Окрема думка

від 17.12.2024 по справі 910/15954/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

17 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/15954/23

судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Жайворонок Т. Є.

до постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.12.2024 у справі за позовом Міністерства оборони України до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» про визнання укладеною додаткової угоди та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» до Міністерства оборони України про визнання укладеною додаткової угоди.

Повністю не погоджуюся із прийнятим у справі рішенням та, керуючись ч. 3 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), викладаю окрему думку, суть якої полягає в такому.

Спір у цій справі виник щодо наявності / відсутності підстав для визнання укладеною додаткової угоди № 9 до державного контракту від 03.06.2022 № 403/1/22/193 на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення та викладення додатку № 1 (специфікації) у редакції Міністерства оборони України (далі - Міноборони) або в редакції Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська бронетехніка» (далі - Товариство), оскільки в позасудовому порядку сторони не погодилися із запропонованою один одному загальною вартістю (ціною) товарів, яка залежала від ціни на окремі позиції товарів.

Міноборони у позові доводило, що вартість товару має бути визначена у розмірі 1 338 980 079,80 грн, оскільки вартість (ціна) деяких товарів уже не може бути змінена у бік збільшення через порушення відповідачем строків їх поставки.

Товариство у зустрічному позові наполягало, що вартість (ціна) товару має бути встановлена на рівні 1 372 208 298,60 грн, що зумовлено фактичними витратами Товариства, зокрема, на закупівлю валюти, врахування різниці курсу НБУ та міжбанківського валютного ринку України.

Матеріально-правовою підставою позову Міноборони визначило ст. 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України), як і Товариство, додатково пославшись, зокрема, на ст. 187 ГК України, ст. 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Господарський суд міста Києва у рішенні від 27.02.2024, залишеним без змін Східним апеляційним господарським судом згідно з постановою від 24.07.2024, у задоволенні позову Міноборони відмовив, а зустрічний позов Товариства задовольнив. Визнав укладеною додаткову угоду № 9 до державного контракту від 03.06.2022 № 403/1/22/193 на поставку (закупівлю) товарів оборонного призначення в редакції Товариства.

Висновки судів мотивовані, зокрема, тим що Товариство має право на відшкодування фактичних витрат відповідно до постанови Кабміну від 20.03.2022 № 335, довело їх розмір в сумі 1 372 208 298,60 грн, який стосується виключно вартості (ціни) товару і є меншим, ніж погодили сторони на рівні 1 401 840 879,80 грн.

Не погодившись з такими судовими рішеннями, Міноборони звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою з підстав касаційного оскарження за пп. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених ч. 2 ст. 287 ГПК України (наприклад, п. 3), Міноборони у касаційній скарзі не зазначило.

Обґрунтовуючи наявність підстав касаційного оскарження, Міноборони вказало, що суди попередніх інстанцій:

1) не врахували правових висновків Верховного Суду у постановах від 04.06.2024 у справі № 910/16207/23, від 05.09.2024 у справі № 910/16610/23 у контексті неможливості зміни вартості (ціни) контракту;

2) не дослідили зібраних у справі доказів, що є підставою для скасування постановлених у справі рішень та направлення справи на новий розгляд відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.

Водночас Міноборони, оскаржуючи судові рішення за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, що є підставою касаційного оскарження саме у разі, якщо суди застосували норму права, яка регулює спірні правовідносини, без урахування висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, не вказувало, в чому саме полягає неправильне застосування судами, зокрема, ст. 188 ГК України, як і не наводило постанов Верховного Суду у подібних правовідносинах, правові висновки у яких щодо застосування зазначеної норми матеріального права суди не врахували при вирішенні цієї справи з огляду на предмет спору.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 17.12.2024 касаційну скаргу Міноборони задовольнив частково, скасував постановлені у справі рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Не можу погодитися з таким рішенням Верховного Суду та вважаю, що аналіз наведених скаржником для порівняння постанов суду касаційної інстанції як мотивування наявності підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у контексті спірних правовідносин свідчить про неподібність вказаних справ зі справою, що переглядалася, насамперед за змістовим критерієм, та з огляду на відмінність фактичних обставин справи та доказової бази, характеру спірних правовідносин, а у випадку справи № 910/16610/23 - предмета спору.

