Постанова

від 16.12.2024 по справі 904/2635/23

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.12.2024 року м. Дніпро Справа № 904/2635/23 (904/2491/24)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Чередка А.Є. (доповідач)

суддів: Мороза В.Ф., Верхогляд Т.А.,

при секретарі судового засідання: Ліпинському М.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області (суддя Камша Н.М.) від 29.07.2024р. у справі № 904/2635/23 (904/2491/24)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРИ ВЕДМЕДІ І К", м. Дніпро

до ОСОБА_1 , м.Дніпро

про визнання недійсним договору, -

в межах справи № 904/2635/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРИ ВЕДМЕДІ І К", 49000, м. Дніпро, вул. Шелгунова, буд.4, код ЄДРПОУ 34497770, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29.07.2024р. у справі № 904/2635/23 (904/2491/24):

- позов задоволено;

- визнано недійсним договір зворотної фінансової допомоги від 16.04.2019 №1604/19, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТРИ ВЕДМЕДІ І К" (код ЄДРПОУ 34497770) та ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 );

- стягнуто з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРИ ВЕДМЕДІ і К" (49000, м. Дніпро, вул. Шелгунова, буд.4, код ЄДРПОУ 34497770) судові витрати у розмірі 3 028,00 грн.

Не погодившись з вказаним рішенням господарського суду, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернувся ОСОБА_1 , в якій посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, визнання встановленими документально не підтверджених обставин, невідповідність висновків дійсним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.07.2024р. у справі № 904/2635/23 (904/2491/24) та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог позивача відмовити у повному обсязі.

Так, в обгрунтування апеляційної скарги апелянт, зокрема вказує, що спірний договір зворотної фінансової допомоги від 16.04.2019 № 1604/19 відповідає нормам законодавства, що регулюють спірні правовідносини, а його укладення узгоджено рішенням учасника Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРИ ВЕДМЕДІ і К", яким також надано повноваження на укладання та підписання від імені Товариства договору директору Товариства ОСОБА_1 .

Також, апелянт зазначає, що договір поворотної фінансової допомоги від 16.04.2019 за № 1604/19 не має ознак фраудаторності оскільки: за Договором поворотної фінансової допомоги від 16.04.2019 за № 1604/19 Товариством з обмеженою відповідальністю «ТРИ МЕДВЕДІ І К» надано ОСОБА_1 кошти, які є обов`язковими для повернення; внаслідок укладення спірного договору Товариство з обмеженою відповідальністю «ТРИ МЕДВЕДІ І К» не перестало бути платоспроможним (Позивачем у позовній заяві не доведено, що саме факт укладення спірного договору сприяло порушенню провадження у справі про банкрутство); Позивачем не доведено, що Договір поворотної фінансової допомоги від 16.04.2019 за № 1604/19 укладено з метою ухилення Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРИ МЕДВЕДІ І К» від виконання зобов`язань перед кредиторами та унеможливлення задоволення їх вимог за рахунок майна боржника. До того ж, спірний договір укладався заздалегідь до порушення провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРИ МЕДВЕДІ І К».

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 01.11.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.07.2024р. у справі № 904/2635/23 (904/2491/24), розгляд апеляційної скарги призначити в судове засідання на 16.12.2024р.

Ліквідатор банкрута у відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечує, вважає оскаржуване рішення законним та обгрунтованим, прийнятим з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а апеляційну скаргу апелянта безпідставною, посилаючись при цьому на те, що за умов спірного договору у ОСОБА_1 , який є заінтересованою особою щодо банкрута, ніколи не виникнуть зобов`язання по поверненню коштів останньому, який наразі не має активів та не може розрахуватися з кредиторами, що свідчить про укладення договору з умислом на подальше завдання шкоди боржнику та його кредиторам.

