Постанова

від 12.12.2024 по справі 495/1688/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/4165/24

Справа № 495/1688/23

Головуючий у першій інстанції Боярський О.О.

Доповідач Сєвєрова Є. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.12.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії:

головуючого судді Сєвєрової Є.С.,

суддів: Вадовської Л.М., Комлевої О.С.

за участю секретаря Малюти Ю.С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору - Орган опіки та піклування Білгород-Дністровської міської ради об`єднаної територіальної громади,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 березня 2023 року у складі судді Боярського О.О.,

встановив:

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому просив суд:

-розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованого 19 серпня 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Малиновському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції;

-відібрати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у матері ОСОБА_2 без позбавлення батьківських прав, та визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з батьком ОСОБА_1 за місцем проживання батька .

Позовна заява обґрунтована тим, що він з ОСОБА_2 знаходиться у шлюбі з 19 серпня 2014 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 , виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Малиновському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції. Від шлюбу сторони мають малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 17 січня 2023 року Білгород-Дністровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). Стосунки із дружиною погіршились, сторони перестали проживати однією сім`єю, перестали вести спільне господарство, припинили шлюбні відносини та шлюб залишається лише формальним, оскільки позивач та відповідачка як подружжя вже перестали проживати разом, у сторін різні погляди на життя, побут та сімейні цінності. Позивач переконаний, що син ОСОБА_3 має проживати разом із ним, оскільки він з сином має довірчі стосунки, пов`язані спільним побутом тощо. Також позивач зазначає, що постійного місця проживання відповідачка ОСОБА_2 не має, за місцем реєстрації не проживає, не в повній мірі може забезпечити сина ОСОБА_3 усім необхідним, що призвело до необхідності визначити в судовому порядку місце проживання дитини разом із батьком, що буде відповідати найкращим інтересам дитини. ОСОБА_1 проживає у власному житлі, має постійний дохід. Вказана обставина, на думку позивача, свідчить про те, що він в повній мірі може забезпечити дитину постійним місцем проживання.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 березня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованого 19 серпня 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Малиновському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції. Відібрано малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у матері ОСОБА_2 , без позбавлення її батьківських прав, та визначено місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 разом з батьком ОСОБА_1 за місцем проживання батька, у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком, без участі матері.

Ухвалою цього ж суду від 15 березня 2023 року виправлено описку, допущену в рішенні суду від 13.03.2023 та постановлено вважати вірним в рішенні суду в розділі «Висновки за результатами розгляду справи» в абзаці 2 відомості щодо дитини як «малолітнього сина».

Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 березня 2023 року в частині задоволення позовних вимог про відібрання малолітнього сина ОСОБА_3 у матері ОСОБА_2 без позбавлення її батьківських прав та визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 разом з батьком ОСОБА_1 за місцем проживання батька, у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком, без участі матері - скасувати, в іншій частині про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без змін.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що під час розгляду даної справи, вона не надавала жодній особі повноважень на представництво її інтересів, зокрема, не укладала договорів про надання правової допомоги щодо захисту її прав та інтересів в рамках даної справи; не видала довіреностей на подання від її імені процесуальних документів або на вчинення інших процесуальних дій. Всі процесуальні дії, вчинені від імені ОСОБА_2 в рамках даної судової справи вчинялись невідомою скаржниці особою без наявності відповідних повноважень на представництво її інтересів. Крім того, скаржниця зазначає, що дана справа перебувала на розгляді судді Білгород-Дністровського районного суду Одеської області, який наразі підозрюється в отриманні неправомірної винагороди за систематичне винесення рішень щодо відібрання дитини у матерів дітей без їх фактичної участі у розгляді справи для уникнення чоловіками мобілізації. Звертає увагу суду на зловживання позивачем процесуальними правами, оскільки позивачем у період з 24.01.2023 по 17.02.2023 до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області було подано 8 позовних заяв до ОСОБА_2 із аналогічним предметом спору та з тих самих підстав, що було здійснено з метою маніпулюванням автоматизованим розподілом судових справ та ухвалення рішення упередженим суддею.

