Окрема думка

від 21.11.2024 по справі 910/10986/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

21 листопада 2024 року

м. Київ

cправа № 910/10986/18

суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Случа О. В., Міщенка І. С.,

у касаційному провадженні за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖК "Імперіал"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.11.2023

у справі № 910/10986/18

за позовом: 1) Міністерства оборони України, 2) Київського квартирно-експлуатаційного управління

до: 1) Київської міської ради, 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг", 3) Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖК "Імперіал", 4) Товариства з обмеженою відповідальністю "Вігоріс",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Кабінет Міністрів України

за участю Офісу Генерального прокурора

про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок

Суть спору

1. У касаційному провадженні Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду перебувала справа № 910/10986/18 за позовом Міністерства оборони України (далі - Позивач-1, Міністерство) та Київського квартирно-експлуатаційне управління (далі - Позивач-2, Київське КЕУ) до Київської міської ради (далі - Відповідач-1, Рада), Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛВ- Холдинг" (далі - Відповідач-2, ТОВ "ЛВ-Холдинг"), Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖК "Імперіал" (далі - Відповідач-3, ТОВ "ЖК "Імперіал"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Вігоріс" (далі - Відповідач-4, ТОВ "Вігоріс"), про:

1) Визнання незаконним та скасування рішення Ради ІІІ сесії V скликання від 28.09.2006 №81/138 "Про передачу земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг" для експлуатації та обслуговування майнового комплексу у складі адміністративних та господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 у Печерському районі м. Києва";

2) Визнання незаконним та скасування рішення Ради ХІ сесії ІV скликання від 08.12.2005 №585/3046 "Про передачу земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг" для експлуатації та обслуговування будівель і споруд майнового комплексу у складі адміністративних та господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 у Печерському районі м. Києва";

3) Визнання незаконним та скасування рішення Ради ІІІ сесії V скликання від 31.10.2006 №212/269 "Про продаж земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг" для експлуатації та обслуговування майнового комплексу у складі адміністративних та господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 у Печерському районі м. Києва";

4) Визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 08.11.2006, укладеного між Радою і ТОВ "ЛВ-Холдинг", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т. М., зареєстрованого в реєстрі за №4497;

5) Визнання незаконним та скасування рішення Ради ХІІ сесії ІV скликання від 16.03.2006 №327/3418 "Про продаж земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг" для експлуатації та обслуговування будівель і споруд майнового комплексу у складі адміністративних та господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 у Печерському районі м. Києва";

6) Визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення від 28.03.2006, укладеного між Радою і ТОВ "ЛВ-Холдинг", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисаном В.І., зареєстрованого в реєстрі за №1113;

7) Визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29.04.2011, укладений між ТОВ "Вігоріс" і ТОВ "ЖК "Імперіал", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маковецькою О.А., зареєстрованого в реєстрі за №1103.

1.2. На обґрунтування позовних вимог Позивачі зазначали, що Міністерство є користувачем земельної ділянки загальною площею 3,3086 га (частиною цієї ділянки є спірна земельна ділянка площею 2,1832 га, яка була передана Радою в оренду, а згодом відчужена на підставі договорів купівлі-продажу) в межах військового містечка НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 у Печерському районі міста Києва, яка за формою власності відноситься до земель державної власності, за цільовим призначенням - до земель оборони, перебуває на обліку у Київського КЕУ, а власником цієї землі є держава в особі Кабінету Міністрів України.

1.3. Вказана земельна ділянка була виділена Міністерству на підставі рішення звуженого засідання Виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 15.01.1951 № 5 "Про відновлення відводу та встановлення меж земельних ділянок у Печерському та Ленінському районах м. Києва".

1.4. У свою чергу, станом на 2004 рік (на час укладення Договору від 09.12.2004) виникнення права власності на об`єкти нерухомості не зумовлювало автоматичного переходу права власності чи права користування на земельну ділянку під ними, а потребувало окремого (зокрема договірного) врегулювання шляхом укладення цивільно-правових угод між власником земельної ділянки і власником споруди у встановленому порядку, а не внаслідок самого лише факту набуття права власності на нерухомість.

1.5. Також Позивач-1 вказував, що на підставі оспорюваних рішень Ради Відповідачу-2 передано земельну ділянку площею 2,1832 га, що значно перевищує площу набутого об`єкта нерухомого майна та земельної ділянки, безпосередньо зайнятої ним.

1.6. Позивачі посилаються на те, що Міністерство не надавало згоди на вилучення спірної земельної ділянки із земель оборони, а оскаржувані рішення Ради суперечать актам цивільного законодавства та порушують права та інтереси Позивачів, тому підлягають визнанню незаконними та скасуванню, а договори купівлі-продажу земельної ділянки від 28.03.2006, від 08.11.2006 та від 29.04.2011 - визнанню недійсними.

2. Справа розглядалась судами неодноразово.

2.1. Так, рішенням Господарського суду міста Києва від 20.03.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.07.2019, у задоволенні позову відмовлено повністю.

2.2. Постановою Верховного Суду від 10.10.2019 касаційну скаргу Київського КЕУ задоволено частково, вищевказані рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

2.3. За наслідками нового розгляду справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 28.01.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021, у позові відмовлено.

2.4. Постановою Верховного Суду від 21.09.2021 постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2021 скасовано; справу направлено на новий розгляд до місцевого господарського суду.

2.5. За наслідками нового розгляду справи рішенням Господарського суду міста Києва 14.12.2021 відмовлено у задоволенні позову.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивачами не підтверджено належними та достатніми доказами наявності підстав для визнання незаконними та скасування рішень Міськради. Зокрема, суд першої інстанції обґрунтовував відмову у позові тим, що оспорювані рішення Ради прийняті у межах її повноважень відповідно до статей 93, 120, 123, 124 ЗК України. Саме Рада була розпорядником спірних земельних ділянок, оскільки майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_3 перейшов у приватну власність.

2.6. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.11.2023 рішення Господарського суду міста Києва 14.12.2021 скасоване та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено повністю.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що землекористувачем була і залишається держава в особі Міністерства, Міськрада як орган місцевого самоврядування не мала повноваження щодо передачі оспорюваної земельної ділянки в оренду, а потім у власність, то відповідно рішення Міськради є незаконними та підлягають скасуванню, а договір купівлі-продажу від 08.11.2006 та договір від 28.03.2006, укладені між Міськрадою і ТОВ "ЛВ-Холдинг", є недійсними. Враховуючи визнання недійсними вищезазначених договорів, договір купівлі-продажу від 29.04.2011, укладений між ТОВ "Вігоріс" і ТОВ "ЖК "Імперіал", за яким всупереч вимогам законодавства було набуто у приватну власність землі оборони, які відносяться до державної форми власності, також підлягає визнанню недійсним.

3. За результатами касаційного розгляду, 21.11.2024 судом касаційної інстанції прийнято постанову, якою касаційну скаргу ТОВ "ЖК "Імперіал" задоволено частково, постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.11.2023 скасовано. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.12.2021 залишено в силі, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

3.1. Постанова Верховного Суду мотивована, зокрема, тим, що:

- оскільки позивачі, які не є сторонами спірних правочинів, обґрунтовують свої вимоги тим, що право власності на земельну ділянку належить на праві власності державі, то єдиною належною позовною вимогою є вимога про витребування земельної ділянки від її кінцевого набувача, а решта позовних вимог (зокрема тих, які пред`явлені у справі, що переглядається) є неналежними;

- обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155));

- отже, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в позові, але з інших підстав.

Суть окремої думки

4. Не можемо погодитися із наведеними вище висновками та вважаємо, що Верховний Суд повинен був відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити без змін оскаржувану постанову апеляційного суду з урахуванням мотивів, які викладено нижче.

5. Так, вважаємо, що під час (третього) касаційного розгляду цієї справи з урахуванням доводів касаційної скарги та положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) перед Верховним Судом постали такі ключові питання:

(і) щодо статусу спірної земельної ділянки і порушеного права позивачів;

(іі) щодо ефективності заявленого способу захисту;

(ііі) щодо позовної давності.

(і) Щодо статусу спірної земельної ділянки і порушеного права позивачів

6. Предметом позову у даній справі є визнання незаконними та скасування рішень Ради та визнання недійсним договорів купівлі-продажу земельної ділянки, яка є предметом спору.

7. Господарський суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, дійшов висновку, що право Міністерства на спірні земельні ділянки, які мали правовий режим земель оборони у зв`язку з розташуванням на них військового містечка, припинилось 09.12.2004 з огляду на зміну власника об`єкта нерухомого майна, що зумовило зміну суб`єктного складу власників майна, і, відповідно, власників спірних земельних ділянок. До того ж така зміна власників відбулася до прийняття Радою оскаржуваних рішень та укладення спірних договорів. Отже фактично суд дійшов висновку про необхідність відмови в позові з огляду на відсутність порушеного права Позивачів.

8. Натомість апеляційний господарський суд, скасовуючи зазначене рішення, вказав на помилковість висновків про те, що право Міністерства на спірну земельну ділянку припинилося 09.12.2004 у зв`язку з відчуженням ним нерухомого майна, а отже дійшов висновку про наявність у Позивачів порушеного права або законного інтересу.

