Ухвала

від 17.12.2024 по справі 926/714/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

17 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 926/714/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кондратової І. Д. - головуючої, суддів: Губенко Н. М., Студенця В. І.,

за участю секретаря судового засідання - Омельчук А. В.,

за участю представника відповідача - Филипчук А. В. (у порядку самопредставництва),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група"

на рішення Господарського суду Чернівецької області від 17.06.2024

(суддя Тинок О. С.)

та постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.10.2024

(головуючий Гриців В. М., судді: Панова І. Ю., Малех І. Б.)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група"

до Управління освіти Чернівецької міської ради

про визнання договору недійсним.

Короткий зміст позовних вимог

1. У березні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група" (далі - Товариство, позивач) звернулося до суду з позовом до Управління освіти Чернівецької міської ради (далі - Управління) про визнання недійсним договору про закупівлю товару за бюджетні кошти від 08.02.2021 № 20, предметом якого є постачання електричної енергії.

2. На обґрунтування позовних вимог Товариство послалося на те, що цей договір не відповідає вимогам Закону України "Про ринок електричної енергії" та Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 № 312 (далі - ПРРЕЕ, Правила), оскільки у ньому відсутня умова про порядок організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку, яку позивач вважає істотною.

3. До того ж посилався на порушення цим договором його суб`єктивного права та/або інтересу, позаяк на момент його укладення Товариство не володіло інформацією, яким чином улаштований комерційний облік в Управління, хто є його постачальником послуг комерційного обліку (ППКО), чи виконує ППКО функції оператора даних комерційного обліку (ОДКО) і про стан засобів комерційного обліку.

4. Відповідач зі свого боку заперечував проти позову, стверджуючи про те, що наявність названої позивачем умови у договорі не вимагається Правилами, тоді як це питання, що стосується комерційного обліку електричної енергії та забезпечення послуг комерційного обліку, відноситься до регулювання загальними нормами зобов`язального права. До того ж Управління звернуло увагу на укладення після цього договору додаткових угод, десять з яких стосувалися збільшення ціни за одиницю товару з одночасним зменшенням обсягу закупленої електричної енергії, і звернув увагу на те, що цей договір виконувався, тобто постачальник продавав електричну енергію споживачу, а останній оплачував вартість використаної (купованої) електричної енергії. Акцентував також увагу на недоведенні Товариством порушення його прав цим договором.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

5. 08.02.2021 за результатами закупівлі Товариство як постачальник та Управління як споживач уклали договір про закупівлю товару за бюджетні кошти № 20, згідно з умовами якого Товариство продає Управлінню електричну енергію, вартість якої останнє оплачує, період постачання електричної енергії з дати підписання договору до 31.12.2021.

6. Сторони домовилися про те, що цей договір установлює порядок та умови постачання електричної енергії як товарної продукції. Умови договору розроблені відповідно до Закону України "Про ринок електричної енергії" та Правил. Сторони відповідно до пункту 3.2.5 Правил домовилися про його укладання на умовах, відмінних від публічної комерційної пропозиції постачальника. Договір укладений у вигляді єдиного письмового документа на підставі умов тендерної документації та комерційної пропозиції постачальника, поданої згідно з процедурою закупівлі. Визначили ціну договору, порядок оплати, оформлення поставок електроенергії актами приймання - передачі тощо.

7. У пункті 5.11 договору передбачили, що обсяг споживання товару по кожному об`єкту споживання визначається на підставі даних комерційного обліку. Організація порядку здійснення комерційного обліку споживання електричної енергії споживачем здійснюється відповідно до вимог Кодексу комерційного обліку електричної енергії затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 № 311 та інших нормативно-правових актів України.

8. У пунктах 12.1-12.2 договору сторони домовилися, що спори та розбіжності передають на розгляд суду, якщо вони не будуть узгоджені шляхом переговорів; під час вирішення спорів керуються порядком врегулювання спорів, установленим Правилами та вимогами інших нормативно-правових актів.

9. Відповідно до пункту 16.1 договору невід`ємною частиною цього договору є додатки №№ 1-3 і додаткові угоди №№ 1-15.

10. У справі також наявні підписані обома сторонами акти приймання-передачі електричної енергії за період з березня по грудень 2021 року.

