Постанова

від 11.12.2024 по справі 175/2653/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8296/24 Справа № 175/2653/19 Суддя у 1-й інстанції - Озерянська Ж. М. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категорія 48

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді Петешенкової М.Ю.,

суддів Городничої В.С., Красвітної Т.П.,

при секретарі - Шавкун Л.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2024 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: державний нотаріус Дніпровської районної державної нотаріальної контори Кобрусева Любов Віталіївна про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним в частині покупця, визнання права власності,-

В С Т А Н О В И Л А:

Улипні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння, яке розташоване за адресою АДРЕСА_1 , та на 1/2 частину автомобіля ВАЗ 2107, державний номер НОМЕР_1 , обґрунтовуючи це тим, що з 16 листопада 1996 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Від шлюбу мають доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За час шлюбу подружжя придбало: домоволодіння, яке розташоване за адресою АДРЕСА_1 ; автомобіль ВАЗ 2107, державний номер НОМЕР_1 ; автомобіль ВАЗ 21063, який в подальшому було продано. У зв`язку з тим, що вона має намір розірвати шлюб з відповідачем виникла необхідність поділити між подружжям спільне майно, придбане у шлюбі.

У грудні 2020 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа державний нотаріус Кобрусева Л.В. про визнання договору купівлі-продажу недійсним в частині покупця, визнання права власності, обґрунтованого тим, що спірний житловий будинок було придбано позивачем у відповідача ОСОБА_4 за власні кошти у розмірі 14 560 грн у червні 1997 року, що підтверджується попереднім договором купівлі-продажу домоволодіння та розпискою ОСОБА_4 про отримання від ОСОБА_3 грошових коштів, однак при купівлі-продажу домоволодіння покупцем у договорі було зазначено сина позивача ОСОБА_2 , оскільки сам позивач знаходився на заробітках за кордоном. Нумерація домоволодіння на той час біла інша, тобто, номер будинку був зазначений як АДРЕСА_2 . Вважає, що спірне домоволодіння було придбано за його власні кошти та не підлягає поділу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , адже є його особистим майном. Також вважає, що договір купівлі-продажу домоволодіння не відповідає вимогам ст. 215, 217 ЦК України, а тому є підстави для визнання його в частині покупця недійсним із зазначенням покупцем ОСОБА_3 замість ОСОБА_2

08 квітня 2021 року ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області прийнято уточнену позовну заяву ОСОБА_1 , в якій позивач просила визнати за нею право власності на 1/2 частину вищевказаного домоволодіння, та на 1/2 частину автомобіля ВАЗ 2107, державний номер НОМЕР_1 , залишивши вказаний автомобіль як неподільну річ відповідачеві, а на свою користь стягнути грошову компенсацію 1/2 частини вартості спільного автомобіля.

Рішенням Дніпропетровського районногосуду Дніпропетровськоїобласті від14травня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля «ВАЗ 2107» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 у розмірі 38 203 грн 50 коп та залишено автомобіль «ВАЗ 2107» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 у власності ОСОБА_2 . У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

У задоволенніпозову ОСОБА_3 відмовлено.Вирішено питанняпро судовівитрати (а.с.36-43 Том ІІ).

Рішення суду мотивовано наявністю підстав для часткового задоволення позову, оскільки позивачем не спростовано те, що батько відповідача надавав власні кошти на придбання спірного домоволодіння, що підтверджується розпискою, складеною продавцем домоволодіння ОСОБА_4 про отримання від ОСОБА_3 коштів в рахунок продажу домоволодіння. Суд зазначив, що твердження позивача ОСОБА_1 про те, що остання приймала участь у купівлі-продажу спірного домоволодіння, спростовуються показаннями свідків, які пояснили, що купівлею домоволодіння займався особисто ОСОБА_3 , батько відповідача, тоді як позивачу на той час було лише 16 років та ані позивач, ані відповідач не мали свого власного доходу та грошових заощаджень, адже молоде подружжя знаходилось на повному утриманні батьків відповідача. За цих обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що спірне домоволодіння не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та не підлягає поділу між сторонами. Разом з цим суд першої інстанції вважав доведеним той факт, що спірний автомобіль «ВАЗ 2107» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 має статус спільного майна подружжя та підлягає поділу між ними. При цьому зазначив, що оскільки автомобіль є неподільною річчю та фактично знаходиться у користуванні відповідача, з урахуванням того, що позивач виявила згоду на отримання грошової компенсації за частку у спільному майні, тобто, за 1/2 частку ринкової вартості автомобіля, яка становить 38 203,50 грн, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача вказаної суми грошової компенсації за частку позивача у спільному майні подружжя у вигляді автомобіля.

