Постанова

від 19.12.2024 по справі 638/15782/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер 638/15782/20

Номер провадження 22-ц/818/1899/24

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 грудня 2024 року м. Харків

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Мальованого Ю.М.,

суддів Тичкової О.Ю., Пилипчук Н.П.,

за участю

секретаря судового засідання Супрун Я.С.,

представника позивача адвоката Бабій Л. В.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідачаадвоката КнязеваВ.О.,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні апеляційнускаргу ОСОБА_1 на рішенняДзержинського районногосуду м.Харкова від13лютого 2024року вскладі суддіЛатки І.П.у справі№ 638/15782/20за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 проусунення перешкодв користуванніта встановленняпорядку користуванняжитловою квартирою,за зустрічнимпозовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,третя особа-Шоста Харківськадержавна нотаріальнаконтора провизнання недійснимиправовстановлюючих документівта договорударування,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та встановлення порядку користування житловою квартирою АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що він є власником 5/12 частин квартири АДРЕСА_1 . Іншими співвласниками квартири є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яким належить відповідно 4/12 та 3/12 частин квартири.

Після набуття права власності у вказаній квартирі у позивача з ОСОБА_1 склалися неприязні стосунки на ґрунті розподілу майна батьків. Відповідач одноосібно приймає рішення щодо користування квартирою, чинить перешкоди у вільному користуванні квартирою.

Вказував, що попри на неодноразові звернення до поліції вирішити спір у позасудовому порядку не вбачається можливим.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_2 просив:

усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом його вселення у вказану квартиру;

встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши у користування позивача житлову кімнату № 2 площею - 23, 9 кв.м. та окремо виділити в користування комору № 11 площею - 1,5 кв.м;

виділити відповідачам у користування кімнату № 3 площею - 17,4 кв. м., кімнату № 1 площею -14,1 кв. м. та комору № 8 площею 1,5 кв.м.;

залишити в загальному користуванні співласників: кухню площею -10,7 кв.м., вбиральню площею 1,1 кв.м., ванну кімнату площею 3,3 кв.м., коридор площею 12,6 кв.м. та вбудовану шафу площею 2,8 кв.м.

10 грудня 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на позову заяву, в якому просив позовні вимоги залишити без задоволення.

Відзив мотивовано тим, що позивач неправомірно набув право власності на спірне майно, у зв`язку з чим його правовстановлюючі документи мають бути визнані недійсними.

23 грудня 2020 року ОСОБА_1 подав зустрічний позов до ОСОБА_2 третя особа - Шоста Харківська державна нотаріальна контора (далі- ХДНК) про визнання недійсними правовстановлюючих документів та договору дарування.

Зустрічний позов мотивовано тим, що ОСОБА_2 є його рідним братом. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їх батько ОСОБА_4 . Після його смерті відкрилась спадщина, а саме частка у квартирі АДРЕСА_1 , яку отримали він, ОСОБА_5 та їх мати ОСОБА_6 .

Вказує, що 04 серпня 2001 року державний нотаріус Шостої Харківської державної нотаріальної контори Головащенко О.Л. видала Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частину квартири на ім`я ОСОБА_2 без дотримання вимог Цивільного кодексу України 1963 року, оскільки ОСОБА_2 не вступив у фактичне спадкування шляхом управління майном, і не подав до нотаріуса протягом 6 місяців заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 .

Строк на подання заяви про прийняття спадщини ОСОБА_2 в судовому порядку не продовжувався, а відповідач, як спадкоємець, своєї письмової згоди на таке прийняття також не надавав.

Крім того, зазначав, що ОСОБА_2 злісно ухилився від виконання своїх обов`язків перед батьками, не надавав їм допомоги, а тому підлягаю усуненню від права на спадкування.

Також вказував, що 29 вересня 2004 року його матір ОСОБА_6 підписала договір дарування належної їй частини квартири (4/12 частини) на користь ОСОБА_5 не усвідомлюючи зміст правочину, під тиском та внаслідок омани з його сторони.

В подальшому даний договір був предметом судового розгляду у справі № 2011/15221/12, рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 08 січня 2013 року, у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування було відмовлено.

Зазначав, що рішення ухвалено без допиту свідка ОСОБА_7 та з неналежною оцінкою свідчень ОСОБА_8 , у зв`язку з чим свідок, яка нині покійна, за життя написала письмові пояснення щодо обставин тієї справи. Також судом проігноровано відеозвернення ОСОБА_6 від 24 грудня 2012 року, в яких викладено її оцінку договору дарування та дійсні стосунки між сторонами правочину.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив визнати недійсними Свідоцтво про право на спадщину від 04 серпня 2004 року та Договір дарування квартири від 29 вересня 2004 року.

