Постанова

від 13.11.2024 по справі 906/1413/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 906/1413/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Багай Н.О., Зуєва В.А.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Костюк О.В.,

Новогуйвинської селищної ради

Житомирського району Житомирської області - не з`явився,

Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області - не з`явився,

ОСОБА_1 - Андрушка І.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.08.2024 (у складі колегії суддів: Петухов М.Г. (головуючий), Маціщук А.В., Філіпова Т.Л.)

та рішення Господарського суду Житомирської області від 18.04.2024 (суддя Шніт А.В.)

у справі № 906/1413/23

за позовом Заступника керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Новогуйвинської селищної ради Житомирського району Житомирської області

до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, ОСОБА_1

про визнання незаконними і скасування наказів, визнання недійсним договору оренди землі, повернення земельної ділянки, скасування реєстрації права оренди,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2023 року Заступник керівника Житомирської окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Новогуйвинської селищної ради Житомирського району Житомирської області (далі - Новогуйвинська селищна рада) до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області (далі - ГУ Держгеокадастру), ОСОБА_1 , у якому просив:

- визнати незаконними і скасувати накази ГУ Держгеокадастру від 01.04.2016 № 6-1074/14-16СГ «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» та від 08.05.2018 № 6-1372/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки»;

- визнати недійсним договір оренди землі від 25.05.2018 № 20157-18-ДО, укладений між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку кадастровий номер 1822081300:02:000:1127 Новогуйвинській селищній раді;

- скасувати реєстрацію права оренди земельної ділянки кадастровий номер 1822081300:02:000:1127 за ОСОБА_1 (запис про інше речове право № 26622588).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 при зверненні до ГУ Держгеокадастру із клопотаннями про надання згоди на розроблення проекту землеустрою, затвердження такого проекту та надання земельної ділянки в оренду для створення фермерського господарства не мав на меті створювати таке господарство, а намагався отримати земельну ділянку поза конкурсом. ГУ Держгеокадастру формально підійшов до розгляду клопотань ОСОБА_1 та не пересвідчився в дійсності бажання останнього на створення фермерського господарства. Такі обставини, на думку прокурора, є підставами для визнання наказів незаконними, визнання недійсним договору оренди землі та зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку раді.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 18.04.2024, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.08.2024, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у серпні 2024 року Заступник керівника Житомирської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.10.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 906/1413/23 за касаційною скаргою Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13.11.2024.

ОСОБА_1 та ГУ Держгеокадастру у відзивах на касаційну скаргу зазначають про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просили залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Новогуйвинська селищна рада направила Суду клопотання, у якому просить розглядати справу без участі її представника за наявними матеріалами справи.

ГУ Держгеокадастру та Новогуйвинська селищна рада в судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, наявність клопотання Новогуйвинської селищної ради про розгляд справи за відсутності її представника, відсутність заяв ГУ Держгеокадастру щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників ГУ Держгеокадастру та Новогуйвинської селищної ради.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Офісу Генерального прокурора та ОСОБА_1 , дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 30.03.2016 ОСОБА_1 подав до ГУ Держгеокадастру заяву про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 12,00 га з правом передачі в оренду терміном на 25 років для ведення фермерського господарства з метою вирощування садівного матеріалу хмелю, а в подальшому - хмелю, на території Вертокиївської сільської ради Житомирського району. До цієї заяви додано: копії паспорту, ідентифікаційного номера, диплому за спеціальністю «Агрономія», диплому кандидата наук, трудової книжки, а також витяг з рішення Вертокиївської сільської ради від 27.08.2015, викопіювання земельної ділянки, обґрунтування потреби передачі земельної ділянки в оренду з додатками, лист № 10 від 30.03.2016, договір про надання послуг від 02.09.2015.