Крім цього, розглядаючи позов ОСОБА_3 , батька відповідача за первісним позовом, суд першої інстанції вважав, що належить застосувати строк позовної давності, адже позивач за цим позовом був обізнаний ще у 1997 році про купівлю-продаж домоволодіння, при цьому, встановивши порушене право ОСОБА_3 .

Не погодившись з рішенням суду в частині відмови у задоволенні первісного позову, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до помилкового висновку суду в цій частині вимог, просила рішення скасувати в оскаржуваній частині та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову (а.с.56-63 Том ІІ).

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що спірне домоволодіння не має правового режиму сумісного майна подружжя, позивач має право на визнання за нею 1/2 частини права власності у такому майні. Вказує, що суд першої інстанції взяв до уваги показання свідків зі сторони відповідача, допитаних в судовому засіданні, однак жодних доказів цим показанням не надавалось відповідачем. Крім того, зазначене свідками суперечить визначеним сторонами умовам договору купівлі-продажу домоволодіння, де чітко зазначено порядок та спосіб оплати вартості домоволодіння продавцю від покупця, яким є відповідач у справі. У договорі купівлі-продажу від 1997 року передбачалось передача коштів відповідачем у декілька етапів, оскільки на той час у подружжя не вистачало всіх коштів на купівлю домоволодіння. Натомість, суд першої інстанції такі обставини до уваги не взяв, надавши перевагу доказу, який не є допустимим, на думку скаржника, де до укладання договору купівлі-продажу, нібито, передані батьком відповідача кошти за домоволодіння у цілому, що суперечить вказаним умовам договору. Крім того, оригіналу цієї розписки стороною відповідача так і не було надано, а клопотання позивача та її представника про призначення почеркознавчої та технічної експертиз підпису та почерку ОСОБА_6 у розписці не було задоволено з підстав ненадання її оригіналу. Зазначений факт свідчить про те, що сторона відповідача усіляко уникала встановлення дійсних обставин у справі, чого судом першої інстанції не з`ясовувалось та належної правової оцінки не надавалось. Крім того, скаржник вказує, що судом помилково зроблено висновок про те, що, в силу віку позивача, 16 років, на момент придбання домоволодіння, остання, як і її чоловік відповідач у справі, не працювали, доходу не мали, а подружжя знаходилось на утриманні батьків відповідача, що не відповідає дійсності. Скаржник наголошує, що вона з матір`ю та чоловіком після одруження поїхала на північ на заробітки. Вже у січні-лютому 1997 року вони повертались додому, однак заїхали до м.москва до свекра ОСОБА_3 , який там перебував на заробітках. Оскільки молоде подружжя не мало власного житла, а позивач була вагітна, вони мали на меті придбати своє житло. Приблизно у квітні 1997 року відповідач сам поїхав до батька на заробітки, оскільки їм не вистачало коштів на купівлю будинку. Повернувшись до України без батька відповідач привіз потрібну суму в межах можливості придбання саме цього домоволодіння, яке було оглянуто ними. Родина відповідач не приймала участі ані у пошуку будинку для подружжя, ані у сплаті частини вартості цього будинку, натомість, через деякий час після придбання будинку подружжям, родина відповідача приїхала до них проживати разом, які проживаю і досі. Позивач не отримала ані документів на домоволодіння, ані, можливості потрапити туди, оскільки у 2002 році вони з відповідачем вимушені були поїхати до м. Дніпро та поліпшувати свій майновий стан, де проживали спочатку на зйомній квартирі, а потім у рідних позивача. Вважає, що суд першої інстанції цим обставинам не надав увагу та дійшов помилкового висновку.

