Постанова

від 18.12.2024 по справі 520/12887/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2024 року

м. Київ

Справа № 520/12887/18

Провадження № 61-10164св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року в складі судді Петренка В. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2024 року в складі колегії суддів Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Сегеди С. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Релігійної громади Різдва - Богородиці, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Луцях Тетяни Миколаївни, Релігійної організації православна парафія «Релігійна громада Всіхсвятської (Кладовищенської) церкви Одеської єпархії Української православної церкви м. Одеса», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що він є племінником ОСОБА_4 , його матір - ОСОБА_5 - рідною сестрою ОСОБА_4 , який з 1983 року був зареєстрований та з 2005 року постійно проживав разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 .

18 листопада 2015 року рішенням Київського районного суду м. Одеси в цивільній справі № 520/10957/15-ц, яке набрало законної сили 27 лютого 2015 року, за заявою ОСОБА_1 визнано ОСОБА_4 безвісно відсутнім з 02 травня 2014 року.

12 лютого 2018 року рішенням Київського районного суду м. Одеси в цивільній справі № 520/5991/17, яке набрало законної сили 15 березня 2018 року, за заявою ОСОБА_1 оголошено ОСОБА_4 померлим.

Оголошення ОСОБА_4 померлим було потрібно ОСОБА_1 для оформлення спадщини, яка складається з 7/10 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , як спадкоємцю другої черги за правом представлення його матері, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На думку ОСОБА_1 , він прийняв спадщину, яка залишилась після смерті ОСОБА_4 , що підтверджується його заявою від 01 серпня 2018 року приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. у спадковій справі № 14/2018, витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі від 01 серпня 2018 року.

Однак приватний нотаріус Сегеченко І. М. повідомила позивачу про те, що існує заповіт від імені ОСОБА_4 , посвідчений 22 листопада 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луцях Т. М. за реєстровим номером № 4026, згідно з яким майно заповідано іншим особам, а він позбавлений права спадкування.

ОСОБА_1 вважав, що заповіт є недійсним, оскільки складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, ОСОБА_4 не міг скласти заповіт українською мовою, оскільки нею не володів, рукописні записи в заповіті могли бути вчинені або іншою особою або ОСОБА_4 під диктовку іншої особи. ОСОБА_4 зловживав алкогольними напоями.

Просив визнати недійсним заповіт від імені ОСОБА_4 , посвідчений 22 листопада 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луцях Т. М., за реєстровим номером № 4026.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

12 лютого 2020 року рішенням Київського районного суду м. Одеси в задоволенні позову відмовлено.

13 червня 2024 року постановою Одеського апеляційного суду від 13 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що жодної з передбачених статтею 1257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) обставин недійсності заповіту судом не встановлено, а спірний заповіт за формою та змістом відповідає вимогам чинного законодавства, його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача.

Доводи позивача про те, що ОСОБА_4 не знав та не розумів української мови, а рукописні записи від його імені в заповіті вчинені іншою особою, спростовані висновком судово-почеркознавчої експертизи та поясненнями свідків.

Доводи щодо агресивної поведінки ОСОБА_4 та зловживання ним алкогольними напоями не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки відомостей щодо стану здоров`я ОСОБА_4 та його залежності від алкоголю не надано.

Позивач у судовому засіданні зазначив, що спровокувати ОСОБА_4 оформити такий заповіт з позбавленням його права на спадкування могло те, що позивач продав свою частину будинку ОСОБА_6 , а ОСОБА_4 вважав, що він як співвласник має право на першочерговий викуп частини будинку, яка належала його сестрі, і щодо цього ОСОБА_4 багато разів звертався до суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11 липня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2024 року, в якій просить їх скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах:

- Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17, про те, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину;

- Верховного Суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22, від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21, про те, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги, з яким апеляційний суд не погоджується. Не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) оскарження судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання щодо судових витрат;

- Верховного Суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц, про те, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України;

- Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 133/2718/18, від 17 листопада 2021 року в справі № 755/5684/18-ц, від 08 грудня 2021 року в справі № 466/8968/19, від 16 червня 2022 року в справі № 150/180/20, про те, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема в здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Вважає, що в оскаржуваних рішенням відсутнє мотивування відхилення доводів позивача, що оскаржуваний заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Крім того, суди належно не дослідили зібрані в справі докази, зокрема висновок судово-почеркознавчої експертизи від 06 червня 2019 року, не надали оцінки запереченням позивача щодо пояснень приватного нотаріуса.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2024 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7 звернулася до Верховного Суду з відзивом, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін. Послалася на те, що до моменту складення заповіту ОСОБА_4 неодноразово звертався до її нотаріальної контори за наданням усних консультацій щодо складення заповіту, його змісту. Під час складення заповіту ОСОБА_4 надав оригінал свого паспорта, будь-яких сумнівів щодо обсягу його цивільної дієздатності, а саме сумнівів щодо усвідомлення ОСОБА_4 своїх дій та можливості керувати ними в неї не виникло. Свої наміри він висловив чітко та зрозуміло, крім того вказав прізвища, ім`я та по-батькові тих, на ім`я кого бажав скласти заповіт та відповідно, до кого бажав висловити свою волю. Твердження позивача про незнання ОСОБА_4 української мови є припущенням.

У листопаді 2024 року представник Релігійної організації православної парафії «Релігійна громада Всіхсвятської (Кладовищенської) церкви Одеської єпархії Української православної церкви м. Одеса» - Колотенко О. П. звернулася до Верховного Суду з відзивом, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін. Посилається на те, що жодної з передбачених статтею 1257 ЦК України обставин недійсності заповіту судом не встановлено, а спірний заповіт за формою та змістом відповідає вимогам чинного законодавства, та його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача, тому суди обґрунтовано відмовити в задоволенні позову.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

13 серпня 2024 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її із Київського районного суду м. Одеси.

У жовтні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є племінником ОСОБА_4 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження, копією свідоцтва про укладення шлюбу (т. 1, а. с. 10-13).

ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 01 серпня 2003 року належало 7/10 частин домоволодіння АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 15).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла сестра ОСОБА_4 - ОСОБА_8 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданого 15 липня 2005 року Першим відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції м. Одеси (т. 1, а. с. 14).

22 листопада 2006 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким належні йому 7/10 частин домоволодіння АДРЕСА_1 він заповів таким чином: 19/20 частин - у рівних частках Українській Православній Церкві Храм Різдва Богородиці; Українській Православній Церкві Одеської Єпархії Парафіяльної Ради Всіхсвятського Храму; ОСОБА_2 ; 1/20 частину - ОСОБА_3 . Поклав на ОСОБА_2 обов`язок поховати його тіло на Новоміському кладовищі. Свого племінника ОСОБА_1 він позбавив права спадкувати його майно (т. 1, а. с. 40).

У вказаному заповіті міститься рукописний текст «Заповіт мною прочитано вголос і підписано. ОСОБА_4 ». Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луцях Т. М. 22 листопада 2006 року, зареєстрований в реєстрі за № 4026 (т. 1, а. с. 40, зворот).

Вказаний заповіт є чинним і внесений до Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори), що підтверджується Інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру від 17 липня 2018 року № 52642862 (т. 1, а. с. 20).

18 листопада 2015 року рішенням Київського районного суду м. Одеси, яке набрало законної сили 01 грудня 2015 року, задоволено заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа - Київський районний відділ Головного управління Міністерства Внутрішніх справ України в Одеській області, про визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Визнано ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця с. Турухана Туруханського району Красноярського краю, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , безвісно відсутнім з 02 травня 2014 року (т. 1, а. с. 7).

Вказаним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 проживали та зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 . 02 травня 2014 року ОСОБА_4 вийшов з дому та не повернувся. На підставі заяви ОСОБА_1 від 03 червня 2014 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014160480002082 внесено відомості про злочин за фактом зникнення ОСОБА_4

12 лютого 2018 року рішенням Київського районного суду м. Одеси, яке набрало законної сили 15 березня 2018 року, задоволено заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа - Київський відділ поліції в м. Одесі Головного Управління Національної поліції в Одеській області, про визнання особи померлою. Визнано ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця с. Турухан Туруханського району Красноярського краю, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , померлим від дня набрання законної сили рішенням (т. 1 а. с. 8, 9).

19 червня 2018 року Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області видано свідоцтво про смерть, відповідно до якого ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець с. Турухана Туруханського району Красноярського краю, помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , актовий запис № 27 (т. 1 а. с. 16).

Згідно з матеріалами спадкової справи, наданими приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М., після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 його племінник - ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сегеченко І. М. із заявою про прийняття спадщини, на підставі якої було заведено спадкову справу № 14/2018, однак йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину через наявність заповіту від 22 листопада 2006 року.