В обґрунтуванні щодо потреби передачі земельної ділянки в оренду, яке Михайлов М.Г. додав до заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 30.03.2016, відповідач зазначив, що ТОВ «Вертокиївка-Хміль», в статутному капіталі якого його частка становить 90 %, зареєстроване в с. Вертокиївка Житомирського району та займається вирощуванням хмелю і зернових культур. ТОВ «Вертокиївка-Хміль» орендує 106,85 га землі у 825 співвласників земель спільної часткової власності під багаторічними насадженнями хмелю, у тому числі й за межами с. Городище Вертокиївської сільської ради Житомирського району Житомирської області. Земельна ділянка орієнтовною площею 12 га розташована між двома земельними ділянками з цільовим призначенням «під багаторічні насадження хмелю», що знаходяться в користуванні ТОВ «Вертокиївка-Хміль». ОСОБА_1 як засновник цього товариства мав намір на цій площі вирощувати саджанці високоякісних і затребуваних на ринку сортів хмелю для подальшого збільшення площ під хмільниками на території Вертокиївської сільської ради, а обробіток землі - здійснювати наявною сільськогосподарською технікою ТОВ «Вертокиївка-Хміль» на підставі договорів про надання послуг, з придбанням у майбутньому спецтехніки на фермерське господарство. З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив надати в оренду земельну ділянку орієнтовною площею 12 га, що знаходиться за межами населених пунктів на території Вертокиївської сільської ради, для ведення фермерського господарства з метою ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а саме - для вирощування садивного матеріалу хмелю з подальшим закладенням товарних насаджень хмелю.

Наказом ГУ Держгеокадастру від 01.04.2016 № 6-1074/14-16-СГ «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» надано дозвіл Михайлову М.Г. на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки державної власності орієнтовного розміру 12,0 га в оренду терміном на 7 років, розташованої на території Житомирського району, за межами населених пунктів Вертокиївської сільської ради, для ведення фермерського господарства.

Наказом ГУ Держгеокадастру від 08.05.2018 № 6-1372/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки» затверджено відповідний проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 12,0000 га (кадастровий номер 1822081300:02:000:1127) для ведення фермерського господарства (01.02) строком на 7 років, із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Житомирського району, за межами населених пунктів Вертокиївської сільської ради. Пунктами 4-5 наказу передбачено вимоги: приступити до використання земельної ділянки після встановлення її меж в натурі (на місцевості) та здійснення державної реєстрації права оренди у Державному реєстрі речових прав; земельну ділянку використовувати за цільовим призначенням, з дотриманням вимог статей 96, 103 Земельного кодексу України (далі - ЗК) та інших нормативно-правових актів.

25.05.2018 між ГУ Держгеокадастру (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договір оренди землі № 20157-18-ДО, за умовами якого орендодавець на виконання наказу ГУ Держгеокадастру від 08.05.2018 № 6-1372/14-18-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки» надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства з кадастровим номером 1822081300:02:000:1127, розташовану на території Житомирського району за межами населених пунктів Вертокиївської сільської ради (пункт 1.1); в оренду передається земельна ділянка загальною площею 12,0000га (пункт 2.1); договір укладено на 7 років. Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновити його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше, ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 3.1).

За змістом пунктів 8.4.3, 8.4.6 договору орендар земельної ділянки зобов`язаний у двомісячний строк після підписання сторонами договору зареєструвати право оренди у встановленому законодавством порядку; використовувати земельну ділянку у відповідності до цільового призначення.

У пункті 11.3 договору передбачено, що його дія припиняється шляхом розірвання за взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї зі сторін внаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом.

Право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1822081300:02:000:1127 11.06.2018 зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 26622588, про що свідчить Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 351641028 від 24.10.2023.

У матеріалах справи наявний наказ ГУ Держгеокадастру від 15.12.2020 № 62-ОТГ «Про передачу у комунальну власність» та Акт приймання-передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 15.12.2020, згідно з яким земельна ділянка з кадастровим номером 1822081300:02:000:1127 передана з державної до комунальної власності Новогуйвинської селищної об`єднаної територіальної громади, від імені якої діє Новогуйвинська селищна рада (позивач).

