Постанова

від 17.12.2024 по справі 917/1161/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 917/1161/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С. К. - головуючий (доповідач), Краснов Є. В., Мачульський Г.М.

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

прокурора - Толстореброва О. О.,

позивача - Барди С. Ю.,

відповідача - 1 - не з`явився,

відповідача - 2 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2024

у справі № 917/1161/19

за позовом заступника військового прокурора Полтавського гарнізону Центрального регіону України в особі Міністерства оборони України

до Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми "ЧБГ", Квартирно - експлуатаційного відділу м. Полтави

про визнання недійсним договору,

В С Т А Н О В И В:

Заступник військового прокурора Полтавського гарнізону Центрального регіону України (далі - прокурор) в особі Міністерства оборони України (далі - МОУ; позивач) звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору від 14.11.2017 № 1 про спільну обробку (використання) земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договорів про спільну обробку (використання) земельної ділянки є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить нормам Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України "Про оренду землі".

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 24.07.2024 (суддя - Сірош Д. М.) позов задоволено. Визнано недійсним договір від 14.11.2017 № 1 про спільну обробку (використання) земельної ділянки, укладений між Квартирно - експлуатаційним відділом м. Полтави (далі - КЕВ м. Полтави; відповідач -2) і Товариством з обмеженою відповідальністю Агрофірмою "ЧБГ" (далі - ТОВ Агрофірма "ЧБГ"; відповідач-1).

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 (головуючий суддя - Крестьянінов О. О., судді - Білоусова Я. О., Здоровко Л. М.) рішення суду першої інстанції скасовано та прийняти нове рішення, яким позов залишено без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до акта від 17.07.2015 обстеження земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_1 проведено перевірку облікових даних земельної ділянки (№ 40) військового містечка № 3 за адресою: Пісківська, Токарівська сільські ради, Лохвицький район, Полтавська область. З відповідного акта обстеження вбачається, що право постійного користування земельною ділянкою за МОУ закріплено на підставі постанови ради Міністрів УРСР від 06.03.1958 № 1073-094 р. с.; правовстановлюючі документи на земельну ділянку відсутні.

Розпорядженням голови Полтавської обласної державної адміністрації від 01.11.2017 № 717 "Про надання дозволу МОУ в особі КЕВ м. Полтави на проведення інвентаризації земельної ділянки та складання технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель" погоджено надати МОУ в особі КЕВ м. Полтави дозвіл на проведення інвентаризації земельної ділянки та складення технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель загальною площею 359,9 га військового містечка № НОМЕР_1 Полтавського гарнізону, що знаходиться на території Пісківської та Токарівської сільських рад Лохвицького району Полтавської області з метою формування земельної ділянки, для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України; рекомендовано МОУ в особі КЕВ м. Полтави забезпечити у встановленому законодавством порядку погодження та затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель.

14.11.2017 між КЕВ м. Полтави (сторона -1) і ТОВ Агрофірмою "ЧБГ" (сторона-2) було укладено договір № 1 про спільну обробку (використання) земельної ділянки (далі - оспорюваний договір), у якому сторони домовилися про спільну діяльність і співробітництво з питань сумісного використання земель, а саме вирощування зернових, технічних та решти культур, не внесених до інших класів рослинництва, збирання та їх подальшої реалізації на частині земельної ділянки загальною площею 320,00 га, розташованої за адресою: Полтавська область, Лохвицький район, с. Піски, Піськівська та Токарівська с/рада.

Пунктом 1.2 договору встановлено, що спільний обробіток землі буде здійснюватися силами та коштами ТОВ Агрофірми "ЧБГ" у проведенню повного комплексу заходів із забезпечення повного сільськогосподарського циклу вирощування продукції, яка обумовлена договором.

Відповідно до п. 3.1 договору КЕВ м. Полтави за цим договором зобов`язується задіяти до спільної обробки, що буде проводитися з ТОВ Агрофірмою "ЧБГ", частину земельної ділянки, що надана КЕВ м. Полтави МОУ та перебуває на її обліку та балансі. Частина земельної ділянки площею 320,0 га, що підлягає до подальшого уточнення після виготовленого проєкта землеустрою для встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і проведених топогеодезичних робіт, що розташовані за адресою: Полтавська область, Лохвицький район, Піськівська та Токарівська с/рада с. Піски, в межах, указаних в плані.

У роз. 5 договору сторони погодили ціну та порядок розрахунків за договором.

За п. 8.1 договору він вважається укладеним на 7 сільськогосподарських років, тобто до 01.12.2024 і набирає чинності з моменту укладення (з 14.11.2017) з обов`язковим щорічним узгодженням (індексацією) ціни внесків сторін за цим договором на кожний наступний сільськогосподарський рік впродовж строку дії договору.