Інші учасники справи своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, не скористалися та відзиву на апеляційну скаргу не подавали, але, в силу вимог ч. 3 ст.360ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявленого позову в частині визнання за позивачем права власності на 1/2 частину спірного домоволодіння, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що з 16 листопада 1996 року по 10 жовтня 2019 року сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 10 вересня 2019 року, шлюб між сторонами було розірвано. Датою припинення шлюбу є дата набрання законної сили рішенням суду від 10 вересня 2019 року, тобто 10 жовтня 2019 року.

Під час перебування у шлюбі, подружжям було придбано домоволодіння, яке розташоване за адресою АДРЕСА_3 , власником якого зазначено ОСОБА_2 (а.с. 111-112).

Рішенням Чумаківської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області №82 від 25 листопада 2020 року присвоєно житловому будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_3 наступну адресу АДРЕСА_1 (а.с. 114).

Згідно копії розписки від 04 червня 1997 року, укладеної між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як продавець, отримав грошові кошти від ОСОБА_3 у розмірі 14 560,00 грн в рахунок майбутнього укладення договору купівлі-продажу будинку розміщеного за адресою АДРЕСА_3 (а.с. 110).

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання за нею 1/2 частки у спільному майні подружжя у вигляді домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (колишня АДРЕСА_3 ), суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено правового режиму спірного домоволодіння, як спільне сумісне майно подружжя, враховуючи наявність розписки, за якою батько відповідача передав грошові кошти у повному обсязі ОСОБА_4 за купівлю спірного домоволодіння.

Колегія суддівз такимивисновками судупершої інстанціїне погоджуєтьсята приймає до уваги доводи скаржника і наголошує на тому, що, суд першої інстанції не повно дослідив матеріали справи, не вірно надав правову оцінку таким обставинам, з чого дійшов помилкового висновку.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України).

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Загальними засадами цивільного законодавства є, в тому числі, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частини перша, четверта статті 65 СК України).

Відповідно до положень статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої і третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

В постанові Верховного Суду від 23 липня 2024 року у справі №752/9168/20, де за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц неодноразово наголошувалось на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

У відповідності до п. п. 10,11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя Конституційні положення про законність судочинства та рівність усіх учасників процесу перед законом і судом ( ст. 129 Конституції) зобов`язують суд забезпечити всім їм рівні можливості щодо надання та дослідження доказів, заявлення клопотань та здійснення інших процесуальних прав. При вирішенні цивільних справ суд має виходити з поданих сторонами доказів.

Так, системний аналіз статей 355,372 ЦК України, статей 60,69,70,71 Сімейного кодексу України вказує на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

В цій справі саме відповідач має надати докази, які підтверджують придбання домоволодіння не за спільні кошти подружжя.

Колегією суддів встановлено, що 06 червня 1997 року ОСОБА_4 , який діяв у своїх особистих інтересах та за дорученням інших співвласників ОСОБА_7 , неповнолітніх дітей ОСОБА_8 , ОСОБА_8 продали, а ОСОБА_2 купив житловий будинок з господарчими будівлями, що знаходиться у АДРЕСА_3 , що було оформлено договором купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Дніпропетровської районного державної нотаріальної контори Кобрусевою Л.В.

За умовами договору купівлі-продажу (а.с.111,112 Том І), продаж житлового будинку вчинено за 14560 грн, які продавці, одержали від покупця ОСОБА_2 7280 грн, при підписанні цього цього договору, а решту 7280 грн. покупець зобов`язаний був сплатити до 06 вересня 1997 року.