11. Господарський суд Чернівецької області вирішував спір у справі № 926/382/22 за позовом Товариства до Управління про стягнення за цим договором 3 102 130,50 грн, який задовольнив.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

12. 17.06.2024 Господарський суд Чернівецької області ухвалив рішення, залишене без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.10.2024, про відмову у позові у зв`язку з недоведенням Товариством його порушеного права або інтересу, а також обранням ним неналежного способу захисту. При цьому суди встановили відсутність в оспорюваному договорі умови, про яку стверджує Товариство. Разом з тим звернули увагу на домовленість сторін, викладену у пункті 5.11 договору, згідно з якою узгоджено, що організація порядку здійснення комерційного обліку споживання електричної енергії споживачем здійснюється відповідно до вимог Кодексу комерційного обліку електричної енергії, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 № 311 та інших нормативно-правових актів України. У цьому аспекті виснували, що відсилка в умовах договору на нормативно-правовий акт, який регулює спірне питання, свідчить про узгодження сторонами спірної істотної умови, оскільки цей Кодекс детально регулює це питання. Водночас положення цього Кодексу не зобов`язують сторін договору на постачання електричної енергії вказувати в умовах договору, хто саме надає послуги комерційного обліку споживачу, та визначати особливості цього обліку.

13. Суди також установили факт споживання відповідачем електричної енергії зі сплатою її вартості на підставі підписаних актів приймання-передачі на суму 9 894 316,35 грн. До того ж звернули увагу на назване вище рішення місцевого господарського суду в іншій справі, у якому встановлений факт виконання договору. Зауважили на відсутності доказів виникнення у сторін проблем з виконанням договору, а також указали на недоведення Товариством підстав для визнання недійсним оспорюваного договору з наведених ним причин.

14. Виснувавши про обрання Товариством неналежного способу захисту, суди також послалися на те, що цей позов поданий після відкриття провадження у справі № 926/3421/23 за позовом Чернівецької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Чернівецької міської ради, Управління освіти Чернівецької міської ради, Західного офісу Держаудитслужби України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група", за участю третьої особи - Акціонерного товариства "Чернівціобленерго", про визнання недійсними додаткових угод про постачання електричної енергії, укладених до цього договору, про збільшення ціни товару, та стягнення безпідставно отриманих коштів. При цьому позивач не заявив позовної вимоги щодо відновлення власного порушеного права та/або інтересу у спосіб реституції. На підсумку, серед іншого, суди відмовили у позові на тій підставі, що Товариство не обґрунтувало у чому полягає порушення його прав чи інтересів укладенням цього договору, і яким чином рішення про недійсність означеного договору буде сприяти їх відновленню.

Короткий зміст доводів та вимог касаційної скарги

15. Товариство оскаржило ці судові рішення і в касаційній скарзі просить їх скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

16. На обґрунтування підстав касаційного оскарження послалося на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), обґрунтувавши свої доводи неврахуванням судами під час вирішення цього спору висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, від 24.01.2021 у справі № 926/2308/19, від 31.01.2024 у справі № 310/8989/20, від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц, від 17.11.2023 у справі № 910/12832/21, від 12.01.2023 у справі № 334/9179/21, від 15.03.2024 у справі № 904/192/22, від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, від 10.11.2020 у справі № 910/1997/18.

17. Узагальнено доводи скаржника зводяться до такого:

- відсутня названа Товариством істотна умова, передбачена спеціальним законодавством, що регулює правовідносини у сфері електроенергетики;

- суди не врахували висновку Верховного Суду щодо обов`язкового застосування норм законодавства про ринок електроенергії, як спеціального законодавства, що врегульовує відносини на ринку електричної енергії;

- позивач має право самостійно визначати предмет позову та спосіб захисту без одночасного заявлення вимоги про визнання недійсним правочину із вимогою застосування наслідків його недійсності.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

18. Управління у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін з огляду на таке:

- Товариство мало право відмовитися від підписання договору у випадку не погодження з його умовами;

- положення Кодексу комерційного обліку електричної енергії, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 № 311, не зобов`язують сторін договору вказувати в його умовах, хто саме надає послуги комерційного обліку споживачу, та визначати особливості цього обліку, достатньо зазначення у ньому цього нормативно-правового акта, який регулює спірне питання, що свідчить про узгодження сторонами спірної істотної умови;

- оспорюваний договір виконувався сторонами і з вимогою про його розірвання Товариство до Управління не зверталося;

- Товариство не обґрунтувало, у чому полягає порушення його прав або інтересу цим договором й обрало неналежний спосіб захисту.