09 лютого 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на зустрічну позовну заяву, в якому просив зустрічний позов залишити без задоволення.

Відзив мотивовано тим, що Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частину спірної квартири державним нотаріусом Шостої харківської державної нотаріальної контори Головащенко О.Л. видано 04 серпня 2004 року у відповідності до вимог чинного на той час законодавства, а про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом ОСОБА_1 було відомо ще з 2004 року, тому ним пропущено строки звернення до суду.

ОСОБА_1 не є стороною правочину - Договору дарування квартири від 29 вересня 2004 року, а тому він є неналежним позивачем у даній справі. ОСОБА_6 вже оскаржувала вказаний договір у судовому порядку у 2012 році, проте позов було залишено без задоволення у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Також, Апеляційним судом Харківської області при розгляді апеляційної скарги, було зроблено висновок про безпідставність заявлених позовних вимог, оскільки ОСОБА_9 не надано належних доказів на підтвердження підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2024 року, з урахуванням ухвали від 27 лютого 2024 року, позов ОСОБА_2 задоволено. Зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 :

- виділено ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у користування житлову кімнату № 6 площею 23,6 кв.м. та балкон площею 4,6 кв.м.;

- виділено ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , у користування житлову кімнату № 7 площею 17,3 кв. м., кімнату № 5 площею 14,2 кв. м., та балкон площею 1,4 кв.м.;

- залишено у спільному користуванні співвласників кухню площею 11,6 кв.м, вбиральню площею 1,1 кв.м, ванну кімнату площею 3,2 кв.м., коридор площею 12,6 кв.м., комору площею 1,3 кв.м.

Стягнуто в рівних частинах зі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 11977,60 грн, тобто по 5988,80 грн з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між співвласниками квартири не досягнуто згоди щодо порядку користування належною їм на праві спільної часткової власності квартирою, а тому наявні підстави для визначення порядку користування спірним майном відповідно до розміру часток сторін та висновків експерта.

Щодо зустрічногопозову,то судвиходив зтого,що ОСОБА_2 звернувся донотаріуса зпропуском шестимісячногостроку дляподачі заявипро прийняттяспадщини,судом невирішувалося питаннящодо продовженнястроку дляподання заявипро прийняттяспадщини,а томудержавний нотаріусШостої харківськоїдержавної нотаріальноїконтори ГоловащенкоО.Л.без достатніхправових підставвидала ОСОБА_2 .Свідоцтво проправо наспадщину зазаконом на1/12частину квартири АДРЕСА_1 .Між тим,позов вцій частинізадоволенню непідлягає узв`язку зпропуском строкупозовної давності.Щодо вимогпро визнаннянедійним договорударування позовзадоволенню непідлягає за недоведеністю. Судпершої інстанціївказав,що правомірністьукладення Договорударування від29вересня 2004року булапредметом судовогорозгляду усправі №2011/15221/12. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 19 лютого 2013 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 08 січня 2013 року, який у задоволенні позовних вимог відмовлено у зв`язку зі спливом позовної давності - скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання недійним договору дарування відмовлено за безпідставністю позовних вимог.

Не погоджуючись з рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2024 року, ОСОБА_1 27 березня 2024 року подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити його зустрічний позов.

Апеляційна скарга мотивована тим, що з 2004 року ОСОБА_2 фактично не прийняв спадщину та не несе витрат по утриманню спадкового майна, а свідоцтво про право на спадщину було ним отримано неправомірно.

Вказував, що строк позовної давності було пропущено з поважних причини, оскільки усвідомлення незаконності вступу ОСОБА_2 у права спадкоємця мало місце після 27 листопада 2020 року, коли відповідач отримав поштою копію позовної заяви ОСОБА_2 про визначення порядку користування спірною квартирою, після чого звернувся до фахівців в галузі права, які вказали на незаконні дії завідуючої Шостої державної нотаріальної контори Головащенко О.Л.

12 грудня 2011 року в приміщенні Шостої ДНК м. Харкова він не мав підстав сумніватися у кваліфікації та професійній чесності завідуючої Шостої державної нотаріальної контори Головащенко О.Л., а тому не вважав її дії щодо оформлення спадкових прав сторін такими, що не відповідають закону. Вказані обставини завадили вчасно звернутися до суду а тому висновки суду про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності є помилковим.

