Постанова

від 12.12.2024 по справі 354/670/15-ц

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 354/670/15-ц

Провадження № 22-ц/4808/31/24

Головуючий у 1 інстанції Польська М. В.

Суддя-доповідач Барков В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Баркова В. М.,

суддів: Девляшевського В. А.,

Мальцевої Є. Є.,

секретар Шемрай Н. Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури на рішення Яремчанського міського суду від 28 листопада 2022 року в складі судді Остап`юк М. В., ухвалене в м. Яремче Івано-Франківської області, повний текст якого складено 11 червня 2023 року, у справі за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України до Поляницької сільської ради, ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державне підприємство «Ворохтянське лісове господарство», про визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2015 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України та ДП «Ворохтянське лісове господарство» звернувся до суду із позовом до Поляницької сільської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку та зобов`язання повернути земельну ділянку з чужого незаконного володіння у державну власність.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 01 листопада 2002 року ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 14 травня 2002 року № 15 видано державний акт на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,2400 га, яка розташована діл. «Вишні» у с. Поляниця Івано-Франківської області.

Постановою Галицького районного суду від 04 березня 2015 року у кримінальній справі № 1-6/11 було звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за вчинення злочинів, передбачених ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 364 КК України, та ОСОБА_5 , за вчинення злочинів, передбачених ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 366 КК України. Під час судового розгляду цієї кримінальної справи встановлено, що Поляницький сільський голова ОСОБА_2 та інженер-землевпорядник ОСОБА_3 , зловживаючи владою та службовим становищем, з корисливих мотивів, в особистих інтересах та в інтересах осіб, які бажали безоплатно отримати для індивідуального житлового будівництва земельні ділянки у с. Поляниця Яремчанської міської ради, всупереч вимог законодавства, за погодженням з начальником Яремчанського міського управління земельних ресурсів, склали та видали завідомо неправдиві офіційні документи рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради № 4 від 14 лютого 2002 року, № 32 від 12 вересня 2002 року, № 36 від 10 жовтня 2002 року, № 40 від 15 листопада 2002 року, № 6 від 13 лютого 2003 року, № 27 від 10 липня 2003 року «Про вилучення земельних ділянок» у Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови. У подальшому були підроблені рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради за 2002-2003 роки з додатками, в тому числі й рішення № 15 від 14 травня 2002 року в частині передачі у приватну власність незаконно вилучених у ДП «Ворохтянське лісове господарство» земельних ділянок фізичним особам, зокрема і відповідачці ОСОБА_1 .

Посилаючись на вказані обставини, з метою захисту інтересів держави перший заступник прокурора Івано-Франківської області просив визнати недійсним та скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 01 листопада 2002 року; зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 0,2400 га, яка розташована на діл. «Вишні» в с. Поляниця Яремчанської міської ради з чужого незаконного володіння у державну власність в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство».

У листопаді 2020 року перший заступник керівника Івано-Франківської обласної прокуратури подав заяву у порядку статті 49 ЦПК України, в якій просив поновити строки позовної давності; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 01 листопада 2002 року, витребувати у ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,2400 га, яка розташована в селі Поляниця на діл. «Вишні» з чужого незаконного володіння у власність держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Ухвалою Яремчанського міського суду від 10 серпня 2022 року задоволено частково клопотання представника відповідача Поляницької сільської ради про залишення позову без розгляду. Позовні вимоги першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» до Поляницької сільської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки залишено без розгляду. У частині задоволення клопотання про залишення без розгляду позову першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів до Поляницької сільської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акту та витребування земельної ділянки відмовлено.

Ухвалою Яремчанського міського суду від 10 серпня 2022 року залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Рішенням Яремчанського міського суду від 28 листопада 2023 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Івано-Франківської області відмовлено.

В апеляційній скарзі заступник керівника Івано-Франківської обласної прокуратури, посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним державного акта у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту, оскільки повернення спірної земельної ділянки не є можливим без визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та державного акта про право власності, які стали підставою вибуття спірної земельної ділянки із володіння позивача. Ефективність обораного прокурором способу захисту шляхом визнання недійсним державного акта на право власності підтверджується і судовою практикою.

Також вказує, що звертаючись із вказаним позовом, прокурором переслідувалась мета задоволення суспільної потреби у відновленні законодавства при вирішені суспільного значення питання про передачу земельної ділянки. Задоволення позову та витребування у відповідачки спірної земельної ділянки не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відповідатиме справедливому балансу інтересів сторін та є пропорційним заходом захисту порушеного права позивача.