Позиція Верховного Суду

19. Частина друга статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

20. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

21. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся.

22. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Така правова позиція викладена у пункті 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц.

23. До того ж Велика Палата Верховного Суду у пункті 118 постанови від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 також виснувала, що неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним у силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів, щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину, або ж їх відновлювати.

24. Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду у пункті 6.49 постанови від 26.10.2022 у справі № 227/3760/19-ц у випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

25. Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача (наприклад, зайняттям та використанням іншою особою приміщення позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав).

26. На обґрунтування позову Товариство посилалося на відсутність такої істотної умови, як порядок організації комерційного обліку електричної енергії та надання даних комерційного обліку електричної енергії відповідно до забезпечення послуг комерційного обліку.

27. Проте, суди виснували, що ці обставини не є безумовною підставою для визнання недійснім оспорюваного договору, який укладений за наслідком тендерної закупівлі, й інформація про порядок організації комерційного обліку електричної енергії була доступною та відкритою. До того ж у пункті 5.11 договору сторони обумовили, що організація порядку здійснення комерційного обліку споживання електричної енергії споживачем відбувається відповідно до вимог Кодексу комерційного обліку електричної енергії, затвердженого постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 14.03.2018 № 311 та інших нормативно-правових актів України. Цей Кодекс регулює спірне питання, не вимагає від сторін договору зазначати у ньому, хто саме надає послуги комерційного обліку споживачу та визначати особливості цього обліку, що суди розцінили як узгодження сторонами істотної умови, про яку стверджує Товариство.

28. Суди обох інстанцій також виснували, що Товариство не обґрунтувало, які саме права та охоронювані інтереси останнього порушені оспорюваним договором, який до того ж ним виконувався протягом тривалого часу.

29. Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

30. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

31. Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

32. Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

33. Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

34. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

35. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

36. З-поміж цих критеріїв змістовний (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

37. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

38. Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

39. Алгоритм і порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить у першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

40. Водночас, Верховний Суд у силу приписів статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові судів попередніх інстанцій чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

41. Мотивуючи наявність передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підстави касаційного оскарження судових рішень, Товариство обґрунтувало свої доводи неврахуванням судами під час вирішення цього спору висновків Верховного Суду, викладених у постановах, перелік яких наведений у пункті 16 цієї ухвали, у подібних правовідносинах.

42. Проте обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за цією касаційною скаргою відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

43. Так, Товариство посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладених у постанові від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, стосовно того, що вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, є належним способом захисту.

44. Утім, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 сформулював правовий висновок про те, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача, і зазначив таке: "Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача. Водночас, у випадку звернення прокурора в інтересах держави з позовом про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору про закупівлю без заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, виключається як необхідність дослідження господарськими судами наслідків визнання договору недійсним для держави як позивача, так і необхідність з`ясування того, яким чином будуть відновлені права позивача, зокрема, обставин можливості проведення реституції, можливості проведення повторної закупівлі товару (робіт, послуг) у разі повернення відповідачем коштів, обов`язку відшкодування іншій стороні правочину вартості товару (робіт, послуг) чи збитків, оскільки обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові".

45. Цим висновком, сформульованим у справі № 905/77/21, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду уточнив висновок, викладений у постанові цієї ж палати від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, на який посилається скаржник.

46. До того ж Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 виснувала про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

47. З огляду на вказане, якщо договір повністю чи частково виконаний, то визнання його недійсним без одночасного застосування наслідків недійсності правочину не призведе до поновлення майнових прав. Суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржувані судові рішення у тому числі з урахуванням цього висновку.

48. Оскільки Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 уточнив свій висновок, викладений у постанові від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, що узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21, то доводи касаційної скарги про неврахування судами правової позиції, викладеної у справі № 906/1061/20, не знайшли підтвердження.

