Постанова

від 13.11.2024 по справі 903/1302/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 903/1302/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Случа О.В.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Сельської О.З.,

Луцької міської ради Волинської області - Бондарчука Р.І.,

Приватного підприємства «КСАС» - Матвіїва В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2024 (у складі колегії суддів: Тимошенко О.М. (головуючий), Крейбух О.Г., Юрчук М.І.)

та рішення Господарського суду Волинської області від 07.03.2024 (суддя Дем`як В.М.)

у справі № 903/1302/23

за позовом Заступника керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Луцької міської ради Волинської області

до Приватного підприємства «КСАС»

про визнання недійсним договору та повернення майна,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2023 року Заступник керівника Волинської обласної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Луцької міської ради Волинської області (далі - Луцька міська рада) до Приватного підприємства «КСАС» (далі - ПП «КСАС»), у якому просив:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, укладений 28.12.2006 між Відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради та ПП «КСАС», зареєстрований приватним нотаріусом за № 5470;

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП «КСАС» на зазначене нежитлове приміщення (реєстраційний номер нерухомого майна 17328423);

- зобов`язати ПП «КСАС» повернути територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради нежитлове приміщення (2-й поверх, літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що будинок, розташований за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (вул. Лібкнехта Карла), є пам`яткою архітектури місцевого значення відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 з часу його включення до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», тобто з 01.12.1986.

Оскільки приватизація частини зазначеної пам`ятки архітектури місцевого значення проведена всупереч законодавчо встановленої заборони на приватизацію пам`яток культурної спадщини, тому укладений між сторонами договір купівлі-продажу про відчуження частини зазначеного нежитлового приміщення як такий, що суперечить актам законодавства, підлягає визнанню недійсним відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), а майно - поверненню територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 07.03.2024 у задоволенні позову відмовлено.

Додатковим рішенням Господарського суду Волинської області від 18.03.2024 стягнуто з Луцької міської ради на користь ПП «КСАС» 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2024 зазначені судові рішення залишено без змін.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у липні 2024 року Заступник керівника Рівненської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2024 та рішення Господарського суду Волинської області від 07.03.2024, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Кібенко О.Р. від 19.08.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 903/1302/23 за касаційною скаргою Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Волинської області від 07.03.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2024; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.09.2024.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Кібенко О.Р. від 18.09.2024 (із урахуванням ухвали про виправлення описки від 23.09.2024) задоволено заяву суддів: Студенця В.І. (головуючого), Бакуліної С.В., Кібенко О.Р. про самовідвід у цій справі. Справу № 903/1302/23 передано для повторного автоматизованого розподілу з урахуванням спеціалізації суддів.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.09.2024 справу № 910/1302/23 передано на розгляд складу колегії суддів Касаційного господарського суду: Берднік І.С. - головуючий, Зуєв В.А., Случ О.В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.09.2024 призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.10.2024.

ПП «КСАС» у відзиві на касаційну скаргу зазначило про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Також відповідач просив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Рівненської обласної прокуратури на користь ПП «КСАС» 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Разом із тим відповідач подав Суду заяву про долучення до матеріалів справи доказів про витрати відповідача на правничу допомогу.

У судовому засіданні 30.10.2024 було оголошено перерву до 13.11.2024

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 18.04.2005 Луцькою міською радою прийнято рішення № 23/17 «Про перелік об`єктів, які підлягають приватизації», відповідно до якого затверджено перелік нежитлових приміщень, які підлягають приватизації шляхом викупу, згідно з додатком; вирішено оформити право власності на дані об`єкти за Луцькою міською радою. До переліку приміщень, які підлягають приватизації шляхом викупу, було включено нежитлове приміщення загальною площею 71,8 кв. м по вул. Драгоманова, 1 у м. Луцьку.

04.12.2006 між ПП «КСАС» та управлінням культури і туризму Волинської обласної державної адміністрації було укладено охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини № 5/Лц/5, відповідно до пункту 2 якого цей договір укладений між сторонами строком з 04.12.2006 по 04.12.2011.

Відділ майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради наказом від 28.12.2006 № 17вир «Про відчуження нежитлового /2-й поверх/ за адресою: м. Луцьк вул. Драгоманова, 1» наказав провести відчуження нежитлового приміщення, що є пам`ятником архітектури місцевого значення за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, /2-й поверх/, шляхом викупу орендарем ПП «КСАС» згаданого приміщення.