У відзивіна апеляційнускаргу представниквідповідача ОСОБА_1 адвокат СемківМ.Н.зазначає,що рішеннясуду ухваленоз додержаннямнорм матеріальногоі процесуальногоправа,з повнимта об`єктивнимдослідженням усіхдоводів сторін,поданих доказів,що маютьзначення длясправи.Зазначає,що перший заступник прокурора Івано-Франківської області у порушення норм законодавства звернувся до суду з позовом, в інтересах особи, яка не є землекористувачем спірних земель, доказів на обґрунтування порушених прав позивача також не надав. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання відзиву. Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

За положеннями статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Верешка М. І., який просив скаргу задовольнити, пояснення представника відповідачки ОСОБА_1 адвоката Семківа М. Н., який просив залишити рішення суду без змін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про витребування земельної ділянки скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що передана у приватну власність ОСОБА_1 спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні Ворохтянського державного лісогосподарського підприємства, мала лісогосподарське призначення, у встановленому порядку повноважним органом не вилучалась, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась, тому рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 04 травня 2002 року № 15 було прийнято з порушенням чинного на той час законодавства. Відповідно і оспорюваний державний акт не відповідає вимогам законодавства, оскільки виданий на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке прийняте з порушенням закону. Водночас визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння. А тому вимога щодо визнання недійсним державного акта на право приватної власності не є ефективним способом захисту, що є самостійної підставою для відмови в позові. Відмовляючи у задоволені позовної вимоги про витребування земельної ділянки, суд першої інстанції виходив з того, що витребування земельної ділянки, наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку більше двадцяти років тому назад, на якій зведено житловий будинок ОСОБА_1 ще задовго до подання цієї позовної заяви і щодо якої впродовж всіх цих років не встановлювалися жодні обмеження чи заборони, не є пропорційним меті втручання у її право на мирне володіння своїм майном, легітимність якого не оспорювалася впродовж тринадцяти років.

Проте з висновком суду про відмову у витребуванні земельної ділянки погодитися не можна.

Судом першої інстанції встановлено, що у постійному користуванні Ворохтянського державного лісогосподарського підприємства перебували землі для ведення лісового господарства, площею 4 358,5 га, що підтверджується Державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ІФ № 002701, виданого на підставі рішення Поляницької сільської ради № 3 від 11 січня 2001 року (т.1, а.с. 35-37).

Відповідно до наказу Державного комітету лісового господарства України № 87 від 03 квітня 2006 року Ворохтянський держлісгосп був перейменований в 2006 році на ДП «Ворохтянське лісове господарство».

01 листопада 2002 року відповідачка ОСОБА_1 отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,2400 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована у с. Поляниця Яремчанської міської ради. Вказаний державний акт виданий на підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської Ради народних депутатів від 14 травня 2002 року №15 (т.1, а.с. 8-9).

Згідно з листом Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру Державного комітету природних ресурсів України від 01 жовтня 2004 №464 земельна ділянки, площею 0,2400 га, яка надана безоплатно у приватну власність відповідачці ОСОБА_1 , розташована у кв. НОМЕР_1 діл НОМЕР_2 території земель лісокористування Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу.

23 березня 2004 року слідчим з ОВС прокуратури Івано-Франківської області Балитою Р.І. порушено кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Поляницької сільської ради та її виконавчого комітету за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 364 КК України.

Постановою Галицького районного суду від 04 березня 2015 року у кримінальній справі № 1-6/11 було звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , за вчиненням злочинів, передбачених частиною третьою статті 28, частиною першою статті 366, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 364 КК України, та ОСОБА_5 , за вчинення злочинів, передбачених частиною третьою статті 28, частиною першою статті 366 КК України.

Зі змісту вказаної постанови Галицького районного суду вбачається, що сільський голова ОСОБА_2 , інженер-землевпорядник ОСОБА_3 в особистих інтересах та в інтересах осіб, які бажали безоплатно отримати для індивідуального житлового будівництва земельні ділянки у с. Поляниця Яремчанської міськради: незаконно надали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків 5,452 га земель державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, рішення про вилучення яких не приймались; склали завідомо неправдиві офіційні документи: листи виконавчого комітету Поляницької сільської ради про вилучення з державної власності та передачу сільській раді в землі запасу земельних ділянок державного лісового фонду; рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради «Про вилучення земельних ділянок Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ» загальною площею 40,69 га, віднесення їх в землі запасу сільської ради, про зміну їх цільового призначення і переведення з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови; додатки до рішень виконавчого комітету Поляницької сільської ради «Про надання земельних ділянок для будівництва індивідуальних житлових будинків» фізичним особам, прізвища та ініціали яких вказуються у постанові суду.

З висновку комісійної судово-земельної експертизи від 11 березня 2005 року, проведеної у рамках вказаної кримінальної справи, вбачається, що виконком сільської ради села Поляниця прийняв ряд рішень про вилучення земельних ділянок лісового фонду загальною площею 40,69 га без дотримання процедури вилучення, надання та зміни цільового призначення земель лісового фонду у відповідності до вимог статей 149, 151, пункту 12 положень Земельного кодексу України та статті 42 Лісового кодексу України, зокрема, рішення виконкому № 4 від 14 лютого 2002 року на підставі якого вилучено земельні ділянки в Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, у тому числі у кварталі НОМЕР_1 виділ НОМЕР_2 , де знаходиться земельна ділянка відповідачки ОСОБА_1 .

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що вимоги про визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме це рішення створює відповідну перешкоду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (пункт 11.10)). Інакше кажучи, перешкоду у користуванні та розпорядженні зазначеною ділянкою лісогосподарського призначення у вигляді відповідного рішення органу влади про її відчуження, на підставі якого державна реєстрація права власності не відбулася (якщо це рішення справді створює таку перешкоду), власник може усунути за негаторним позовом, зокрема про визнання незаконним скасування відповідного рішення.

Тоді як для витребування майна оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державних актів на право власності тощо не є необхідними й ефективними способами захисту прав власника. Останній у межах провадження про витребування майна із чужого володіння вправі стверджувати, зокрема, про незаконність відповідного рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування без заявлення вимоги про визнання його незаконним, недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює юридичних наслідків, на які воно спрямоване (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункти 46-47), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.27),від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункти 34-35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 49), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(пункти 109, 148, 150, 151, 153, 167), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (пункти 11.7-11.8)).

З огляду на вказане, якщо на підставі рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про відчуження земельної ділянки лісогосподарського призначення відбулася державна реєстрація права власності на це майно, власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є необхідним й ефективним способом захисту права власності. У разі встановлення незаконності таких рішень органів влади у спорі про витребування земельних ділянок суд вказує про це лише у мотивувальній частині його рішення (п. 22-23 Ухвали Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 369/473/15-ц, провадження № 14-105цс23).

Відтак, доводи апеляційної скарги щодо помилкового висновку суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним державного акту у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту, є безпідставними.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Частиною другою статті 1 ЛК України передбачено, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (статті 5 ЛК України).

Усі ліси в Україні є власністю держави (частина перша статті 6 ЛК України).

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання у власність або користування.

У статті 7 ЛК України закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України.

Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

У статті 57 ЛК України визначено вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, відповідно до частини першої якої зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.

Аналогічне положення міститься у статті 20 ЗК України.

Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

У частині п`ятій статті 149 ЗК України встановлено, що районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті.

Суд першої інстанції, надавши оцінку наявним у справі доказам і доводам сторін, правильно установив, що на момент передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 земельна ділянка відносилася до земель лісового фонду. Тому передача цієї земельної ділянки у приватну власність відбулася з порушенням вимог законодавства, зокрема щодо порядку зміни цільового призначення та за відсутності відповідного погодження органу виконавчої влади, так як сільська рада не мала права передавати земельну ділянку у власність ОСОБА_1 .

Проте не можна погодитися з висновком суду першої інстанції, що витребування земельної ділянки у відповідачки не є пропорційним меті втручання у її право на мирне володіння своїм майном, легітимність якого не оспорювалася впродовж тринадцяти років.