49. У справі № 926/2308/19 позивач оскаржував договір про пайову участь у розвитку інфраструктури на тій підставі, що він між сторонами не укладався та його директором не підписувався, а з боку відповідача підписаний неуповноваженим представником. Верховний Суд погодився із висновками судів попередніх інстанцій, які відмовили у позові на тій підставі, що договір виконувався і був схвалений сторонами.

50. Отже, висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.01.2021 у справі № 926/2308/19 не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, а крім того, обставини справи, на яку посилається скаржник, відрізняються від обставин цієї справи, адже у ній не йдеться про підписання договору невідомою особою. При цьому, висновок суду касаційної інстанції про те, що "вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин" не суперечить висновкам, зробленим судами у цій справі, а лише визначає критерії, якими має керуватися суд при вирішенні спорів, в яких оскаржуються правочини.

51. У справі № 310/8989/20 позивач оскаржував договір і просив застосувати наслідки недійсності правочину як такого, що суперечив частині третій статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" на тій підставі, що відповідачка залучила інвестиційні кошти від позивачки як фізична особа, без створення будь-яких фондів чи випуску цільових облігацій, що також суперечило нормам Земельного та Водного кодексів України, позаяк здійснення будівельних робіт на земельній ділянці у межах прибережної захисної смуги заборонено. Суди попередніх інстанцій відмовили у позові, встановивши наявність в оспорюваному договорі усіх істотних умов з урахуванням, у тому числі, того, що предметом спірного договору була інвестиційна участь позивачки у будівництві житлового будинку з апартаментами для відпочиваючих, унаслідок здійснення якої вона має право отримати у власність об`єкти інвестицій. Суди не встановили порушень норм права, наведених позивачкою. При цьому Верховний Суд у постанові від 31.01.2024, погоджуючись із судами, які відмовили у позові, зазначив лише про те, що відмова мала бути мотивована відсутністю порушеного права чи інтересу позивачки, у зв`язку з чим змінив мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень. При цьому, Верховний Суд процитував висновок Верховного Суду у постанові від 26.01.2022 у справі № 754/5554/16-ц про те, що наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

52. Товариство у касаційній скарзі також посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц, в аспекті того, що недійсність спірного договору у силу закону має тлумачитися проти відповідача так як проект договору був запропонований саме ним.

53. Утім ця постанова прийнята у цивільній справі з предметом спору стягнення заборгованості за договором купівлі - продажу квартири, який виник з приводу валюти розрахунку за договором купівлі-продажу. У постанові від 18.04.2018 у справі № 753/11000/14-ц Верховний Суд зробив висновок, за змістом якого відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього ж Кодексу. Підставою для тлумачення судом угоди є наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з`ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, тлумачення не може створювати, а лише роз`яснює наявні умови угоди. Оскільки метою тлумачення правочину є з`ясування змісту його окремих частин, який становить права та обов`язки сторін, то тлумачення потрібно розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину.

54. Разом з тим, у цій справі спір стосується оскарження сторонами договору, тоді як висновки Верховного Суду у справі № 753/11000/14-ц стосуються порядку проведення розрахунку заборгованості та розбіжностей у тлумаченні умов договору. Тому правовідносини у справі № 753/11000/14-ц не є подібними до тих, що розглядаються у цій справі.

55. Серед інших аргументів, скаржник також посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду, викладених у пунктах 115-117 постанови від 17.11.2023 у справі № 910/12832/21, а саме: ринок електричної енергії є досить специфічним ринком у порівняні з ринками звичайного товару (продукції), правовідносини з купівлі-продажу якого зазвичай регулюють положення статті 655 ЦК України; така специфіка ринку пов`язана з особливостями електроенергії як товару, у якої, на відміну від інших товарів, моменти виробництва, транспортування та споживання співпадають у часі, а на кожному з цих етапів задіяний специфічний склад учасників правовідносин, кожен з яких наділений правами та обов`язками характерними саме для цього ринку товару, які не є типовими за змістом зі звичайним ринком товарів; подібна особливість ринку електричної енергії не може не братися до уваги під час урегулювання правовідносин між учасниками цього ринку, у тому числі захисту порушених їх прав, який має здійснюватися з урахуванням балансу прав та інтересів кожного з учасників цих відносин (які у кожного індивідуальні), а також обумовлює застосування способів захисту прав учасників ринку, що враховують особливості правового регулювання функціонування ринку електричної енергії.

