Рішення

від 16.12.2024 по справі 916/2186/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"16" грудня 2024 р.м. Одеса Справа № 916/2186/24Господарський суд Одеської області у складі судді Пінтеліної Т.Г.,при секретарі судового засідання Боднарук І.В. розглянувшисправу за позовом Білгород-Дністровської окружної прокуратури; (67707, м.Білгород-Дністровський, вул.Незалежності,39, код ЄДРПОУ 03528552) в інтересах держави в особі, якою є Одеська обласна державна адміністрація (65032, м.Одеса, проспект Шевченка,4, код ЄДРПОУ 00022585)

до відповідача Приватного підприємства "Астра" (68163, Одеська область, Білгород-Дністровський район, с.Лебедівка, код ЄДРПОУ 32631292)

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача -

- Білгород-Дністровської районної державної адміністрації (67700, Одеська область, місто Білгород-Дністровський, вул. Грецька, 24, код ЄДРПОУ 04056813)

- Національного природного парку "Тузловські лимани" (68100, Одеська область, Білгород-Дністровський район, м.Татарбунари, вул.Партизанська,2, код ЄДРПОУ 37197893)

про визнання відсутнім права оренди земельної ділянки, скасування рішення державного реєстратора, зобов`язання повертути земельну ділянку 9893980,61грн.

Представники:

Прокурор: Євглевський А.В. ;

Представник позивача: Колесніков О.В.;

Представник відповідача:Врона А.В. ;

Третя особа Національний природний парк "Тузловські лимани": Вихристюк І.М.;

Третя особа Національний природний парк "Тузловські лимани":Карташов А.Г.;

Третя особа Білгород-Дністровська районна державна адміністрація: Кононенко А.В.;

Вільний слухач: ОСОБА_1

ВСТАНОВИВ:

Керівник Білгород-Дністровської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Одеської обласної державної адміністрації звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Приватного підприємства "Астра".

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 22.05.2024р. прийнято справу до провадження та призначено підготовче засідання на 01.07.2024р.

Ухвалою суду від 01.07.2024р. відкладено підготовче засідання на 22.07.2024р.

09.07.2024р. до суду надійшов відзив на позовну заяву представника відповідача, згідно якого заперечує проти задоволення позову в повному обсязі.

Ухвалою від 22.07.2024р. відкладено підготовче засідання на 13.08.2024р.

08.08.2024р. до суду надійшла відповідь на відзив прокурора, згідно якої вважає заперечення відповідача безпідставними та наполягає на задоволенні позову в повному обсязі.

13.08.2024р. до суду надійшли письмові пояснення представника Національного природного парку "Тузловські лимани" щодо позову, згідно яких підтримує позовні вимоги прокурора в повному обсязі.

Європейський суд з прав людини підкреслив, що право на доступ до суду є невід`ємним аспектом гарантій, закріплених у Європейській конвенції з прав людини, посилаючись на принципи верховенства права та уникнення свавілля, які лежать в основі багатьох Конвенції.

Можливі обмеження вищезазначеного права не повинні обмежувати доступ, наданий особі, таким чином або в такому обсязі, щоб була порушена сама суть права. Так, Європейський суд зазначив, що, застосовуючи процесуальні норми, суди повинні уникати надмірного формалізму, який би зашкодив справедливості розгляду.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється право на суд, яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати вирішення спору судом (рішення у справі Kutic v. Croatia, заява № 48778/99).

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Відповідні положення Конвенції знайшли своє втілення також у ст. 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищає суд.

Рішеннями Європейського суду з прав людини визначено, що право на доступ до суду має застосовуватися на практиці і бути ефективним (рішення у справі Bellet v. France від 4 грудня 1995 року).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі Perez de Rada Cavanilles v. Spain).

Також Європейським судом з прав людини зазначено, що надмірний формалізм може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справах Zubac v. Croatia, Beles and Others v. the Czech Republic, №47273/99, пп. 50-51 та 69, та Walchli v. France, № 35787/03, п. 29).

При цьому Європейський суд з прав людини провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний же формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.

Отже, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні від 5 грудня 2018 року (справа №11-989заі18) згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист.