Прокурор звернувся до суду із зазначеним позовом в інтересах держави в особі Новогуйвинської селищної ради та обґрунтував вимоги тим, що, уклавши оспорюваний договір оренди землі, ОСОБА_1 станом на день подання позову в цій справі, всупереч статті 8 Закону України «Про фермерське господарство» не заснував (не створив) юридичну особу (фермерське господарство), а також на те, що зазначену земельну ділянку відповідач отримав у користування як громадянин з метою уникнення процедури земельних торгів та розширення площ земельних ділянок, що використовуються ТОВ «Вертокиївка-Хміль» для вирощування сільськогосподарських культур.

Суд першої інстанції, з яким поголився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив та мотивував таке рішення тим, що позивач не є власником спірної земельної ділянки, оскільки відповідно до пункту 24 Перехідних положень ЗК не зареєстрував на неї право комунальної власності, а відтак відсутні підстави вважати порушеними права та охоронювані законом інтереси позивача діями ГУ Держгеокадастру щодо видачі оспорюваних наказів, а також укладенням між відповідачами договору оренди землі від 25.05.2018 № 20157-18-ДО. Також суди встановили, що ГУ Держгеокадастру належним чином здійснив свої повноваження щодо передачі в оренду Михайлову М.Г. спірної земельної ділянки згідно з вимогами чинного законодавства у сфері землекористування, а останній також виконав належним чином покладені на нього законом функції як потенційного орендаря земельної ділянки та вимоги наказів ГУ Держгеокадастру. Крім того, суд зазначив, що матеріалами справи не підтверджено того, що оспорюваний договір суперечить вимогам законодавства, а також встановлено, що Михайлов М.Г., звертаючись до ГУ Держгеокадастру із заявою від 30.03.2016, мав реальні наміри створити саме фермерське господарство з метою ведення товарного сільськогосподарського виробництва; 21.11.2023 Михайлов М.Г. створив ФГ «Михайлов». Оскільки, за встановлених судом обставин, відсутні правові підстави для визнання договору оренди землі від 25.05.2018 № 20157-18-ДО недійсним, то суд дійшов висновку про відмову в задоволенні похідних вимог про зобов`язання повернення земельної ділянки та скасування реєстрації права оренди земельної ділянки.

У поданій касаційній скарзі Заступник керівника Житомирської обласної прокуратури в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень послався на те, зокрема, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме статті 14, 19 Конституції України, статті 83, 116, 123, 124, 134, пункт 24 Перехідних положень ЗК, статті 1, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 2, 28 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статтю 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», порушили норми статей 2, 13, 86, 236, 237 ГПК та не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, від 02.01.2020 у справі № 922/1974/19, від 09.06.2021 у справі № 922/1141/20.

Прокурор, зокрема, зазначив, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору не враховано та не надано належної оцінки тим обставинам, що спірна земельна ділянка є власністю позивача з 15.12.2020 на підставі наказу та акта приймання-передачі, а сама по собі державна реєстрація прав самостійного значення при цьому не має. Михайлов М.Г. фактично звертався до ГУ Держгеокадастру для отримання в оренду земельної ділянки не з метою створення фермерського господарства, а для її використання вже існуючою юридичною особою - ТОВ «Вертокиївка-Хміль», уникаючи в такий спосіб проведення процедури земельних торгів. Підтвердженням штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного пільгового порядку для одержання в користування земель поза процедурою земельних торгів також є те, що ФГ «Михайлов» відповідач зареєстрував лише 21.11.2023, тобто після відкриття провадження у цій справі.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

У статті 4 ГПК передбачено право юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державних органів, органів місцевого самоврядування на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

З огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236, 237, 267, 270, 282, 301, 315 ГПК) суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

За змістом положень статей 14, 269 ГПК передбачено обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Так, предметом позовом у процесуальному сенсі є звернення позивача до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Як установлено судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Новогуйвинської селищної ради, обґрунтовуючи підстави представництва тим, що спірна земельна ділянка перебуває у розпорядженні Новогуйвинської селищної ради і рада як власник земельної ділянки наділена повноваженнями щодо контролю та усунення негативних наслідків пов`язаних із незаконним її використанням, проте Новогуйвинська селищна рада як представницький орган територіальної громади протягом тривалого часу не вчинила жодних дій для відновлення порушеного права. При цьому прокурор, обґрунтовуючи належність спірної земельної ділянки на праві власності Новогуйвинській селищній раді, послався на наказ ГУ Держгеокадастру від 15.12.2020 № 62-ОТГ «Про передачу у комунальну власність» та Акт приймання-передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 15.12.2020, згідно з яким земельна ділянка з кадастровим номером 1822081300:02:000:1127 передана з державної до комунальної власності Новогуйвинської селищної об`єднаної територіальної громади, від імені якої діє Новогуйвинська селищна рада.