56. Утім колегія суддів відхиляє посилання скаржника на постанову Верховного Суду у справі № 910/12832/21, оскільки предмет розгляду у ній стосувався визнання протиправними дій та зобов`язання оператора системи передачі здійснити перерахунок небалансів електричної енергії товариству, яке здійснює господарську діяльність з постачання електричної енергії споживачу (сторона, відповідальна за баланс, яка врегульовує небаланси електричної енергії), шляхом виключення негативних небалансів за розрахункові години.

57. Отже, правовідносини не є подібними з правовідносинами у справі, яка розглядається, адже саме лише посилання скаржника на неврахування судами спеціального законодавства у сфері електроенергетики, яке застосовано у справі № 910/12832/21, не може свідчити про неправильне застосування судами норм матеріального права у цій справі, оскільки має бути доведена відмінність у застосуванні конкретної норми у справі з подібними правовідносинами, а не лише наведено цитування із постанов суду касаційної інстанції у справах, в яких вирішувалися спори у сфері електроенергетики.

58. Товариство у касаційній скарзі також звертає увагу на те, що суд, здійснюючи тлумачення норми, не повинен тлумачити норму не у повній відповідності до її змісту, вбачати в ній щось інше або взагалі заперечувати необхідність застосування такої норми права. У цьому контексті наголошує на неврахуванні судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12.01.2023 у справі № 334/9179/21, в якій на основі принципу розумності запропоновано такий підхід до тлумачення як "метод чесного читання", тобто визначення застосування нормативного тексту до наявних обставин на основі того, як розумний читач, який повністю володіє мовою, зрозумів би текст на час його прийняття.

59. У цій постанові суд касаційної інстанції зазначав, що: "тлумачення пункту 5 частини першої статті 150 Цивільного процесуального кодексу України з урахуванням принципу розумності та "методу чесного читання" свідчить, що позов забезпечується зупиненням продажу арештованого майна, якщо особою на час звернення з заявою про забезпечення позову подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (у тому числі, й у разі, коли заяву про забезпечення позову подано разом з позовною заявою)".

60. У справі № 334/9179/21 вирішувалося питання забезпечення позову про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частину житлового будинку, визнання недійсним договору іпотеки та зняття арешту з житлового будинку. Позивач просила зупинити продаж (реалізацію) шляхом проведення електронних торгів арештованого майна (житлового будинку).

61. Разом з тим, Товариство не обґрунтувало як застосування у справі № 334/9179/21 "методу чесного читання" вплинуло на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права у справі, що розглядається, позаяк скаржник не навів, яка норма застосована судами всупереч застосування цієї ж норми судом касаційної інстанції у визначеній ним справі. Адже, як неодноразово зазначалося раніше, запозичення цитат із постанов Верховного Суду не є правовим висновком суду касаційної інстанції, який сформульований у контексті того, як застосовується та чи інша норма права. До того ж правовідносини у справі № 334/9179/21 не є подібними із правовідносинами у справі, що розглядається.

62. Товариство також наголосило на тому, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновку Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеного у пункті 29 постанови від 15.03.2024 у справі № 904/192/22, а саме: "відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову".

63. У цьому контексті скаржник стверджує про те, що сторонам надано право самостійно визначати предмет позову та спосіб захисту права, не зобов`язуючи при цьому одночасного заявлення вимоги про визнання недійсним правочину із вимогою застосування наслідків його недійсності, так як звернення з позовом і визначення позовних вимог є правом сторони, а не її обов`язком.

64. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.03.2024 у справі № 904/192/22 (у відносинах у сфері публічних закупівель) вирішував питання про можливість застосування наслідків недійсності договору на користь головного розпорядника бюджетних коштів - суб`єкта владних повноважень, який не є стороною договору, в інтересах якого прокурор подав позов, при застосуванні процесуальної конструкції, коли грошові кошти стягуються з відповідача на користь отримувача бюджетних коштів (підприємства) - замовника публічної закупівлі, який є стороною оспорюваного договору і не має статусу суб`єкта владних повноважень, та дійшов таких висновків:

- подання прокурором в інтересах держави в особі головного розпорядника бюджетних коштів (суб`єкта владних повноважень, який не є стороною договору) позову про стягнення з відповідача на користь підприємства - отримувача бюджетних коштів (сторони оспорюваного договору, який не має статусу суб`єкта владних повноважень) спірної суми коштів, отриманих за договором, не призведе до відновлення інтересів держави в особі головного розпорядника бюджетних коштів, оскільки ці кошти мають повертатися їх отримувачу як суб`єкту господарювання, а не в дохід держави. Заявляючи вимоги про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності такого правочину, прокурор намагається захистити отримувача бюджетних коштів (підприємство), хоча не має права вимагати стягнення на користь суб`єкта господарювання, який не уособлює державу, за захистом інтересів якої відповідний суб`єкт владних повноважень (належний позивач) звернувся з позовом до суду, та є за обставин, наведеними прокурором, організатором публічної закупівлі;

- застосування наслідків недійсності правочину на користь головного розпорядника бюджетних коштів (суб`єкта владних повноважень), який не є стороною оспорюваного договору, неможливе при застосуванні процесуальної конструкції, запропонованої прокурором, оскільки кошти підлягають стягненню з відповідача на користь отримувача бюджетних коштів (суб`єкта господарювання) як іншої сторони оспорюваного правочину, і, як наслідок, вказана одностороння реституція не відповідає положенням чинного законодавства, адже для захисту інтересів держави нераціонально та неефективно витрачені бюджетні кошти мають повертатися (стягуватися) саме на користь держави в особі уповноваженого органу як головного розпорядника бюджетних коштів, тобто на користь державного бюджету;

- у випадку визначення отримувача бюджетних коштів (підприємства) позивачем, на користь якого на підставі частини першої статті 216 ЦК України підлягали би стягненню бюджетні грошові кошти, отримані відповідачем за договором, задоволення такої вимоги не призведе до ефективного захисту інтересів держави в особі органу, уповноваженого на захист інтересів держави (головного розпорядника бюджетних коштів), адже неможливо відновити права та інтереси держави в особі відповідного органу, стягуючи при цьому кошти на користь юридичної особи, яка не є суб`єктом владних повноважень (підприємство), а є самостійним суб`єктом господарювання і не уособлює державу, оскільки у такому випадку така позовна вимога пред`являється прокурором поза відносинами представництва інтересів держави, тобто всупереч положенням чинного процесуального законодавства;

- заявивши позовну вимогу про стягнення спірної суми грошових коштів з відповідача на користь підприємства (яке не є суб`єктом владних повноважень), прокурор фактично звернувся за захистом інтересів не головного розпорядника бюджетних коштів (суб`єкта владних повноважень), а цього підприємства поза відносинами представництва інтересів держави, за рахунок якого якраз має задовольнятися позов, як того вимагає чинне процесуальне законодавство;

- врахувавши висновки у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 (щодо питання застосування норм частини третьої статті 215, частин першої, другої статті 216 ЦК України) про те, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача, а також відповідні висновки Великої Палати Верховного Суду щодо вирішення позовних вимог, які заявлені у неефективний спосіб, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі вказав, що обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин, що виключає необхідність надання оцінки будь-яким іншим аргументам скаржника, так і необхідність подальшого дослідження підстав для визнання недійсним договору як оспорюваного правочину.

65. Отже, у справі № 904/192/22 спір виник щодо державних закупівель Підприємством як замовником у Товариства як виконавця. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.03.2024 зробив висновок, що Підприємство є самостійним суб`єктом господарювання, не уособлює державу, а тому прокурор фактично звернувся за захистом інтересів не позивача (Міністерства), а цього Підприємства.

66. Тому посилання Товариства, яке, стверджуючи про неврахування судами висновків Верховного Суду, зроблених у постанові від 15.03.2024 у справі № 904/192/22, і запозичивши лише цитату з цієї постанови, наголошує на тому, що воно обрало ефективний спосіб захисту свого права у цій справі, не знайшли підтвердження у контексті підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України. Адже у справі № 904/192/22 обставини справи відмінні від обставин справи, що розглядається, і Верховний Суд відмовив у позові з інших підстав, зазначивши, що повернення спірної суми коштів Підприємству не відновить права держави в особі Міністерства (позивача), а в межах заявлених позовних вимог не вбачається можливості застосування судом іншого ефективного способу захисту порушених прав держави.