Відтак, з метою уникнення надмірного формалізму при вирішенні справи, суд вважає за необхідне прийняти подані учасниками справи заяви, клопотання, заперечення та залучити до справи.

Ухвалою від 13.08.2024р., з урахуванням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини суд ухвалив розглянути справу у розумні строки, підготовче засідання відкладено на 16.09.2024р.

В судовому засіданні 16.09.2024р. оголошено перерву до 23.09.2024р. у зв"язку з заявленням представником відповідача клопотання про зупинення провадження у справі.

Ухвалою від 23.09.2024р. закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 22.10.2024р.

22.10.2024р. в судовому засіданні за участю представників сторін було оголошено протокольну перерву у розгляді справи до 19.11.2024р.

Ухвалою від 19.11.2024р. відкладено розгляд справи по суті на 16.12.2024р.

Відповідно до ст.233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами. В судовому засіданні 16.12.2024р. на підставі ст.240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, заслухавши представників учасників провадження, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

За результатами вивчення питання наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у сфері охорони навколишнього природнього середовища окружною прокуратурою встановлено порушення вимог законодавства внаслідок державної реєстрації за ПП "Астра" права оренди на земельну ділянку на території піщаної коси Чорного моря Білгород-Дністровського (раніше - Татарбунарського) району Одеської області, в межах національного природного парку "Тузловські лимани".

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, розпорядженням голови Татарбунарської районної державної адміністрації від 06.04.2006 № 148/А-2006 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП "Астра" в довгострокову оренду терміном на 25 років для розміщення рибоприймального пункту і обловно-пропускного каналу на території піщаної коси Чорного моря Татарбунарського району; передано в довгострокову оренду строком на 25 років ПП "Астра" земельну ділянку загальною площею - 0,27 га, з них: пісків - 0,27 га для розміщення рибоприймального пункту і обловно-пропускного каналу з орендною платою 1% від нормативної вартості земельної ділянки.

На підставі вказаного розпорядження Татарбунарська районна державна адміністрація та ПП "Астра" 08.04.2006 підписали примірники договору оренди земельної ділянки площею 0,27 га для розміщення рибоприймального пункту і обловно-пропускного каналу строком на 25 років, яка знаходиться на території піщаної коси Чорного моря Татарбунарського району (2-й км від села Лебедівка).

У подальшому вказана земельна ділянка 30.12.2015 зареєстрована у Державному земельному кадастрі із визначенням площі 0,275 га, цільове призначення - для розміщення рибоприймального пункту і обловно- пропускного каналу, кадастровий номер 5125000000:01:003:0008.

Рішенням державного реєстратора КП "Реєстраційна служба Одеської області" Махортова Ігоря Олександровича від 14.09.2017 № 37085471 проведено державну реєстрацію права власності Держави в особі Татарбунарської районної державної адміністрації (номер відомостей про речове право 22341306) та право оренди ПП "Астра" (номер відомостей про речове право 22341365) на земельну ділянку площею 0,275 га з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008 для розміщення рибоприймального пункту і обловно-пропускного каналу за адресою: Одеська область, Татарбунарський район.

Відповідно до ст.ст.13, 14 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з ст.5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в економіці в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

У відповідності до ст.1 Земельного кодексу України (далі - 3К України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі ст.2 ЗК України земельними відносинами є суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, суб?єктами в яких виступають громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади, а об?єктами - землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні паї (частки).

Статтею 3 3К України передбачено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до ч.1,2 ст.78 3К України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Статтею 80 3К України до суб?єктів права власності на землю віднесено, зокрема, державу, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Відповідно до ч.1,2 ст.84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Законом України від 28.04.2021 №1423-Х «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» (який набрав чинності з 27.05.2021) розділ Х ЗК України доповнено пунктом 24, відповідно до якого з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад. Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Земельна ділянка з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008 розташована за межами населених пунктів, зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Державою, а відтак належить до земель державної власності.