Апелянт не скористалося своїм правом участі в судовому засіданні, про час та місце його проведення був повідомлений апеляційним судом належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

Враховуючи вищенаведене, а також те, що апеляційним судом не визнавалася явка представників учасників справі в судове засідання обов`язковою, а неявка апелянта не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутності апелянта.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заслухавши пояснення ліквідатора, дослідивши матеріали справи, судова колегія дійшла до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги апелянта, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 3 ГПК України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. 6 ст. 12 ГПК України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

На час відкриття провадження у даній справі про банкрутство набув чинності Кодекс України з процедур банкрутства, який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.

Частиною 2 Прикінцевих та Перехідних Положень Кодексу України з процедур банкрутства передбачено, що з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (Відомості Верховної Ради України, 1992р., № 31, ст. 440 із наступними змінами).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства, спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.

Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства, правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.

Звертаючись до господарського суду з позовною заявою про визнання недійсним спірного договору, в якості правових підстав для визнання його недійсним ліквідатор наводив, як норми ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства, так і норми ст.ст. 3, 13, 203, 215 Цивільного кодексу України.

При апеляційному перегляді справи колегія суддів враховує, що Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду з метою єдності та сталості судової практики щодо застосування статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 дійшов висновку, що норми цієї статті з урахуванням приписів пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, який стосується процесуальних норм Кодексу України з процедур банкрутства, застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після вступу в дію Кодексу України з процедур банкрутства, а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. Передбачений статтею 42 Кодексу України з процедур банкрутства трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство.

Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника недійсними, що містяться в статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства, не є повністю тотожними (ідентичними) з підставами, що містилися в статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.

Тому приписи статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи статті 20 Закону про банкрутство.

Постановою Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13 було уточнено правову позицію судової палати щодо застосування статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства та статті 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під час вирішення спорів про визнання недійсними правочинів, вчинених боржником до введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, викладеної у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16.

Так, у вказаній постанові Верховний Суд дійшов до наступних висновків.

Критерієм для застосування норм статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства та статті 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", у тому числі і до заяв, поданих після введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.

За загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1- рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Проте, на відміну від загальних норм (ЦК України та ГК України), застосування спеціальних норм законодавства про банкрутство можливо лише при наявності відкритого провадження у справі про банкрутство боржника, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, а відтак правочин (договір), укладений до відкриття провадження у справі про банкрутство, не може оцінюватись судом на предмет його відповідності/невідповідності вимогам законодавства про банкрутство, чинного на час укладення цього правочину.

Аналіз норм статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а відтак норма статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства, щодо відрахування трирічного строку, розширеному тлумаченню не підлягає.

Враховуючи наведені вище висновки зроблені у постановах Судової палати для розгляду справ про банкрутство від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16 та від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13, а також те, що спірний договір зворотної фінансової допомоги № 1604/19, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТРИ ВЕДМЕДІ І К" та ОСОБА_1 16.04.2019, а провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ТРИ ВЕДМЕДІ І К" відкрито 27.06.2023р., до підстав визнання недійсним спірного правочину боржника не підлягає застосуванню ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства.

Колегія суддів апеляційного суду також враховує, що банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано КУзПБ з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство в редакції від 19.01.2013, що втратив чинність 21.10.2019, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство.

Кодекс України з процедур банкрутства є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.

Насамперед це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні спеціальних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.

Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

Отже, кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство, в т.ч. щодо визнання недійсними правочинів, укладених боржником, і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника.

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин - це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими ознаками: це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі; це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону; спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета.

Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.

Цей термін походить від англ. "fraud" - шахрайство, підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають.

Стаття 13 ЦК України, у якій визначаються межі здійснення цивільних прав, встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зокрема при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Межі є невід`ємною рисою будь-якого суб`єктивного права. Суб`єктивні цивільні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення.

Зокрема, зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного йому законом загального типу поведінки.

За одним із сучасних визначень, під зловживанням правом розуміються випадки, коли суб`єкт цивільних правовідносин, якому належить певне суб`єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення права іде врозріз з його формальним змістом.

