Постанова

від 23.12.2024 по справі 338/133/24

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 338/133/24

Провадження № 22-ц/4808/1469/24

Головуючий у 1 інстанції Битківський Л. М.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Бойчука І.В.,

суддів: Пнівчук О.В., Мальцевої Є.Є.,

секретаря Струтинської Д.В.,

з участю ОСОБА_1 та представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи на стороні відповідача Богородчанська державна нотаріальна контора, Богородчанська селищна рада, староста села Маркова Солотвинської територіальної громади Івано-Франківського району Івано-Франківської області Савчин Василь Дмитрович про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 на рішення Богородчанського районного суду від 16 вересня 2024 року під головуваннямсудді Битківського Л.М. у селищі Богородчани,

в с т а н о в и в:

В січня 2024року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що ОСОБА_1 , яка є його рідною сестрою на підставі недостовірних даних, які подала нотаріусу, безпідставно оформила спадкові права на житловий будинок з господарськими спорудами за адресою АДРЕСА_1 після смерті їх батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Фактично спірний житловий будинок був побудований у 1962-1963 роках їх батьками і до 1991 року належав до суспільної групи колгоспного двору. Станом на 1991 рік членами колгоспного двору були: голова двору ОСОБА_3 , 1937 р.н. (батько), ОСОБА_4 , 1944 р.н. (мати) та він - ОСОБА_2 .

Двоє його сестер - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 вибули з членів колгоспного двору до 1991 року, а тому втратили своє право на частку у майні двору.

Натомість він з домоволодіння не вибував, був зареєстрований у ньому на момент смерті матері та батька, а тому набув права власності на ціле домоволодіння, яке слід визнати за ним в цілому.

Просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину від 28 липня 2023 року, зареєстроване в реєстрі за № 789, видане ОСОБА_1 на житловий будинок за адресою АДРЕСА_2 ;

Визнати право власності за ОСОБА_2 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 .

Рішення Богородчанського районного суду від 16 вересня 2024 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 .

У апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 посилається на незаконність та необгрунтованість рішення суду.

Зазначає, що спірний житловий будинок, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 побудований у 1962-1963 роках і належав до суспільної групи господарств - колгоспний двір, проте не був зареєстрований у державному реєстрі речових прав. Відповідачка втратила своє право на частку у колгоспному дворі, оскільки вибула 21.06.1986 року.

Апелянт зазначає, що ОСОБА_1 , з метою незаконного набуття у власність житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, подала недостовірні дані державному реєстратору та нотаріусу для набуття вказаного житлового будинку у власність в порядку спадкування.

При цьому, відповідачка була обізнана з тим, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами є майном колишнього колгоспного двору, і що позивач був членом колгоспного двору.

Відповідачка достовірно знала, що ОСОБА_2 набув право власності на будинок, як колишній учасник колгоспного двору, проте з метою заволодіння вказаним майном, подала нотаріусу неправдиву інформацію про відсутність у спадкового майна належності до колгоспного двору

Відповідачка у травні 2023 року звернулась до державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 та надала неправдиву інформацію про те, що на час смерті ОСОБА_3 у будинку за адресою АДРЕСА_1 був зареєстрований один, а сам будинок не відноситься до колгоспного двору.

Державний нотаріус 16.05.2023 завів спадкову справу, а 29.06.2023 видав відповідачу довідку про те, що вона є єдиним спадкоємцем.

Станом на 29.06.2023 ФОП ОСОБА_7 на замовлення ОСОБА_1 було виготовлено технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами.

На підставі вказаних документів, державний реєстратор прав на нерухоме майно ОСОБА_8 , Богородчанська селищна рада, розглянувши заяву відповідачки, зареєстрував житловий будинок, з господарськими будівлями та спорудами.

Державний нотаріус Войташек І.І. 28.07.2023 видав відповідачці свідоцтво про право на спадщину за законом та зареєстрував в державному реєстрі речових прав право власності на спірний будинок за відповідачкою.

В кого і чому позивач мав витребовувати свою приватну власність, за відсутності порушеного права на той час, суд не зазначає.

Суд ніяк не пояснює чому порядок втрати права на частку у колгоспному дворі має поширюватися на правовідносини приватної власності після припинення існування колгоспних дворів. Не зазначено на підставі чого, припинено права власності позивача на спірний будинок.

Відсутність у Державному реєстрі відомостей про проведення державної реєстрації права власності не є підставою для висновку про відсутність такого права.