Відповідно до ч.1, 2 ст.93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства, міжнародним об?єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Згідно з ч.1 ст.6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

За статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов?язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов?язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Судом встановлено, підтверджується матеріалами справи та визнається і не заперечується усіма учасниками справи, що право оренди на спірну земельну ділянку вперше зареєстровано за ПП "Астра" у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І.О. від 14.09.2017р. № 37085471 (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1352223851250, номер запису про інше речове право 22341365).

В свою чергу, статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов?язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ч.1 ст.182 ЦК України).

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (ч.1 ст.210 ЦК України).

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації (ч. 3 ст. 640 ЦК України).

На час підписання вказаного договору оренди 08.04.2006 частина перша статті 124 ЗК України передбачала, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

При цьому, у статті 125 ЗК України було визначено, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Крім того, частиною другою статті 126 ЗК України було передбачено, що право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України «Про оренду землі». Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально (стаття 14 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час укладення договору, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Договором оренди, примірники якого підписані 08.04.2006р. Татарбунарською районною державною адміністрацією та ПП "Астра" передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Однак ПП "Астра" у встановленому законодавством порядку не здійснило державну реєстрацію договору оренди.

Вказана обставина підтверджується листом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 12.12.2023р. № 10-15-0.6-6170/2-23 яким зазначено, що згідно наявних Книг реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди та других примірників державних актів, станом на 31.12.2012 відсутня інформація щодо реєстрації договору оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008 площею 0,275 га.

Станом на момент підписання оспорюваного договору оренди правові, економічні, організаційні засади створення у складі державного земельного кадастру єдиної системи державної реєстрації речових прав на земельні ділянки та інше нерухоме майно, обмежень цих прав визначались Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі за текстом у цьому розділі у редакціїстаном на 08.04.2006).

Згідно з ч.1 ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» обов?язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, зокрема, речові права на чуже нерухоме майно.

Відповідно до ч.3 ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» державній реєстрації підлягають заявлені речові права на нерухоме майно за наявності документів, що підтверджують вчинення правочинів щодо таких об?єктів, посвідчених відповідно до закону, або свідчать про наявність інших, передбачених законом підстав.

Відповідно до ч.ч.1, 4 ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно проводиться на підставі заяви правоволодільця (правонабувача), сторін (сторони) правочину, за яким виникло речове право, або уповноважених ними (нею) осіб.

Для державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно до місцевого органу державної реєстрації прав разом із заявою про державну реєстрацію прав подаються документи про правочини щодо такого об?єкта нерухомого майна та їх копії або інші документи, що свідчать про встановлення, зміну чи припинення речового права.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.1998 № 2073 затверджено Порядок державної реєстрації договорів оренди землі, яким станом на момент укладення спірного договору оренди визначались єдині умови реєстрації договорів оренди та договорів суборенди земельних ділянок.

Відповідно до п.п.2-4 Порядку № 2073 державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок.

Державна реєстрація договорів оренди проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної та міської ради, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за місцем розташування земельної ділянки.

Забезпечення реєстрації договорів оренди покладається на відповідні державні органи земельних ресурсів: районні відділи земельних ресурсів; управління (відділи) земельних ресурсів у містах обласного і районного підпорядкування; Київське і Севастопольське міське управління земельних ресурсів.

При цьому, відповідно до п.5 Порядку № 2073 для державної реєстрації договорів оренди юридична або фізична особа (заявник) подає особисто або надсилає поштою до відповідного державного органу земельних ресурсів: заяву про державну реєстрацію договору оренди; договір оренди (у трьох примірниках); план (схему) земельної ділянки, яка надається в оренду (у трьох примірниках); рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання в оренду земельної ділянки, що перебуває у державній або комунальній власності; результати конкурсу чи аукціону - у разі набуття права на оренду земельної ділянки на конкурентних засадах; копію державного акта на право власності на землю, що перебуває у власності фізичних або юридичних осіб.

Крім зазначених документів до заяви додаються: акт перенесення меж земельної ділянки, яка надається в оренду, на місцевість - у разі невизначення їх у натурі; проект відведення земельної ділянки - у разі надання її в оренду із зміною цільового призначення.

Згідно з п.14 Порядку № 2073 датою реєстрації договору оренди у Книзі записів є дата засвідчення факту державної реєстрації.