Так, у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, не погіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (ч. 3 ст. 13, ч. 7 ст. 41, ч. 1 ст. 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (ст. 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Таким чином, через об`єктивні, видимі природні властивості земельних ділянок, виявивши розумну обачність, особа, якій виділялась земельна ділянка, могла і повинна була знати про те, що земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (аналогічні правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, провадження № 14-95цс18, від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, провадження № 14-71цс18, а також у постановах Верховного Суду, в аналогічних спорах, від 09 жовтня 2019 року у справі № 367/3246/15-ц, провадження № 61-11159св19, 11 грудня 2019 року у справі № 367/3487/15-ц, провадження № 61-18599св18, 15 жовтня 2020 року у справі № 367/3514/15-ц, провадження № 61-17965св19, від 16 лютого 2022 року у справі № 367/3255/15, провадження № 61-12152св20, від 09 вересня 2022 року у справі № 367/3381/15, провадження № 61-20635св21).

Як виснувала Велика Палата Верховного Суду у п. 183-192 своєї постанови від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21:

«… Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пунткти 166 - 168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 - 43)).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.

Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства.

Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Водночас не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб. Отже, витребування майна від недобросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.»

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що відсутність спрямованого на відчуження земельних ділянок рішення повноважного органу державної влади означає, що держава як власник, свою волю на відчуження спірного майна не виявляла, що є правовою підставою для витребування вказаних земельних ділянок у кінцевого набувача ОСОБА_1 .

З огляду на викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпеки довкілля та не погіршення екологічної ситуації, реалізації прав громадян на користування землями лісового призначення у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_1 у збереженні її права на земельну ділянку. Витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 не порушує принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном.

Крім того, вирішення вимоги про витребування на користь власника земельної ділянки з володіння іншої особи не є вирішенням долі спорудженого на ній об`єкта нерухомості та питання про права на нього. Інакше кажучи, захист належного власникові права володіння земельною ділянкою шляхом введення останнього у володіння нею (внесення запису (відомостей) про право власності до відповідного державного реєстру) не означає, що у всіх випадках цей власник зможе надалі обґрунтувати правомірність втручання у права на повагу до житла та мирного володіння на об`єкт, споруджений на цій ділянці.

Таким чином, позовні вимоги прокурора в частині витребування у відповідачки земельної ділянки на користь держави підлягають до задоволення.

Заперечуючи проти позовних вимог прокурора, представник відповідачки ОСОБА_1 адвокат Семків М. Н. посилався на те, що:

Проте із цими запереченнями проти доводів апеляційної скарги погодитися не можна.

Так, у цивільних правовідносинах держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних правовідносинах, зокрема цивільних.

У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19)).

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 23 Закону № 1697-VII в редакції, чинній на час подання позову до суду, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування статті 257 ЦПК України.

Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), з метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставою для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Частиною третьою статті 23 Закону № 1697-VII в редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачено, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу відповідно до положення частини четвертої статті 56 ЦПК України.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігупозовної давностічи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позовній заяві. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) та від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У цій справі перший заступник прокурора Івано-Франківської області, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, зазначав, що Державне агентство лісових ресурсів України було обізнане про порушення інтересів держави внаслідок незаконної передачі у приватну власність землі, проте не здійснювало належного реагування на захист інтересів держави. У кримінальному провадженні встановлено факт підроблення рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка лісового господарства вибула з володіння держави. Перший заступник прокурора вказав, що порушено інтереси держави, які, зокрема, має представляти Державне агентство лісових ресурсів України. Однак цей орган державної влади не вчиняє дій з метою захисту інтересів держави, отже, відповідно до статті 26 Закону № 1697-VII, статті 56 ЦПК України є правові підстави для звернення прокурора до суду з метою захисту інтересів держави.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2014 року № 521, Державне агентство лісових ресурсів України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів, і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарств.

Одним із основних завдань Державного агентства лісових ресурсів України є реалізація державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.

Перший заступник прокурора Івано-Франківської області звернувся до суду із позовом у цій справі у серпні 2015 року.

Суд першої інстанції, дослідивши зміст позовної заяви та підстави представництва прокурором інтересів держави, 06 жовтня 2015 року відкрив провадження у справі.

Справа перебувала у провадженні суду першої інстанції до 28 листопада 2022 року, до моменту, коли суд ухвалив рішення у справі.

З листа Державного агентства лісових ресурсів України у відповідь на лист Івано-Франківської обласної прокуратури від 29 вересня 2021 року вбачається, що після надходження від органів прокуратури, в тому числі Івано-Франківської обласної прокуратури, повідомлень щодо звернення у порядку статті 23 Закону № 1697-VII до судів із позовами в інтересах Державного агентства лісових ресурсів України до фізичних та юридичних осіб про визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки, повернення земельних ділянок лісового фонду у державну власність, Державне агентство лісових ресурсів України їх підтримувало у зв`язку з неможливістю подання таких позовів самостійно з об`єктивних причин.