20 листопада 2018 року ухвалою Київського районного суду м. Одеси за заявою позивача ОСОБА_1 призначено судову почеркознавчу експертизу, проведення судової почеркознавчої експертизи доручено Одеському науково-дослідному інституту судових експертиз.

Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 06 червня 2019 року № 18-6025, складеним судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Римаревським І. Г., рукописний текст «Заповіт мною прочитано вголос і підписано особисто. ОСОБА_4 » у заповіті від імені ОСОБА_4 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луцях Т. М. 22 листопада 2006 року за реєстровим № 4026, виконаний самим ОСОБА_4 в незвичайному стані, під впливом природних «збиваючих» факторів, серед яких могли бути, як внутрішні (до них можна віднести хворобливий стан, стан хвилювання тощо), так і зовнішні (незвична поза під час письма, нерівна поверхня, на якій розташований заповіт) (т. 1, а. с. 107-110).

Судом першої інстанції були допитані в якості свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_1 .

Свідок ОСОБА_9 (сусідка ОСОБА_4 ), яка знала заповідача більше двадцяти років, повідомила суду про те, що ОСОБА_4 часто вживав алкогольні напої, був агресивним, української мови не знав. Частину свого будинку здавав в оренду. Відносини з племінником ОСОБА_1 у заповідача були добрі. Вважала, що ОСОБА_4 вбили.

Свідок ОСОБА_10 повідомив суду, що його сестра ОСОБА_6 є власником 3/10 частин будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 , яку придбано в ОСОБА_1 . У 2006 році ОСОБА_10 пропонував купити іншу частину вказаного будинку, яка належала ОСОБА_4 , однак останній відмовився від продажу. ОСОБА_4 спілкувався тільки російською мовою, стосунки з племінником були то добрі, то погані.

Свідок ОСОБА_11 (сусідка ОСОБА_4 ) зазначила, що знала ОСОБА_4 з 2008 року, він зловживав алкогольними напоями, був агресивним. З племінником відносини в ОСОБА_4 були нормальні.

Свідок ОСОБА_12 (сусідка ОСОБА_4 ) повідомила про те, що зі ОСОБА_4 в неї були сварки, він завдавав їй тілесних ушкоджень. Свою частину будинку ОСОБА_4 здавав квартирантам, з якими в ОСОБА_4 також постійно виникали сварки. ОСОБА_4 зловживав алкогольними напоями, три рази перебував в місцях позбавлення волі. Стосунки з племінником у ОСОБА_4 були непогані. Відвідував місцеву церкву.

Свідок ОСОБА_13 (сусід ОСОБА_4 ) повідомив про те, що зі ОСОБА_4 він познайомився десь приблизно 10 років тому назад, у його будинку немає комунікацій, каналізації, повна антисанітарія. ОСОБА_10 пропонував ОСОБА_13 купити всю земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , хоча власник ОСОБА_4 тоді ще був живий. ОСОБА_4 скаржився, що ОСОБА_10 разом зі ОСОБА_1 примушували його продати його частину будинку та чинили на нього тиск. У 2014 році ОСОБА_4 зник, після чого з`явився ОСОБА_1 з ріелторами, мали намір продати будинок. Вважав ОСОБА_4 адекватною людиною.

Позивач ОСОБА_1 також був допитаний судом як свідок та пояснив суду, що у 2006 році він успадкував частину будинку за адресою: АДРЕСА_1 , від своє матері та подарував ОСОБА_6 , що обурило ОСОБА_4 , у зв`язку з чим він у 2006 році склав заповіт.

Представник Релігійної громади Різдва - Богородиці - адвокат Парапан Є. В. пояснив суду, що настоятель Релігійної громади Різдва - Богородиці та ОСОБА_4 перебували у дружніх стосунках, неодноразово приїздили один до одного у гості, що, на його думку, могло бути підставою для того, щоб ОСОБА_4 заповів частину свого майна цій Релігійній громаді.

Представники ОСОБА_2 та ОСОБА_3 пояснили, що відповідачки за фахом є юристами, були добрими знайомими ОСОБА_4 , неодноразово надавали йому юридичні консультації, що, на їх думку, могло бути підставою для того, щоб ОСОБА_4 заповів їм частину свого майна.

Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Луцях Т. М. надала суду пояснення та вказала, що перш ніж скласти заповіт ОСОБА_4 декілька разів консультувався з нею щодо цього. Приходив з документами, власними записами, усно описав, на чиє ім`я бажає заповідати і яке саме майно. Після складення проєкту заповіту неодноразово його зачитував українською мовою. У неї як нотаріуса не виникло сумнівів в адекватності та дієздатності ОСОБА_4 , а також розумінні української мови.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзивів та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1217 ЦК України(тут і далі - в редакції, чинні на момент посвідчення заповіту) спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (статті 1233 ЦК України).

Згідно зі статтею 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування. При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд.

Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання

Такі висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) та в постановах Верховного Суду від 07 березня 2024 року в справі № 388/792/19 (провадження № 61-1724св24), від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21) та ін.).

Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним (частина друга, третя статті 1254 ЦК України).

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено в статті 1247 ЦК України, якою передбачено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251, 1252 цього Кодексу.

У частині четвертій статті 207 ЦК України визначено, що якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово виснував, що заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складення заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

З огляду на зміст наведених норм закону дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі (постанови від 29 листопада 2024 року в справі № 199/8568/18 (провадження № 61-7186св24), від 23 липня 2024 року в справі № 369/3412/17 (провадження № 61-2912св24) та ін.).

Верховний Суд звертає увагу, що свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. (постанова Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 369/1913/17 (провадження № 61-12004св21)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) вказано, що слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства.

Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні регулюється Законом України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII (далі - Закон № 3425-XII).

Відповідно до статті 1 Закону № 3425-XII (тут і далі - у редакції, чинній на момент посвідчення оспорюваного заповіту) нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Нотаріус зобов`язаний: здійснювати свої професійні обов`язки відповідно до цього Закону і принесеної присяги; сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз`яснювати права і обов`язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду; зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв`язку з вчиненням нотаріальних дій; відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам (стаття 5 Закону № 3425-XII).

Мова нотаріального діловодства визначається статтею 20 Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР». Якщо особа, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути перекладені їй нотаріусом або перекладачем (стаття 15 Закону № 3425-XII).

При посвідченні угод з`ясовується дієздатність громадян і перевіряється правоздатність юридичних осіб, які беруть участь в угодах. У разі укладення угоди представником перевіряються його повноваження (стаття 44 Закону № 3425-XII).

За вимогами статті 49 Закону № 3425-XII нотаріус чи інша посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляють у вчиненні нотаріальної дії, якщо: вчинення такої дії суперечить законові; дії підлягають вчиненню іншим нотаріусом чи іншою посадовою особою; з проханням про вчинення нотаріальної дії звернулась недієздатна особа або представник, який не має необхідних повноважень; угода, що укладається від імені юридичної особи, суперечить цілям, вказаним в її статуті чи положенні.

Нотаріус чи інша посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, не приймають для вчинення нотаріальних дій документи, якщо вони не відповідають вимогам законодавства або містять відомості, що порочать честь і гідність громадян.

Нотаріус чи інша посадова особа, що вчиняє нотаріальні дії, на прохання особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, повинні викласти причини відмови в письмовій формі і роз`яснити порядок її оскарження. У разі коли у вчиненні нотаріальної дії відмовляє нотаріус, він не пізніш як у триденний строк виносить постанову про таку відмову.

Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог законодавства України і особисто подані ними нотаріусу чи іншій посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії (стаття 56 Закону № 3425-XII).

На момент посвідчення нотаріусом оспорюваного заповіту від 22 листопада 2006 року, була чинною Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України 03 березня 2004 року № 20/5, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 03 березня 2004 року за № 283/8882 (далі - Інструкція).

Згідно з пунктом 9 Інструкції мова нотаріального діловодства визначається відповідності до статті 15 Закону № 3425-XII. Якщо особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути перекладені їй нотаріусом або перекладачем у письмовій або усній формі, про що зазначається в посвідчувальному написі. Особа, що не володіє мовою, якою виготовлений документ, підписується тією мовою, яку вона знає.

У пункті 39 Інструкції передбачено, що при посвідченні правочинів нотаріус з`ясовує обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які є учасниками правочинів (стаття 44 Закону № 3425-XII), виходячи з того, що цивільною дієздатністю фізичної особи визнається її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та відповідати в разі їх невиконання.