9. У контексті доводів касаційної скарги про відсутність у Позивачів порушеного права чи інтересу внаслідок відчуження майна зазначаємо наступне.

10. Відповідно до статті 13 Конституції України від імені Українського народу права власника землі здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

11. Згідно з частинами першою та другою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації відповідно до закону (редакція станом на виникнення спірних правовідносин).

12. Особливості правового режиму земель оборони регулювалися, зокрема, статтею 77 Земельного кодексу України (у редакції на час прийняття оскаржуваних рішень), за частинами першою та другою якої землями оборони є землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військових навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

13. Відповідно до статей 1 та 2 Закону України "Про використання земель оборони" землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, визнаються землями оборони. Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України.

14. У свою чергу, стаття 14 Закону України "Про Збройні Сили України" відносить землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, до державної власності, а вказаним військовим частинам та установам надає право оперативного управління ними. При цьому вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об`єктів державної власності, в тому числі і земельних ділянок, стаття 9 вказаного Закону відносить до повноважень Кабінету Міністрів України.

15. Згідно зі статтею 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (в редакції, чинній на час прийняття спірних рішень) відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання. Винятком визначено, зокрема, цілісні майнові комплекси та інше нерухоме майно, рішення про відчуження якого приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

16. Глава 3 ЗК України унормовує повноваження органів виконавчої влади у галузі земельних відносин. Зокрема стаття 13 вказаного Кодексу відносить до повноважень Кабінету Міністрів України розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Так Кабінет Міністрів України розпоряджається землями у випадках та в порядку, прямо передбачених законом, зокрема у разі вилучення та надання у власність чи користування земельних ділянок державної власності (частина сьома статті 122, статті 149, 150 ЗК України) та у разі продажу земельних ділянок державної власності іноземним державам та юридичним особам (стаття 129 Земельного кодексу України).

17. При цьому перелік повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин, закріплений ЗК України, не є вичерпним. Так Закони України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про Кабінет Міністрів України" уповноважують Кабінет Міністрів України встановлювати порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державне майно, у тому числі земельні ділянки. До таких повноважень належать, зокрема, повноваження із нормативно-правового регулювання земельних відносин у випадках, визначених законом; прийняття визначених законом індивідуально-правових актів у сфері земельних відносин; загальна виконавчо-розпорядча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (в тому числі й розпорядження землями державної власності).

18. У свою чергу стаття 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" врегульовує повноваження Міністерства оборони України як центрального органу управління військовим майном у Збройних Силах України. Цим законом встановлено, що Міністерство оборони України здійснює відчуження військового майна через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства і організації, а також здійснює управління військовим майном та забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України.

19. Відповідно до пункту 2 Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1282 від 29.07.2002 (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) "Військове майно" - це державне майно, закріплене на праві оперативного управління за військовими частинами, до якого належать будинки, споруди (цілісні майнові комплекси, об`єкти соціальної інфраструктури, нежитлові приміщення, об`єкти незавершеного будівництва та інше нерухоме майно), передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

20. Як зазначалося вище, умовами Договору від 09.12.2004 визначено, що нерухоме майно належить державі та перебуває на балансі продавця на підставі Свідоцтва про право власності на майновий комплекс серії МК №010006968, виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва Київської міської державної адміністрації 11.03.2004 на підставі Наказу "Про оформлення права власності на об`єкт нерухомого майна" від 22.12.2003 №1468-В, зареєстрованого Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна".

21. Продаж нерухомого майна (майнового комплексу, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 4403,20 кв.м) здійснено продавцем на підставі дозволу Міністерства від 24.09.2004 №227/4319, виданого відповідно до наказу Міністерства від 20.03.2004 №100 "Про організацію представництва Міністерства оборони України".

22. У подальшому майновий комплекс відчужувався за договорами купівлі-продажу від 18.08.2005 та від 21.09.2005 і став власністю ТОВ "ЛВ-Холдинг".

23. Судами встановлено та не заперечувалось сторонами, що станом на час укладення Договору купівлі-продажу нерухоме військове майно в межах військового містечка НОМЕР_1 належало державі, при цьому уповноваженим органом управління було Міністерство, а балансоутримувачем - Державне підприємство Міністерства оборони України "Київський госпрозрахунковий центральний експериментальний виробничий комбінат".

24. Щодо належності спірної земельної ділянки до земель державної форми власності слід вказати таке.

25. Відповідно до постанови Верховної Ради України від 18.12.1990 № 563-ХІІ "Про земельну реформу" та на виконання спільного наказу голови Державного комітету України по земельних ресурсах та Міністра оборони України від 03.12.1992 проведено інвентаризацію земель Міністерства у Печерському районі м. Києва та виготовлено відповідний технічний звіт.