Так, у справі № 910/16207/23, на яку посилався скаржник, Верховний Суд розглядав вимоги Міноборони до Держпідприємства про визнання укладеною додаткової угоди до контракту на поставку оборонного призначення. У цій справі спір виник з приводу того, що Міноборони просило шляхом визнання додаткової угоди укладеною у судовому порядку замінити слова «орієнтовна ціна» та «договірна ціна» у контракті на «вартість (ціна) товару», оскільки вважало, що «орієнтовна ціна» та «договірна ціна» не визначають чітко вартості товару. При цьому доводи Міноборони зводилися до незгоди з вимогою Держпідприємства про сплату понесених ним фактичних витрат, розмір яких був більшим, ніж орієнтовна ціна контракту.

Верховний Суд у наведеній справі погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, вказавши що з аналізу умов контракту вбачається, що сторони погодили зміну не договірної, а орієнтовної ціни, оскільки визначили, що договірна ціна не змінюється, а встановлюється на підставі калькуляції витрат та не може перевищувати орієнтовної ціни. Отже, орієнтовна ціна - максимально можлива ціна контракту, яка може бути змінена, тоді як договірна ціна встановлюється за результатами понесених фактичних витрат в межах орієнтовної ціни.

Також за висновками суду касаційної інстанції Міноборони, заявляючи про заміну слів «орієнтовна ціна» та «договірна ціна» у контракті на «вартість (ціна) товару», по суті пропонує зафіксувати остаточну ціну поставлених товарів на рівні їх орієнтовної вартості на момент укладення контракту, що не відповідає умовам контракту та положенням постанов Кабміну № 335, № 1275, які допускають можливість зміни загальної вартості (ціни) поставлених товарів до моменту їх повної оплати, зокрема, за умови зміни курсу іноземної валюти.

У справі № 910/16610/23, на яку також є посилання в касаційній скарзі, Верховний Суд вирішував вимоги Держпідприємства до Міноборони про стягнення боргу, що є різницею між встановленою у контракті орієнтовною вартістю товару та фактично понесеними виконавцем витратами на закупівлю, які склали більшу суму, ніж погодили сторони в контракті.

Врахувавши власні висновки у справі № 910/16207/23, встановивши що орієнтовна вартість товарів включає в себе всі витрати виконавця, Верховний Суд у зазначеній справі погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову та стягнення з Міноборони боргу, що є різницею між визначеною сторонами у контракті орієнтовною вартістю товарів та частковими сплатами за поставлене, вказавши що виконавець має право на відшкодування фактичних витрат відповідно до постанови Кабміну № 335, однак в межах орієнтовної вартості товару, допоки така вартість не буде змінена шляхом укладення додаткової угоди, що допускається умовами контракту, оскільки договірна ціна не змінюється, а встановлюється на підставі калькуляції фактичних витрат і не може перевищувати орієнтовної, відповідно, позов в частині стягнення фактичних витрат у сумі, що перевищує встановлену контрактом орієнтовну вартість товарів, задоволенню не підлягає.

Отже, з наведеного вбачається, що висновки у названих справах Верховного Суду стосувалися порядку зміни орієнтовної вартості товарів та договірної їх ціни та стягнення заборгованості, що є фактичними витратами виконавця, у розмірі більшому, ніж визначена сторонами орієнтовна вартість товарів.

Натомість у справі, що розглядалася, суди встановили, що первісна редакція розділу 2 контракту містила визначення «орієнтовна вартість товару» та «договірна ціна товару» та передбачала порядок внесення змін у них, аналогічний тому, що встановлений в межах справ № 910/16207/23 та № 910/16610/23, на які посилається скаржник.