Якщо в нотаріуса є підстави вважати, що хтось з учасників правочину страждає на хронічний, стійкий психічний розлад, що істотно впливає на здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, а відомостей про визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною немає, нотаріус відкладає вчинення правочину і з`ясовує, чи є рішення суду про визнання особи недієздатною або обмежено дієздатною, яке набрало законної сили. Якщо таке рішення судом не виносилось, нотаріус повідомляє про своє припущення одну з осіб чи один з органів, указаних у статті 256 ЦПК України, які можуть звернутись до суду із заявою про визнання цієї особи недієздатною або обмежено дієздатною.

За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов`язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.

Згідно із частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми права, надав належну оцінку поданим доказам й обґрунтовано керувався тим, що жодної з передбачених статтею 1257 ЦК України обставин для визнання заповіту недійсним, в процесі судового розгляду судом не встановлено. Заповіт за формою та змістом відповідає вимогам чинного законодавства, а його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача.

Зокрема із матеріалів справи вбачається, що судом першої інстанції було задоволено заяву позивача про призначення в справі почеркознавчої експертизи, яка була проведена судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Римаревським І. Г., за висновком якого 06 червня 2019 року № 18-6025 рукописний текст «Заповіт мною прочитано вголос і підписано особисто. ОСОБА_4 » у заповіті від імені ОСОБА_4 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Луцях Т. М. 22 листопада 2006 року за реєстровим номером № 4026, виконаний самим ОСОБА_4 у незвичайному стані, під впливом природних «збиваючих» факторів, серед яких могли бути, як внутрішні (до них можна віднести хворобливий стан, стан хвилювання тощо), так і зовнішні (незвична поза під час письма, нерівна поверхня, на якій розташований заповіт).

Отже, висновком експертизи спростовано доводи позивача про те, що рукописні записи від імені його дядька - ОСОБА_4 в заповіті вчинені іншою особою.

Не знайшли свого підтвердження і доводи позивача про те, що ОСОБА_4 не розумів української мови.

Незаважаючи на те, що ОСОБА_4 народився на території рф, він був громадянином України (паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Київським РВ м. Одеси 20 вересня 2004 року), з 28 грудня 1983 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 67), тобто не був громадянином іноземної держави, що відповідно до статті 15 Закону № 3425-XII та статті 9 Інструкції вимагало б у приватного нотаріуса оформлювати переклад тексту заповіту. Будь-яких інших доказів, що ОСОБА_4 не володів українською мовою, позивач не надав, показами свідків такої інформації не підтверджено.

Показання свідків відносно того, що ОСОБА_4 поводив себе агресивно та вживав алкогольні напої, не свідчать про те, що він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними під час складення заповіту в 2006 році. Будь-яких відомостей щодо стану здоров`я та залежності від алкоголю ОСОБА_4 , зокрема, перебування ОСОБА_4 на обліку у відповідному медичному закладі, матеріали справи не містять.

Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Луцях Т. М., яка посвідчила оспорюваний заповіт, також підтвердила, що буть-яких сумнівів у повній дієздатності ОСОБА_4 в момент посвідчення заповіту в неї не виникло. Належних доказів, що дії приватного нотаріуса суперечили положенням статей 5, 44, 49 Закону № 3425-XII та статті 39 Інструкції, позивач суду не надав, усі його доводи ґрунтуються на припущеннях.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у наведених ним постановах Верховного Суду, є безпідставним, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.

Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Не можна вважати, що обставини справ, на які посилається заявник в касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається, оскільки:

- у справі № 916/3156/17 розглядався спір про застосування наслідків недійсності договору про розірвання договору застави майнових прав, повернувши сторони у стан, який існував до укладання цього правочину, шляхом скасування державної реєстрації припинення обтяжень щодо майнових прав за договором та додатковою угодою до нього на будівництво об`єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу з двома підземними поверхами;

- у справі № 501/1672/22 розглядався спір про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

- у справі № 441/1159/21 розглядався спір про визначення додаткового строку для прийняття спадщини;

- у справі № 756/14304/15-ц позов про визнання заповіту недійсним було заявлено з підстав перебування заповідачки під психічним чи фізичним тиском, у вкрай тяжких обставинах, а її дійсне волевиявлення на складання заповіту було відсутнє;

- у справі № 133/2718/18 розглядався спір про визнання недійсними договорів позики;

- у справі № 755/5684/18-ц розглядався спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню;

- у справі № 466/8968/19 розглядався спір про визнання договору купівлі-продажу квартири удаваним в частині зазначення покупцем відповідача, визнання покупцем за договором;

- у справі № 150/180/2 розглядався спір про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що в справі, яка розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 лютого 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська