Постанова

від 23.12.2024 по справі 607/15142/20

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/15142/20Головуючий у 1-й інстанції Позняк В.М. Провадження № 22-ц/817/951/24 Доповідач - Гірський Б.О.Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 грудня 2024 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Гірського Б.О.

суддів - Костіва О.З., Храпак Н.М.

за участю секретаря - Панькевич Т.І.,

представників сторін

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 607/15142/20 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 від імені якої діє адвокат Осадчук Стефанія Стефаніва на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 серпня 2024 року (ухвалене суддею Позняком В.М., повний текст рішення складено 09 серпня 2024 року) за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації "Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви" про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, -

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2020 року Релігійна організація «Спасо-Преобаженський монастир Української Греко-Католицької Церкви» (далі - РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування приміщенням.

В листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася в суд із зустрічним позовом (в подальшому предмет позову змінювався) до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 посилалася на те, що прийшла до монастиря 20.09.1995 року. Постриг у рясу отримала 07.04.2004 року, а постриг у Малу схиму - 19.12.2005 року.

Вказувала на те, що у монашому стані перебувала понад 25 років.

Зазначала, що з 22.02.2006 року як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці зареєстрована разом з іншими членами цього чернечого інституту за адресою АДРЕСА_1 , а тому вважала, що набула права користування цим житлом.

Стверджувала, що в її користуванні перебувала кімната, площею 11,4 кв.м., позначена в інвентарній справі під літерою «А» номер 2-32, розташована на ІІ поверсі за адресою: АДРЕСА_1 . У вказаному житлі залишилися її особисті і побутові речі.

Зазначала, що 05.05.2017 року вона разом із монашою спільнотою сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці вимушено тимчасово залишила вказане житло через постійні конфлікти з ОСОБА_2 і незаконні дії владики ОСОБА_3 .

Вказувала на те, що з 01.02.2018 року та протягом всього часу вона разом із сестрами монашої спільноти намагалися повернутися у вказане житло, однак через заміну замків вільно повернутися не змогли.

28.08.2020 року вона разом із сестрами вчергове не були допущені на територію монастиря.

Відтак просила зобов`язати відповідача усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 11,4 кв.м., позначене в інвентарній справі під літерою «А» номер 2-32, розташоване на ІІ поверсі, за адресою: АДРЕСА_1 шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення в будинку АДРЕСА_1 та передачі дублікату ключів від воріт, вхідних дверей та вказаної кімнати.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 17 жовтня 2023 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» до ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 серпня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення - відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 від імені якої діє адвокат Осадчук С.С. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Вважає, що дане рішення суду постановлено з порушенням чинного законодавства, без врахування фактичних обставин справи та доказів, які їх підтверджують чи заперечують.

Вказує на помилковість висновку суду першої інстанції про те, що право користування спірним приміщенням пов`язано виключно з перебуванням позивачки в монашому стані монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці.

Зазначає, що судом не було враховано, що ОСОБА_1 користувалася нерухомим майном з метою проживання за адресою АДРЕСА_1 з 07 липня 1997 року, тобто задовго до виникнення права власності у релігійної організації монастир св. Теодора Студита, яке було зареєстроване 14.09.1999 року.

Вважає, що набуття у власність юридичною особою - релігійною організацією монастир св. Теодора Студита будівель по АДРЕСА_1 не припинило подальшого права користування приміщенням фізичною особою ОСОБА_1 та не встановило жодних обмежень чи нових обов`язків.

Зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо згоди відповідача - власника нерухомого майна по АДРЕСА_1 розмістити за вказаною адресою монашу спільноту, в тому числі монастир.

Звертає увагу на те, що 22.02.2006 року відбулась реєстрація місця проживання ОСОБА_1 , як фізичної особи, а не як монахині, оскільки при реєстрації не було вказано щодо її встановлення на певний строк чи з якимось примітками.

Посилається на відсутність будь-яких доказів як церковної, так і світської влади монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці, які б дозволяли зробити висновок про правомірне існування такого суб`єкта з усіма правовими наслідками, в тому числі для ОСОБА_1 ..

Вважає, що після 04.12.2021 року чинність декрету від 04.06.2020 року втрачена, оскільки Святоблаговіщенську монашу спільноту було засновано на півтора року, тому безпідставним є оперування поняттям монаша спільнота.

Вказує, що в рішенні суду зазначено невідповідність у свідченнях ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_1 вселилась в приміщення разом з нею, оскільки в них згадується невстановлена особа Зофія, без пояснень причетності до обставин, що стосуються позивачки, тому вважає, що йдеться про якусь іншу справу, а не про дану справу.