28.12.2006 між Відділом майна міської комунальної власності Департаменту економіки Луцької міської ради (продавець) та ПП «КСАС» (покупець) укладено договір купівлі-продажу (посвідчений нотаріусом за № 5470), за умовами якого продавець продав, а покупець купив нежитлове приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1; об`єктом продажу є нежитлове приміщення - пам`ятник архітектури місцевого значення, що розташоване на другому поверсі двоповерхового будинку, в наближеній до центру історичній частині міста на вул. Драгоманова, 1 (пункти 1.1, 1.2); право власності на придбаний об`єкт виникає у покупця відповідно до частини 4 статті 334 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та пункту 1 статті 22 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (пункт 8.1); продавець гарантує, що об`єкт не входить до переліку об`єктів, які не підлягають відчуженню, не є проданим, заставленим, під арештом не знаходиться, судових справ щодо нього немає (пункт 9.1).

У подальшому між сторонами договору підписано акт прийому-передачі майна від 09.01.2007, за яким нежитлове приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, що є пам`ятником архітектури місцевого значення, передано ПП «КСАС».

Відомості про придбання ПП «КСАС» за договором купівлі-продажу від 28.12.2006 частини нежитлового приміщення загальною площею 71,8 кв. м (другий поверх, літера А-2), яке розташовано за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, 27.02.2007 внесені до Реєстру права власності на нерухоме майно (реєстраційний номер майна - 17328423, форма власності - приватна, власник ПП «КСАС»; підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу від 28.12.2006 № 5470).

18.03.2011 Заступник прокурора міста Луцька звернулася до Луцької міської ради з протестом на рішення Луцької міської ради від 18.04.2005 № 23/17 «Про перелік об`єктів, які підлягають приватизації» (у частині приватизації нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1), у якому запропоновано міській раді скасувати як незаконне рішення ради від 18.04.2005 № 23/17 у частині приватизації нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1 у м. Луцьку.

Рішенням від 06.04.2011 № 8/1 Луцька міська рада відхилила протест прокурора.

26.04.2011 Прокурор м. Луцька звернулася до Волинського окружного адміністративного суду з позовом до Луцької міської ради про визнання нечинним і скасування рішення Луцької міської ради від 18.04.2005 № 23/17 «Про перелік об`єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу» (в частині нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1 у м. Луцьку (п. 18 додатку до рішення).

Волинський окружний адміністративний суд постановою від 26.05.2011 у справі № 2-а/0370/1146/11, яка залишена в силі ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23.06.2015, відмовив у задоволенні адміністративного позову прокурора.

Предметом позову у справі, що розглядається, є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави в особі Луцької міської ради до ПП «КСАС», про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення (літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1, укладеного 28.12.2006; скасування державної реєстрації права приватної власності ПП «КСАС» на зазначене нежитлове приміщення (реєстраційний номер нерухомого майна 17328423) та зобов`язання ПП «КСАС» повернути територіальній громаді міста Луцька в особі Луцької міської ради нежитлове приміщення (2-й поверх, літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1. Такі вимоги обґрунтовано обставинами відчуження частини зазначеної пам`ятки архітектури місцевого значення всупереч законодавчо встановленої заборони на приватизацію пам`яток культурної спадщини.

Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив за відсутністю правових підстав для його задоволення.

У поданій касаційній скарзі прокурор в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень послався на те, зокрема, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 1, 6, 8, 17 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», пункту 3 Прикінцевих положень Закону України «Про охорону культурної спадщини», пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» № 2245-ІV від 06.12.2004, статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» (у відповідних редакціях), порушено норми процесуального права: частин 4, 7 статті 75, статті 236, 237 ГПК та не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права, викладені у постановах від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20, від 08.08.2019 у справі № 922/2013/18, від 19.12.2023 у справі № 910/2847/22 від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20, від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21. Так, прокурор зазначив, що суди першої та апеляційної інстанції не дослідили наявні у матеріалах справи докази, якими підтверджено, що спірне приміщення з 01.12.1986 є пам`яткою архітектури та не підлягає приватизації в силу закону, про що зроблено висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21. Суди в порушення частин 4, 7 статті 75 ГПК урахували правові оцінки обставин, зроблені судом в адміністративній справі № 2-а/0370/1146/11, як преюдиційні обставини для справи № 903/1302/23, що суперечить висновкам Верховного Суду у наведених постановах.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.

Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до статті 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним із учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Позов у справі, що розглядається, подано прокурором в інтересах держави в особі Луцької міської ради як органу, уповноваженого діяти у спірних правовідносинах на захист інтересів територіальної громади міста Луцька щодо повернення територіальній громаді міста Луцька в особі ради нежитлового приміщення (2-й поверх, літера А-2) загальною площею 71,8 кв. м (номера приміщень 20, 21, 22, 29), яке розташоване за адресою: м. Луцьк, вул. Драгоманова, 1 (колишня вул. Лібкнехта Карла), та є пам`яткою архітектури місцевого значення, що було незаконно відчужене шляхом приватизації у приватну власність ПП «КСАС».

На підтвердження цих вимог прокурор послався на обставини того, що будинок, розташований за адресою: м. Луцьк, вул. вул. Лібкнехта Карла, 1 (нині Драгоманова), є пам`яткою архітектури місцевого значення відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 з часу його включення до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», тобто з 01.12.1986, що підтверджується, зокрема, рішенням виконавчого комітету Волинської обласної ради народних депутатів від 01.12.1986 № 341 «Про затвердження списку пам`ятників архітектури місцевого значення», щодо якого законодавчо встановлена заборона на його приватизацію, паспортом об`єкта культурної спадщини, обліковою карткою об`єкта культурної спадщини. Матеріально-правовими підставами позову визначено положення Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», пункту 3 Прикінцевих положень Закону України «Про охорону культурної спадщини», пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» № 2245-ІV від 06.12.2004, статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» (у відповідних редакціях).

Метою цього позову, за твердженням прокурора, є усунення перешкод власнику - територіальній громаді міста Луцька, який не втратив володіння специфічним об`єктом цивільних відносин - об`єктом культурної спадщини, приватизація якого була заборонена, у користуванні та розпорядженні частиною пам`ятки архітектури, шляхом її повернення від відповідача за правилами негаторного позову.

На такі обставини прокурор неодноразово наголошував протягом розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (на яку здійснено посилання прокурором в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень) наведено висновки, за якими до 12.07.2000 правовідносини, пов`язані з пам`ятками історії та культури, а також їх збереженням, регулював Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», відповідно до статті 1 якого пам`ятками історії та культури є споруди, пам`ятні місця і предмети, зв`язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність. Усі пам`ятки історії та культури, які знаходяться на території Української РСР, охороняються державою.

Статтею 6 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» встановлено, що до пам`яток історії та культури відповідно до статті 1 цього Закону належать, зокрема, пам`ятки містобудування і архітектури - архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів; споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, а також зв`язані з ними твори монументального, образотворчого, декоративно-прикладного, садово-паркового мистецтва, природні ландшафти.

Починаючи з 12.07.2000 особливості правовідносин, пов`язаних з культурною спадщиною та її збереженням, врегульовані Законом України «Про охорону культурної спадщини», у преамбулі якого зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Пунктом 5 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» визнано таким, що втратив чинність, зокрема, Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури».

Тобто Закон України «Про охорону культурної спадщини» було ухвалено на заміну Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» щодо регулювання правовідносин, пов`язаних з пам`ятками історії та культури.

Стаття 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу) розкриває, зокрема, такі терміни:

культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини;

об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

пам`ятка - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;

нерухомий об`єкт культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;

охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;

предмет охорони об`єкта культурної спадщини - характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою.

Отже, нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу. Такі об`єкти мають певні характерні властивості, з огляду на які вони мають цінність не тільки як нерухоме майно («матеріальну» цінність), а набувають історико-культурну цінність («нематеріальну», ідеологічну цінність). Нерухомі об`єкти культурної спадщини потребують особливої охорони, у тому числі - з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, для яких така охорона є одним із пріоритетних напрямків діяльності.

У справі, що розглядається, прокурор, обґрунтовуючи позовні вимоги, долучив до позову копію рішення виконавчого комітету Волинської обласної ради народних депутатів від 01.12.1986 № 341 «Про затвердження списку пам`ятників архітектури місцевого значення», копія якого наявна в матеріалах справи. У цьому рішенні зазначено, що з метою охорони і збереження споруд, що становлять архітектурну цінність та взяті на облік як пам`ятники архітектури місцевого значення, вирішено затвердити список пам`ятників архітектури місцевого значення, взятих на облік рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради народних депутатів від 14.08.1986 № 300 (додається); пам`ятки архітектури, що використовуються в господарських та інших цілях (за винятком тих, що використовуються під житло), передати на баланс Історико-культурного заповідника республіканського значення в м. Луцьку згідно з додатком; Виконкому Луцької міської ради народних депутатів забезпечити належну охорону і використання пам`ятників архітектури; Відділу в правах будівництва і архітектури облвиконкому посилити контроль за збереженням пам`ятників архітектури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`ятників історії та культури».

