824/12064/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 грудня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Мережко М.В.,

суддів - Поліщук Н.В.,Соколової В.В.

секретар - Олешко Л.Ю.,

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , до яких приєдналася третя особа ОСОБА_3 , на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_5 , до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_6 про витребування з незаконного володіння квартири.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідившиматеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги,

в с т а н о в и в:

У вересні 2020 року ОСОБА_4 звернулась до Шевченківського районного суду м Києва з позовом.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7 .

Відповідно до витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян 27 серпня 1962 було зареєстровано народження ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В подальшому, 30 вересня 1972 року вчинено запис № 27 про усиновлення та прізвище дитини « ІНФОРМАЦІЯ_11 » змінено на « ІНФОРМАЦІЯ_11 », по-батькові з « ІНФОРМАЦІЯ_11 » на« ІНФОРМАЦІЯ_11 ». Також були змінені дані про батька з « ОСОБА_13 » на « ОСОБА_14 », ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Зазначає, що 01 червня 1978 року змінено дані про матір дитини з « ОСОБА_15 » на « ОСОБА_16 », ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідні свідоцтва про народження видавались- 27 серпня 1962 року - вперше після реєстрації народження, 07 грудня 1972 року -після усиновлення, змінено дані про батька, 01 червня 1978 року - після зміни даних про матір та 02 липня 1978 року.

Вказує, що вона ( ОСОБА_4 ), народилась ІНФОРМАЦІЯ_6 (дівоче прізвище ОСОБА_4 ). Батьками зазначені: ОСОБА_14 - батько, ОСОБА_17 - мати.

Після реєстрації шлюбу 12 листопада 1974 року ОСОБА_18 змінила прізвище на « ОСОБА_18 ».

ОСОБА_16 - мати ОСОБА_7 - померла ІНФОРМАЦІЯ_7 . Після її смерті відкрилась спадщина у вигляді 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

На день смерті ОСОБА_16 у спірній квартирі був зареєстрований ОСОБА_7 , таким чином, він прийняв спадщину у вигляді частини квартири після смерті матері.

ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Приватним нотаріусом КМНО Авдієнко В.П. 28 вересня 2012 року відкрито №4/2012, номер у спадковому реєстрі 53461186, після смерті ОСОБА_7 .

Позивачка ОСОБА_4 , як рідна сестра померлого, 20 листопада 2012 року прийняла спадщину, подавши до приватного нотаріуса КМНО Авдієнко В.П. заяву про прийняття спадщини, яка зареєстрована за № 240/07-14.

Зазначає, що згідно матеріалів спадкової справи із заявами про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_7 звернулась ОСОБА_3 - 28 вересня 2012 року, як цивільна дружина.

До складу спадщини після померлого ОСОБА_7 увійшли: двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 58,45 кв.м., житловою площею 36,6 кв.м. та земельна ділянка загальною площею 0,044 га, кадастровий номер 3221887801:02:052:0169, яка розташована за адресою: Київська обл., Вишгородський район, с. Старі Петрівці, садове товариство «Колективна праця».

Приватним нотаріусом КМНО Авдієнко В.П. 21 листопада 2014 року відмовлено позивачці у видачі свідоцтва про право власності на спадщину за законом у зв`язку із відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів на належне померлому майно.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 13 січня 2015 у справі № 363/4828/14-ц визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 58,45 кв.м., житловою площею 36,6 кв.м. та земельна ділянка загальною площею 0,044 га, кадастровий номер 3221887801:02:052:0169, яка розташована за адресою: Київська обл., Вишгородський район, с. Старі Петрівці, садове товариство «Колективна праця» впорядку спадкування за законом після померлого ОСОБА_7 .

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 15 вересня 2015 року скасовано рішення Вишгородського районного суду Київської області від 13 січня 2015 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 повністю відмовлено.