Разом з тим за встановлених у справі, яка розглядається, обставин сторони додатковою угодою від 10.11.2022 № 4 змінили слова «орієнтовна вартість товару» та «договірна ціна товару» на «вартість (ціна) товару» та погодили новий порядок зміни вартості (ціни) контракту.

Отже, спір у цій справі стосувався внесення змін у фіксовану загальну вартість (ціну) товарів шляхом визнання укладеною додаткової угоди в судовому порядку, до того ж у бік зменшення порівняно із попередньо встановленою загальною ціною, і не стосувався зміни орієнтовної та/або договірної ціни товарів у бік збільшення з дослідженням обставин наявності / відсутності підстав для внесення таких змін, відповідно, висновки Верховного Суду у справах № 910/16207/23 та № 910/16610/23 нерелевантні до справи, яка розглядається, а правовідносини не є подібними, оскільки умови контрактів в частині порядку внесення змін в ціну товарів різняться за своїм змістом.

Верховний Суд не раз наголошував, що у розгляді доводів та вимог касаційної скарги касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження. З огляду на принцип диспозитивності, підстава, вимоги та межі касаційного оскарження визначаються самим скаржником у касаційній скарзі, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Враховуючи викладене, вважаю, що посилання Міноборони в касаційній скарзі на висновки Верховного Суду у справах № 910/16207/23 та № 910/16610/23 у контексті неможливості зміни ціни контракту не знайшли свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, з огляду на що Верховний Суд мав закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Міноборони в частині підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу та, як наслідок, в частині підстави, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, залишити касаційну скаргу Міноборони без задоволення, а постановлені у справі оскаржувані судові рішення - без змін.

До того ж з огляду на викладені Верховним Судом у постанові від 17.12.2024 мотиви щодо скасування оскаржуваних судових рішень та передачі справи на новий розгляд вважаю за потрібне зазначити, що у контракті (з урахуванням додаткових угод) сторони визначили, що істотні умови не можуть змінюватися, крім випадків, передбачених у постанові Кабміну № 335.

У підп. 1 п. 1 постанови Кабміну від 20.03.2022 № 335 у редакції, яка була чинна на момент укладення державного контракту від 03.06.2022, передбачалося, що під час розрахунку ціни враховуються, зокрема, й інші витрати виконавця, пов`язані з виконанням контракту. Дія цієї постанови поширюється, зокрема, на чинні договори (контракти), які укладені до набрання чинності цією постановою, але продовжують виконуватися (п. 3).

04.10.2022 Кабмін постановою № 1152 вніс зміни до підп. 1 п. 1 постанови Кабміну від 20.03.2022 № 335, які конкретизували, що зміни в істотні умови контракту після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі можуть бути внесені, зокрема, в разі зміни курсу валют. При цьому п. 3 не зазнав змін. Вказані положення були чинні на момент здійснення Міноборони першої частини попередньої оплати та на момент поставки Товариством першої та другої партії товару і не змінювалися до втрати чинності постанови Кабміну від 20.03.2022 № 335 - 21.07.2023.

Отже, на момент виникнення та існування спірних правовідносин уже діяли положення постанови Кабміну від 20.03.2022 № 335, які передбачали можливість зміни ціни державного контракту у випадку зміни курсу валют.

Тож, суди попередніх інстанцій при вирішенні спору правильно застосували постанову Кабміну від 20.03.2022 № 335 в редакції постанови від 30.03.2023 № 284, ураховуючи що зміни до підп. 1 п. 1 щодо визначення випадків для зміни ціни контракту внесені не були, і висновки судів, що Товариство має право на відшкодування фактичних витрат відповідно до названої постанови, не суперечать цій постанові з огляду на її зміст та предмет спору.

Крім того, сторони у державному контракті передбачили можливість внесення змін в його умови шляхом вчинення додаткових угод з урахуванням принципу свободи договору (на чому наголошував представник Міноборони під час касаційного перегляду справи), відповідно, обраний сторонами спосіб захисту при зверненні до суду не суперечить діючому законодавству та загальним засадам цивільного законодавства.

Суддя Т. Жайворонок