Вважає, безпідставним твердження суду першої інстанції про те, що свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_4 пред`являли аналогічні позови про вселення, оскільки таких позовів вони не пред`являли.

Вказує на те, що судом не встановлено обставин, пов`язаних з наміром власника використовувати для власних потреб майно, стосовно якого виник спір.

Від представника РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» - адвоката Ходюк К.М. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона просить відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а апеляційну скаргу безпідставною.

Зазначає, що позивач не надала належних та допустимих доказів наявності у неї речового права на користування спірним приміщенням - келією в монастирі.

Звертає увагу на те, що реєстрація особи за певною адресою сама по собі не є підтвердженням її права на користування житлом, оскільки таке право виникає та може бути підтверджене на інших підставах, таких як право власності, сімейні відносини, оренда та ін.

Зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази набуття позивачкою відповідно до норм законодавства самостійного права на користування келією монастиря, оскільки між позивачем та відповідачем не укладалось договору про порядок користування згаданою келією, що свідчить про відсутність у позивачки права на користування цим приміщенням.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Осадчук С.С. апеляційну скаргу в її межах підтримала, посилаючись на доводи викладені в ній.

Представник відповідача РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» - адвокат Ходюк К.М. проти доводів апеляційної скарги заперечила, з мотивів викладених у відзиві.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

За ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає в повній мірі.

Судом встановлено наступні обставини справи.

Рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08.07.1999 № 133 передано безоплатно монастирю св. Теодора Студита нерухоме майно згідно додатком за адресою: АДРЕСА_1 , для культових потреб монастиря.

Згідно акта передачі комунального майна від 29.07.1999 за адресою: АДРЕСА_1 , Великобірківський сільський голова передав, а Ієромонах о. ОСОБА_44 від імені монастиря св. Теодора Студита прийняв будинки № 1 , № 2 , № 3 , № 4 , допоміжні споруди, земельну ділянку площею 0, 51 га та інженерні комунікації.

Згідно свідоцтва про право власності на будівлі від 14.09.1999 об`єкт в АДРЕСА_1 належить монастирю св. Теодора Студита на праві колективної власності та складається з чотирьох будівель.

Тернопільським районним БТІ 15.07.2005 року виготовлено інвентарну справу на будівлі і споруди монастиря Введення в храм Пресвятої Богородиці по АДРЕСА_1. Культова споруда монастиря складається з будівлі, позначеної літерою «А», трапезної (позначена літерою «Б»), швейної майстерні (позначена літерою «З»), пожводойми (позначена літерою «К»), огорожі та відмостки. Також до даної будівлі входять нежитлові приміщення: каплиця, святилище, захристіє, паламарська, келії та побутові: ванна, санвузол, коридори, посудомийна, вбиральні, душові. Вказаний об`єкт є єдиним цілісним комплексом культової споруди монастиря, який призначений для проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, передбачених внутрішніми постановами УГКЦ та місцевими традиціями.

РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» (первинна назва «Монастир св. Теодора Студита» код ЄДРПОУ 24620256) набула статус юридичної особи відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» 27.03.1995 - з моменту реєстрації Статуту Міністерством України у справах національностей, міграції та культів. Засновник - релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви», відомості про юридичну особу включено 15.05.2007.

Відповідно до Статуту релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», який прийнято рішенням загальної ради Монастиря Святого Теодора Студита 19.06.2017, зареєстрований в Міністерстві культури, наказ № 835 від 31.08.2017, (далі - Монастир) (попередня назва - монастир Святого Теодора Студита) є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно правил східного членства.

Монастир входить до ієрархічної структури релігійного об`єднання Української Греко-Католицької Церкви, яка перебуває в єдності з Римським апостольським престолом (п.1.5, 1.8 статуту).

Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» є автономним монастирем свого права і підпорядковується Тернопільсько-Зборівському архієпископу і митрополиту УГКЦ згідно кодексу канонів Східних Церков (п.1.9 статуту).

Монастир, як юридична особа, користується правами та несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього статуту: володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов`язки, виступати стороною в суді, господарському та третейських судах має право вчиняти будь-які правочини, укладати договори, що не суперечать чинному законодавству, а також цьому статуту (пункт 1.13 статуту).

Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою) (п.2.2 статуту).

11.10.2017 проведено державну реєстрацію змін до установчих документів, згідно якої відбулася зміна найменування позивача з «Монастир св. Теодора Студита» на Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви».