26. Інвентаризацію проведено Київським міським управлінням земельних ресурсів, а її результати затверджені розпорядженням голови Київської міської державної адміністрації від 30.12.1995 №406.

27. Як вбачається зі змісту вказаного технічного звіту, під військовим містечком НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 у користуванні Міністерства перебувала земельна ділянка площею 3,3086 га.

28. У межах вказаного військового містечка на площі 3,3086 га розташовано:

- військова база НОМЕР_2 по АДРЕСА_2, на площі 2,7516 га. Земельна ділянка надана на підставі рішення виконкому Київміськради від 15.01.1951 №5, не використовується для потреб оборони і пропонується для передачі в народне господарство;

- комбінат по ремонту речового майна по АДРЕСА_1, на площі 0,5570 га. Земельна ділянка надана на підставі рішення виконкому Київської міської ради від 15.01.1951 №5 і використовується за цільовим призначенням.

29. В силу вимог законодавства вказані земельні ділянки (як такі, на яких розміщені об`єкти військового майна та які перебувають в управлінні Міністерства на законних підставах) відносяться до земель оборони.

30. Аналогічну правову позицію щодо правового режиму використання земель оборони містять постанови Верховного Суду від 22.03.2018 у справі №5017/2972/2012 та від 24.04.2019 у справі № 5017/3706/2012.

31. Так, підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України.

32. При цьому слід врахувати висновки сформовані у пунктах 8.14 - 8.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 у подібних правовідносинах:

"8.14. Спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб`єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням.

8.15. Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об`єкта нерухомості, розташованого на ній, об`єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб`єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об`єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини.

8.16. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил.

8.17. Таким чином, особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній.

8.18. Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об`єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель".

33. Водночас за обставинами справи № 910/18560/16 право користування земельною ділянкою з відповідними характеристиками та укладення договору оренди відбулося на підставі рішення суду, яке набрало законної сили в іншій справі № 35/284, а отже питання обґрунтованості її розміру не було предметом спору.

34. Натомість у справі, що розглядається, Позивач-1 при зверненні з позовом обґрунтовував свої вимоги тим, що Радою надано земельну ділянку, розмір якої значно перевищував площу набутого об`єкта нерухомого майна та земельної ділянки, безпосередньо зайнятої ним. Тобто обґрунтовуючи позовні вимоги Позивач виходив не тільки з відсутності у Ради повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, а й наголошував на тому, що її формування відбулося у значно більшому розмірі аніж було необхідно для обслуговування набутого нерухомого майна.

35. При цьому, окремо звертаємо увагу на виділення спірної земельної ділянки двома різними рішенням Ради (від 08.12.2005 і від 08.11.2006). Обома цими рішеннями земельні ділянки передавалися для обслуговування нерухомого майна, придбаного за договором купівлі-продажу від 21.09.2005. Зазначене додатково безсумнівно підтверджує необґрунтованість розміру спірної земельної ділянки.

36. Слід також врахувати й те, що Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.07.2022 у справі № 910/5201/19 сформовано висновок про те, що отримання в оренду земельної ділянки в розмірах, що значно перевищують площу належної відповідачу будівлі, для нового будівництва передбачає (у справі, що розглядається, також з урахуванням рішення Ради від 21.12.2006 (про зміну цільового призначення земельної ділянки)) дотримання процедури проведення земельних торгів у порядку, визначеному положеннями статей 134,135 ЗК України (п.69 постанови).

37. За таких обставин погоджуємося з висновком Північного апеляційного господарського суду про те, що з огляду на встановлені судами обставини щодо правового статусу земельної ділянки на момент відчуження нерухомого майна як земель оборони Міністерство мало права на неї та, відповідно, мало право на їх захист.

38. Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 (пункт 60)).

39. Відповідно до частини першої статті 20 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин у даній справі) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснювалося на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

40. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частина друга статті 20 ЗК України).

41. За таких обставин фактична зміна цільового призначення спірних земель оборони не відповідала приписам земельного законодавства, чинним на момент прийняття оспорюваних у справі рішень та укладення спірних договорів.

42. Як вбачається з матеріалів справи, встановлено судами та не заперечується сторонами, земельні ділянки перебували в управлінні Міністерства на законних підставах, а тому, враховуючи розміщення на них військового містечка № НОМЕР_1 , спірні земельні ділянки за цільовим призначенням були віднесені до земель оборони і, як наслідок, перебували у державній власності.