Однак, ще до скасування апеляційним судом рішення Вишгородського районного суду Київської області від 13 січня 2015 року, ОСОБА_3 встигла зареєструвати за собою право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

Між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 24 квітня 2015 року було укладено договір курівлі-продажу квартири, був посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мішеніним І.С., за реєстровим номером №179.

В подальшому, ОСОБА_20 , 01 жовтня 2015 року, діючи в інтересах ОСОБА_6 відповідно до довіреності, посвідченої 01 жовтня 2015 року приватним нотаріусом КМНО Сазоновою О.М., за реєстровим № 1432, продав, а ОСОБА_1 купила двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 58,45 кв.м., житловою площею 36,6 кв.м., про що між ними було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Сазоновою О.М., за реєстровим № 1434.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року у справі № 761/18093/15-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м.Києва від 27 березня 2017 року, позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_21 , приватний нотаріус КМНО Авдієнко В.П., приватний нотаріус КМНО Мішенін І.С., приватний нотаріус КМНО Сазонова О.М. про встановлення факту, визнання недійсним договору та визнання права власності в порядку спадкування, задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , вчинений 24 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , та, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мішеніним І.С., та, зареєстрований в реєстрі за № 179. Визнано за ОСОБА_4 впорядку спадкування за законом право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , на земельну ділянку загальною площею 0044 га, кадастровий номер 3221887801:02:052:0169, розташованої за адресою: Київська обл., Вишгородський район, с. Старі Петрівці, садове товариство «Колективна праця». В частині встановлення факту та визнання недійсним договору купівлі-продажу від 01 жовтня 2015 року відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 05 червня 2019 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 березня 2017 року у частині позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_21 , приватний нотаріус КМНО Авдієнко В.П., приватний нотаріус КМНО Мішенін І.С., приватний нотаріус КМНО Сазонова О.М. про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири за адресою: ОСОБА_24 вчинених 24 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 та від 01 жовтня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , визнання права власності за ОСОБА_4 впорядку спадкування за законом на квартиру скасовано. У задоволенні позову в цій частині відмовлено.

У частині позовних вимог про визнання за ОСОБА_4 у порядку спадкування за законом права власності на земельну ділянку рішення залишені без змін.

У постанові зазначено, що ефективним способом захисту прав ОСОБА_4 є віндикаційний позов до особи за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру, а не позов про визнання права власності та про визнання недійсними договорів купівлі -продажу квартири (т.1 а.с. 44).

Враховуючи висновки касаційної інстанції позивачка звернулася до суду за захистом свого права з вказаним позовом.

У позові просила - витребувати з незаконного володіння відповідачки ОСОБА_1 об`єкт нерухомого майна квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на користь законного власника ОСОБА_4 , з подальшим внесенням запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про ОСОБА_4 , як власника зазначеного об`єкту нерухомого майна.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2020 року за заявою представника позивача вжито заходи забезпечення позову, накладено арешт на квартиру.

Представник відповідача ОСОБА_2 , адвокат Шевченко О.М. 28 жовтня 2020 року подав відзив на позовну заяву, в якому сторона відповідача просила відмовити в задоволенні позову. У відзиві посилалась на те, що 01 жовтня 2015 року ОСОБА_1 у ОСОБА_6 придбала квартиру, про що укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мішеніним І.С., зареєстрований в реєстрі за № 1434. Зазначає, що за купівлю вказаної квартири відповідачі заплатили 1 405 140,00 грн. та 14 051, 00 грн. збору до пенсійного фонду. Оскільки вказана квартира перебувала в занедбаному стані, після її придбання відповідачами проведено капітальний ремонт, на який було витрачено грошові кошти у значному розмірі. Крім того, з моменту придбання і на даний момент квартира утримується відповідачами. За перебігом двох з половиною років з моменту придбання квартири, а саме 12 квітня 2018 року близько 19.30 год. до вказаної квартири прийшов представник ОСОБА_4 з трьома невідомими особами та повідомив, що ОСОБА_4 є власником вказаної квартири, вимагали звільнити помешкання, на що ОСОБА_2 викликав поліцію, після чого останні втекли. Оскільки попередній власник квартири ОСОБА_6 не відповідає на чисельні телефонні дзвінки, відповідачі вимушені звернутися із заявами до правоохоронних органів, наразі триває досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12018100100004907. Зазначає, що позивачем заявлено позов поза межами строку позовної давності, про що представником відповідача подано заяву про застосування строку позовної давності.