Між сторонами неодноразово укладалися додаткові угоди, а саме від 07.04.2018 № 1, від 07.02.2019 № 2, якими вносилися зміни до вказаного договору.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір, який за своїм змістом є договором оренди землі, суперечить ст. 7 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних силах України", Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 № 778; при його укладенні відповідач- 2 перевищив свої повноваження.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та залишаючи позов без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України, апеляційний господарський суд виходив з того, що при зверненні з позовом до суду прокурором не дотримано вимог ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" (щодо попереднього звернення до МОУ). Зазначив, що навіть якщо врахувати, що вказаний лист був направлений МОУ, то відповідний орган не мав можливості відреагувати на нього і самостійно вжити заходів щодо захисту інтересів держави або навпаки висунути заперечення щодо нього.

Не погоджуючись із ухваленою постановою апеляційного господарського суду, прокурор звернулося із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить її скасувати, а справу направити до апеляційного господарського суду для продовження розгляду.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставах п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 14.07.2021 у справі № 911/3211/19, від 20.01.2021 у справі № 927/468/20, від 18.06.2021 у справі № 927/491/21, від 04.07.2023 у справі № 922/1394/21, від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, від 26.02.2019 у справі № 905/803/18, від 10.08.2021 у справі № 923/833/20, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц.

Посилається у касаційній скарзі на те, що на виконання ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор направив на адресу МОУ листа щодо звернення із позовною заявою до суду для захисту інтересів держави в особі відповідного Міністерства. Проте, Головне квартирно-експлуатаційне управління повідомило прокурора про те, що за дорученням заступника МОУ було опрацьовано відповідний лист прокурора та не встановлено порушення інтересів держави за наслідками укладення оспорюваного договору; МОУ було відомо про можливі порушення вимог законодавства ще з 2017 року, однак воно упродовж тривалого часу не здійснювало захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, а тому наявні підстави для представництва інтересів держави прокурором відповідно до вимог ст. 53 ГПК України, ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" у цьому випадку.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.11.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою прокурора з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 25.11.2024.

У відзиві на касаційну скаргу відповіда-1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін з підстав, наведених відзиві.

Керівник Полтавської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону звернувся до Верховного Суду із письмовими поясненнями.

До Верховного Суду від відповідач-1 надійшла заява, в якій останній просив здійснювати розгляд справ без його участі.

Заслухавши доповідь головуючого судді, прокурора, пояснення представника позивача, переглянувши в касаційному порядку оскаржуване судове рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Залишення позову без розгляду регулює ст. 226 ГПК України. Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.

Частинами 3 - 5 ст. 53 ГПК України унормовано, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Отже, у розумінні наведених положень прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (див., зокрема постанову Верховного Суду від 12.11.2024 у справі № 916/1329/24).

Разом із тим, згідно з абз. 1, 2 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом 4 цієї частини.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Верховний Суд у постановах від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17 виснував, що здійснення захисту неналежним чином проявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Таким чином, як невиконання, так й неналежне виконання своїх обов`язків щодо захисту інтересів держави уповноваженим суб`єктом є рівнозначними підставами для здійснення такого захисту прокурором (див., зокрема постанову Верховного Суду від 12.11.2024 у справі № 916/1329/24).

Велика Палата Верховного Суду, Верховний Суд неодноразово висновували висновок щодо застосування ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", так:

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 акцентовано на тому, що: "прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо";