Натомість, в матеріалах справи міститься розписка, датована 04 червня 1997 року, за змістом якої ОСОБА_4 , який мешкає с. Сновське Новозибківського району Брянської області, надав цю розписку ОСОБА_3 , який мешкає АДРЕСА_4 у тому, що отримав від нього гроші у розмірі 14560 грн в рахунок майбутнього укладення договору купівлі-продажу його будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_3 . Гроші у розмірі 14560 грн ним отримано від ОСОБА_3 особисто, претензій не має (а.с.110 Том І).

Колегія суддів, з огляду на викладене, вважає помилковим висновки суду першої інстанції про те, що спірний об`єкт нерухомого майна не є спільним майном подружжя, оскільки як договір купівлі-продажу, так і розписка підтверджують придбання спірного домоволодіння в інтересах сім`ї ОСОБА_9 для їх спільного там проживання, що відповідачем не спростовано, а тому такі доводи скаржника є слушними та приймаються колегією суддів до уваги.

Суперечливим є і те, що умови договору купівлі-продажу, які посвідчувались нотаріусом у нотаріальній конторі, містять порядок розрахунку між сторонами за куплю-продаж спірного домоволодіння, однак у розписці, складеній на користь батька відповідача ОСОБА_3 до укладання цього договору, зазначається про передачу ним коштів продавцю у повному обсязі, тоді як договором, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 пізніше, передбачалось сплату коштів у декілька етапів, тобто, частинами, починаючи з дня укладання цього договору, тобто, з 06 червня 1997 року та жодного згадування про передачу коштів за домоволодіння іншою особою та наперед немає.

Суд першої інстанції таких обставин не взяв до уваги та не надав їм правової оцінки, натомість, такі обставини свідчать про невідповідність такого доказу, як розписка щодо передання власних коштів батьком відповідача особисто продавцю домоволодіння, дійсним обставинам справи. У договорі купівлі-продажу, укладеному відповідачем з продавцем будинку пізніше складеної розписки чітко зазначено передання частини коштів у момент укладення цього договору, а решта до визначеної сторонами договору дати.

Згідно з частинами другою та третьою статті 372ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

За вимогами частин першої, другої статті 369ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

У ст.60СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таку ж норму містить стаття 368 ЦК України.

Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6- 843цс17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, провадження № 61-2446 св 18, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, провадження № 61-8518 св 18,а також Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14- 325цс18.

У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 202/3788/18 (провадження № 61-13043св19) зазначено, норми ст. 60, ч.1 ст. 70 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу та така презумпція може бути спростована тим з подружжя, який заявляє про поширення правового режиму на таке майна, як особисте.

Колегія суддів наголошує, що відповідач не заявляв вимог про визнання спірного домоволодіння особистим майном відповідача, як і не надавав відповідних на це належних та допустимих доказів на спростування визначеного нормами діючого законодавства правового режиму спірного майна, як спільне майно подружжя, враховуючи, що сторона відповідача не заперечувала той факт, що спірний будинок придбавався в інтересах сім`ї та для спільного проживання їх сім`ї в цьому будинку, а тому таке майно, в силу положень статей 60,69,70,71 Сімейного кодексу України, є спільним майном подружжя, придбане в період шлюбу та яке підлягає поділу в рівних частках між подружжям, тобто, належить визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину спірного домоволодіння.

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм процесуального та матеріального права.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині ухвалено з порушенням як процесуального, так і матеріального права, що є наслідком його скасування на підставі ст. 376 ЦПК України з ухваленням нового рішення у даній справі.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у визнанні за позивачем права власності на 1/2 частину спірного домоволодіння, як спільної власності подружжя, та з урахуванням задоволення цих позовних вимог апеляційною інстанцією, колегія суддів також вважає за необхідне, в силу ст. 141 ЦПК України, стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 4473,04 грн, сплачений ОСОБА_1 за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 травня 2024 року в оскаржуваній частині - скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в цій частині.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 4473,04 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

Т.П. Красвітна