Представник відповідачки ОСОБА_1 , адвокат Бойко Н.П. 30 жовтня 2020 року подав відзив на позовну заяву, в якому сторона відповідача просила відмовити в задоволенні позову посилаючись на те, 01 жовтня 2015 року ОСОБА_1 у ОСОБА_6 придбала квартиру, про що укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мішеніним І.С., зареєстрований в реєстрі за № 1434. Зазначає, що за купівлю вказаної квартири відповідачі заплатили 1 405 140,00 грн. та 14 051, 00 грн. збору до пенсійного фонду. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру відчуження об`єктів нерухомого майна від 01 жовтня 2015 року заборони в момент вчинення правочину були відсутні, що вказує на те, що перед посвідченням правочину і нотаріус, і покупець вжили усіх розумних заходів, виявили обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. Крім того, ОСОБА_22 набув право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу із ОСОБА_3 від 24 квітня 2015 року, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мішеніним І.С. та зареєстрований в реєстрі за № 179. Тобто, ОСОБА_3 продала спірну квартиру ОСОБА_6 , через три місяці з моменту оформлення права власності, а в свою чергу, ОСОБА_6 здійснив продаж через шість місяців. При цьому, спадкову справу після смерті спадкодавця ОСОБА_7 було відкрито 28 вересня 2012 року. Тобто, за три роки позивачка не вчинила жодних передбачених законодавством дій з метою збереження спадкового майна до визначення подальшої долі цього майна. А тому, на час укладання договору купівлі-продажу квартири відповідачці не було відомо, що відносно спірного майна існували претензії третіх осіб. Крім того, при укладанні угоди нотаріусом перевірено відсутність будь-яких обтяжень на нерухоме майно. Зазначає, що позивачем заявлено позов поза межами строку позовної давності, про що представником відповідача подано заяву про застосування строку позовної давності.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_9 . Згідно заповіту від 13 січня 2022 року ОСОБА_4 все своє майно, що буде належати їй на день смерті і де б воно не було і з чого б воно не складалося, а також все те, що відповідно до законодавства України можу бути успадкованим, у повному обсязі, без будь - яких винятків заповідала ОСОБА_5 .

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 10 лютого 2022 року зупинено провадження у справі.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 листопада 2022 року поновлено провадження у справі.

Протокольною ухвалою від 02 лютого 2023 року замінено позивача ОСОБА_4 її правонаступником ОСОБА_5 (т.2 а.с. 58).

Підготовче судове засідання закрито 02 лютого 2023 року.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06 квітня 2024 року позов задоволено.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 об`єкт нерухомого майна - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на користь законного власника ОСОБА_5 , з подальшим внесенням запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про ОСОБА_5 як власника зазначеного об`єкту нерухомого майна.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідачі подали апеляційні скарги, в яких просять рішення скасувати, як незаконне і необгрунтоване, постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та постановити рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

До апеляційних скарг приєдналася ОСОБА_3 , просила скарги задовольнити.

У скаргах зазначали, що суд не врахував всі обставини справи, а відтак дійшов помилкового висновку прозадоволення позову.

У відзиві на апеляційні скарги, позивач ОСОБА_5 зазначив, що відзиву на апеляційну скаргу позивачі не скористались.

Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Відповідно до ст. ст 128-131 ЦПК України сторони повідомлені про день та час розгляду справи на 01 серпня 2024 року, 04 листопада 2024 року, 16 грудня 2024 року за адресами, наявними в матеріалах справи. Представник апелянта приймав участь у розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_18 народилась ІНФОРМАЦІЯ_6 , її батьками зазначені - ОСОБА_14 - батько, ОСОБА_17 - мати, що підтверджується копією свідоцтва про народження.