43. Положеннями пункту "б" частини третьої та пункту "в" частини четвертої статті 84 ЗК України встановлено заборону передачі у комунальну та приватну власність земель оборони, які є державною власністю (крім земельних ділянок під об`єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення щодо передачі у комунальну власність).

44. Аналогічні положення закріплені також у статті 6 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

45. Апеляційний господарський суд встановив відсутність в матеріалах справи доказів, які б свідчили про припинення у Міністерства права користування спірною земельною ділянкою з підстав, визначених статтею 141 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

46. Характерною особливістю права державної власності на землю є те, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землями державної власності.

47. Відповідно до положень частин першої, другої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

48. За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування.

49. За таких обставин та зважаючи на те, що право користування спірними ділянками Міністерства не було припинено, землекористувачем була і залишається держава в особі Міністерства. Тому доводи Ради щодо наявності у неї повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою спростовуються зазначеним.

50. Таким чином, в цій частині підтримуємо позицію позивачів, що спірна земельна ділянка (її частина) не перестала за цільовим призначенням бути віднесена до земель оборони і, як наслідок, перебувала в державній власності, а тому Рада не мала повноважень нею (її частиною) розпоряджатися, що повністю узгоджується з висновками Верховного Суду в цій справі, а також позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16. В цій частині слід також прийняти до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в ухвалі від 26.06.2024 у справі № 372/1988/15-ц, щодо можливості відступлення від раніше сформульованого висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах в іншій справі, а не в тій справі, в якій було сформульовано попередній висновок.

(іі) Щодо ефективності заявленого способу захисту

51. Частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України унормовано, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

52. Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" наділені повноваженнями, зокрема, у сфері регулювання земельних відносин (пункт 34 частини першої статті 26 вказаного Закону). Проте такі повноваження мають реалізовуватися виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

53. Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України).

54. Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15-16 ЦК України). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

55. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, пункт 5.5). Тобто, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

56. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57) та від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40)).

57. Серед способів захисту порушених прав та інтересів законодавець у пункті 10 частини другої статті 16 ЦК України розрізняє визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади.

58. Згідно зі статтею 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Відповідно до частин другої, третьої цієї ж статті землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

59. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

60. Аналіз наведених правових норм підтверджує, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою цивільного права.

61. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).

62. У пункті 64 постанови від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий правовий висновок: "Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в господарських судах".

63. Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21, предметом розгляду в якій були вимоги про визнання незаконним і скасування наказу, скасування рішення про державну реєстрацію та припинення права власності, визнання недійсними договорів оренди, мотивовані незаконним розпорядженням землями історико-культурного призначення.

64. Окрім того, висновки щодо необхідності врахування правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, в частині належності обраного способу захисту щодо оскарження рішень Ради, викладені Верховним Судом у цій справі ще під час первісного касаційного розгляду справи.

65. Установивши, що Рада як орган місцевого самоврядування не мала повноваження щодо передачі оспорюваної земельної ділянки в оренду, а потім у власність, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що рішення Ради від 28.09.2006 №81/138 "Про передачу земельної ділянки товариству з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг" для експлуатації та обслуговування майнового комплексу у складі адміністративних та господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 у Печерському районі м. Києва", від 08.12.2005 №585/3046 "Про передачу земельної ділянки товариству з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг" для експлуатації та обслуговування будівель і споруд майнового комплексу у складі адміністративних та господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 у Печерському районі м. Києва", від 31.10.2006 №212/269 "Про продаж земельної ділянки товариству з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг" для експлуатації та обслуговування майнового комплексу у складі адміністративних та господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 у Печерському районі м. Києва" та від 16.03.2006 №327/3418 "Про продаж земельної ділянки товариству з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг" для експлуатації та обслуговування будівель і споруд майнового комплексу у складі адміністративних та господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 у Печерському районі м. Києва", є незаконними та підлягають скасуванню.

66. Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

67. Частинами другою та третьою статті 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

68. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

69. У зв`язку з відсутністю у Ради повноважень на розпорядження спірними земельними ділянками, договір купівлі-продажу від 08.11.2006, укладений між Радою і ТОВ "ЛВ-Холдинг", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т. М., зареєстрований в реєстрі за №4497, та договір купівлі-продажу від 28.03.2006, укладений між Радою і ТОВ "ЛВ-Холдинг", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисаном В. І., зареєстрований в реєстрі за №1113, за висновком суду апеляційної інстанції є недійсними.

70. Ураховуючи визнання недійсними вищезазначених договорів, договір купівлі-продажу від 29.04.2011, укладений між ТОВ "Вігоріс" і ТОВ "ЖК "Імперіал", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маковецькою О. А., зареєстрований в реєстрі за №1103, за яким всупереч вимогам законодавства набуто у приватну власність землі оборони, які відносяться до державної форми власності, також за висновком суду апеляційної інстанції підлягає визнанню недійсним.