Судом першої інстанції ніяк не пояснено чому при оцінці доказів взято до уваги показання свідків та не взято до уваги і не надано оцінки письмовим доказам таким як: реєстраційна справа, спадкова справа, офіційний витяги з реєстру територіальної громади отриманої за запитом голови селищної ради Савчина В.Д. та довідок з погосподарської книги.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину від 28 липня 2023 року, зареєстроване в реєстрі за № 789, видане ОСОБА_1 на житловий будинок по АДРЕСА_2 та визнати право власності за ОСОБА_2 на весь житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами.

ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а апеляційна скарга є безпідставною.

Встановлено, що спірний житловий будинок дійсно належав до суспільної групи господарств - колгоспного двору. Головою двору був їхній батько ОСОБА_3 . Членами двору були їхня мати, ОСОБА_9 і її сестра ОСОБА_10 та ОСОБА_2 ..

Згідно з випискою з погосподарської книги №9 за 1986-1990 роки с. Маркова, вона вибула з господарства 21 червня 1986 року, а ОСОБА_10 - ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Однак питання виділу з колгоспного двору чи його поділу ні я ні сестра не ставили. Оскільки на час нашого виходу з господарства позивач був неповнолітнім, а з листопада 1988 року по грудень 1990 року проходив військову службу, а вона та сестра після зміни місця проживання продовжували брати участь у веденні господарства колгоспного двору.

Це підтвердили в судовому засіданні свідки.

Отже вона та ОСОБА_11 не втратили права на частки в майні колгоспного двору. Факт не проживання в колгоспному дворі сам по собі не має значення для вирішення питання про припинення участі у веденні господарського двору.

Вважає, що право на частку в майні колгоспного двору станом на 15.04.1991 року мали їхні батьки, вона, сестра та позивач. Кожному з них належала 1/5 його частка.

Ні позивач, ні вона, ні ОСОБА_10 в межах строку позовної давності не ставили питання про витребування належних нам часток з майна колишнього колгоспного двору.

Мати ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , склавши за життя заповіт в її користь. Батько - ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Як спадкоємець першої черги за законом та за заповітом вона в установлений законом строк подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини і 27 липня 2023 року їй було видане свідоцтво.

Інші спадкоємці, в тому числі позивач, заяв про прийняття спадщини не подавали.

Виходячи з наведеного вважає, що суд прийшов вірного висновку про те, що ОСОБА_2 втратив право на належну йому частку в майні бувшого колгоспного двору, так як в трирічний строк після виходу з господарства не скористався правом її витребування.

Крім того за життя батьків вона неодноразово проводила капітальний та поточний ремонт спірного житлового будинку. Проведена заміна підлоги, покриття, вікон та дверей, влаштована огорожа та ін. Отже на даний час неможливо визначити частку позивача в майні, виходячи з того майна двору, яке було на час його вибуття і яке збереглося.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник ОСОБА_2 адвокат Івасишин З.З., апеляційну скаргу підтримала з наведених у ній мотивів.

ОСОБА_1 та її представник адвокат Круць В.М. вимоги апеляційної скарги заперечили, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.

ОСОБА_2 , треті особи та їх представники в засідання апеляційного суду не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про день, час і місце слухання справи.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за їхньої відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та представників сторін,перевіривши законністьта обґрунтованістьоскаржуваного рішення,колегія суддівдійшла висновкупрочасткове задоволення апеляційної скарги.

Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як зазначено у частині першій статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом передбачених цим Кодексом випадках.

Відмовляючи ОСОБА_2 в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що підстав для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.07.2023 року №789, що видане ОСОБА_1 на житловий будинок та господарські споруди за адресою АДРЕСА_1 , у порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_3 не встановлено. Батько сторін ОСОБА_2 заповіту за життя не склав, а тому ОСОБА_1 як спадкоємець першої черги успадкувала спірний будинок, прийнявши спадщину відповідно закону у порядку, визначеному ст. 1269 ЦК України.

Відповідно і вимога ОСОБА_2 про визнання за ним права власності на житловий будинок та господарські споруди за адресою АДРЕСА_1 задоволенню не підлягає.

З такими висновками суду першої інстанції колегія апеляційного суду не погоджується ураховуючи таке.

Встановлено, що згідно виписки Солотвинської селищної ради від 31.01.2024 з погосподарської книги №9 за 1986-1990 роки с. Маркова Богородчанського району Івано-Франківської області вбачається, що згідно погосподарського обліку головою будинковолодіння в с. Маркова був ОСОБА_3 . Особистий рахунок №593.

Згідно даних погосподарського обліку у користуванні даного господарства перебували земельні ділянки загальною площею 0,25 га, з них земельна ділянка площею 0,01 га призначена для обслуговування житлового будинку. Суспільна група господарства колгоспна. Рік побудови житлового будинку 1962. Загальна площа 80 кв.м. Склад сім`ї: ОСОБА_3 , 1937 р.н., голова господарства, ОСОБА_4 , 1944 р.н. дружина, дочка ОСОБА_12 , 1964 р.н., дочка ОСОБА_10 , 1967 р.н. та син ОСОБА_2 , 1970 р.н. (т.1 а.с. 35).

Згідно витягу з реєстру територіальної громади ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 РНОКПП НОМЕР_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 (т.1 а.с. 9).

Попри формальне зняття з реєстрації ОСОБА_9 в 1986 році та ОСОБА_13 в 1987 році за даними книг погосподарського обліку, вони фактично з господарства не вибували і продовжували вести спільне господарство з іншими членами колгоспного двору.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .Спадкова справа після смерті ОСОБА_4 не заводилась.

ОСОБА_5 16.05.2023 звернулася до Богородчанської державної нотаріальної контори з завою про те, що ІНФОРМАЦІЯ_6 помер її батько ОСОБА_3 1937 р.н., який на момент смерті проживав по АДРЕСА_2 . Вказала, що спадщину яка залишилася після смерті її батька ОСОБА_3 приймає. Інших спадкоємців крім неї немає. Дружина спадкодавця, ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 (т.1 а.с. 53).

Спадкова справа після смерті ОСОБА_3 заведена державним нотаріусом Богородчанської державної нотаріальної контори Войташеком І.І. №75/2023 на підставі заяви ОСОБА_1 та зареєстрована 16.05.2023.

Станом на 29.06.2023 ФОП ОСОБА_7 на замовлення ОСОБА_1 було виготовлено технічний паспорт на житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами який знаходиться по АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 90-97).

Згідно витягу з державного реєстру речових прав, сформованого 20.07.2023 державним реєстратором Пронь О.Д., Богородчанська селищна рада Івано-Франківської області на підставі зави ОСОБА_1 від 18.07.2023 зареєструвала житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_2 у якому проживав померлий ОСОБА_3 (т.1 а.с. 100).

Державний нотаріус Богородчанської державної нотаріальної контори Івано-Франківського районного округу Івано-Франківської області Войташек І.І. 28.07.2023 видав ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом (т.1 а.с. 6).

Відповідно до частини першої статті 120 ЦК Української РСР 1963 року, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦК Української РСР), майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу).

Виходячи зі змісту цієї статті, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору у складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою для зменшення його частини.

Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року у справі № 688/21/17-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 454/1187/17-ц.

Частиною першою статті 112 ЦК Української РСР передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.

Згідно з частиною другою статті 123 ЦК Української РСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність», яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 6 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», положення статей 17, 18 Закону України «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітні та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 січня 2019 року у справі № 713/1310/17-ц.

Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР від 12 травня 1985 року № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69).

За змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалася залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Члени колгоспу, які працювали у міжгосподарських організаціях, відносилися до суспільної групи колгоспників.

Отже, застосування судами норм статей 120, 123 ЦК Української РСР без належного з`ясування питання про правильність віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір є помилковим.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними в постанові від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15.

З матеріалів справи вбачається та сторонами справи не оспорюється, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 ,якийстаномна 15квітня 1991року відносивсядо суспільноїгрупи господарствколгоспний двір,а головоюбудинковолодіння (колгоспногодвору)був ОСОБА_3 ,1937р.н.,що підтверджуєтьсявиписками зпогосподарської книги№7за період1986по 1990роки (т.1 а.с. 10).

Досліджуючи обставини справи, чи був позивач ОСОБА_2 станом на 15 квітня 1991 року членом колгоспного двору по АДРЕСА_2 , слід виходити з таких обставин.

Зважаючи нахарактер наявногоспору,у справіпідлягає з`ясуваннючи був ОСОБА_2 станом на15квітня 1991року членом колгоспного двору.

