Постанова

від 04.12.2024 по справі 212/6479/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6468/24 Справа № 212/6479/23 Суддя у 1-й інстанції - Ведяшкіна Ю. В. Суддя у 2-й інстанції - Корчиста О. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року м.Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Корчистої О.І.

суддів: Агєєва О.В., Бондар Я.М.

за участю секретаря Бортник В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №212/6479/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Криворізького районного нотаріального округу Вакуліч Ольга Сергіївна, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Покровської районної в місті Кривому Розі ради, про визнання договорів дарування недійсними,

за апеляційними скаргами ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Повалій Олена Василівна,

на рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 квітня 2024 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 червня 2024 року,

встановив:

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Криворізького районного нотаріального округу Вакуліч О.С., Орган опіки та піклування виконавчого комітету Покровської районної в місті Кривому Розі ради, про визнання договорів дарування недійсними.

Позов мотивований тим, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 з 16 червня 2012 року по 27 травня 2021 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Від шлюбу мають двох малолітніх дітей: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У період перебування у шлюбі, 11 вересня 2013 року подружжя набуло право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку було оформлено на ОСОБА_2 .

До 12 серпня 2021 року малолітні діти були зареєстровані та проживали в спірній квартирі.

Зазначає, що, діючи недобросовісно, відповідач ОСОБА_2 , шляхом введення позивача в оману, обіцяючи, віддати половину вартості спірної квартири позивачці, або купити іншу квартиру, вмовив позивачку зняти малолітніх дітей з реєстрації місця проживання, та зареєструвати в іншій квартирі. Повіривши обіцянкам і вмовлянням ОСОБА_2 , позивачка та малолітні діти, зі згоди обох батьків, були зняті з реєстрації у спірній квартирі та зареєстровані в квартирі, яка є меншою в порівняння із спірною квартирою, тобто обидва дарувальники за оспорюваними договорами дарування достеменно знали, що вказані правочини, суперечать правом та інтересам малолітніх дітей, які мають різницю у віці 6 років, при цьому син навчається в школі в 5-му класі, а донька ходить до дитячого садочку, та їх проживання у одній кімнаті ускладнює навчання сина та відпочинок доньки.

Позивач підписала у нотаріуса нотаріальну згоду подружжя на відчуження спільного майна подружжя під впливом введення в оману з боку ОСОБА_2 .

Особою, яка вирішила придбати спірну квартиру, виявилась мати ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , а ОСОБА_2 запевнив позивачку, що краще буде зробити відчуження спірної квартири за договором дарування, оскільки плата за оформлення буде меншою, та відповідач ОСОБА_2 запевнив позивачку, що і він особисто, і ОСОБА_3 , є родичами та близькими людьми до дітей, тому вони також зацікавлені в тому, щоб діти проживали у власній квартири матері та в гарних житлових умовах, а він в свою чергу протягом місяця після укладання договору дарування або сплатить їй половину вартості квартири, або ж купить іншу.

10 вересня 2021 року ОСОБА_2 подарував своїй матері ОСОБА_3 спірну квартиру, та в той же день був укладений інший договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 спірну квартиру.

Враховуючи, що ОСОБА_2 ввів позивачку в оману, оскільки свої обіцянки, які давав до укладання оспорюваних договорів, не виконав, та не повідомив про укладання в той же день ще одного договору дарування з матір`ю, яким спірна квартира повернута у його власність, позивач вважає, що наведені договори дарування є фіктивними, оскільки відповідачі не мали намірів, направлених на створення правових наслідків, які повинні були настати за договором дарування, а були укладені з метою вилучення спірної квартири із сукупності спільного майна подружжя.

На підставі наведеного вище, позивач просила суд визнати договір дарування нерухового майна, а саме, квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , 10 вересня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Вакуліч О.С., зареєстрований в реєстрі за № 729, недійсним та визнати договір дарування нерухомого майна, а саме, квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , 10 вересня 2021 року та посвідчений приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Вакуліч О.С., зареєстрований в реєстрі за № 730, недійсним.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 квітня 2024 року позов задоволено, визнано договір дарування нерухомого майна, а саме: квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , 10 вересня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Вакуліч О.С., зареєстрований в реєстрі за № 729, недійсним.

Визнано договір дарування нерухомого майна, а саме: квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , 10 вересня 2021 року та посвідчений приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Вакуліч О.С., зареєстрований в реєстрі за № 730, недійсним.

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 червня 2024 року з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , стягнуто солідарно в рівних частках судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору в сумі 2 684 грн, а саме по 1 342 грн з кожного. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в рівних частках, витрати на правову допомогу у розмірі 20 000 грн, а саме по 10 000 грн з кожного.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Повалій О.В., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 квітня 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що відповідач ОСОБА_2 , при укладенні договору дарування спірної квартири, не примушував позивачку, не вводив в оману, нічого не обіцяв. Позивачка в повному розумінні значення своїх дій підписала згоду на дарування квартири, яку могла б не надавати поки не будуть виконані певні умови чи домовленості між сторонами.