Суд погоджується з позицією прокурора стосовно, системного тлумачення положень ч.ч.1,4 ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п.5 Порядку № 2073, що обов?язок подання заяви про державну реєстрацію речових прав покладено саме на правонабувача - відповідну сторону правочину, якою у даному випадку є відповідач.

Також судом враховано, що з 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11.02.2010р. № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України «Про оренду землі» були виключені статті 18 та 20 про обов?язковість державної реєстрації договорів оренди землі.

Разом з тим, проведення 14 вересня 2017 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі вказаного договору оренди землі не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), а тому не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01.01.2013.

Таким чином враховуючи вищевикладене, відповідачем не було здійснено державну реєстрацію договору оренди землі в період з 08.04.2006р. ( моменту підписання Татарбунарською районною державною адміністрацією та ПП "Астра" примірників договору оренди земельної ділянки площею 0,27 по 14 вересня 2017 року, тобто день державної реєстрації права оренди за ПП "Астра") відтак зазначений договір оренди чинності не набрав і, відповідно вказане підприємство не набуло прав орендаря за спірним договором оренди землі.

Такі висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено у постановах Верховного Суду України від 13.06.2016 у справі № 570/3056/15-ц, від 19.02.2014 у справі № 426/14068/2012, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17 та від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц.

Ця практика як Верховного Суду України, так і Великої Палати Верховного Суду є усталеною.

Оскільки державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, відповідний запис формально наділяє відповідача певними юридичними правами щодо земельної ділянки і одночасно створює перешкоди для реалізації своїх прав законному власнику державі (ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Разом з тим, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

При дослідженні судом обставин наявності в особи права власності необхідно передусім встановити підставу, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18).

Отже, державна реєстрація у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права приватної власності на об`єкт з обмеженою оборотоздатністю (у цьому випадку на земельну ділянку з родовищем корисних копалин) за особою, яка не має на нього жодних прав, є перешкодою в реалізації державою речових прав на зазначений об`єкт.

Статтею 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, відповідні права припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень.

Відповідно до ч.1 ст.5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 15 ЦК України передбачено, шо кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема відновлення становища, яке існувало до порушення.\

Під способами захисту суб?єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018р. у справі № 925/1265/16).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 і №200/606/18, від 29.06.2021 у справі № 916/964/19, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/10, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.

Згідно зі ст.391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч.2 та 3 ст.152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов?язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків та застосування інших, передбачених законом, способів.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду, прибережної захисної смуги, а також водоохоронної зони всупереч вимогам 3К України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим.

Суд зазначає, що зайняття земельної ділянки водного фонду прибережної захисної смуги піщаної коси Чорного моря з порушенням приписів 3К України треба розглядати як не пов?язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовні вимоги про визнання відсутнім права оренди, скасування рішення державного реєстратора, зобов?язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник такої земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, вимагаючи повернути таку ділянку (п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, п. 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, п. 81, 90 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, постанови Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №911/3574/17, від 04.02.2020 у справі №911/3579/17, від 04.02.2020 у справі №911/3311/17, від 04.02.2020 у справі №911/3897/17, від 05.02.2020 у справі №911/3310/17, від 03.09.2020 у справі №911/3449/17).

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов?язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов?язані з позбавленням його володіння майном (постанова Верховного Суду від 05.11.2020 у справі №676/2334/18).

Такі висновки щодо застосування вказаних норм права відповідають правовій позиції, викладеній у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов?язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. При цьому поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження є загальним поняттям і може включати не лише фактичну відсутність доступу до земельної ділянки та можливості використати її за цільовим призначенням, а й будь-які інші неправомірні дії порушника прав, а також рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв?язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене.

При визначенні законного володільця спірного майна необхідно враховувати, що право власності держави або територіальної громади на обмежені в обороті об?єкти установлене законом, тому не потребує доказування правового титулу.

Умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця). Такий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 910/1310/19, від 27.10.2021 у справі № 916/1769/20, від 07.06.2023 у справі № 904/1270/22.