71. Підсумовуючи викладене вище, апеляційний господарський суд, по-перше, дійшов висновку про наявність порушеного права Позивачів у зв`язку із незаконним розпорядженням Радою земельною ділянкою, яка за формою власності відноситься до земель державної власності, за цільовим призначенням - до земель оборони. Вказані висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16. Доводи скаржника про протилежне (про відсутність в матеріалах справи доказів віднесення спірної земельної ділянки до земель оборони), з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 12.04.2018 у справі № 910/23064/16, обставини в якій є відмінними від обставин цієї справи, направлені на переоцінку встановлених фактичних обставин справи, що до повноважень суду касаційної інстанції не входить.

72. По-друге, за встановлених у цій справі обставин, суд апеляційної інстанції вказав, що на спірній земельній ділянці розташоване нерухоме майно, яке перебуває у приватній власності Відповідача-2, у якого існують цивільні право та інтерес на оформлення права користування тією частиною земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування, з урахуванням принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Наведене правозастосування суду апеляційної інстанції також узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16.

73. За наведеного, враховуючи, що на частині спірної земельної ділянки, яка є предметом розгляду в цій справі, знаходиться нерухоме майно Відповідача-2, Суд вважає за необхідне звернутися до власних висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.12.2023 у справі № 916/1517/22, від 22.05.2024 у справі № 916/1750/22, відповідно до яких не підлягають задоволенню вимоги про повернення усієї незаконно сформованої спірної земельної ділянки у випадку наявності у Позивача права лише на частину такої земельної ділянки.

74. Окрім того, у постанові Верховного Суду від 29.08.2024 у справі № 924/996/23 наведено висновок про відсутність підстав для скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельних ділянок у разі оскарження позивачем прав відповідачів лише на частину таких земельних ділянок.

75. Натомість, як уже було зазначено вище, Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)), від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 (пункт 119) наголошено, що рішення органу влади чи місцевого самоврядування у сфері земельних правовідносин можна оспорювати з погляду його законності.

76. З огляду на викладене, за встановлених судами конкретних обставин цієї справи, враховуючи незаконне вибуття з власності держави спірної земельної ділянки, на частині якої наразі розташоване нерухоме майно Відповідача-2, відповідає критерію правомірності та ефективності обраний Позивачами спосіб захисту порушеного права шляхом визнання незаконними та скасування оскаржуваних рішень Ради щодо передачі в оренду та у власність спірної земельної ділянки, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення земельної ділянки та особи її власника.

77. Подібний за змістом висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21.

78. При цьому, обрані Позивачами способи захисту щодо оскарження рішень Ради, а також договорів купівлі-продажу спірної земельної ділянки прямо передбачені положеннями частини 2 статті 16 ЦК України, та за встановлених судами конкретних обставин справи, є достатніми і ефективними у спірних правовідносинах, відповідають правовій природі відносин учасників спору, оскільки призводять до скасування підстави, відповідно до якої всією спірною земельною ділянкою безпідставно розпорядилася Рада як комунальним майном та передала в приватну власність, а також з огляду на відсутність підстав для витребування на користь держави всієї спірної земельної ділянки, усувають порушення прав держави на ту частину земельної ділянки, яка відноситься до земель оборони.

79. Вказаним спростовуються доводи скаржника щодо неефективності як такого способу захисту як скасування рішень органів місцевого самоврядування, які вже виконані та вичерпали свою дію, так і такого способу захисту як визнання недійсним договору без формування позовних вимог про застосування наслідків його недійсності.

80. Більше того, відповідні доводи скаржника (щодо неефективності способів захисту) не узгоджуються з підходом Великої Палати Верховного Суду до вирішення такої категорії спорів, застосованого в справі № 910/18560/16, на врахуванні висновків у якій наполягає сам скаржник. Так, позовні вимоги в справі № 910/18560/16 стосувалися визнання незаконним та скасування рішення ради; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 04.12.2018 в цій справі досліджувала питання наявності / відсутності порушеного права Міністерства та Київського КЕУ на спірну земельну ділянку. Проте висновки суду касаційної інстанції в наведеній постанові не пов`язані із незаявленням позивачами вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, що скаржник у своїй касаційній скарзі не коментує.

81. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (див. постанови від 22.02.2022 у справі № 201/16373/16-ц, від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19, від 22.02.2022 у справі № 201/16373/16-ц, від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц).