В своїх письмових поясненнях приватний нотаріус Криворізького районного нотаріального округу Вакуліч О.С. зазначила, що вона особисто встановила особи сторін правочинів та дружину дарувальника ОСОБА_1 , з`ясувала їх дієздатність, волевиявлення, дійсні наміри сторін, ознайомила з вимогами чинного законодавства та роз`яснила наслідки укладеного правочину.

В даному випадку двоє осіб вирішили укласти договір дарування квартири, при цьому лише позивач заявляє, що вона помилилась і її обманули, при цьому другий дарувальник в цьому випаду заперечує факт помилки.

При цьому судом першої інстанції не було надано оцінки поясненням відповідача ОСОБА_2 про те, що між сторонами в добровільному порядку було прийнято рішення про розподіл майна подружжя, відповідно до якого ОСОБА_1 на зібрані родиною грошові кошти купує собі двокімнатну квартиру, бере необхідні для проживання речі та меблі для себе та дітей, після чого переїжджає туди проживати, а спірна трикімнатна квартира залишається у особистій власності ОСОБА_2 .

Також апелянт зауважує, що права дітей порушені не були, оскільки в спірній трикімнатній квартирі вони мали спільну окрему кімнату, так і в двокімнатній квартирі вони мають окрему спільну кімнату, де створені належні умови для проживання з усіма необхідними для них речами та меблями, місцями для сну, розвитку, навчання.

Вважає, що дійсною причиною звернення позивачки з даним позовом до суду було те, що ОСОБА_2 відмовив позивачці в наданні ще додаткових коштів, у зв`язку з чим вона спочатку стала перешкоджати в спілкуванні з дітьми, в наслідок чого ОСОБА_2 звертався до служби у справах дітей та отримав відповідне рішення, після чого позивачка звернулася до суду із зазначеним позовом.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Повалій О.В., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить змінити додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 червня 2024 року в частині визначення розміру витрат на правову допомогу, зменшивши витрати на правову допомогу до 10 000 грн, а саме по 5 000 грн з кожного з відповідачів.

Доводи апеляційної скарги мотивує тим, що стягнутий судом першої інстанції розмір витрат на правову допомогу є не співмірним зі складністю справи та є необґрунтовано завищеними.

У відзивах на апеляційні скарги представник позивача просить рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 квітня 2024 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 червня 2024 року залишити без змін, як законні та обґрунтовані, апеляційні скарги представника відповідача ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, сторони та їх представників, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, за наступних підстав.

Відповідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 1 статті 15 К України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не відповідає вказаним вимогам закону.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 16 червня 2012 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 травня 2021 року було розірвано. (а.с.62)

Від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають двох малолітніх дітей: сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . (а.с.10, 12)

Позивач ОСОБА_1 з 12 серпня 2021 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . (а.с.9)

Неповнолітній ОСОБА_6 з 12 вересня 2013 року по 26 листопада 2015 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 ; з 26 листопада 2015 року по 12 серпня 2021 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ; з 12 серпня 2021 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . (а.с.11, 44)

Неповнолітня ОСОБА_7 з 25 квітня 2018 року по 12 серпня 2021 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ; з 12 серпня 2021 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . (а.с.13, 44)

Відповідач ОСОБА_2 з 03 грудня 2013 року по теперішній час зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с.57)

Відповідач ОСОБА_2 є рідним сином відповідачки ОСОБА_3 , що сторонами не заперечується.

11 вересня 2013 року на підставі Договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Літвіновою І.І. 11 вересня 2013 року за реєстровим № 2497, ОСОБА_2 набув право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (п. 2 Договору дарування від 10 вересня 2021 року, а.с.18). Для придбання спірної квартири ОСОБА_2 уклав Іпотечний договір № 4188 - 90303/0913 від 11 вересня 2013 року (а.с.14-17).

10 вересня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали Договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Вакуліч О.С. та зареєстрований в реєстрі за № 729, відповідно до якого ОСОБА_2 передав в дар у власність ОСОБА_3 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 14 Договору, дарувальник стверджує, що вищевказана квартира є спільною сумісною власністю. 10 вересня 202 року1 за реєстровим № 728 отримано заяву про згоду колишньої дружини на дарування вищевказаної квартири. Заява зберігається в справах нотаріуса. (а.с.18-19)

10 вересня 2021 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали Договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Вакуліч О.С. та зареєстрований в реєстрі за № 730, відповідно до якого ОСОБА_3 передала в дар у власність ОСОБА_2 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с.20-21)

Станом на 18 вересня 2023 року квартира розташована за адресою: АДРЕСА_1 , перебуває у власності ОСОБА_2 (а.с.36)

Звертаючись до суду з позовом про визнання договорів дарування недійсними позивач посилалась на фіктивність оспорюваних договорів та введення її в оману.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі, укладаючи договір дарування нерухомого майна, а саме, квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Вакулич О.С., зареєстрований в реєстрі 10 вересня 2021 року за № 729, відповідно до якого ОСОБА_2 передав в дар у власність ОСОБА_3 спірну квартиру, діяли без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином, тобто обидві сторони правочину, знали заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мали інші цілі, ніж передбачені правочином, а саме, мали ціль вилучити спірну квартиру із сукупності спільного майна подружжя.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно ч. 2, 3 ст. 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Згідно ч.1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Відповідно частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно частини 1, 4 статті 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

Згідно ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України (ч.1 ст.215 ЦК України).