67. Товариство, обґрунтовуючи свою позицію щодо звернення за захистом законного інтересу у правовій визначеності стосовно прав та обов`язків за договором, у касаційній скарзі також стверджує про неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19.10.2022 у справі 910/14224/20, про те, що, якщо дії або бездіяльність інших осіб створюють для особи правову невизначеність у відносинах з цими особами, така особа може звернутися до суду для захисту свого інтересу у відносинах з цими особами.

68. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20, зокрема вказувала, що позивач у цьому спорі обрав такий спосіб захисту, як визнання судом припиненими всіх зобов`язань Товариства перед Банком за кредитним договором унаслідок їх повного виконання позивачем, яке проведено належним чином. У вирішенні спору у справі № 910/14224/20 Велика Палата Верховного Суду (у застосуванні положень статті 16 ЦК України) виходила, зокрема, з того, що, якщо дії або бездіяльність інших осіб створюють для особи правову невизначеність щодо її прав і обов`язків у відносинах із цими особами, така особа може звернутись до суду для захисту свого інтересу у правовій визначеності у відносинах із цими особами. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у межах спору у справі № 910/14224/20 суди встановили наявність у позивача легітимної цілі щодо відновлення свого охоронюваного законом інтересу на підтвердження припинення зобов`язань за кредитним договором (виконання позивачем належним чином відповідно до вимог статей 202, 203 ГК України зобов`язань, які встановлювались умовами кредитного договору), яке не визначалося відповідачем (право позивача на припинення зобов`язання, передбачене статтею 599 ЦК України). Тобто позивач звернувся до суду не за захистом свого права на припинення зобов`язання (як помилково вважав відповідач), а за захистом свого законного інтересу у правовій визначеності щодо прав і обов`язків у відносинах з відповідачем за кредитним договором. У пунктах 103, 104 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, зокрема: "із відомостей, наведених відповідачем у позові, поданому до суду штату Делавер (США), вбачається, що Банк не визнає належного виконання Заводом зобов`язання за кредитним договором щодо використання отриманих кредитних коштів за встановленим цільовим призначенням на фінансування поточної діяльності позивача, а також не визнає наміру позивача виконати зобов`язання з повернення кредитних коштів у встановлений кредитним договором строк". У контексті встановлених судами фактичних обставин, де позивач не є стороною спору у позові, ініційованому Банком у США та за відсутності заявленого позову до відповідача про стягнення коштів у зв`язку з неналежним виконанням договірних зобов`язань, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позивачу недоступні інші способи захисту, а тому він правильно визначився зі способом захисту, який може бути застосований, виходячи з конкретних обставин цієї справи, та який є ефективним для захисту порушеного інтересу позивача у правовій визначеності (стосовно належного виконання ним зобов`язань за кредитним договором). За висновками Великої Палати Верховного Суду дії Банку створили для позивача правову невизначеність щодо його прав і обов`язків у відносинах із відповідачем, а тому інтерес позивача у правовій визначеності щодо прав і обов`язків у відносинах з відповідачем за кредитним договором є порушеним і за його захистом він звернувся до суду з відповідним позовом. Велика Палата Верховного Суду відхилила аргумент відповідача (Банку) про те, що подання позивачем позову в цій справі не спрямовано на захист його прав, а є спробою встановлення обставин для використання в подальшому в судових спорах в іноземних державах та зазначила, що таке право позивача підлягає захисту судом у спосіб визнання припинення усіх зобов`язань за кредитним договором, який є ефективним способом захисту прав та інтересів у цих правовідносинах. Висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20, з урахуванням конкретних обставин справи вмотивований саме необхідністю захисту порушеного інтересу позивача у правовій визначеності стосовно належного виконання ним зобов`язань за кредитним договором, укладеним з відповідачем.