Суд зазначає, що у даному випадку, вірним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду негаторного позову в порядку, визначеному ст.391 ЦК України з метою усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом визнання відсутнім права оренди, скасування рішення державного реєстратора, зобов?язання повернути земельну ділянку.

Такий спосіб захисту у повному обсязі відповідає критерію ефективності, адже співвідноситься зі змістом права, за захистом якого звертається позивач, характером порушення цього права та спричиненими цим порушенням наслідками.

Використання заданого способу захисту якнайкраще забезпечить відновлення відповідних прав та інтересів держави, оскільки ці позовні вимоги за своєю правовою природою є вимогами про усунення перешкод у користуванні майном і правовим наслідком їх задоволення є створення державі належних умов і можливостей для повноцінного використання та розпорядження землями водного фонду. Вказані вимоги у сукупності направлені на усунення перешкод у користуванні та розпорядженні державною власністю та охоплюються єдиним способом, визначеним ст.391 ЦПК України та ч.2 ст.152 ЗК України, та є засобами реагування на триваюче порушення права державної власності.

Відповідно до ч.2 ст.20 ГК України кожний суб?єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб?єктів захищаються шляхом визнання наявності або відсутності прав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 зазначено, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов?язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.

Отже, виходячи з обставин цих правовідносин, належному способу захисту відповідатиме звернення до суду з вимогою про визнання відсутнім права оренди земельної ділянки.

Водночас, ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права треба оцінювати, виходячи з обставин справи, залежно від того, чи зумовить задоволення такої вимоги дійсний захист інтересу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 71), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц).

При визначенні уповноваженого органу виконавчої влади на розпорядження спірною земельною ділянкою слід враховувати наступне.

Відповідно до ч.3 ст.122 ЗК України районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об?єктів, пов?язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва.

Аналогічні повноваження належали районним державним адміністраціям станом на 06.04.2006 (на момент прийняття Татарбунарською районною державною адміністрацією розпорядження від 06.04.2006 № 148/А- 2006).

Відповідно до ч.5 ст.122 ЗК України обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Таким чином, Татарбунарська районна державна адміністрація не мала повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності для рибогосподарських потреб, у тому числі для розміщення рибоприймального пункту і обловно-пропускного каналу. Такі повноваження належали як станом на 06.04.2006, так і станом на даний час саме Одеській обласній державній адміністрації.

Відповідно до ч.1 ст.1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов?язана повернути потерпілому це майно.

Відтак, земельна ділянка площею 0,275 га з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008 підлягає поверненню державі в особі Одеської обласної державної адміністрації.

Верховний Суд у постанові від 04.11.2020 у справі № 910/7648/19 зазначив, що з 16.01.2020 законодавець вже виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, а відтак апеляційний суд помилково зазначив про необхідність застосування позивачем способу судового захисту, який у практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачу відновлення порушеного права, а отже не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 23.06.2020 у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19 та від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19.

Таким чином, з метою реального поновлення інтересів держави у спірних правовідносинах доцільним є обрання способу захисту порушеного права шляхом скасування рішень державного реєстратора та припинення права власності відповідача на земельну ділянку площею 0,275 га з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008 шляхом скасування державної реєстрації.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»).

Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

На позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст.74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

У відповідності до ст.7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин.

Наведена норма кореспондується зі ст.46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.

Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Приписи ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Таким чином, позивач довів перед судом відповідними засобами доказування наявності підстав для задоволення позову.

Заперечення відповідача до уваги судом не приймаються.

Стосовно обгрунтування наявності порушення інтересів держави та підстав для їх представництва прокурором у суді.

Відповідно до ч. 3 ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури покладено обов?язок представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб?єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з п. 2 Рекомендацій СМ/Rec (2012) щодо ролі державних прокурорів за межами системи кримінального судочинства, прийнятих Комітетом міністрів Ради Європи 19.09.2012, обов?язками та повноваженнями прокурора за межами системи кримінального провадження є представництво загальних та громадських інтересів, захист прав людини та основоположних свобод, а також підтримка верховенства права.