Також, судом першої інстанції помилково застосовано положення ст. 267 ЦК України про початок перебігу позивної давності, оскільки у зв`язку зі зверненням ОСОБА_2 до суду 12 листопаду 2020 року перебіг позовної давності перервано.

Зазначав, що цивільне законодавства не містить дефініції «ідеальна частка», а тому договір дарування від 29 вересня 2004 року є незаконним, оскільки він не міг бути укладений та посвідчений щодо неіснуючого об`єкту.

Також, вказував про відсутність підстав для проведення експертизи та покладення на нього витрат, оскільки сторони могли дійти згоди самостійно, а тому покладення на нього витрат за проведення експертного дослідження є неправомірним.

Зазначав, що правочин між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 не є договором дарування частки права власності на квартиру. Свідок ОСОБА_10 був присутній при посвідченні договору дарування та при ньому ОСОБА_6 вказувала, що бажає заповідати йому свою частину квартири, проте їй не було відомо, що квартира була вже подарована 6,5 років тому. Його мати думала, що квартира не подарована, а заповідана. Тому вона й запросила нотаріуса, щоб скасувати колишній «заповіт».

За клопотанням представника Позивача цивільна справа № 2011/15221/12 була витребувана з архіву суду і досліджена в судовому засіданні. Зокрема, судом і учасниками судового розгляду було досліджено письмове Пояснення позивача ОСОБА_6 , яке знаходилося у справі і мало назву «Пояснения Истца к «Запереченням» Ответчика. Відповідно до цих пояснень обдарований і дарувальник узгодили умови цього договору, відповідно до яких ОСОБА_2 мав здійснювати догляд за матір`ю. Проте, вказані дії в подальшому здійснено не було.

Зазначав, що Верховний Суд України змінив судову практику скасування договорів дарування, однак зазначені висновки судом першої інстанції не було взято до уваги.

Заслухавши суддю-доповідача, відповідача ОСОБА_1 та його представника адвоката Князева В. О. які підтримали апеляційну скаргу, представника позивача адвоката Бабій Л. В., яка проти скарги заперечувала, просила рішення суду залишити без змін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (пункт1 частини 1 статті 374ЦПК України).

Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Судом встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 03 лютого 1999 року квартира АДРЕСА_1 належала у рівних частках ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (том 1, а.с. 6).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер (том 1, а. с. 12). Після його смерті відкрилася спадщина на 1/4 частини вказаної квартири.

З заявами про прийняття спадщини після його смерті до Шостої ДНК звернулись 17 вересня 2002 року ОСОБА_6 та ОСОБА_2 (том 2, а.с. 5).

На день смерті ОСОБА_4 постійно проживав за адресою: АДРЕСА_2 , разом із дружиною ОСОБА_6 та сином ОСОБА_1 (т. 2 а.с. 9).

ОСОБА_2 був зареєстрованим та проживав за адресою: АДРЕСА_3 .

04 серпня 2004 року державним нотаріусом Шостої ХДН Головащенко О.Л. видано свідоцтво про право на спадщину на ім`я ОСОБА_6 та ОСОБА_2 по 1/12 кожному (том 1, а.с.13).

29 вересня 2004 року на підставі договору дарування ОСОБА_6 відчужила належні їй 4/12 частини квартири АДРЕСА_1 - ОСОБА_2 (том 1, а.с. 9-11).

12 грудня 2011 року ОСОБА_1 видано Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частину квартири АДРЕСА_1 . Відповідно до змісту вказаного свідоцтва, Свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частки спадщини (2/12 частини зазначеної квартири) видано 04 серпня 2004 року Шостою Харківською державною нотаріальною конторою за реєстром № 2-1197 спадкоємцям ОСОБА_6 та ОСОБА_2 (том 1, а.с. 29).

Ухвалою суду від 07 вересня 2021 року по справі призначено будівельно-технічну експертизу, за результатами якої експертом запропоновано 3 варіанти визначення порядку користування квартирою з відступом від ідеальних часток власників.

Відповідно до статей 524, 529 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого.

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР).

Згідно зі статтями 549, 554 ЦК Української РСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 та 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.

Частиною 1 статті 550 ЦК УРСР визначено, що строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути подовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку й без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Цей строк може бути подовжений судом за заявою заінтересованої особи при доведеності поважності причин його пропуску.

У постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 747/467/18 (провадження № 61-6910св19) зазначено, що: «… під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, необхідно розуміти різні дії спадкоємця з управління, розпорядження і користування цим майном, підтримання його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо».

У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 305/235/17 (провадження № 61-11869св19) зазначено, що «…фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі з обов`язкового страхування; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем».

У постанові Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 559/4056/13-ц (провадження № 61-3745св23), з посиланням на постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2020 року в справі № 348/618/15-ц (провадження № 61-9592св19) зазначено, що: «згідно з частинами 1, 2 статті 549 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. За змістом статті 553 ЦК УРСР вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу). З урахуванням змісту статті 76 ЦПК України прийняття спадщини шляхом вступу в управління чи володіння спадковим майном може підтверджуватися будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно з пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанції про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього».

З урахуванням наведеного, прийняття спадщини може бути підтверджено діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать про те, що в шестимісячний строк із дня відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном або подали державній нотаріальній конторі заяву про прийняття спадщини.

Встановивши, що ОСОБА_2 не проживав зі спадкодавцем на час його смерті, з заявою про прийняття спадщини звернувся після шестимісячного строку, передбаченого законом, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновки, що за відсутності вирішення питання про продовження цього строку, державний нотаріус Шостої ХДНК Головащенко О.Л. без достатніх правових підстав видала ОСОБА_2 . Свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/12 частину квартири АДРЕСА_1 .

Разом із цим, у справі, що переглядається, відповідачем у суді першої інстанції заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Обґрунтовуючи причини пропуску строку на оскарження Свідоцтво про право на спадщину від 04 серпня 2004 року, ОСОБА_1 зазначає, що про порушення своїх спадкових прав йому стало відомо після 27 листопада 2020 року, коли він отримав поштою копію позовної заяви ОСОБА_2 та усвідомив незаконність вступу відповідача у права спадкоємця. Вказував, що він не є фахівцем в галузі права, а тому не мав сумніви щодо правомірності дій державного нотаріуса.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

При цьому, відповідно до частин 1 та 5 статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, що відповідає висновкам викладеним Верховним Судом у постанові від 19 квітня 2023 року по справі 444/2343/1.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) зазначено: «у приватному праві не передбачено нікчемності для свідоцтва про право на спадщину. В ЦК України закріплено тільки можливість пред`явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва). Положеннями глави 19 ЦК України встановлено загальне правило про поширення позовної давності на всі цивільно-правові вимоги, окрім тих, що як виняток зазначені у статті 268 ЦК України. У частині 1 статті 268 ЦК України законодавець визначив, на які позовні вимоги не поширюється позовна давність. У частині 2 статті 268 ЦК України закріплено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Серед переліку вимог, на які відповідно до закону позовна давність не поширюється, немає вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем), а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачою такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом».

У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 зазначено, що «формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача. Отже, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині 1 статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 статті 89 ЦПК України).

Встановивши, що позовна давність на звернення до суду з цим позовом пропущена, оскільки вимоги щодо оскарження права спадкування ОСОБА_1 була пред`явлена зі спливом 20 років з дня смерті батька, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом з підстав недотримання позивачем строків позовної давності.

Також оцінюючи поважність причин пропуску строку позовної давності колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип доброї совісті не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина 1 статті 12 ЦК України).

Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року в справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).

Автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21 (провадження № 61-6001св23)).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина 1, 2 та 3 статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків) (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на:

суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;

такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).

Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності (частина 1 статті 347 ЦК України).

Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства (частина 3 статті 12 ЦК України).

Об`єднана палата нагадує, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), є проявом принципу доброї совісті та базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR) вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18)).

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19)).

Якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року в справі № 126/2200/20 (провадження № 61-10017св22)).

Зважаючи, що позивач тривалий час не цікавився спірним майном та не заперечував щодо прийняття спадщини іншою особою, судова колегія відхиляє доводи ОСОБА_1 щодо необізнаності про порушення його спадкових прав.

Доводи ОСОБА_1 , що про порушення його права він став усвідомлювати лише у 2020 році не свідчать про дотримання строків звернення до суду, оскільки цивільне законодавство пов`язує момент початку строку позовної давності саме з часом, коли особа могла довідатись про наявність обставин, що порушують її права, а не надати йому юридичну оцінку. Зважаючи, що 12 грудня 2011 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину, яке містило інформацію щодо оформлення спадкових прав ОСОБА_2 у 2004 року, висновки суду про те, що про порушення права відповідач міг довідатись ще у 2011 року є обґрунтованими.

Факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва, а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачею такого свідоцтва, доведе, що про існування свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом. Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 285/2226/20.

Позивачі повинні свої права знати і захищати. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

ОСОБА_1 жодних доказів існування об`єктивних, непереборних труднощів для звернення ним із позовом за захистом своїх спадкових прав суду не надано.

Заперечення ОСОБА_1 про переривання строку позовної давності також є необґрунтованими, оскільки станом на 2020 рік строк вже сплинув, а тому не міг бути перерваним.

Доводи зустрічного позову про те, що ОСОБА_2 не вступив в управління спадковим майном, оскільки не ніс витрати по утриманню майна, не впливають на факт пропуску строку позовної давності. ОСОБА_1 не позбавлений можливості звернутись з окремим позовом до ОСОБА_2 з вимогами про відшкодування вартості понесених ним витрат на сплату комунальних послуг.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15 ЦК України, частина 1 статті 16 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чиприпинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню (постанова Верховного Суду від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною 1 статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22 викладено висновок про те, що «обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа напідтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним».

Верховний Суд у постанові від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21 виклав висновок про те, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей іякостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу). Помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті євідображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить). Поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За статтями 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, щовстановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилка під час укладення оспорюваного договору не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

У частинах 1, 3 статті 12, частинах 1, 5, 6 статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зважаючи, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів порушення його прав внаслідок укладання договору дарування, а також неправомірність вказаного правочину та невідповідність дійсному волевиявленню сторін в момент його укладання, висновки суду про відсутність підстав у задоволенні зустрічного позову є обґрунтованими.

Щодо доводів ОСОБА_1 про те, що приватним нотаріусом Головащенко О.Л. в порушення вимог закону посвідчено договір дарування ідеальних часток квартири до проведення фактичного поділу житла, то судова колегія виходить з такого.

Відповідно достатті 361 ЦК Україниспіввласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності

Аналіз глави 26 ЦК України дозволяє зробити висновок, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна.Тобто, частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18).

Отже, вимогами цивільного законодавства передбачено можливість співвласника розпоряджатись належної часткою у майні та укладати правочини щодо неї без фактичного виділу в натурі.

Також, зважаючи, що частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремими об`єктами цивільних прав, отримання згоди інших співвласників на відсудження саме частки у частки не є обов`язковим, а тому доводи ОСОБА_1 щодо необхідності отримання згоди на розпорядження майном інших співвласників також є необґрунтованими.

Заперечення ОСОБА_1 , що договір дарування укладався під умовою встановлення обов`язку для обдарованого ОСОБА_2 виконувати узгоджені ним дії матеріального характеру у відношення дарувальника спростовуються змістом оскаржуваного договору дарування, який не містить вказаних умов.

Щодо позову ОСОБА_2 , то суд виходить з такого.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини 1 статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина 1 статті 356 ЦК України), спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина 1 статті 368 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що передбачено частиною 1 статті 358 ЦК України.

За змістом частини 1 статті 369 ЦК України усі учасники спільної сумісної власності спільно володіють та користуються спільним майном, тобто за загальним правилом мають одержати реальну можливість володіти та користуватися спільним майном у натурі. Інше правило може бути встановлено за домовленістю між ними. З огляду на це, кожен із співвласників може вимагати доступу до володіння та користування усім спільним майном.

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле (див., зокрема постанову Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2019 року у справі № 161/5720/18 (провадження № 61-990св19) зазначено, що: «згідно частини 1 статті 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва».

Виходячи із аналізу вказаних норм законодавства, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

При встановленні порядку користування будинком (квартирою) кожному зі співвласників передається в користування конкретна частина будинку (квартири) з урахуванням його частки в праві спільної власності на будинок (квартиру). Разом з тим виділені в користування приміщення можуть бути і неізольовані, і не завжди точно відповідати належним співвласникам часткам, оскільки встановлення порядку користування майном не припиняє право спільної часткової власності на це майно.

Оскільки підстав для зміни розміру часток сторін у спірній квартирі не встановлено, між сторонами існує спір щодо користування майном, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для встановлення між сторонами порядку користування квартирою за запропонованим позивачем варіантом, який відповідає інтересам всіх її співвласників, враховує частки кожного власника у праві спільної часткової власності.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 23 грудня 2024 року.

Головуючий Ю.М. Мальований

Судді Н.П. Пилипчук

О.Ю. Тичкова