69. Крім того, скаржник посилається на те, що ця справа становить значний суспільний інтерес, так як є наслідком прийняття Великою Палатою Верховного Суду постанови від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22, предметом оскарження в якій були додаткові угоди до договору про постачання електричної енергії, згідно з якими сторони змінювали ціну й обсяги поставок електричної енергії, що, на думку скаржника, "вже само по собі робить основний договір недійсним та є єдиним способом захисту від майбутніх позовів, пов`язаних з комерційним обліком від інших суб`єктів ринку електричної енергії (щодо правової визначеності вже по виконаному договору)".

70. Утім ці аргументи скаржника не підтверджують, що Велика Палата Верховного Суду сформувала іншу правову позицію, позаяк у справі № 922/2321/22 вирішувалося питання законності збільшення вартості електроенергії більше ніж на 10 % від передбаченої договором, укладеним за результатами публічної закупівлі, шляхом підписання додаткових угод. Тобто у справі № 922/2321/22, на відміну від цієї справи, не йшлося про оскарження договору, предметом якого є постачання електричної енергії, з підстав відсутності у ньому наведеної позивачем умови, яку він вважає істотною для такого виду договорів. Тому не можна стверджувати про помилкове неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/2321/22, які сформульовані за інших правових підстав.

71. Безпідставним є і посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 910/1997/18, спір у якій виник з приводу визнання недійсним генерального договору щодо взаємовідносин у процесі продажу цінних паперів, договору купівлі-продажу цінних паперів з тих підстав, що вони суперечать Положенню про порядок іноземного інвестування, яке затверджено постановою правління Національного банку України від 10.08.2005 № 280, стосовно можливості здійснення іноземного інвестування у грошовій формі у гривнях та іноземній валюті виключно 1 групи Класифікатора іноземних валют та банківських металів. Адже правовідносини у справі № 910/1997/18 та у цій справі не є подібними.

72. Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

73. Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, однак наведені ним доводи про наявність постанов Верховного Суду, які містять висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які не враховані судами попередніх інстанцій, підтвердження не знайшли. Інших підстав для касаційного оскарження судових рішень скаржник не визначив.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

74. Відповідно до положень частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

75. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що при передачі на її розгляд справ як таких, що містять виключну правову проблему, касаційним судам належить обґрунтовувати відсутність, суперечливість, неповноту, невизначеність (неясність, нечіткість) або неефективність правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів та неефективність існуючого їх правового захисту, у тому числі внаслідок неоднакової судової практики.

76. На обґрунтування заявленого клопотання скаржник посилається на позбавлення його права звернення до суду в обраний ним спосіб лише з вимогою про визнання недійсним договору, тоді як чинне законодавство не передбачає обов`язку позивача одночасного заявлення реституційної вимоги. Водночас, позиція судів попередніх інстанцій сформована необхідністю заявлення одночасно обох вимог у разі виконання оспорюваного правочину. Скаржник акцентує увагу на тому, що Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.03.2024 у справі № 904/192/22 зробив висновок щодо можливості оскарження правочину без одночасного заявлення реституційної вимоги. Тому вважає, що наявна виключна правова проблема у застосуванні статті 16, 203, 216 ЦК України, вирішення якої віднесено до повноважень Великої Палати Верховного Суду.

77. Колегія суддів не знайшла підстав для задоволення клопотання скаржника про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки воно не містить належного обґрунтування існування правової проблеми, а фактично зводиться до незгоди з висновками судів, зробленими за результатами вирішення спору у цій справі. Зазначені у клопотанні питання колегія суддів вирішила під час розгляду цієї справи відповідно до повноважень суду касаційної інстанції. При цьому у пунктах 62-66 цієї ухвали проаналізовано висновки, зроблені Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.03.2024 у справі № 904/192/22, згідно з якими у позові відмовлено не з підстав, зазначених скаржником, а з тих підстав, що повернення спірної суми коштів Підприємству не відновить права держави в особі Міністерства (позивача), а в межах заявлених позовних вимог не вбачається можливості застосування судом іншого ефективного способу захисту порушених прав держави.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

78. Згідно із пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Судові витрати

79. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника та не підлягає поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір".

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

2. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Національна енергетична група" на рішення Господарського суду Чернівецької області від 17.06.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.10.2024 у справі № 926/714/24 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуюча І. Кондратова

Судді Н. Губенко

В. І. Студенець