82. Доводи скаржника стосовно неможливості захисту прав Позивачів без пред`явлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочинів спростовуються викладеним вище у пунктах 71-81. Крім того, доводи скаржника щодо обов`язковості пред`явлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину концептуально не узгоджуються із викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц щодо захисту прав особи, яка вважає себе власником майна (або його частини); у постанові судової палати від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 про визнання недійсним договору, в якій незаявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину не стало підставою для відмови у позові; у постанові Касаційного господарського суду від 08.10.2024 у справі № 910/212/21, якою залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог про скасування рішення Ради та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між відповідачами.

83. Посилання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15.05.2019 у справі № 462/5804/16- ц, є безпідставними, оскільки правовідносини в наведеній справі стосувалися визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування державної реєстрації прав на тимчасові споруди, правомірний власник яких не був залучений до участі у справі, що свідчить про очевидну неподібність правовідносин.

84. Відповідно до частин першої - другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

85. За практикою ЄСПЛ, вимога щодо юридичної визначеності і захисту правомірних очікувань не включають права на встановлену судову практику (Unйdic v. France (Юнедік проти Франції), § 74). Розвиток судової практики не суперечить належному правозастосуванню, оскільки відсутність еволюційного та динамічного підходу попереджують будь-які зміни чи покращення (Atanasovski v. "The former Yugoslav Republic of Macedonia" (Атанасовський проти «Колишньої Югославської республіки Македонія», § 38). У цьому рішенні Суд постановив, що існування встановленої судової практики зобов`язує Верховний Суд надавати більш істотне обґрунтування відхиленню від прецедентного права, а у іншому випадку, буде порушено право особи на належне обґрунтування рішення. У деяких справах зміни у національній судовій практиці, що впливають на цивільні провадження, що знаходяться на судовому розгляді, можуть порушувати Конвенцію (Petko Petkov v. Bulgaria (Петко Петков проти Болгарії), §§ 32-35).

86. У цій справі, яка розглядається, доводи учасників справи щодо ефективності обраного Позивачами способу захисту були предметом оцінки суду касаційної інстанції ще під час первісного розгляду справи. Слід зазначити, що з моменту звернення Позивачів з цим позовом до суду положення національного законодавства щодо способів захисту порушеного цивільного права не зазнали змін. Водночас, наведена, зокрема, у пунктах 61-63, 75 практика Верховного Суду, свідчить про те, що обраний Позивачами спосіб захисту за конкретних встановлених обставин справи може бути достатнім та ефективним для усунення порушеного права. Інше тлумачення судової практики, зокрема те, на якому наполягає скаржник, на переконання Верховного Суду, під час третього касаційного розгляду справи не сприятиме виконанню завдань господарського судочинства та становитиме порушення пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В цій частині Суд також звертається до викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 82), від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 (пункти 122-123), а також (з урахуванням викладеного у пунктах 84-86,94 цієї постанови) від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 (пункт 149).

87. За наведеного, доводи касаційної скарги щодо неефективності обраного способу захисту є необґрунтованими.

88. Посилання скаржника на загальні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12.09.2019 у справі № 910/7662/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, які зводять до того, що спосіб захисту має бути ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам, відповідати принципу процесуальної економії, носять декларативний характер, ухвалені у справах з очевидно іншою нормативно-доказовою базою і також не свідчать про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

89. З огляду на викладене у цьому розділі, а також з урахуванням зазначеної судової практики Верховний Суд погоджуємося з висновком апеляційного господарського суду про ефективність обраного у цій справі способу захисту.

(ііі) Щодо позовної давності

90. Доводи ж скаржника стосовно недослідження судом апеляційної інстанції питання щодо визначення початку перебігу позовної давності в контексті встановлення того, коли Позивачі могли / повинні були довідатися про порушення свого права, також визнаються необґрунтованими з огляду на таке.

91. У справі, що розглядається, апеляційний суд, надавши оцінку доводам та відповідним доказам учасників справи щодо моменту обізнаності держави в особі Міністерства про відчуження та/або передання у користування відповідачам спірної земельної ділянки зі спеціальним порядком надання її у власність / користування, встановив, що доводи відповідачів про сплив позовної давності не знайшли свого підтвердження, при цьому докази, які б свідчили про протилежне, суду не надані.

92. Звідси, суд апеляційної інстанції вказав на відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності в цій справі.

93. Разом з тим, викладені у касаційній скарзі доводи щодо пропуску Позивачем позовної давності, з посиланням на обставини вибуття з власності держави нерухомого майна / обставини його знесення, не спростовують встановлених судом обставин та не свідчать про зворотне. Такі доводи скаржника в частині застосування положень про позовну давність за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку заявника свідчить про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності.