Крім того, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 березня 2023 року було прийнято з порушенням правил територіальної підсудності, оскільки відповідачка станом на день подання позову була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто зазначена квартира територіально розташована у Березівському районі Одеської області, а тому справа мала б розглядатись Березівським районним судом Одеської області.

Доводи скарги мотивовані також тим, що в порушення ст. 170 СК України, судом не було встановлено жодної обставини, що має наслідком застосування такого крайнього заходу як відібрання дитини. Так, зокрема судом не було встановлено ні факту ухилення відповідачкою від обов`язку виховувати дитину, ні факту жорстокого поводження відповідачки з дитиною, ні факту хронічного алкоголізму ОСОБА_2 або наркоманії, ні факту експлуатації відповідачкою малолітньої дитини, ні будь-яких інших фактів, які б свідчили про те, що залишення дитини з матір`ю є небезпечним для життя, здоров`я та морального виховання малолітнього. В основу оскаржуваного рішення було покладено виключно заяву представника ОСОБА_2 про визнання позовних вимог, однак ОСОБА_2 не надавала повноважень жодній особі на участь у розгляді справи та відповідно не мала наміру визнавати позовні вимоги, оскільки вона є відповідальною матір`ю, піклується про свого сина, який з моменту фактичного припинення шлюбних відносин проживає разом із нею, що підтверджується актом начальника дільниці №4 КП «Житлово-комунальний сервіс «Фонтанський».

Також вказує, що суд визначаючи місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , не встановив чи здатен батько створити належні умови для розвитку та виховання малолітнього ОСОБА_3 , чи не має позивач будь-яких залежностей, чи має достатній рівень доходу. При цьому, рішенням суду було встановлено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 разом із батьком за місцем його проживання, разом з тим, під час слухання справи, суд не встановив за якою саме адресою проживає позивач по справі, оскільки його реєстрація в м.Ьілгород - Дністровський не співпадає з його фактичним місцем проживання, яке розташоване в м. Одеса. Також не було перевірено схильність малолітньої дитини до кожного з батьків та її бажання проживати з батьком чи матір`ю. В матеріалах справи відсутній висновок органу опіки та піклування, що є достатньою підставою для скасування оскаржуваного рішення.

З огляду на фактичні обставини справи, відповідачка вважає, що підстави для відібрання дитини в матері, передбачені статтями 162, 170 СК України були відсутні. Разом з тим, ні орган опіки та піклування, ні суд взагалі попередньо не встановили місце проживання дитини, який жив із матір`ю.

На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу від сторін не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судове засідання, призначене на 12.12.2024 сторони не з`явилися, хоча були повідомлені належним чином, у відповідності до вимог ст. 128-130 ЦПК України, що підтверджується письмовими матеріалами справи.

12.12.2024 до канцелярії апеляційного суду від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 надійшло клопотання, у якому представник просить суд провести судове засідання без участі представника апелянта за наявними матеріалами справи.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Дослідивши доводи, наведенні в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскільки рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 березня 2023 року оскаржується ОСОБА_2 лише в частині задоволення позовних вимог про відібрання малолітнього сина ОСОБА_3 у матері ОСОБА_2 без позбавлення її батьківських прав та визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 разом з батьком ОСОБА_1 за місцем проживання батька, у зв`язку з фактом самостійного виховання дитини батьком, без участі матері, тому в іншій його частині у відповідності до ч.1 ст. 367 ЦПК України та роз`яснень п.15 Постанови Пленуму ВСУ №12 від 24.10.2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» колегією суддів не перевіряється.

Оскаржуване рішення суду, в частині його оскарження, зазначеним вимогам не відповідає, з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 з 19 серпня 2014 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 , виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Малиновському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції.

Від шлюбу сторони мають малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 17 січня 2023 року Білгород-Дністровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Білгород-Дністровському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).

Позивач вказує, що стосунки із дружиною погіршились, сторони перестали проживати однією сім`єю, перестали вести спільне господарство, припинили шлюбні відносини та шлюб залишається лише формальним, оскільки позивач та відповідачка як подружжя вже перестали проживати разом, у сторін різні погляди на життя, побут та сімейні цінності.

Позивач переконаний, що син ОСОБА_3 має проживати разом із ним, оскільки він з сином має довірчі стосунки, пов`язані спільним побутом тощо.

Також позивач зазначає, що постійного місця проживання відповідачка ОСОБА_2 не має, за місцем реєстрації не проживає, не в повній мірі може забезпечити сина ОСОБА_3 усім необхідним, що призвело до необхідності визначити в судовому порядку місце проживання дитини разом із батьком, що буде відповідати найкращим інтересам дитини.

ОСОБА_1 проживає у власному житлі за адресою: квартира АДРЕСА_2 та має постійний дохід в розмірі 15000 грн. щомісяця. Вказана обставина, на думку позивача, свідчить про те, що він в повній мірі може забезпечити дитину постійним місцем проживання.

Під час розгляду справи відповідачка ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 та обставини, на які позивач посилається, обґрунтовуючи вимоги, визнала у повному обсязі.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, районний суд виходив з того, що оскільки відповідачка самоусунулась від виховання сина та в ході розгляду справи визнала позов та не заперечувала щодо визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_3 із батьком за місцем постійного проживання ОСОБА_1 : квартира АДРЕСА_2 та відібрання малолітнього сина ОСОБА_3 у матері без позбавлення її батьківських прав, для проживання неповнолітньої дитини разом із батьком ОСОБА_1 , тому суд дійшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані та спрямовані на захист прав та законних інтересів малолітнього сина, у зв`язку із чим позов підлягає задоволенню.

Однак апеляційний суд не може погодитися із таким висновком районного суду, оскільки він не відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.3 ст. 51 Конституції України, сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч.3 ст. 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно із ст. 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до ч.1 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Статтею 161 СК України визначено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 170 СК України, суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров`я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

Відібрання дитини - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв`язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати, однак з урахуванням права кожного з батьків та добросовісної поведінки батьків задля дотримання прав дитини та кожного з них.

Верховний Суд у постанові від 03 травня 2022 року у справі № 308/12188/18 вказав, що «основні підстави для відібрання дитини зазначені у частині першій статті 164 СК України. Інші випадки, коли дитина може бути відібрана від батьків, про які йдеться у вищенаведеній частині першій статті 170 СК України, охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише з поведінки батьків, а й з їх особистих негативних звичок. Для відібрання дитини від батьків достатня наявність ризику лише для життя, здоров`я або лише для морального виховання. Варто враховувати й ступінь небезпеки для кожної окремо взятої дитини, враховуючи її фізичний та психічний розвиток».

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

У частинах першій-третій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини насамперед необхідно виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан, тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 61-327цс18 відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини.

Апеляційним розглядом справи встановлено, що 17.02.2023 ОСОБА_1 звернувся до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області із позовною заявою про розірвання шлюбу та відібрання малолітньої дитини, за якою, в цей же день, 17.02.2023 ухвалами суду було відкрито провадження у справі та одночасно залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору - Орган опіки та піклування Білгород-Дністровської міської ради об`єднаної територіальної громади.

Однак, даних про те, що вищевказані ухвали суду, у відповідності до вимог цивільно - процесуального кодексу України, були направлені сторонам у справі, матеріали справи не містять.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги стосувалась прав та законних інтересів дитини, зокрема, визначення її місця проживання з батьком, відібрання її від матері-відповідачки по справі.

В матеріалах справи міститься заява представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 , зареєстрована судом 13.03.2024 за вх. №6571/23, відповідно до якої відповідачка зазначила, що позовну заяву ОСОБА_1 вона визнає у повному обсязі та обставини, викладені у позові підтверджує. Не заперечує щодо задоволення позовних вимог стосовно визначення місця проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з батьком ОСОБА_1 (Том І: а.с. 25).

Разом з тим, звертаючись до суду із вказаною апеляційною скаргою, ОСОБА_2 посилалася на те, що під час розгляду даної справи, вона не надавала жодній особі повноважень на представництво її інтересів, зокрема, не укладала договорів про надання правової допомоги щодо захисту її прав та інтересів в рамках даної справи; не видала довіреностей на подання від її імені процесуальних документів (тим більше заяву про визнання позовних вимог), або на вчинення інших процесуальних дій. Всі процесуальні дії, вчинені від імені ОСОБА_2 в рамках даної судової справи вчинялись невідомою скаржниці особою без наявності відповідних повноважень на представництво її інтересів, внаслідок чого вона має намір звернутися до поліції із відповідною заявою.