У списку пам`ятників архітектури місцевого значення, який затверджений рішенням виконавчого комітету Волинської обласної ради народних депутатів від 01.12.1986 № 341, значиться житловий будинок (поч. ХХ ст.) по вул. Карла Лібкнехта, 1, охоронний номер 26м.

У статті 8 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» (у редакції, чинній на 01.12.1986) визначено, що виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів у межах прав, наданих законом, забезпечують виявлення, облік, охорону і використання пам`яток історії та культури, що знаходяться на території Ради, залучають громадськість до проведення заходів по охороні, використанню і пропаганді цих пам`яток, організують шефство підприємств, установ, організацій над ними, забезпечують додержання законодавства про охорону і використання пам`яток історії та культури.

Виконавчі комітети обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів затверджують переліки пам`яток історії та культури місцевого значення (стаття 17), встановлюють зони їх охорони (стаття 29), а також вирішують інші питання в галузі охорони і використання пам`яток історії та культури, віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Відповідно до частини 3 статті 17 Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» (у редакції, чинній на 01.12.1986) переліки пам`яток історії та культури республіканського значення затверджуються Радою Міністрів Української РСР. Переліки пам`яток місцевого значення затверджуються виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів. Виключення об`єктів з переліків пам`яток республіканського і місцевого значення допускається лише з дозволу Ради Міністрів Української РСР.

Згідно з пунктом 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Пам`ятки культурної спадщини, а також щойно виявлені об`єкти культурної спадщини (які прирівняні за своїм правовим статусом до пам`яток культурної спадщини) підлягають охороні відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» в регулюванні питань, пов`язаних з пам`ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об`єктів культурної спадщини (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, на яку здійснено посилання прокурором в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», який набрав чинності 23.02.2005 і діяв до 17.10.2008 включно, заборонено приватизацію пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

Отже, Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» було встановлено тимчасову заборону на здійснення приватизації пам`яток культурної спадщини. Цей Закон було ухвалено для додаткового захисту пам`яток культурної спадщини, а саме недопущення безконтрольної та необґрунтованої приватизації - тобто безконтрольного та необґрунтованого відчуження пам`яток культурної спадщини з державної та комунальної до приватної власності. Це слідує з історичного, телеологічного (цільового), системного тлумачення положень Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21).

Зі змісту статті 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» слідує, що заборону на приватизацію пам`яток культурної спадщини було встановлено до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації. Тобто термін заборони приватизації пам`яток культурної спадщини визначений вказівкою на подію - затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

У частині 2 статті 2 «Прикінцеві положення» Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» було визначено: «Кабінету Міністрів України у шестимісячний термін з дня набрання чинності цим Законом подати на розгляд Верховної Ради України проєкт Закону України про затвердження переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації».

Як зазначено в пояснювальній записці до проєкту Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», ухвалення зазначеного Закону було обумовлено тим, що Кабінет Міністрів України впродовж тривалого строку (більше п`яти років) не подав на затвердження Верховній Раді України проєкту переліку пам`яток, що не підлягають приватизації.

Неподання Кабінетом Міністрів України протягом тривалого проміжку часу на затвердження Верховній Раді України переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, могло призвести до безконтрольного та необґрунтованого відчуження пам`яток культурної спадщини. Затвердження переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, усувало зазначений ризик та позбавляло необхідності продовження дії тимчасової заборони приватизації пам`яток культурної спадщини.

Тобто метою Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» було унеможливити приватизацію (відчуження) пам`яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам`яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затверджено Законом України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», який набрав чинності 17.10.2008.

Пунктом 3 розділу II Закону України «Про Перелік пам`яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» передбачено визнати таким, що втратив чинність, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

Отже, Закон України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини» втратив чинність 17.10.2008. До цього дня включно діяла заборона на приватизацію (відчуження) пам`яток культурної спадщини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 виснувала, що набрання чинності Законом України «Про охорону культурної спадщини», який замінив Закон УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» в регулюванні питань, пов`язаних з пам`ятками історії та культури, не призвело до скасування охоронюваного статусу об`єктів культурної спадщини. Невиконання Кабінетом Міністрів України своїх обов`язків щодо подачі на затвердження Верховній Раді України проекту Переліку пам`яток, що не підлягають приватизації, не може бути підставою для незастосування заборони, встановленої статтею 1 Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Тому на момент укладення правочину, спрямованого на відчуження об`єкта нерухомого майна, існує заборона, встановлена Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

У частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частина 1 статті 14 ГПК передбачає обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до частин 4, 7 статті 75 ГПК Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (такі висновки наведено, зокрема у постанові від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, на яку здійснено посилання прокурором у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК).

Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір у справі, що розглядається, зазначені положення законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, якими урегульовано питання, пов`язані з пам`ятками історії та культури, у тому числі щодо укладення правочинів, спрямованих на відчуження об`єкта нерухомого майна, щодо якого існує заборона, встановлена Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини», не врахували, не надали належної оцінки доводам прокурора, якими було обґрунтовано позовні вимоги та не дослідили подані на їх підтвердження докази.

Пославшись виключно на висновки судів, якими надано оцінку обставинам в адміністративній справі № 2-а/0370/1146/11 (позов про визнання нечинним і скасування рішення Луцької міської ради від 18.04.2005 № 23/17 «Про перелік об`єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу» (в частині нежитлового приміщення по вул. Драгоманова, 1 у м. Луцьку (п. 18 додатку до рішення), суди попередніх інстанцій без дослідження обставин та надання оцінки доказам при розгляді господарської справи № 903/1302/23 з огляду на наведені норми матеріального права, якими урегульовано питання, пов`язані з пам`ятками історії та культури, дійшли передчасного висновку про те, що спірне майно не є пам`яткою відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини». При цьому судами не було враховано, що відповідно до частини 7 статті 75 ГПК правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

При цьому судами попередніх інстанцій не враховано, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці є усталеним (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21 (пункт 53)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (пункт 109 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Крім того, без будь-якої оцінки судів попередніх інстанцій, у тому числі з огляду на подані прокурором докази, про що зазначено вище, залишилися ті обставини, що згідно з пунктом 3 розділу Х «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону УРСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

Разом із тим, без належної оцінки судів попередніх інстанцій залишився той факт, що обставини, які для ПП «КСАС» стали підставою набуття ним права власності на спірне майно, виникли під час дії Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини». Відповідне правове регулювання було доступним і зрозумілим. Воно не допускало жодної можливості до 17.10.2008 включно набути з комунальної власності у приватну пам`ятку культурної спадщини ні за Законом України «Про приватизацію державного майна», ні тим більше у непередбачений ним спосіб (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, на яку здійснено посилання прокурором в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень).

Також судами попередніх інстанцій не було надано оцінки доводам прокурора, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, стосовно того, що вчинення оспорюваного договору було спрямовано на відчуження спірного майна з комунальної власності на користь ПП «КСАС» попри заборону, встановлену Законом України «Про тимчасову заборону приватизації пам`яток культурної спадщини».

Водночас, як суд першої, так і суд апеляційної інстанцій безпідставно не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пославшись на неподібність правовідносин зі справою № 903/1302/23, що розглядається, виключно у зв`язку з укладенням у справі № 910/8413/21 інвестиційного договору, а не договору купівлі-продажу, хоча Велика Палата у цій справі зауважила, що умови Додаткової угоди № 1 до зазначеного договору за своїм змістом відповідають наведеному в ЦК визначенню договору купівлі-продажу, фактично визначає умови про купівлю-продаж нерухомого майна і в силу положень статті 628 ЦК до цих правовідносин повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства про купівлю-продаж.

При цьому поза увагою судів попередніх інстанцій залишилися як висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, про які зазначено вище і якими прокурор обґрунтовував підстави позову, так і положення статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до яких саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладено правову позицію, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

За таких обставин суд касаційної інстанції вважає, що прокурор у касаційній скарзі підтвердив підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, у тому числі стосовно того, що при вирішенні спору у цій справі врахуванню підлягає остання правова позиція Великої Палати Верховного Суду в регулюванні питань, пов`язаних з пам`ятками історії та культури, яку (правову позицію) чітко сформульовано в постанові від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, чого не було зроблено судами попередніх інстанцій при вирішенні спору у справі № 903/1302/23.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Вирішуючи спір у справі, що розглядається, як суд апеляційної інстанції, так і суд першої інстанції, наведених норм матеріального та процесуального права, а також правових висновків Верховного Суду не врахували.

У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.

З огляду на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи було порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ці суди дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що наведені вище обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування постановлених у справі судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника керівника Рівненської обласної прокуратури задовольнити частково.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2024 та рішення Господарського суду Волинської області від 07.03.2024 у справі № 903/1302/23 скасувати.

3. Справу № 903/1302/23 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

О.В. Случ