Згідно виписки Солотвинської селищної ради з погосподарської книги №9 за 1986-1990 роки с. Маркова Богородчанського району Івано-Франківської області вбачається, що згідно по господарського обліку головою будинковолодіння в с. Маркова Богородчанського району Івано-Франківської області був ОСОБА_3 . Особистий рахунок №593.

Склад сім`ї: ОСОБА_3 , 1937 р.н., голова господарства, ОСОБА_4 , 1944 р.н. дружина, дочка ОСОБА_12 , 1964 р.н., дочка ОСОБА_10 , 1967 р.н. та син ОСОБА_2 , 1970 р.н.

Згідно даних погосподарського обліку у користуванні цього господарства перебували земельні ділянки, одна з яких призначена для обслуговування житлового будинку. Суспільна група господарства колгоспна.

Тому ОСОБА_2 станом на 15 квітня 1991 року був членом колгоспного двору за адресою: АДРЕСА_2 , як і відповідачка у справі.

В постанові Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 713/1310/17-ц зазначено, що всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що членами колгоспного двору в господарстві по АДРЕСА_2 були: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_10 , та ОСОБА_2 , які мали право на 1/5 частину кожний в майні колгоспного двору.

Щодо перебігу позовної давності у спірних правовідносинах.

За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦПК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (§ 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Stubbings and Others v. the United Kingdom»; § 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17).

Верховний Суд у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 57/314-6/526-2012 зазначив, що «для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом зазначеної норми (стаття 261 ЦК України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Визначаючи початковий момент перебігу позовної давності у спірних відносинах, колегія суддів виходить з того, що право на позов у ОСОБА_2 виникло з видачею спадкоємцю ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом 28 липня 2023 року.

Відповідно до пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» визначено, що на витребування частки з майна колишнього колгоспного двору, що збереглося на 15 квітня 1991 року, поширюється загальний трирічний строк позовної давності. Розгляд позову про право на майно колишнього колгоспного двору не залежить від вирішення питань землекористування.

Однак з позовом про витребування частки з майна колишнього колгоспного двору ОСОБА_2 не звертався, а тому зазначене положення до спірних правовідносин не застосовується.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Відповідно до статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Статтею 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (частина перша статті 1296 ЦК України).

Порядок визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину врегульовано статтею 1301 ЦК України, згідно з якою свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачою свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо. Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним лише за рішенням суду.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18), від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) та від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Враховуючи те, що спірний будинок відносився до суспільної групи господарств колгоспний двір, та кожному з членів колгоспного двору за адресою: АДРЕСА_2 належала частка в розмірі 1/5 частини в майні колгоспного двору, тому за ОСОБА_2 слід визнати право власності на 1/5 частини жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами, за вказаною адресою. Підстави для визнання за ним права власності на все домоволодіння після смерті батька відсутні.

Державний нотаріус Богородчанської державної нотаріальної контори Івано-Франківського районного округу Івано-Франківської області Войташек І.І. 28.07.2023 видав ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом.

Однак, апеляційний суд доходить висновку, що оспорюване свідоцтво про право на спадщину за законом було видане ОСОБА_1 з порушенням прав інших осіб, зокрема ОСОБА_2 , якому належала відповідна частка жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами.

За встановлених обставин, слід визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом як таке, що видане на цілий житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на ім`я ОСОБА_1 .

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Тож, можна зробити висновок, що суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.

У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18).

Суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів приходить висновку, що суд першої інстанції не дав належної правової оцінки зібраним доказам по справі, постановив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому оскаржуване рішення слід скасувати і ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Частиною 1 зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 13 вказаної статті якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції, частково покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Тому розподіл судових витрат слід стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовийзбір врозмірі 3236,20 грн пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Богородчанськогорайонного судувід 16вересня 2024року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом на жилий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_2 видане ОСОБА_1 28 липня 2023 року державним нотаріусом Богородчанської державної нотаріальної контори Івано-Франківського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Войташеком І.І., зареєстроване в реєстрі за № 789, спадкова справа № 75/2023.

Визнати за ОСОБА_2 права власності на 1/5 частину житлового будинку, з належнимидо ньогогосподарськими будівлямита спорудами,що знаходятьсяпо АДРЕСА_2 ,як майно, яке належало колгоспному двору.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ,РНОКПП: НОМЕР_2 ,зареєстрованої заадресою: АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 ) 3236,20 грн судового збору за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 30 грудня 2024 року.

Суддя-доповідач: І.В. Бойчук

Судді: О.В. Пнівчук Є.Є.Мальцева