Грамотою Єпископа Тернопільського УГКЦ ОСОБА_6 від 14.06.1999 засновано монашу жіночу спільноту Введення в Храм Пресвятої Богородиці з осідком у смт. Великі Бірки Тернопільської Єпархії, яку поручено духовній та матеріальній опіці її засновника Ієромонаха ОСОБА_44 , Ігумена монастиря св. Теодора Студійського у с. Колодіївка.

Згідно будинкової книги будинку АДРЕСА_1 , місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано у вказаному будинку з 22.02.2006 року.

Декретом від 27.04.2017 №ВА 17/162 Верховний Архієпископ Києво-Галицький Української Греко-Католицької Церкви Святослав постановив закрити Монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт. Великих Бірках Тернопільського району, та всі залежні монастирі. Декрет виданий з огляду на систематичні порушення монашої дисципліни монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального єпископа та Верховного Архиєпископа УГКЦ, а також діям поодиноких членів що створило суперечливий Богопосвяченому життю стан, а мирянам завдало значних фізичних, психічних і духовних наслідків.

05.05.2017 року ОСОБА_1 разом з іншими сестрами монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці залишила вказане житло у монастирі, забравши при цьому особисті речі.

Згідно протоколу ОСОБА_10 мон. ОСОБА_10 від 06.05.2017 повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ 09.05.2017 про те, що 05.05.2017 сестри, в тому числі ОСОБА_1 , особисто взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.

Листом від 09.05.2017 ОСОБА_10 мон. ОСОБА_10 повідомила архієпископу і митрополиту Тернопільсько-Зборівському ОСОБА_45 про ситуацію, яка склалася в монастирі Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Повідомила, що монахині, серед яких ОСОБА_1 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтували проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували нею і багато речей робили по власній волі. Це створювали у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені. 05.05.2017 без жодного дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на жодну духовну віднову чи реабілітацію.

ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), разом з іншими підписантами зверталася до синоду Єпископів УГКЦ, реколекційний центр Львівської Архиєпархії УГКЦ листом від 04.09.2017 №6/2017, в яких висловлювали незгоду з діями ОСОБА_3 , якими він іменував ігуменю с. ОСОБА_10 ( ОСОБА_10 ), через те, що цьому не передував вибір.

Також 12.10.2017 ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) разом з іншими підписантами зверталася з листом до владики ОСОБА_17 протосинкела Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії, в якому повідомляли, що вони не бажали жити у постійному виясненні відносин з незаконно призначеною ігуменею, коли при кожній нагоді їх звинувачується в непослусі, скаржилися на великий психологічний тиск в монастирі, відношення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.

З часу залишення монастиря, 05.05.2017, ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , не проживає.

Декретом від 04.06.2020 №165/2020 архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівського ОСОБА_18 повідомив про заснування Святоблаговіщенської монашої спільноти в с. Великі Бірки.

28.08.2020 ОСОБА_1 та інші особи, що залишили монастир 05.05.2017, приїхали до будинку монастиря, намагалися відкрити браму своїм ключем та виявили, що замки змінені. ОСОБА_10 їх не впустила, у зв`язку з чим вони зверталися у поліцію. У відповідь листом ТВП ГУНП в Тернопільській області від 24.09.2020 заявникам рекомендовано звернутися до суду.

Відповідно до акту опитування від 04.09.2020, комісія Великобірківської сільської ради провела обстеження житла за адресою: АДРЕСА_1 , в якому перебувала на реєстраційному обліку серед інших ОСОБА_1 , проте впродовж останніх трьох років за місцем своєї реєстрації не проживає, що підтвердили свідки.

Судом першої інстанції досліджувався відеозапис наданий позивачем за первісним позовом, на якому зафіксовано події 05.05.2017 та відеозапис наданий представником відповідача-позивача на якому зафіксовано події 28.08.2020.

Листом від 20.08.2020 №240/2020 Архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський ОСОБА_18 надав канонічне попередження монахині ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) на один місяць, в якому повідомив, що якщо вона не змінить поведінки, то буде звільнена з монашого стану.

Декретом про звільнення з монашого стану від 22.10.2020 №462/2020, архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівського ОСОБА_18 постановив монахиню ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають.

Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_22 показав, що він працював головою Великобірківської селищної ради. За його каденції, селищна рада вирішила в 1997 року передати в оренду, а потім у власність приміщення по АДРЕСА_1 у відповідь на звернення ігумена ОСОБА_23 . За час проживання сестри покращили майно, працювали своїми руками та самі створили його в тому вигляді, в якому він є зараз. Він був свідком того, що сестри намагалися зайти до монастиря, але їх не впустили.

Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_24 показав, що він був свідком, як 28.08.2020 ОСОБА_1 з іншими сестрами намагалася повернутися в монастир. Однак їх не впустили.

Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_26 показала, що знає ОСОБА_1 з 2006 року. Коли призначили нового керівника почалися непорозуміння, змушували покинути приміщення Монастиря . З 2017 році із ОСОБА_1 не бачилася, спілкувалася по телефону. Знає, що вона не має де жити та бажає повернутися в монастир.

Допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_5 показала, що вона знайома з ОСОБА_1 з 1997 року, коли вона прийшла жити у монастир. З приходом нового керівництва помінялася атмосфера в монастирі, почалися переслідування, слідкування, підслуховування, запропонували перейти в інші спільноти. Деякі сестри тимчасово залишили монастир. Пробувли повернутися, але не могли.

Допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_4 показала, що ОСОБА_1 вселилася в приміщення монастиря разом з нею, не маючи статусу та була на той час світською особою. Її поселили безстроково. Згодом була змушена залишити Монастир . Так, в 2016 році їм примусово призначили нового настоятеля. Було обмеження в харчуванні, тиск, залякування. Вони тимчасово залишили монастир та звернулися до Вищої Церковної влади з метою вирішення конфліктної ситуації. Вона дбала про будинок за весь час проживання. ОСОБА_1 хоче повернутися та робила такі спроби в 2018, 2019, 2020 році, однак їй не дали такої можливості.

Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_32 показав, що він є підприємцем, допомагає спільноті монастиря, фінансово, транспортом, тощо. Разом із братом 28.08.2020 року був свідком того, що ОСОБА_1 разом з іншими монахинями намагалася потрапити на територію монастиря, однак з того боку підійшла людина і сказала, що не може пустити їх на територію і скрилася. Вони довго перебували там, приїхала поліція.

Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_33 показав, що він був свідком, як сестри, в тому числі і ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 намагалися потрапити до монастиря, але не могли.

Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_34 показав, що він є керівником підприємства та допомагає сестрам монахиням монастиря. ОСОБА_1 деякий час навіть проживала в нього, оскільки не могла з певних причин проживати в монастирі. Він забирав з монастиря речі.

Допитаний в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_35 показав, що він є священнослужителем в селищі Великі Бірки Тернопільського району. Він був свідком того, що в 05 травня 2017 року сестри монастиря спокійно забрали всі свої речі, які хотіли, та поїхали. За ними приїхали автомобілі, в які вони грузили свої речі. Він знімав процес на камеру. Вони не погодилися із наказом церкви щодо об`явлення.

Допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_36 показала, що вона на даний час є монахинею, проживає в селищі Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області. ОСОБА_1 проживала з ними в монастирі в смт. Великі Бірки, Тернопільського району. З приводу подій, які відбувалися в Монастирі було прийнято рішення вищої церковної влади. Деякі сестри з ним не погодилися, прийняли позицію ОСОБА_23 і покинули монастир. Це було 05 травня 2017 року, коли вони забрали свої речі, дивани, меблі, світильники. Були великі машини, вантажівки. В 2017 році змінили замки. 28 серпня 2020 року вони приїхали великою кількістю та хотіли захопити монастир. Вона їх не впустила, тому що вони чужі люди.

Допитана в суді першої інстанції як свідок ОСОБА_37 показала, що вона на даний час є монахинею, проживає в селищі Великі Бірки Тернопільського району Тернопільської області. Знає, що сестра ОСОБА_1 не погодилася із рішенням Церковної влади і покинула приміщення монастиря добровільно. Знає, що в 2020 році була спроба цими сестрами захопити монастир. Вони поміняли замки у вхідних дверях.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у ОСОБА_1 припинився сервітут на проживання в спірному приміщенні монастирської келії, оскільки припинилися обставини, які були підставою для її вселення - ліквідація монастиря та звільнення її з монашого стану.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

За змістом статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно із статтями 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.ч.1-2 ст. 321 ЦК України).

За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Право власності релігійних організацій охороняється законом (стаття 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Водночас статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово ( частина перша статті 29 ЦК України).

За статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Так, суд першої інстанції вірно констатував, що між сторонами виник спір з приводу права користування спірним приміщенням (келією), яка розташована в будівлі, що належить на праві власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що що спірне приміщення є житлом, оскільки містить інфраструктуру для постійного проживання, про це свідчить і факт реєстрації місця проживання в ньому, зокрема позивачки ОСОБА_1 .