Відповідно до висновку №3 (2008) Консультативної Ради Європейських прокурорів «Про роль прокуратури за межами сфери кримінального права» прокурор має реалізовувати функції від імені суспільства та на захист державних інтересів.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 №3-рп/99 Конституційний Суд України, з?ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію проте, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб?єктів права власності та господарювання тощо (п. З мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій-чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям; прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подасться позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції, у спірних відносинах.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко невизначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17).

Відповідно до ч. 3, 4, 5 ст. 53 ГК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Прокурор, вважаючи, що діями (бездіяльністю) відповідача порушуються державні інтереси, має не тільки законне право, а й обов?язок здійснити захист таких інтересів, обравши при цьому один із способів захисту, передбачених процесуальним Законом (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15).

Необхідність пред?явлення позову зумовлена потребою в забезпеченні на загальнодержавному рівні екологічної безпеки та охорони землі як національного багатства.

Державна реєстрація права оренди на спірну земельну ділянку піщаної коси Чорного моря позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретний орган влади правомочностей володільця землі в тому обсязі, який дозволяє її статус.

Захист навколишнього природного середовища є не лише обов?язком кожного, як це передбачено ст. 66 Конституції України, а й обов?язком публічної влади, яка має вживати передбачених законом заходів для охорони, захисту, збереження і відтворення природних видів рослинного і тваринного світу, об?єктів і земель природоохоронних територій. Тобто на державу покладається позитивний обов?язок щодо забезпечення належного функціонування природних екосистем.

Позитивні зобов?язання держави у сфері охорони навколишнього природного середовища закріплені у статті 50 Конституції України, статтях10, 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», Законі України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» та інших нормативно-правових актах. Незважаючи на те, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод без посередньо не закріплює право на безпечне довкілля, питання його захисту та вплив екологічних факторів на людину все частіше стають предметом розгляду Європейським судом з прав людини, у тому числі й у справах проти України.

Суспільство, Український народ як сукупність окремих суб?єктів, індивідів, людей, також має, з огляду на ст. 1, 3, 6-8, 13, 14, 41 Конституції України, конституційне право правомірно очікувати захисту суспільних інтересів у вигляді адекватної реакції держави на випадки порушення законності при охороні навколишнього природного середовища, правомірно очікувати і розраховувати на те, що держава вживатиме усіх можливих законних засобів і способів для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на природні ресурси.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ч.5 ст.122 ЗК України обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Таким чином, повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності наділена саме Одеська обласна державна адміністрація.

Відтак, Одеська обласна державна адміністрація, як орган виконавчої влади, яким реалізується право на землю державної власності, уповноважена на звернення до суду з позовною заявою про визнання відсутнім права оренди земельної ділянки, скасування рішення державного реєстратора, зобов?язання повернути земельну ділянку.

Відповідно до висновку про застосування норми права, викладеного у постанові Великої палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Відповідач зазначає, що Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

З метою встановлення підстав для представництва інтересів держави в суді Одеською обласною прокуратурою скеровано до ради лист від 16.04.2024 № 12-492вих-24, яким повідомлено про неправомірне набуття ПП "Астра" права оренди на земельну ділянку площею 0,275 га з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008 та запропоновано надати інформацію про вжиті заходи реагування (у тому числі шляхом звернення до суду з відповідним позовом) або намір вжити заходи реагування.

Одеською обласною державною адміністрацією відповідно до листа від 26.04.2024 №5160/7/01-46/5405/2-24 повідомлено про те, що у облдержадміністрації відсутня запитувана інформація. З даного питання пораджено звернутись до Білгород-Дністровської міської ради. Будь-якої інформації стосовно наміру Одеської обласної державної адміністрації вжити заходи реагування, спрямовані на оскарження державної реєстрації права оренди ПП "Астра", у листі не надано.

Відповідач також вважає, що Одеська обласна державна адміністрація відреагувала на лист позивача та вказали, що перевіривши інформацію щодо порушення чинного законодавства Відповідачем, жодних скарг чи будь-якої інформації відносно вказаного, що містилось в листі прокуратури не надходило, тобто порушення не було, тому заходи з боку Одеської обласної державної адміністрації не вживались, адже відсутні будь-які причини для таких заходів.