Відповідно до Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України 18 червня 2015 року № 1000/5, листування Державного агентства лісових ресурсів України за 2014-2015 роки з порушених у листі питань знищене у зв`язку із закінченням строків зберігання. Державне агентство лісових ресурсів України не заперечує щодо представництва Івано-Франківською обласною прокуратурою інтересів держави з указаних у листі питань (том 3 а.с. 34-35).

Згідно з матеріалами справи Державне агентство лісових ресурсів України протягом 2015-2021 років не вживало жодних заходів, спрямованих на витребування спірної земельної ділянки, яка, на думку прокурора, незаконно вибула з володіння держави, відтак прокурор мав право на звернення до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 354/609/15 (провадження № 61-3271св22), від 14 грудня 2022 року у справі № 354/680/15 (провадження № 61-4924св22) та від 26 квітня 2023 року у справі № 354/621/15-ц (провадження № 61-5001св22).

Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 39, 60), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 103) і № 372/1036/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 65)).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Верховний Суд неодноразово зауважував, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 95)).

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункт 48): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався чи міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Позовна давністьзастосовується судомлише зазаявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Верховний Суд у постановах від 07 вересня 2021 року у справі №906/730/18 та від 30 листопада 2021 року у справі № 910/256/20 наголосив, що позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Тому на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було дотримано або пропущено з поважних причин. При цьому суд повинен встановити початок перебігу позовної давності, його переривання чи зупинення, суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження обставин дотримання/недотримання строків позовної давності, має зробити висновок про їх об`єктивний характер, і, відповідно, про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права. При цьому саме об`єктивні причини повинні бути враховані судом, які вказують на об`єктивні перешкоди для особи своєчасно звернутися за захистом порушеного права.

Таким чином, позовна давність не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, однак, враховуючи норми ЦПК України та зазначені вище висновки Верховного Суду, суд зобов`язаний дослідити причини пропуску прокурором строку звернення до суду із цим позовом, встановити чи є вони поважними, тобто такими що унеможливили звернення прокурора раніше, а відтак, прийти до висновку, чи підлягають захисту порушені права та інтереси держави в рамках цієї справи.

Слід зазначити, що законодавство не містить переліку поважних причин пропуску позовної давності та не деталізує безпосередньо процедуру застосування ч. 5 ст. 267 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 29 грудня 2020 року у справі № 909/1165/19 зазначено, що чинне законодавство не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.

При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Подання позову з іншими матеріально-правовими підставами не перериває перебігу позовної давності, але, разом з тим, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

У цій справі прокурор в інтересах держави звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним державного акту та витребування з чужого незаконного володіння у власність держави земельної ділянки лісового фонду площею 0,2400 га, яка була незаконно вилучена у постійного користувача ДП «Ворохтянське лісове господарство» внаслідок зловживання службовим становищем посадовими особами Поляницької сільської ради.

Судом встановлено, що під час досудового слідства у кримінальній справі № 248436 (номер справи в суді 1-6/2011) по факту зловживання службовим становищем посадовими особами Поляницької сільської ради у зв`язку із незаконним вилученням із власності Ворохтянського держлісгоспу 46,142 га земель лісового фонду та безоплатною передачею їх земель у приватну власність громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків, ДП «Ворохтянське лісове господарство» 25 березня 2005 року був поданий цивільний позов про стягнення з сільського голови та інших винних осіб на користь Ворохтянського державного лісогосподарського підприємства завданої шкоди у розмірі 6944718,90грн. і вказане підприємство було визнане цивільним позивачем у кримінальній справі. Цей позов неодноразово уточнювався Ворохтянським держлісгоспом у ході судового розгляду кримінальної справи та обґрунтовувався незаконною передачею у власність під будівництво індивідуальних житлових будинків 5,452 га земель державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, в тому числі і спірної земельної ділянки.

Постановою Галицького районного суду від 14 березня 2015 року у цій кримінальній справі цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» про стягнення завданих збитків залишено без розгляду з підстав закриття кримінальної справи за строками давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 265 ЦК України якщо суд залишив без розгляду позов, пред`явлений у кримінальному провадженні, час від дня пред`явлення позову до набрання законної сили судовим рішенням, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до шести місяців.