Вказаний висновок суду першої інстанції кореспондується із правовою позицію Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 12.06.2023 в справі № 607/15144/20.

Водночас у вищезгаданій постанові Верховним Судом зроблено висновок, що келія - це спеціальна кімната, чи будинок, у якому мешкають ченці в монастирі. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Термін «житло» в тлумаченні ЄСПЛ означає насамперед місце, де особа є «вдома». Наголос робиться на аспекті важливості об`єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкта, приміром, його відповідності певним вимогам.

ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства, та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.

Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем (рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, пункт 141, від 17.10.2013).

Отже, з урахуванням наведеної практики ЄСПЛ у розумінні статті 8 Конвенції келія в монастирі вважається житлом для особи, яка на відповідних підставах канонічного права є членом монашої спільноти та використовує приміщення келії як для свого проживання, так і для культових потреб.

Такий висновок цілком узгоджується з пунктом 2.2. Статуту Монастиря, за яким монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 вселилась у спірне приміщення монастиря, як фізична особа для постійного проживання, і набула право користування цим житлом незалежно від набуття монашого стану, колегія суддів оцінює критично, оскільки в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження таких обставин вселення, а обставина набуття ОСОБА_1 постійного місця проживання разом з іншими членами цього чернечого інституту за адресою АДРЕСА_1 саме як монахинею монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці для ведення чернечого життя, у відповідності до канону 913, підтверджується дослідженими судом першої інстанції доказами та самою позивачкою, що вбачається із змісту поданої нею позовної заяви.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

За змістом статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Законом не заборонена діяльність релігійних спільнот/церковних монастирів, що діють без статусу юридичної особи.

Більше того, відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, свобода релігії та переконань, яка реалізується індивідуально або спільно з іншими, у публічний або приватний спосіб, не може вимагати обов`язкової попередньої реєстрації або інших подібних процедур, оскільки вона належить людям і громадам як носіям прав та не залежить від наявності чи відсутності офіційного дозволу (державної реєстрації) (пп. 128-130 рішення ЄСПЛ від 13.12.2001 у справі «Церква Бессарабської митрополії та інші проти Молдови», п.26 рішення ЄСПЛ від 12.05.2009 в справі «Масаєв проти Молдови»).

Право колективного («разом з іншими») сповідання релігії може реалізовуватися як у рамках спільноти/церковного монастиря, що не має статусу юридичної особи відповідно до ЦК України, так і в рамках релігійної організації - монастиря (як юридичної особи), що діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.

З огляду на зазначене, з урахуванням встановлених фактичних обставин даної справи, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, які зводяться до того, що церковна влада не засновувала і навіть не мала наміру засновувати ні канонічно, ні в цивільному-правовому розумінні монастир Введення в храм Пресвятої Богородиці, оскільки вони є необґрунтованими.

Суд першої інстанції вірно встановив, що ОСОБА_1 була зареєстрована та проживала у спірному приміщенні келії монастиря з 22.02.2006, як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці.

Крім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що реєстрація особи за певною адресою сама по собі не є підтвердженням її права на користування житлом, оскільки таке право виникає та може бути підтверджене на інших підставах, таких як право власності, сімейні відносини, оренда та ін.

Доказів на підтвердження обставини виникнення в ОСОБА_38 права користування спірним приміщенням, не пов`язаного з її перебуванням в монашому стані монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці, матеріали справи не містять та стороною позивача таких доказів не надано.

Таким чином, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що виникнення в ОСОБА_1 права користування спірним приміщенням келії пов`язано виключно з її перебуванням в монашому стані монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401 - 406 ЦК України.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України).

Питання припинення сервітуту врегульовано статтею 406 ЦК України.

Згідно із пунктом 4 частини першої вказаної статті сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 набула право користування спірним приміщенням келії на правах особистого строкового сервітуту, обумовленого метою його функціонування та перебуванням у монашому стані монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці.

Крім цього, сторони не заперечують, що 05.05.2017 року ОСОБА_1 разом з частиною монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці залишила вказане житло у монастирі, забравши при цьому особисті речі.

Причиною залишення монастиря було небажання ОСОБА_1 та інших сестер жити у постійних конфліктах із незаконно призначеною, на їхню думку, ігуменею ОСОБА_10 ( ОСОБА_10 ) та в зв`язку із незаконними діями владики ОСОБА_3 .