У касаційній скарзі прокурор не погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно того, що визначений прокурором позивач - Новогуйвинська селищна рада не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах.

Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина 1 статті 319 ЦК).

За загальними підходами до розуміння сутнісного змісту елементів права власності, які склалися в усталеній судовій практиці, право володіння - це забезпечена законом можливість мати в себе певну річ, фактично панувати над нею, утримувати її у своєму господарському підпорядкуванні (володіння може бути законним і незаконним). Право користування - юридична забезпечена можливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб (можливість отримувати плоди і доходи). Право розпорядження - це юридичне закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення (передача за договором іншій особі, знищення, переробка тощо) (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 12.06.2024 у справі № 908/63/23).

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

За змістом статті 80 ЗК суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Відповідно до пункту 24 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК (набрав чинності 27.05.2021) з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель:

а) що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук);

б) оборони;

в) природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення;

г) зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ґ) під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності;

д) під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності;

е) визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті.

Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.

Моментом переходу у комунальну власність земельних ділянок, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, є дата та час проведення державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Натомість земельні ділянки, стосовно яких у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні відомості про зареєстроване право державної власності, та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності пунктом 24 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК, тобто з 27.05.2021. Законодавець пов`язує момент виникнення права комунальної власності на зазначені вище земельні ділянки із фактом реєстрації права власності на них у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. При цьому у пункті 24 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК законодавець окремо визначив, що з дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними (такі висновки наведено у постановах Верховного Суду від 04.09.2023 у справі № 143/192/21, від 12.06.2024 у справі № 908/63/23).

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що на момент звернення до суду з цим позовом спірна земельна ділянка є сформованою та щодо неї зареєстроване право держаної власності, а тому станом на час звернення до суду з цим позовом Новогуйвинська селищна рада не набула права власності на цю земельну ділянку, отже визначений прокурором позивач - Новогуйвинська селищна рада не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що у випадку, якщо суд встановить, що визначений прокурором позивач не є органом, уповноваженим державою на захист її інтересів у спірних правовідносинах, тобто, відбулося звернення прокурора в інтересах неналежного позивача, це має процесуальним наслідком відмову в задоволенні відповідного позову (подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 05.10.2021 у справі № 925/1214/19, від 16.02.2022 у справі № 904/1407/21, від 19.05.2022 у справі № 904/5558/20, від 12.06.2024 у справі № 908/63/23, від 14.10.2024 у справі № 911/1768/22).

Таким чином, у справі, що розглядається, встановивши факт звернення прокурора в інтересах держави в особі неналежного позивача, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що такі обставини є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Прокурор, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій при вирішенні спору положень пункту 24 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК, не навів жодної постанови Верховного Суду, висновкам у якій щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, не відповідають висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається.

Натомість суди першої та апеляційної інстанції, застосовуючи цю норму права при вирішенні спору у справі, що розглядається, врахували відповідні висновки Верховного Суду, про що зазначено в оскаржуваних судових рішеннях.

Щодо решти доводів касаційної скарги прокурора необхідно зазначити таке.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

Прокурор у касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтував тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано статті 14, 19 Конституції України, статті 83, 116, 123, 124, 134, статті 1, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 2, 28 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статтю 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, від 02.01.2020 у справі № 922/1974/19 (постанову прийнято 22.01.2020), від 09.06.2021 у справі № 922/1141/20.

Так, у справі № 910/10987/18 Верховний Суд постановою від 24.01.2020 скасував судові рішення попередніх інстанції про відмову в задоволенні позову Банку до Товариства про звернення стягнення на предмет іпотеки та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягають застосуванню, не врахували судові рішення в іншій справі, не надали цим рішенням належну правову оцінку, у зв`язку з чим не встановили з достовірністю обставини щодо власника спірного майна, які мають значення для правильного вирішення спору у цій справі, та дійшли передчасного висновку про те, що відповідач у справі не є власником спірного майна та є неналежним відповідачем, а також не встановили інші обставини, які є необхідними для вирішення цієї справи.

Натомість у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, застосувавши наведені норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, врахувавши зазначені вище висновки Верховного Суду щодо застосування цих норм при вирішенні спору саме у подібних правовідносинах, з огляду на встановлені фактичні обставини, дійшли висновку щодо звернення прокурора у цій справі в інтересах держави в особі неналежного позивача.

У справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.10.2022 навела правовий висновок, за яким при вирішенні спору про правомірність надання та використання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок, визначений статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакції, на час виникнення спірних правовідносин), як спеціального щодо до статті 123 ЗК.

За змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» (у відповідній редакції) заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

Разом із тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

У постанові від 22.01.2020 у справі № 922/1974/19 Велика Палата Верховного Суду навела правовий висновок, зокрема про те, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства. З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 «Про фермерське господарство» можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство мало бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набути статусу юридичної особи. З цього часу землекористувачем земельної ділянки є фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що відповідачем ОСОБА_1 відповідно до вимог законодавства, чинного на час звернення з відповідною заявою до уповноваженого органу з метою отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, дотримано встановленого порядку щодо подання заяви, документів та належного обґрунтування для ведення господарства такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельній ділянці, наданій для ведення фермерського господарства. ОСОБА_1 , звертаючись до ГУ Держгеокдастру, мав реальні наміри створити саме фермерське господарство з метою ведення товарного сільськогосподарського виробництва і лише в якості обґрунтування отримання конкретної земельної ділянки вказував, що вона розміщена між земельними ділянками, котрі орендує ТОВ «Вертокиївка-Хміль». Крім того, матеріали справи не містять жодних доказів, що спірна земельна ділянка використовується не орендарем, а іншою особою, зокрема ТОВ «Вертокиївка-Хміль». При цьому суди дійшли висновку, що прокурором належними і допустимими доказами не доведено обставин того, що отримана ОСОБА_1 спірна земельна ділянка фактично використовується ТОВ «Вертокиївка-Хміль» для вирощування сільськогосподарських культур, а дії ОСОБА_1 були спрямовані для отримання вказаним товариством у користування земельну ділянку за спрощеною процедурою, а саме без проведення земельних торгів (аукціону).

Водночас судами установлено, що ОСОБА_1 в обґрунтування заперечень проти позову надано рішення засновника Фермерського господарства «Михайлов» від 21.11.2023 про створення фермерського господарства з правами юридичної особи; статут Фермерського господарства «Михайлов», виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Додатково суди зазначили, що в матеріалах справи наявні копії платіжних документів на підтвердження систематичного внесення орендарем орендної плати за користування спірною земельною ділянкою, що, у свою чергу, свідчить про виконання останнім умов договору оренди землі № 20157-18-ДО від 25.05.2018.

При цьому висновки судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову у справі, що розглядається, не суперечать висновкам, наведеним у зазначених постановах Верховного Суду, на які послався прокурор в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень.

Водночас суд касаційної інстанції відхиляє посилання прокурора на постанову Верховного Суду від 09.06.2021 у справі № 922/1141/20, оскільки суд касаційної інстанції у цій справі розглядав доводи касаційної скарги відповідача виключно щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, а також щодо застосування позовної давності; будь-яких висновків щодо створення фермерського господарства після відкриття провадження у справі (як про це зазначає прокурор у касаційній скарзі у справі № 906/1413/23, що розглядається) суд касаційної інстанції не наводив.

За таких обставин у справі, що розглядається, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, що стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 05.08.2024 та рішення Господарського суду Житомирської області від 18.04.2024 у справі № 906/1413/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: Н.О. Багай

В.А. Зуєв