- Верховний Суд у постанові від 10.08.2021 у справі № 923/833/20 сформулював такий правовий висновок: "суд, встановлюючи підстави представництва прокурора, повинен здійснити оцінку не тільки щодо виконання ним обов`язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб`єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову до суду, а й наявні у справі інші докази, щодо обставин які йому передували, зокрема попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер. Зокрема, такі документи (незалежно від їх назви) можуть бути спрямовані на: отримання інформації з метою встановлення наявності або відсутності порушення інтересів держави у випадку виявлення прокурором ознак такого порушення на підставі абз. 4 ч. ст. 23 Закону України "Про прокуратуру"; інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення інтересів держави та отримання інформації щодо обізнаності такого органу про вказане порушення та вжиття або невжиття відповідних заходів; отримання від відповідного органу інформації (матеріалів та копій), необхідних для здійснення представництва в суді. При цьому, якщо у процесі такої оцінки буде встановлено, що листування було спрямовано на отримання документів та/або інформації щодо можливого порушення і пов`язано саме зі з`ясуванням факту наявності або відсутності порушення, то обов`язковим є подальше інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення та надання відповідному органу можливості відреагувати протягом розумного строку на повідомлення при поданні відповідного позову прокурором, що відповідає змісту приписів ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", усталеній практиці Європейського суду з прав людини та Верховного Суду. Водночас, якщо попереднє листування свідчить про те, що воно мало характер інформування відповідного органу про вже раніше виявлені прокурором порушення, а відповідний орган протягом розумного строку на таку інформацію не відреагував або відреагував повідомленням про те, що він обізнаний (у тому числі до моменту отримання інформації від прокурора) про таке порушення, але не здійснював та/або не здійснює та/або не буде здійснювати захист порушених інтересів, то, у такому випадку, наявні підстави для представництва, передбачені абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру". У цьому разі дотримання розумного строку після повідомлення про звернення до суду не є обов`язковим, оскільки дозволяє зробити висновок про свідоме нездійснення або здійснення неналежним чином захисту інтересів держави таким органом. За встановлених обставин щодо попереднього інформування про виявлені порушення та відповіді щодо обізнаності про порушення із зазначенням причин тривалого незвернення до суду, вимога про надання відповідному органу "розумного строку" для самостійного реагування на порушення, розрахованого саме від останнього повідомлення прокурора, з огляду на встановлення факту тривалої обізнаності такого органу про порушення інтересів держави та нереагування на нього (незалежно від його причин) і, як наслідок, залишення позову прокурора без розгляду з цих підстав є проявом правового пуризму та надмірного формалізму, який порушує право на справедливий розгляд справи";

- за висновком наведеним у п. 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва". Верховний Суд у постанові від 20.04.2023 у справі № 922/5002/21 звернув увагу на те, що "критерій "розумності", який наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, має визначатися судом з урахуванням великого кола чинників. До таких чинників відноситься, зокрема, але не виключно, обізнаність позивача про наявність правопорушення або про можливе порушення інтересів держави та вжиті ним заходи з моменту виникнення такої обізнаності, спрямовані на захист інтересів держави. Схожі за змістом висновки сформовані у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 913/124/10, від 08.04.2021 у справі № 925/11/19;

- у постанові від 04.07.2023 у справі № 922/1394/21 Верховний Суд виснував, що у випадку якщо за обставинами справи вбачається, що відповідному органу було відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, (у тому числі до моменту отримання інформації від прокурора) про таке порушення, але такий орган не здійснював та/або не здійснює захист порушених інтересів, то, у такому випадку вимога про надання відповідному органу "розумного строку" для самостійного реагування на порушення і, як наслідок, залишення позову прокурора без розгляду з цих підстав є проявом правового пуризму та надмірного формалізму, який порушує право на справедливий розгляд справи (див. також постанови Верховного Суду від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, від 14.07.2021 у справі № 911/3211/19);

- у п. 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 зазначено, що при вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю. Для врахування цих обставин ст. 55 ГПК передбачає такі правила: якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову прокурора в інтересах держави; відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті (див. також постанову Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 926/781/23).

Апеляційний господарський суд, здійснивши аналіз норм Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Положення про МОУ та інші нормативно-правові акти, дійшов підставного висновку про те, що МОУ є органом, до повноважень якого належить звернення до суду в інтересах держави у цьому випадку. При цьому, апеляційний господарський суд ухвалив оскаржуване судове рішення без урахування висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі; занадто формально підійшов до розгляду цієї справи, не врахував того, що позивачу могло бути відомо про порушення інтересів держави у спірних правовідносинах, ще до моменту отримання інформації від прокурора, а також того, що позивач взагалі відмовився від захисту інтересів держави у цій справі, що вбачається із наявних у справі документів (належних заходів, спрямованих на захист інтересів держави, не вжито дотепер). За таких обставин, суд апеляційної інстанції у цій справі, при наданні висновків про недотримання прокурором порядку звернення до суду у розумінні ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" зосередилися на часовому проміжку, який минув між повідомленням, яке прокурор надіслав позивачу, та поданням позову у справі, проте не приділив достатньої уваги тому, що такий проміжок не завжди є вирішальним у питаннях дотримання прокурором приписів ст. 23 Закону "Про прокуратуру"; такий підхід суду апеляційної інстанції є занадто формалізованим (див. постанову Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 922/1394/21).

З огляду на наведене колегія суддів зазначає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про залишення позову прокурора без розгляду, поданого в інтересах держави в особі МОУ у цій справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України, проявивши правовий пуризм та надмірний формалізм, який порушує право на справедливий розгляд справи.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно із ч. 6 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене, оскаржувана постанова апеляційної інстанції є такою, що постановлена з порушенням норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Оскільки справа направляється для продовження розгляду до апеляційного господарського суду, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону задовольнити.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 у справі № 917/1161/19 скасувати.

Справу № 917/1161/19 передати до Східного апеляційного господарського суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Краснов Є. В.

Мачульський Г. М.