Тобто за обставинами справи, відповідачка визнала позов, погодилась на відібрання дитини, проте чи відповідає таке відібрання інтересам дитини та як вона буде реагувати на своє відібрання від матері, судом не було перевірено, хоча в такому випадку він повинен був перш за все здійснити перевірку дотримання прав дитини, а не формально приймати визнання позову, і таке виключення з загального правила змагальності встановлено виключно в інтересах дитини.

При цьому, згідно з ч. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Частиною 5 вказаної статті передбачено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Як вбачається з матеріалів справи орган опіки та піклування хоча формально і був залучений до участі в розгляді справи судом, проте не був повідомлений про час та місце проведення судового засідання, висновок суду щодо предмету розгляду не надавав.

Так само судом в порушення вимог ч. 1 ст. 161 СК України під час прийняття визнання позову не було прийнято до уваги (а фактично не з`ясовано) ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Звертаючись до суду із позовом про визначення місця проживання дитини із батьком, позивач ОСОБА_1 посилався на те, що відповідачка ОСОБА_2 то забирає терміново сина, то термінове пише, щоб він його забрав, декілька разів ображала сина, оскільки син плакав, декілька разів говорила, що син її «задовбав», що він не слухняний та дуже капризний.

Разом з тим, до позовної заяви позивачем не надано жодних доказів на підтвердження викладених вище обставин. В матеріалах справи також відсутні докази наявності будь - якого житла в позивача, немає акту огляду умов проживання позивача.

Окрім того, поза увагою суду залишилось те, що згідно зі ст. 163 СК України суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Проте, оскільки суд формально підійшов до розгляду справи, то інтереси дитини залишились поза межами судового дослідження, хоча згідно зі ст. 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Таким чином, в порушення вимог ст. 170 СК України, судом не було встановлено жодної обставини, що має наслідком застосування такого крайнього заходу впливу на осіб, які неналежним чином виконують батьківські обов`язки, як відібрання дитини. Зокрема, судом не було встановлено ні факту ухилення відповідачкою від обов`язку виховувати дитину, ні факту жорстокого поводження відповідачки з дитиною, ні будь-яких інших фактів, які б свідчили про те, що залишення дитини у з матір`ю є небезпечним для життя, здоров`я і морального виховання малолітнього.

Тобто, в основу оскаржуваного рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області не було покладено жодної підстави для відібрання дитини у матері без позбавлення батьківських прав, передбаченої законодавством: оскаржуване рішення ґрунтується виключно на заяві представника ОСОБА_2 про визнання позовних вимог.

Проте, як встановлено судом в ході апеляційного перегляду справи, ОСОБА_2 не надавала повноважень жодній особі на участь у розгляді даної справи та відповідно не мала наміру визнавати позовні вимоги, оскільки з моменту фактичного припинення шлюбних відносин син безперервно проживає разом із нею, що підтверджується Актом начальника дільниці №4 Комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс "ФОНТАНСЬКИЙ".

3 огляду на вищевикладені фактичні обставини справи, апеляційний суд дійшов висновку, що підстави для відібрання дитини від матері, передбачені статтями 162, 170 СК України відсутні, а тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відібрання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у матері ОСОБА_2 без позбавлення її батьківських прав та визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 разом з батьком ОСОБА_1 за місцем проживання батьканеобхідно відмовити.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , є доведеними, а тому вона підлягає задоволенню.

Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно п. 2, 3, 4 ч.1, ч. 2 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Щодо судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги сплатила судовий збір у розмірі 3633,60 грн. (Том ІІ: а.с. 98).

З урахуванням того, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду, в частині його оскарження скасуванню, з відмовою у задоволені позовних вимог, тому колегія суддів дійшла до висновку про те, що з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 слід стягнути судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 3633,60 грн.

Керуючись ст.ст. 141, 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 березня 2023 року в частині позовних вимог про відібрання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у матері ОСОБА_2 без позбавлення її батьківських прав та визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 разом з батьком ОСОБА_1 за місцем проживання батька - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 ) судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 3633 (три тисячі шістсот тридцять три) гривень, 60 (шістдесят) копійок.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 30.12.2024

Головуючий

Судді: