Постанова

від 31.10.2024 по справі 523/5290/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/3498/24

Справа № 523/5290/23

Головуючий у першій інстанції Аліна С.С.

Доповідач Коновалова В. А.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

Іменем України

31.10.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Коновалової В.А.,

суддів: Карташова О.Ю., Кострицького В.В.,

за участю секретаря судового засідання Чеботар А.Г.,

учасники справи:

позивач - Свято-Архангело-Михайлівський жіночий монастир Одеської єпархії Української православної церкви,

відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 ,

на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 серпня 2023 року,

за позовом Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря Одеської єпархії Української православної церкви до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року Свято-Архангело-Михайлівський жіночий монастир Одеської єпархії Української православної церкви звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, в обґрунтування якого зазначив, що Свято-Архангело-Михайлівський жіночій монастир Одеської єпархії Української православної церкви згідно договору довічного утримання від 15.10.2022 року, укладеного між позивачем та ОСОБА_3 , є власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач в позові зазначив, що йому стало відомо, що до зазначеної квартири, без його згоди заселилися відповідачі.

Свято-Архангело-Михайлівський жіночий монастир Одеської єпархії Української православної церкви просив суд зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , не чинити перешкоди власнику Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирю Одеської єпархії Української православної церкви у користуванні власністю та виселити з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Суворовський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 17 серпня 2023 року позов Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря Одеської єпархії Української православної церкви до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_3 задовольнив.

Зобов`язав ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , не чинити перешкоди власнику Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирю Одеської єпархії Української православної церкви у користуванні власністю та виселити з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Стягнув з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря Одеської єпархії Української православної церкви судові витрати у розмірі 2147,60 грн.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що цивільні права позивача порушуються відповідачами, тобто відповідачами створені власнику нерухомого майна перешкоди у здійсненні права користування, розпоряджання майном, а тому вони підлягають захисту у спосіб, що обраний позивачем.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Суворовський районний суд м. Одеси ухвалою від 29 листопада 2023 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення залишив без задоволення.

Не погодившись з вказаним заочним рішенням суду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з апеляційною скаргою безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Одеський апеляційний суд ухвалою від 15.12.2023 року апеляційну скаргу в частині оскарження ОСОБА_1 , повернув скаржнику.

В апеляційній скарзі, в частині оскарження заочного рішення ОСОБА_2 , скаржник просить заочне рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що відповідач ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_4 , проживають та зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , з 08.12.2016 року у зв`язку з придбанням квартири за договором купівлі-продажу за сумісні кошти, а саме гроші з продажу однокімнатної квартири, яка належала ОСОБА_3 і на яку вона посвідчила заповіт на ім`я чоловіка скаржника, та коштів, які належали відповідачам.

Між відповідачами та ОСОБА_3 був намір укласти договір довічного утримання, умовою якого є передача права власності на квартиру в обмін на утримання та догляд. З моменту придбання квартири за сумісні кошти 20.07.2016 року вони проживали всі разом, утримували та доглядали ОСОБА_3 . Іншого житла не мають.

24.12.2021 року відповідачами отримано дозвіл на вчинення правочину щодо укладання та підписання договору довічного утримання (догляду) від Суворовської районної адміністрації ОМР, однак як стало відомо ОСОБА_2 , що 04.10.2022 року ОСОБА_3 зняла її та її неповнолітнього сина з реєстрації у спільній квартирі та уклала договір довічного утримання з Свято-Архангело-Михайлівським жіночим монастирем Одеської єпархії Української православної церкви.

Зазначає про порушення права користування квартирою її малолітнього сина.

(2) Позиція інших учасників справи

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 26.12.2023 року відкрито провадження у справі та позивачу роз`яснювалось право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу, а третій особі - пояснень, поте відзиву та пояснень до суду не надходило.

Свято-Архангело-Михайлівський жіночий монастир Одеської єпархії Української православної церкви про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином і в установленому законом порядку, шляхом отримання судової повістки 23.08.2024 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням.

Представник Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастирю Одеської єпархії Української православної церкви - Стороженко О.П. в судовому засіданні просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги.

ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином і в установленому законом порядку, відповідно до ч. 5 ст. 130 ЦПК України.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Баранова О.В. в судове засідання не з`явилася, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином і в установленому законом порядку, відповідно до ч. 8 ст. 128 ЦПК України шляхом отримання судової повістки за допомогою підсистеми (модуля) ЄСІТС «Електронний суд» до Електронного кабінету 30.07.2024 року о 19.37 годині, що підтверджується довідкою.

ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином і в установленому законом порядку, відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України.

ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник ОСОБА_3 - адвокат Сімоненко Р.О. в судовому засіданні просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.

До суду надійшло клопотання представника скаржника про відкладення розгляду справи.

Одеський апеляційний суд ухвалою від 31.10.2024 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовив представнику скаржника у задоволенні заяви про відкладення розгляду справи з огляду на таке.

Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про дату, час і місце розгляду справи.

Про дату, час та місце розгляду справи повідомляються учасники справи, якщо справа відповідно до цього Кодексу розглядається з їх повідомленням (абзац другий статті 366 ЦПК України).

Як вже зазначалось, представник скаржника про розгляд справи повідомлений належним чином.

Враховуючи наявність в матеріалах справи достатньої кількості доказів для встановлення фактичних обставин справи, скаржник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі, у межах апеляційного провадження не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, у клопотанні не наведено обставин, які б перешкоджали розглянути справу за відсутності скаржника або його представника, а також не мотивовано необхідність безпосередньої явки представника скаржника до суду.

З огляду на положення частини другої статті 372 ЦПК України, згідно з якою неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, та зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції, колегія суддів вважає можливим розгляд справи проводити за відсутності представника скаржника.

ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Заочне рішення суду в частині позовних вимог Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря Одеської єпархії Української православної церкви до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції згідно положень ч. 1 ст. 367 ЦПК України та п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» № 12 від 24.10.2008 року,

Ухвалюючи рішення в оскаржуваній частині суд першої інстанції керуючись положеннями ст. ст. 316,383,391 ЦК України, виходив з того, що цивільні права позивача порушуються відповідачами, тобто відповідачами створені власнику нерухомого майна перешкоди у здійсненні права користування, розпоряджання майном, а тому вони підлягають захисту у спосіб, що обраний позивачем.

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Із матеріалів справи вбачається, що 15.10.2022 року між Свято-Архангело-Михайлівським жіночім монастирем Одеської єпархії Української православної церкви та ОСОБА_3 укладено договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_3 передала у власність Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирю Одеської єпархії Української православної церкви належну на праві власності квартиру АДРЕСА_2 , взамін чого, Свято-Архангело-Михайлівський жіночий монастир Одеської єпархії Української православної церкви зобов`язується надавати ОСОБА_3 довічно матеріальне забезпечення, в разі втрати здоров`я також довічно забезпечити доглядом. Договір довічного утримання посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Верезуб К.О., зареєстровано в реєстрі за № 460.

Відповідно до Інформаційної довідки з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухому майно від 03.08.2023 року право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за Свято-Архангело-Михайлівським жіночим монастирем Одеської єпархії Української православної церкви на підставі договору довічного утримання від 15.10.2022 року.

Звертаючись до суду із позовом про усунення перешкод Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирю Одеської єпархії Української православної церкви в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 із квартири без надання іншого житла, позивач в обґрунтування позову зазначив, що є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору довічного утримання від 15.10.2022 року. Позивач користується квартирою шляхом надання її для проживання третій особі ОСОБА_3 . Відповідачі самовільно зайняли житлове приміщення і відмовляються виселятися. Позивач позбавлений права вільно користуватися квартирою, виконувати зобов`язання. Позивач дозволу на вселення, користування, володіння квартирою відповідачам не надавав.

Із матеріалів справи вбачається, що 20 липня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , який посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотраіального округу Штогріною О.І., зареєстровано в реєстрі № 917.

З відомостей № ШЗ-304645-ф/л про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні/будинку, наданих 26 листопада 2021 року департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 06.09.2016 року, ОСОБА_2 з 08.12.2016 року, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований з 08.12.2016 року.

Згідно довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № Ш1-154419-ф/л від 14 жовтня 2022 року, наданої департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 06.09.2016 року.

Судом встановлено, що з часу придбання ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_2 , в ній постійно проживають ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_4 і продовжують користуватися квартирою після укладення між ОСОБА_3 та Свято-Архангело-Михайлівським жіночім монастирем Одеської єпархії Української православної церкви договору довічного утримання. Вказані обставини не заперечувалися ОСОБА_3 під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, яка пояснила, що надала дозвіл на проживання, відповідач стала проживати разом зі своїм чоловіком та сином для того щоб допомогти їй.

Ураховуючи викладені обставини колегія суддів вважає, що доводи позивача про те, що до вищевказаної квартири, без згоди та проти волі позивача, як власника, вселилася та проживає у вищевказаній квартирі відповідач ОСОБА_2 , спростовуються матеріалами справи, а саме ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_4 постійно проживають у квартири АДРЕСА_2 з 2016 року, тобто більше 6 років, що свідчить про наявність триваючих зв`язків із місцем проживання.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміють майнові права.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб (частина перша статті 383 ЦК України).

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Отже, під час вирішення справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна, які ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що: «Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві».

Матеріали справи не містять будь-яких доказів щодо наявності у ОСОБА_2 та її малолітнього сина ОСОБА_4 іншого житла, а тому задоволення вимоги про виселення не відповідатиме легітимній меті в контексті статті 8 Конвенції.

Ураховуючи підстави позову, обставини укладення договору довічного утримання, залишенням проживання у квартирі ОСОБА_3 , яка надала дозвіл на проживання ОСОБА_2 та її малолітньому сину ОСОБА_4 , колегія суддів вважає, що виселення останніх буде невиправданим втручанням в приватну сферу особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Посилання позивача як на підству позову на самовільне зайняття відповідачами спірної квартири та не надання позивачем дозволу на вселення, користування, володіння ними спірною квартирою є безпідставними.

У частині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Як зазначалося вище, ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_4 проживають та користуються квартирою з 2016 року та з 08.12.2016 року зареєстровані у квартирі з дозволу на той час власника квартири ОСОБА_3 , тобто вселилися до квартири на законних підставах.

Отже відсутні підставі вважати, що ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_4 самовільно зайняли квартиру АДРЕСА_2 .

Посилання позивача на проведення досудового розслідування внесеного до ЄРДР № 12023164490000070 від 10.03.2023 року за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_3 , яке згодом закрито не доводить предмету доказування, яким є усунення перешкод саме Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирю Одеської єпархії Української православної церкви в користуванні власністю.

Матеріали справи не містять будь-яких доказів щодо наявності у Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря Одеської єпархії Української православної церкви перешкод зі сторони ОСОБА_2 у доступі до квартири.

Щодо суті апеляційної скарги

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).

Проаналізувавши зазначені обставини по справі у їх сукупності, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині слід скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря Одеської єпархії Української православної церкви до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення відмовити.

Керуючись ст.ст. 367, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 17 серпня 2023 року в оскаржуваній частині позовних вимог Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря Одеської єпархії Української православної церкви до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення скасувати та в цій частині ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря Одеської єпархії Української православної церкви до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 17 грудня 2024 року.

Головуючий В.А. Коновалова

Судді В.В. Кострицький

О.Ю. Карташов