Судом встановлено, що ДП «Ворохтянське лісове господарство» після залишення без розгляду поданого ним цивільного позову постановою Галицького районного суду від 04 березня 2015 року у визначений законом строк до суду із позовними вимогами, спрямованими на захист порушеного права як постійного землекористувача земельними ділянками лісового фонду на території Поляницького лісництва не звернулося, не були подані відповідні позови і Держлісагентством, яке підтвердило це у долученому до справи вищезгаданому листі.

Обґрунтовуючи підстави звернення до суду, прокурор у позовній заяві вказав необхідність захисту інтересів держави та невжиттям ДП «Ворохтянське лісове господарство» та Держлісагентством з моменту прийняття Галицьким районним судом постанови від 04 березня 2015 року заходів щодо повернення спірної земельної ділянки у державну власність.

Таким чином, вказаний цивільний позов безпосередньо випливає із цивільного позову ДП «Ворохтянське лісове господарство» про стягнення завданих збитків, який був увесь час предметом судового розгляду в рамках кримінального провадження та залишений без розгляду.

При цьому не має жодного значення та обставина, що прокурор визначив інший спосіб захисту інтересів держави та інше коло учасників, адже, враховуючи особливості вступу прокурора у справу в інтересах держави у сукупності із правом позивача обирати на власний розсуд спосіб захисту порушеного права, цивільний позов прокурора безпосередньо пов`язаний із фактом пред`явлення цивільного позову ДП «Ворохтянське лісове господарство», навіть з іншим предметом, і, навіть, в рамках кримінального провадження, оскільки по суті переслідується одна мета захист інтересів держави.

Зважаючи на те, що постійним землекористувачем у кримінальній справі був поданий цивільний позов на захист інтересів держави, який розглядався разом з цією кримінальною справою у період з травня 2005 року по березень 2015 року, а отже, у прокурора не було підстав вважати, що порушуються інтереси держави та що захист таких інтересів не здійснюють або неналежним чином здійснюють уповноважені органи.

Отже до 14 березня 2015 року у прокурора не було визначених законодавством підстав для звернення до суду із вказаним позовом в інтересах держави, і такі підстави виникли лише після залишення позову ДП «Ворохтянське лісове господарство» без розгляду та не звернення впродовж шести місяців з відповідним позовом до суду ні зазначеним підприємством, ні Держлісагентством, давало вагомі підстави прокурору вважати про наявність загрози порушення інтересів держави.

Вищезазначене вказує про те, що у даній справі існували об`єктивні обставини, які унеможливили звернення прокурора до суду із даним позовом раніше, а саме відсутність підстав, визначених законодавством для звернення прокурора до суду з позовною заявою в інтересах держави, а відтак причини пропуску позовної давності є поважними і цей строк підлягає поновленню.

Посилання представника відповідачки ОСОБА_1 адвоката Семківа М. Н. на те, що прокурором не доведено перебування спірної земельної ділянки у державній власності та не враховано, що з 27 серпня 2002 року земельна ділянка не належить до земель лісового фонду на підставі рішення Івано-Франківської обласної ради від 27 серпня 2002 року (том 2 а.с. 189) є безпідставними, оскільки не спростовують висновків суду щодо перебування спірної земельної ділянки у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» і її наступному незаконному вилученні та зміні цільового призначення.

Ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2022 року (том 3 а.с. 2022 року) залишено без розгляду позовні вимоги прокурора про визнання недійсним державного акту та витребування земельної ділянки з якими від звернувся до суду в інтересах ДП «Ворохтянське лісове господарство». Оскільки прокурор з такими самим вимогами звертався до суду й в інтересах Державного агентства лісових ресурсів України, заперечення представника ОСОБА_1 в цій частині не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у витребування земельної ділянки необхідно скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 367, 368, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Яремчанського міського суду від 28 листопада 2022 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про витребування земельної ділянки скасувати.

Позовні вимоги першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України до ОСОБА_1 витребування земельної ділянки задовольнити.

Витребувати у ОСОБА_1 у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України земельну ділянку площею 0,2400 га, яка належить їй на підставі державного акту на право приватної власності на землю серія ІФ без номеру, виданого 01 листопада 2002 року на підставі рішення Поляницької сільської Ради від 14 травня 2002 року № 15.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 23 грудня 2024 року.

Судді В. М. Барков

В. А. Девляшевський

Є. Є. Мальцева