Таким чином, Одеська обласна державна адміністрація обізнана про необхідність захисту інтересів держави та мала відповідні повноваження для їх захисту, проте таких заходів не вжила, що відповідно до вимог ст.131-1 Конституції України та ст.23 Закону України «Про прокуратуру» є підставою для звернення прокурора до суду з цим позовом в інтересах зазначеного уповноваженого органу.

Обставини бездіяльності підтверджують також і відомості Єдиного державного реєстру судових рішень, згідно з якими з моменту набуття ПП "Астра" права оренди на земельну ділянку у 2017 році Одеською обласною державною адміністрацією заходи щодо звернення з позовом до суду не вживались.

Факт незвернення до суду відповідного органу влади з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав захистити інтереси громадян, свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв?язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян та звернення до суду з таким позовом.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.10.2019 у справі №903/129/18.

Так, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор в даних правовідносинах із дотриманням належної процедури, реалізуючи представницькі повноваження, виконує субсидіарну роль та замінює в судовому провадженні суб?єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту.

Аналогічна позиція з приводу субсидіарної ролі прокурора в захисту інтересів держави в суді дотримується і Верховний Суд, який висловив її у низці постанов у справах за позовами прокурорів, зокрема у постановах від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, від 15.10.2019 у справі № 904/2820/18, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Згідно пункту 35 рішення Європейського сулу з прав людини у справі від 15.01.2009 у справі «Менчинська проти російської федерації», суд встановив, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави.

У рішенні ЄСПЛ від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об?єднаного Королівства» суд наголосив, що засіб захисту повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає представництво прокурора в суді обгрунтованим.

Також в відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що станом на 22.03.2024 та на дату надання відповіді заборгованість зі сплати орендної плати з юридичних осіб по ПП "АСТРА" - відсутня та за період від 08.04.2006 року по теперішній час, сплачувалась належна орендна плата за оренду земельної ділянки з кадастровим номером: 5125000000:01:003:0008.

Відповідач наполягає, що всі істотні умови договору оренди ПП «Астра» виконувались та виконуються, адже заборгованість по сплаті податків та орендної плати відсутня, після внесення змін 01 січня 2013 року щодо обов`язковості державної реєстрації договорів оренди земельної ділянки, державна реєстрації такого договору перестала бути обов`язком, а відтак твердження позивача про те, що ПП "Астра" у встановленому законодавством порядку не набуто право оренди на земельну ділянку з кадастровим номером: 5125000000:01:003:0008 є невірним та таким, що суперечить основним правам відповідача.

Суд зазначає, що на час підписання договору оренди 08.04.2006 частина перша статті 124 3К України передбачала, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Статею 125 ЗК України було визначено, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Крім того, частиною другою статті 126 ЗК України було передбачено, що право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону України «Про оренду землі».

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально (стаття 14 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно зі статтею 18 Закону України «Про оренду землі» у редакції, чинній на час укладення договору, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Договором оренди, укладеним 08.04.2006 між Татарбунарською районною державною адміністрацією та ПП "Астра" передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов?язали з моментом державної реєстрації (що у будь-якому разі передбачено імперативними приписами законодавства). Водночас, установлено, що ПП "Астра" у встановленому законодавством порядку не здійснило державну реєстрацію договору оренди.

Крім того, відповідачі посилаються на висновки викладені у постанові третьої судової палати Касаційного цивільного суду ВС від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, де предметом позову були договірні відносини, які виникли у 2013 році, тобто після набрання чинності змін до Закону № 1878-VI від 11 лютого 2010 року, що діє з 01 січня 2013 року.

Разом із цим у частині п?ятій статті 6 Закону №161-XIV (доповнено на підставі Закону від 11 лютого 2010 року № 1878-VI) визначено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Тобто вже з 01 січня 2013 року державній реєстрації підлягав не сам договір оренди, а право оренди земельної ділянки.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

За результатами з`ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, і з наданням оцінки всім аргументам позивача у їх сукупності та взаємозв`язку, як це передбачено вимогами ст.ст.75-79, 86 ГПК України, суд вважає обґрунтованими та правомірними позовні вимоги прокурора про скасування рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І.О. від 14.09.2017 №37085471 про державну реєстрацію права власності Держави в особі Татарбунарської районної державної адміністрації (номер відомостей про речове право 22341306) та права оренди ПП "Астра" (номер відомостей про речове право 22341365) на земельну ділянку площею 0,275 га з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008 для розміщення рибоприймального пункту і обловно-пропускного каналу за адресою: Одеська область, Татарбунарський район..