Після реєстрації шлюбу 12 листопада 1974 року ОСОБА_18 змінила прізвище на « ОСОБА_18 ».

З повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження вбачається, що 27 серпня 1962 року було зареєстровано народження ОСОБА_8 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_10 .

Після чого, 30 вересня 1972 року вчинено запис №27 про усиновлення та прізвище дитини « ІНФОРМАЦІЯ_11 » змінено на « ІНФОРМАЦІЯ_11 », по-батькові з « ІНФОРМАЦІЯ_11 » на « ІНФОРМАЦІЯ_11 ». Також змінено дані про батька з « ОСОБА_13 » на « ОСОБА_14 », ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Крім того, 01 червня 1978 року змінено дані про матір дитини з « ОСОБА_15 » на « ОСОБА_16 », ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідні свідоцтва про народження видавались 27 серпня 1962 року (вперше після реєстрації народження), 07 грудня 1978 року (після усиновлення, змінено дані про батька), 01 червня 1978 року (після зміни даних про матір) та 02 липня 1978 року.

ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про смерть від 26 вересня 2012 року, виданого Відділом реєстрації смерті у м. Києві, відповідний актовий запис № 17081.

Після смерті померлого ОСОБА_23 відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_3 , та на земельну ділянку загальною площею 0,044 га, розташовану на території садового товариства «Колективна праця» села Старі Петрівці Вишгородського району Київської області.

Із заявами про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_7 звернулися ОСОБА_3 , як особа, яка знаходилася з останнім в фактичних шлюбних відносинах, та ОСОБА_4 , як рідна сестра.

Після звернення до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, постановою приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Авдієнко В.П. від 21 листопада 2014 року відмовлено ОСОБА_4 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 на тій підставі, що не надано оригіналів правовстановлюючих документів.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 13 січня 2015 року визнано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку для ведення садівництва площею 0,044 га, яка розташована на території с.Старі Петрівці Вишгородського району Київської області, с/т «Колективна праця» та квартиру АДРЕСА_3 в порядку спадкування за законом після померлого ОСОБА_7 .

Право власності на квартиру на підставі зазначеного рішення ОСОБА_3 зареєструвала 30 січня 2015 року.

З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 24 квітня 2015 року ОСОБА_3 зареєструвала право власності на земельну ділянку на підставі рішення суду.

В цей же день за договором купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мішеніним І.С. та зареєстрований в реєстрі за №179 ОСОБА_3 продала квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_6 .

В подальшому, за договором купівлі-продажу від 01 жовтня 2015 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сазоновою О.М. та зареєстрований в реєстрі за №1434, ОСОБА_20 , діючи в інтересах ОСОБА_6 , продав зазначену квартиру ОСОБА_1 ..

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 15 вересня 2015 року скасоване рішення Вишгородського районного суду Київської області від 13 січня 2015 року.

Вказаним судовим рішенням від 19 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_4 було задоволено частково, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , вчинений 24 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мішеніним І.С. та зареєстрованим в реєстрі за №179; визнано за ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом право власності на квартиру АДРЕСА_3 ; визнано за ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом право власності на земельну ділянку загальною площею 0,004 га, кадастровий номер 3221887801:02:052:0169, розташованої на території садового товариства «Колективна праця» села Старі Петрівці Вишгородського району Київської області.

Відповідно до ухвали Апеляційного суду м. Києва від 27 березня 2017 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року залишено без змін.

У відповідності до Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2019 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 27 березня 2017 року скасовано у частині позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_21 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Авдієнко Віктор Петрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мішенін Іван Сергійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сазонова Олена Миколаївна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , вчинених 24 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , 01 жовтня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , визнання права власності за ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_3 . У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_21 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Авдієнко Віктор Петрович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мішенін Іван Сергійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сазонова Олена Миколаївна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , вчинених 24 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , 01 жовтня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , визнання права власності за ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_3 , відмовлено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 березня 2017 року у частині позовних вимог про визнання за ОСОБА_4 у порядку спадкування за законом права власності на земельну ділянку загальною площею 0,044 га, кадастровий номер 3221887801:02:052:0169, розташованої на території садового товариства «Колективна праця» села Старі Петрівці Вишгородського району Київської області, залишено без змін.Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 27 березня 2017 року в скасованій частині втрачають законну силу з моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції.Поновлено дію рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 27 березня 2017 року в частині визнання за ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом права власності на земельну ділянку загальною площею 0,044 га, кадастровий номер 3221887801:02:052:0169, розташованої на території садового товариства «Колективна праця» села Старі Петрівці Вишгородського району Київської області.

Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_9 ОСОБА_4 померла у віці 94 років у м. Києві, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 виданим 15 січня 2022 року Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).

Згідно заповіту, посвідченого 13 січня 2022 року державним нотаріусом КМНО Тіщенко Н.М. та зареєстрованого в реєстрі за №22, ОСОБА_4 заповіла ОСОБА_5 все належне їй майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося, і взагалі, все те, що буде належати їй на день його смерті і на що вона матиме право за законом.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із ст. 317 та 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

За приписами ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 у справі №6-2407цс15.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Верховний Суд України у своїй постанові від 17.12.2014 у справі №6-140цс14 дійшов висновку про те, що власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст. 387 та 388 ЦК України.

Статтею 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно із ст. 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» встановлено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться, зокрема, на підставі рішення суду, що набрало законної сили щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

У відповідності до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпункту «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Судом встановлено, що реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_1 порушує права позивача, як законного власника на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном. Спірна квартира вибула із власності позивача, як правонаступника померлої ОСОБА_4 , поза його волею.

Метою віндикаційного позову є саме забезпечення введення власника у володіння майном, був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Зазначене кореспондується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у п. 142 Постанови від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18).

Оскільки однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), а рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Таким чином, незаконне позбавлення власника права володіння нерухомим майном, у тому числі, шляхом безпідставного виключення відповідного запису про державну реєстрацію права власності із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з подальшим його неодноразовим відчуженням передбачає наявність у такого власника права на захист порушених прав шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст. 387 та 388 ЦК України.

При цьому, як роз`яснено у п. 25 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 за №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).

Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача. Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження. Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що спірне майно вибуло з володіння власника без його волі, тому позов про витребування майна з чужого незаконного володіння є обґрунтованим і підлягав задоволенню.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційних скарг, що суд першої інстанції не застосував висновків Верховного Суду, ЄСПЛ та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких грунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнецов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам. що вони були почуті. вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30).

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції є достатнім та вмотивованим.

Безпідставними є доводи апелянтів, що судом не враховані норми пункту і частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» виходячи з яких добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, виходячи з наступного.

У постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 509/5216/13-ц (провадження № 61-3369св 18), вказано, що самий лише той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо.

Разом з тим, за клопотанням ОСОБА_4 , Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року у справі № 761/18093/15-ц (за позовом ОСОБА_4 про визнання права власності в порядку спадкування) було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_3 та на земельну ділянку загальною площею 0.044 га, розташовану на території садового товариства «Колективна праця» села Старі Петрівці Вишгородського району Київської області.

Після чого, зазначену Ухвалу Шевченківським районним судом м. Києва було направлено для виконання до Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в місті Києві. Постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в місті Києві від 07 грудня 2015 року у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року у справі № 761/18093/15-ц було відмовлено та 15 грудня 2015 року вказану Ухвалу повернуто Шевченківському районному суду м. Києва.

Арешт було зареєстровано, але у проміжок часу між датою прийняття Ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року про накладення арешту та датою внесення запису про обтяження арештом спірної квартири до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірну квартиру вже було відчужено 01 жовтян 2015 року Відповідачу 1).