За положеннями ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним, вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Зазначені правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі №6-197цс14, постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №379/1256/15-ц, від 08 лютого 2018 року у справі №756/9955/16-ц.

У відповідності до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним: вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.

Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Суд першої інстанції на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернув, допустив суттєву неповноту у з`ясуванні обставин справи, оскільки задовольнив позовні вимоги беручи до уваги лише пояснення позивача, без належних та допустимих доказів того, що при укладенні договорів дарування квартири воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та сторони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, на момент укладення договору у обох сторін був умисел на фіктивність таких дій.

У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.

Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Відповідно ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Колегія суддів апеляційного суду звертає увагу, що позивач, який звертається до суду з позовом про визнання договорів дарування недійсними, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі №6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постанові від 14лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18).

Тягар доказування фіктивності правочину повністю покладається на позивача.

Проте, ОСОБА_1 не довела, що сторони уклали договори дарування лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним та мали інші цілі, ніж ті, що передбачені договором.

Так, згідно ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя; відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними; відповідно до ч. 1, 2 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою; відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, відповідно до норм чинного законодавства квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , до моменту укладання оспорюваних договорів, була об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що сторонами не оспорюється.

Згідно ст. 59 СК України той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім`ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов`язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім`ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

Як слідує з матеріалів справи 10 вересня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали Договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Вакуліч О.С. та зареєстрований в реєстрі за № 729, відповідно до якого ОСОБА_2 передав в дар у власність ОСОБА_3 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 14 Договору, дарувальник стверджує, що вищевказана квартира є спільною сумісною власністю. 10 вересня 2021 року за реєстровим № 728 отримано заяву про згоду колишньої дружини на дарування вищевказаної квартири. Заява зберігається в справах нотаріуса. (а.с.18-19)

Отже, позивач, яка усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними, добровільно надала згоду на укладання Договору дарування квартири, що належала їй та відповідачу ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, що свідчить про відсутність фіктивності оспорюваних договорів та введення позивача в оману.

При цьому, посилаючись на існування домовленості між нею та відповідачем ОСОБА_2 про те, що останній мав віддати позивачці половину вартості спірної квартири, або купити іншу квартиру, вмовив позивачку зняти малолітніх дітей з реєстрації місця проживання, та зареєструвати в іншій квартирі, позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин.

Посилання позивачки на те, що обидва дарувальники за оспорюваними договорами дарування достеменно знали, що вказані правочини, суперечать правам та інтересам малолітніх дітей, які мають різницю у віці 6 років, при цьому син навчається в школі в 5-му класі, а донька ходить до дитячого садочку, та їх проживання у одній кімнаті ускладнює навчання сина та відпочинок доньки не свідчать про фіктивність договору, на який нею була надана відповідна згода.

При цьому, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що факт фіктивності оспорюваних договорів підтверджують посилання відповідача ОСОБА_2 на ту обставину, що, укладаючи оспорювані Договори дарування, подружжя фактично вчиняло розподіл майна, оскільки наявними в матеріалах справи письмовими доказами не підтверджені вказані обставини, а наявність між сторонами будь-якої домовленості не свідчить про фіктивності оспорюваних договорів.

Будь-яких належних та допустимих доказів, на підтвердження своїх позовних вимог, ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 не надала.

Установивши, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження наявності ознак фіктивності спірних договорів дарування, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що існують сумніви, щодо дійсності вказаних договорів та помилкового вважав, що порушено права позивача, які підлягають захисту в судовому порядку.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи.

Що стосується додаткового рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 червня 2024 року у даному спорі, то, відповідно до роз`яснень, викладених у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу

Додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом в постанові від 16 квітня 2018 року у справі № 923/631/15.

Разом з тим, оскільки ОСОБА_2 було подано апеляційну скаргу на додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 червня 2024 року, за наслідками розгляду вказаної апеляційної скарги та у зв`язку із скасуванням рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 квітня 2024 року та відмовою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договорів дарування недійсними, скасуванню підлягає й додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 червня 2024 року.

Відповідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Враховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанцій про задоволення позовних вимог не відповідає фактичним обставинам справи, не ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права та підлягає скасуванню, з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно ст. 382 ЦПК України, постанова суду апеляційної інстанції складається з: нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції

Згідно з положеннями ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення про відмову в задоволенні позову, то з позивача на користь відповідача ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 576,64 грн.

Керуючись ст. 374, 376, 382, 383 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Повалій Олена Василівна, задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 квітня 2024 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 06 червня 2024 року скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Криворізького районного нотаріального округу Вакуліч Ольга Сергіївна, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Покровської районної в місті Кривому Розі ради про визнання договорів дарування недійсними відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 2 576,64 гривень.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Судді:

Повний текст постанови складено 09 грудня 2024 року.

Головуючий О.І. Корчиста