За таких обставин суд дійшов висновку про повну обгрунтованість позовних вимог, заявлених прокурором.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Згідно частини третьої статті 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

У відповідності до частини першої статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Суд вважає необхідним зазначити наступне.

Обов`язковість договору (принцип «pacta sunt servanda») викладена у Постанові ОП КЦС ВС від 23 січня2019 року в справі № 355/385/17, де тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право-обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду.

При цьому, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі № 800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України.

Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах"

З урахуванням вищенаведеного, заперечення відповідача до уваги судом не приймаються, суд вважає, що заперечення відповідача не спростовують позовні вимоги позивача..

Підсумовуючи вищезазначене, суд доходить висновку, що позовні вимоги є обґрунтовані, підтверджуються належними та допустимими доказами та підлягає задоволенню в повному обсязі.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви покладаються на відповідача відповідно до приписів ст.129 ГПК України.

Розподіл судових витрат.

Згідно з ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно з п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на зазначене, враховуючи, що позов визнано обґрунтованим судом в повному обсязі, судові витрати у справі по сплаті судового збору покладаються на відповідача у справі.

Керуючись ст.ст.129, 232, 233, 236-238, 240-241,331 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Усунути перешкоди власнику - Державі в особі Одеської обласної державної адміністрації (65032, м.Одеса, проспект Шевченка,4, код ЄДРПОУ 00022585) у користуванні та розпорядженні майном шляхом визнання відсутнім права оренди приватного підприємства "Астра" (68163, Одеська область, Білгород-Дністровський район, с. Лебедівка, код ЄДРПОУ 32631292) на земельну ділянку площею 0,275 гa з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008, яка знаходиться за адресою: Одеська область, Білгород-Дністровський (раніше - Татарбунарський) район.

2. Скасувати рішення державного реєстратора комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова Ігоря Олександровича від 14.09.2017 №37085471 про державну реєстрацію права власності за Державою в особі Татарбунарської районної державної адміністрації (67700, Одеська область, місто Білгород-Дністровський, вул. Грецька, 24, код ЄДРПОУ 04056813) (номер запису про речове право 22341306) та права оренди за Приватним підприємством "Астра" (68163, Одеська область, Білгород-Дністровський район, с.Лебедівка, код ЄДРПОУ 32631292) (номер запису про речове право 22341365) на земельну ділянку площею 0,275 га з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008, яка находиться за адресою: Одеська область, Білгород-Дністровський (раніше Татарбунарський) район (реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна 1352223851250).

3. Зобов`язати Приватне підприємство "Астра" (68163, Одеська область, Білгород-Дністровський район, с.Лебедівка, код ЄДРПОУ 32631292) повернути державі в особі Одеської обласної державної адміністрації (65032, м.Одеса, проспект Шевченка,4, код ЄДРПОУ 00022585) земельну ділянку площею 0,275 га з кадастровим номером 5125000000:01:003:0008, яка находиться за адресою: Одеська область, Білгород-Дністровський (раніше Татарбунарський) район.

4. Стягнути з Приватне підприємство "Астра" (68163, Одеська область, Білгород- Дністровський район, с.Лебедівка, код ЄДРПОУ 32631292) на користь Одеської обласної прокуратури за наступними реквізитами: отримувач коштів - Одеська обласна прокуратура (адреса: 65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3); код отримувача за ЄДРПОУ: 03528552; рахунок отримувача: UA808201720343100002000000564; банк отримувача: ДКСУ у м. Києві; код банку отримувача: 820172; код класифікації доходів бюджету 22030101 судовий збір в розмірі 9 084 (Дев`ять тисяч вісімдесят чотири) грн.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Повний текст рішення складено 26 грудня 2024 р.

Суддя Т.Г. Пінтеліна