Вказані обставини підтверджуються змістом відзиву ОСОБА_1 на первинний позов РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ» та змістом її зустрічного позову.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що вищезазначені обставини не є об`єктивними та істотними перешкодами для проживання в монастирі, а отже, не є поважними причинами залишення монастиря позивачкою.

Жодних достатніх та допустимих доказів того, що залишення ОСОБА_1 місця свого проживання було викликано наявністю певних перешкод, що об`єктивно унеможливлювали її подальше проживання в спірному приміщенні, матеріали справи не містять.

Більше того, судом першої інстанції було встановлено, що добровільність залишення монастиря сестрами та причини цього (незгода з рішенням вищої церковної влади щодо об`явлення) була підтверджена в суді свідками ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 .

Відтак суд першої інстанції вірно встановив, що 05.05.2017 ОСОБА_1 , діючи з власної волі, добровільно та свідомо, без жодних поважних причин та за відсутності об`єктивних перешкод в користуванні приміщенням залишила місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Також суд першої інстанції слушно звернув увагу на те, що 28.08.2020 ОСОБА_1 в числі 15 сестер, що належали до монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, прибули за місцем проживання та реєстрації, однак не були допущені на територію монастиря, у зв`язку з чим зверталися до місцевого органу поліції, оскільки вказаний факт підтверджується заявою на ім`я начальника Тернопільського РВП ГУНП в Тернопільській області від 28.08.2020 та листом ТВП ГУНП в Тернопільській області від 24.09.2020 заявникам.

Водночас місцевий суд прийшов також до правильного висновку про відсутність у справі належних та допустимих доказів на підтвердження намагань позивачки повернутися до місця постійного проживання у період з 01.02.2018 до 28.08.2020.

Так, в суді першої інстанції свідки ОСОБА_43 , ОСОБА_22 , ОСОБА_24 підтвердили лише події 28.08.2020, очевидцями яких були.

Разом з тим, свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_4 зазначали про те, що зокрема ОСОБА_1 здійснювались спроби повернутися до монастиря впродовж 2018-2019 років.

Колегія суддів вважає, що вищезгадані покази свідків не можуть бути достатніми доказами на підтвердження спроби повернення монахинь до монастиря впродовж 2018-2019 років, оскільки ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були в числі монахинь, які покинули монастир та в яких виник конфлікт із керівництвом релігійної спільноти, відтак їхні покази не можуть беззаперечно підтверджувати дану обставину.

Безпідставне зазначення судом першої інстанції про те, що " ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , звертались із аналогічними позовами", на що звертає увагу представник позивача в апеляційній скарзі, не впливає на обґрунтованість зроблених судом першої інстанції висновків.

З огляду на зазначене, суд першої інстанції вірно встановив, що в період з 05.05.2017 по 28.08.2020 ОСОБА_1 не вчиняла дій щодо повернення до свого місця проживання та реєстрації в АДРЕСА_1 , тобто, не виявляла інтересу до цього житла, а тому правильно вважав, що покинувши монастир 05.05.2017, ОСОБА_1 проживає понад 7 років в іншому житлі, адресу якого не повідомила суду.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 22.10.2020 року року було звільнено з монашого стану, а монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, членом якого вона була, був канонічно скасований 27.04.2017 року.

Разом з тим, з 04.06.2020 року у вказаній монастирській будівлі за згодою власника мешкає новоутворена чернеча інституція - Свято-Благовіщенська монаша спільнота, до якої ОСОБА_1 не належить.

Більше того, саме за заявою РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ», як власника будівлі монастиря, ОСОБА_1 було знято з реєстрації місця її проживання в АДРЕСА_1 , що підтверджено довідкою виконкому Великобірківської селищної ради № 1033 від 14.12.2023.

З огляду на зазначене, суд першої інстанції правильно виснував про те, що в ОСОБА_1 припинився сервітут на проживання в спірному приміщенні монастирської келії, оскільки припинилися обставини, які були підставою для її вселення, а саме: було ліквідовано монастир та ОСОБА_1 було звільнено з монашого стану.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, порушень норм матеріального чи процесуального права судом першої інстанції не допущено. Підстави для скасування рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги в апеляційного суду відсутні.

Щодо судових витрат.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що за результатами апеляційного перегляду справи, результат вирішення справи залишився незмінним, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 серпня 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Повний текст постанови складено 02 січня 2025 року.

Головуючий Гірський Б.О.

Судді: Костів О.З.

Храпак Н.М.