Тобто уповноважена особа, маючи суб`єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово "зловживання" за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було.

Семантичне тлумачення терміна "зловживання правом" призводить до висновку про те, що його основним змістом є використання належного уповноваженій особі суб`єктивного цивільного права на шкоду іншому учаснику цивільних відносин.

Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

У зв`язку з цим слід дійти висновку, що межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.

Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема у банкрутстві (стаття 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (до введення в дію КУзПБ), стаття 42 КУзПБ), при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"); у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України "Про виконавче провадження").

Велика Палата Верховного Суду кваліфікує правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам, як фраудаторні правочини, зробивши такий правовий висновок:

"Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)" (постанова ВП ВС від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16-ц).

Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Щодо фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом).

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:

- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;

- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи);

- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (див. висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі N 910/8357/18).

Боржник, який відчужує активи (вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 15.07.2021, у справі N 927/531/18 від 29.09.2021 у справі N 456/604/17, від 24.11.2021 у справі N 905/2030/19 (905/2445/19), від 19.07.2022 у справі N 904/6251/20 (904/316/21).

Дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони критично зменшили платоспроможність боржника, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Отже будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки викладені у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі N 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі N 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі N 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі N 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі N 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі N 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі N 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі N 908/794/19 (905/1646/17), від 02.06.2021 у справі N 904/7905/16).

Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов`язань перед кредиторами є очевидним використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням права на зло").

З матеріалів справи вбачається, що в ході здійснення ліквідпроцедури ліквідатору стало відомо про те, що між ТОВ "ТРИ ВЕДМЕДІ і К" та ОСОБА_1 укладено договір поворотної фінансової допомоги від 16.04.2019 № 1604/19, відповідно до умов якого ТОВ "ТРИ ВЕДМЕДІ і К" надає ОСОБА_1 поворотну фінансову допомогу в розмірі 5 000 000 грн., а ОСОБА_1 зобов`язується її повернути у строк до 31.12.2059.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 18.05.2023 (а.с. 9-13, т.1) керівником ТОВ "ТРИ ВЕДМЕДІ і К" з 06.06.2018 є ОСОБА_1 .

Згідно з п.1.1 договору від 16.04.2019 сторона-1 (ТОВ "ТРИ ВЕДМЕДІ і К") в особі директора ОСОБА_1 надає стороні-2 (фізична особа ОСОБА_1 ) поворотну фінансову допомогу, а сторона-2 зобов`язується повернути надані грошові кошти у порядку та на умовах, передбачених цим договором.

Договором (п.2.1) визначена сума фінансової допомоги - 5 000 000 грн.

Поворотна фінансова допомога надається стороною-1 стороні-2 на безоплатній основі (п.2.3).

Пунктом 2.6 договору визначено, що сторона-2 зобов`язана повернути отримані від сторони-1 кошти поворотної фінансової допомоги 31.12.2059 в національній валюті України. Дострокове повернення стороною-2 коштів поворотної фінансової допомоги не допускається.

Крім того, пунктом 2.7 договору передбачено, що дострокове вимагання стороною-1 повернення стороною-2 за цим договором коштів поворотної фінансової допомоги не допускається. У разі отримання стороною-2 від сторони -1 письмової вимоги про дострокове повернення коштів поворотної фінансової допомоги, що надійшла від оператора поштового зв`язку АТ "Укрпошта" за адресою, вказаною у розділі 8 - реквізити сторін із описом вкладення у цінний лист та з повідомленням про вручення поштового відправлення, кошти поворотної фінансової допомоги, отримані стороною-2 від сторони-1 не підлягають поверненню та вважаються прибутком сторони-2, що підлягає оподаткуванню.

Відповідно до пункту 2.9 договору у разі визнання сторони-1 банкрутом або припинення існування сторони-1 шляхом внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців України в строк до 31.12.2059, поворотна фінансова допомога, отримана стороною-2 в межах цього договору, не підлягає поверненню, вважається прибутком сторони-2, що підлягає оподаткуванню.

Отже, матеріалами справи підтверджується, що спірний договір поворотної фінансової допомоги укладено боржником із заінтересованою особою - керівником боржника. Договір підписано від імені і позичальника і отримувача позики однією особою - ОСОБА_1 .

Як вірно вказано судом першої інстанції, умови договору, зокрема положення щодо строку повернення грошових коштів - 30 років, неможливість дострокового повернення коштів чи висунення дострокової вимоги щодо їх повернення - свідчить про недобросовісність та нерозумність поведінки позикодавця, яким є боржник по даній справі - ТОВ "ТРИ ВЕДМЕДІ і К".

Не відповідають критеріям добросовісності і розумності також положення спірного договору про те, що у разі отримання стороною-2 від сторони-1 письмової вимоги про дострокове повернення коштів поворотної фінансової допомоги, що надійшла від оператора поштового зв`язку АТ "Укрпошта" за адресою, вказаною у розділі 8 - реквізити сторін, із описом вкладення у цінний лист та з повідомленням про вручення поштового відправлення, кошти поворотної фінансової допомоги, отримані стороною-2 від сторони-1, не підлягають поверненню та вважаються прибутком сторони-2, що підлягає оподаткуванню, а також умови 2.9 договору, яким визначено, що у разі визнання сторони-1 банкрутом або припинення існування сторони-1 шляхом внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців України в строк до 31.12.2059, поворотна фінансова допомога, отримана стороною-2 в межах цього договору, не підлягає поверненню, вважається прибутком сторони-2, що підлягає оподаткуванню.

Наявними у справі доказами (фінансова звітність підприємства станом на 31.12.2019) підтверджується, що фінансовим результатом діяльності боржника у 2019 році (рік укладення договору) було отримання збитків на суму 298,6 тис. грн. Незважаючи на такий фінансовий стан, керівник боржника уклав сам з собою спірний договір поворотної фінансової допомоги на умовах, вигідних лише для нього на суму 5 млн.грн.

Таким чином, з обставин даної справи вбачається, що спірний договір має усі ознаки фраудаторного правочину, вчиненого з метою ухилення від виконання зобов`язань перед кредиторами, оскільки за його умовами боржник, маючи незадовільний фінансовий стан, розпорядився значними грошовими коштами на користь пов`язаної особи, без реальної можливості їх повернення у розумний строк, тобто договір не спрямований на досягнення розумної ділової мети.

За вказаних обставин, господарський суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, визнання недійсним договору поворотної фінансової допомоги від 16.04.2019 №1604/19, укладеного між ТОВ "ТРИ ВЕДМЕДІ І К" та ОСОБА_1 як фраудаторного, такого, що укладений із заінтересованою особою, на шкоду кредиторам, з порушенням принципів добросовісності та розумності.

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що спірний договір укладено без порушень вимог чинного законодавства і його укладення не призвело до набуття боржником стану неплатоспроможності, адже вони не спростовують ознак фраудаторності договору.

З огляду на усе вищевикладене, судова колегія апеляційного суду вважає доводи апеляційної скарги необґрунтованими, а оскаржуване рішення таким, що відповідає фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства, тому підстави, передбачені ст. 277 ГПК України, для задоволення апеляційних скарг та скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.07.2024р. у даній справі відсутні.

Відповідно до ст. 129 ГПК України та виходячи з результатів розгляду апеляційної скарги, сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги слід покласти на апелянта.

З підстав наведеного та керуючись ст.ст. 264, 269, 270, 275-284, 287 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.07.2024р. у справі № 904/2635/23 (904/2491/24) - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29.07.2024р. у справі № 904/2635/23 (904/2491/24) - залишити без змін.

Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_1 .

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повна постанова складена та підписана 17.12.2024 року.

Головуючий суддя А.Є. Чередко

Суддя В.Ф. Мороз

Суддя Т.А. Верхогляд