Рішенням Європейського суду з прав людини від 17 травня 2005 року у справі «Чіжов проти України» (заява №6962/02), зазначено, що позитивним обов?язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без одних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантій, які закріплені в параграфі 1 статті б Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

З цього слідує, що невиконання ВДВС Шевченківського РУЮ в місті Києві Ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 16 вересня 2015 року у справі №761/18093/15-ц про арешт спірної квартири спричинило відсутність у відповідному державному реєстрі, запису про встановлений судом арешт спірної квартири, що виключає бездільність позивача.

Щодо доводів апелянтів про поважність пропущення позивачем позовної давності колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до усталених загальних правових висновків Верховного Суду щодо порядку застосування позовної давності, викладених, зокрема, в постановах від 23січня 2020 року у справі № 916/2128/18, від 03 лютого 2021 року у справі №914/197/19, виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Відповідно до положень статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За правовою позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. При цьому з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі №520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.

Відповідно до ч. 5 ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, порушене право підлягає захисту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 зазначено, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.

До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

При цьому, очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за строки розгляду справи в судах, і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах.

У рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» Європейський суд з прав людини зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини» зазначено, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16.12.1992).

У вересні 2020 року ОСОБА_4 через свого представника звернулась до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

Представник позивача вказує, що позивачем пропущено строк звернення до суду з поважних причин, оскільки вони не залежали від сторони позивача, а від черговості розгляду справ по захисту права позивача на спірну квартиру, та як наслідок наявність підстав для позивача вважати, що його права будуть відновлені та захищені в судовому порядку, свідчить про те, що строк звернення з позовом про витребування спірної квартири позивачем пропущено з поважних причин.

Так, після набрання законної сили рішенням Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/18093/15-ц від 19 грудня 2016 року, 28 серпня 2017 року ОСОБА_4 було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/18093/15-ц від 19 грудня 2016 року.

Як вбачається із змісту витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 26 червня 2019 року № 171835952, запис про реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_3 було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 22 серпня 2018 року на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 грудня 2016 року у справі № 761/18093/15-ц і лише 26 вересня 2019 року право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_3 було скасовано на підставі Постанови Верховоного суду від 05 червня 2019 року у справі №761/18093/15-ц.

Крім того, у період часу з 22 серпня 2017 року по 26 червня 2019 року, позивач, як власник квартири, право на яку було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, намагався вселитися у спірну квартиру, проте ОСОБА_1 та ОСОБА_2 цьому перешкоджали.

За таких обставин, Київський апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що наведені позивачем причини пропуску позовної давності є поважними, оскільки протягом 2016-2019 років позивач здійснював захист свого права в судовій справі № 761/18093/15-ц, рішення судів в якій є підставою для звернення з даним позовом; розгляд справи № 761/18093/15-ц був тривалим і не залежав від сторони позивача, а від черговості розгляду справ та завантаженості судів.

Інші доводи апеляційних скарг відповідачівне спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди відповідачів з висновками суду. При цьому, докази та обставини, на які посилаються відповідачі у апеляційних скаргах, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову відповідають фактичним обставинам справи, судом повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційних скарг без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд також враховує, що у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради Європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого, звертається увага на те, що виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Європейської Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція), зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

За таких обставин, апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 квітня 2024 року залишенню без змін.

При цьому, враховуючи той факт, що за наслідками апеляційного розгляду судом апеляційної інстанції не було ухвалено судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, то колегія суддів не вбачає підстав для покладення на позивача понесених відповідачами судових витрат у вигляді сплаченого судового збору за подачу апеляційних скарг.

Керуючись ст.ст. 365, 367, 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , до яких приєдналася третя особа ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення виготовлений 18 грудня 2024 року.

Головуючий: М.В. Мережко

Судді: Н.В. Поліщук

В.В. Соколова