94. При цьому слід зауважити, що висновки, яких у цій справі дійшов суд апеляційної інстанції щодо застосування положень про позовну давність в контексті встановлення обставин того, коли держава могла довідатися про порушення свого права, жодним чином не суперечать, а навпаки узгоджуються з висновками касаційного суду в зазначених скаржником постановах у справах № 6-68цс15, № 6-2407цс15, № 6-178гс15, № 911/3210/17, № 911/2534/17, № 359/2012/15-ц, № 907/50/16, № 3-932гс17, № 3-869гс17, № 3-455гс17, № 3-1486гс16, № 916/2122/13, № 11/163/2011/5003, № 914/801/17, № 922/2756/17.

Щодо наявності підстав для відступу від висновку у справі № 916/3030/22

95. Так, у справі № 916/3030/22 спір виник у зв`язку із тим, що власник нерухомості вирішив оформити своє право землекористування під об`єктами нерухомості, розташованими на земельній ділянці, яка належала на праві постійного користування позивачеві. У зв`язку із цим, орган місцевого самоврядування прийняв два рішення: (1) про припинення права постійного користування позивача на дві частини земельної ділянки, яка знаходиться у нього на праві постійного користування, у зв`язку з набуттям третьою особою права власності на нерухомість; (2) надати третій особі дозвіл на розробку проєктів землеустрою щодо відведення в оренду строком на 49 років двох земельних ділянок для обслуговування нерухомості. Саме ці рішення і були предметом оскарження в справі № 916/3030/22.

96. Як суд першої, так і суд апеляційної інстанції в задоволенні позову в справі № 916/3030/22 відмовили. Узагальнена аргументація судів зводиться до того, що в силу принципу єдності земельної ділянки і нерухомості на ній, користуватися земельною ділянкою може лише власник нерухомості, а отже, права позивача спірними рішеннями не порушені.

97. Залишаючи без змін судові рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, Верховний Суд у своїй постанові від 23.11.2023 у наведеній справі сформував висновок щодо застосування у спірних правовідносинах положень частини 5 статті 116 та статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України (щодо переходу права на земельну ділянку, яка перебувала на праві постійного користування, у зв`язку з набуттям іншою особою права власності на нерухоме майно, розташоване на частині цієї земельної ділянки), вказавши, що: "У разі набуття права власності на нерухомість, яка розташована на частині земельної ділянки, наданій іншій особі на праві постійного користування, право на оформлення землекористування для обслуговування такої нерухомості виникає автоматично в силу принципу єдності долі нерухомості і земельної ділянки та не вимагає отримання згоди постійного землекористувача".

98. Верховний Суд наголосив, що в справі № 916/3030/22 застосований відповідачем порядок оформлення прав власника нерухомості на земельні ділянки не порушує прав постійного землекористувача, оскільки між сторонами справи відсутній спір щодо розміру відведених в користування третій особі земельних ділянок, а порушення своїх прав землекористувача позивач вбачає виключно в неотриманні його згоди на оформлення власнику нерухомості прав на землю.

99. У цій же справі, яка розглядалася, права власника нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, на оформлення у встановленому порядку землекористування на частину земельної ділянки на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування, не заперечується. Тому в цій частині відсутня неузгодженість у правозастосуванні зі справою № 916/3030/22.

100. Водночас, спірним питання у цій справі, яка розглядалася, є не недотримання процедури оформлення права користування земельною ділянкою під нерухомим майном за власником нерухомості, а відсутність у Ради повноважень на розпорядження земельною ділянкою, яка є землею оборони, та яка передана в оренду, а потім у власність у розмірі в декілька разів більшому, ніж площа придбаної нерухомості. Така відмінність у підставах заявленого позову, фактично-доказовій базі та нормативно-правовому регулюванні не свідчить про необхідність відступу / уточнення висновків судової палати, викладених у постанові від 23.10.2023 справі № 916/3030/22, в межах правовідносин, що склалися в цій справі № 910/10986/18.

101. З урахуванням наведеного вважаємо, що доводи касаційної скарги, обґрунтовані посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення. Враховуючи викладене вище, суд апеляційної інстанції в повному обсязі та належним чином виконав вказівки Верховного Суду, зазначені в постановах від 10.10.2019, від 21.09.2021 у цій справі, і рішення суду апеляційної інстанції відповідає вказаним висновкам. Звідси, касаційну скаргу слід було залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін з урахуванням мотивів, викладених вище.

102. Усі викладені в цій окремій думці мотиви були покладені в основу альтернативного проєкту у цій справі, який не знайшов підтримки серед суддів відповідної палати.

Судді О. В. Случ

І. С. Міщенко