Ухвала

від 23.12.2024 по справі 637/922/17

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 637/922/17 Номер провадження 11-кп/814/1556/24Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1 Доповідач ап. інст. ОСОБА_2

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2024 року м. Полтава

Колегія суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ Полтавського апеляційного суду у складі:

головуючого суддіОСОБА_2 суддів: за участю: секретаря судового засідання прокурора захисників законного представника обвинуваченого ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 адвокатів ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ОСОБА_9

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 07 серпня 2017 року за №12017220450000213, за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_10 та його захисника ОСОБА_8 із доповненнями на вирок Шевченківського районного суду Харківської області від 07 грудня 2018 року,

в с т а н о в и л а:

Цим вироком

ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та котрий проживав за адресою: АДРЕСА_1 , не судимого,

визнано винуватим і засуджено за ч.2 ст.296 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст.ст.75, 104 КК України звільнено ОСОБА_10 від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік та покладено на нього обов`язки, передбачені ст.76 КК України.

За вироком суду ОСОБА_10 визнано винуватим і засуджено за те, що він у неповнолітньому віці 29 грудня 2016 року приблизно о 01 годині 50 хвилин, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння в громадському місці - біля пішохідного переходу через залізничну колію по вул. Ширяєва в сел. Шевченкове Шевченківського р-ну Харківської області, діючи з єдиним умислом у групі з ОСОБА_11 , бажаючи показати свою зневагу до існуючих правил поведінки в суспільстві, самоствердитись за рахунок приниження інших осіб, протиставити себе іншим громадянам та суспільству, грубо порушуючи громадський порядок із мотивів явної неповаги до суспільства та з особливою зухвалістю, підбіг до ОСОБА_12 , якому ОСОБА_11 безпричинно наніс удар кулаком у праву частину обличчя, від чого ОСОБА_12 упав на землю, а ОСОБА_10 у цей час, закриваючи шарфом своє обличчя, став у бойову стійку і намагався завдати удар ногою ОСОБА_12 , який лежав на землі.

Продовжуючи свої хуліганські дії, не реагуючи на вимогу присутніх ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 та ОСОБА_16 припинити протиправні дії, ОСОБА_11 , діючи з особливою зухвалістю, грубо порушуючи громадський порядок, безпричинно наніс один удар кулаком правої руки в обличчя ОСОБА_16 . У свою чергу, ОСОБА_10 продовжував стояти поруч у бойовій стійці, забезпечуючи досягнення ОСОБА_11 їх спільного умислу на грубе порушення громадського порядку та заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_16 .

Унаслідок протиправних дій ОСОБА_11 та ОСОБА_10 було заподіяно ОСОБА_12 , ОСОБА_16 фізичну біль і легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, а саме: ОСОБА_12 - закриту черепно-мозкову травму зі струсом головного мозку, синці на правій щоці та забійну рану слизової оболонки правої щоки з ущільненням м`яких тканин; ОСОБА_16 - забійні рани верхньої та нижньої губ по внутрішній поверхні.

У цьому кримінальному провадженні також були ухвалені такі судові рішення.

16 січня 2020 року Харківським апеляційним судом апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_10 і його захисника ОСОБА_8 задоволено частково, вирок Шевченківського районного суду Харківської області від 07 грудня 2018 року щодо ОСОБА_10 змінено, виключено з мотивувальної частини цього судового рішення посилання суду на зміст протоколу одночасного допиту осіб від 27 червня 2017 року за участю ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , визнавши його недопустимим доказом, в іншій частині вирок залишено без зміни.

03 вересня 2020 року Верховним Судом касаційну скаргу захисників ОСОБА_7 та ОСОБА_8 задоволено частково, ухвалу Харківського апеляційного суду від 16 січня 2020 року щодо ОСОБА_10 скасовано та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Касаційний суд дійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції не надав мотивованих відповідей на доводи апеляційних скарг сторони захисту про порушення презумпції невинуватості, права на захист неповнолітнього ОСОБА_10 при затриманні й медичному огляді, дійшовши передчасного висновку щодо законності оскаржуваного вироку.

04 липня 2023 року Полтавським апеляційним судом апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_10 і його захисника ОСОБА_8 задоволено частково, визнано недопустимими доказами висновок медичного огляду на стан сп`яніння від 29 грудня 2016 року та протокол одночасного допиту від 27 червня 2017 року, виключено із мотивувальної частини оскаржуваного вироку посилання на них як на докази та на мотивувальну частину вироку Шевченківського районного суду Харківської області від 04 грудня 2017 року щодо ОСОБА_11 . Вирок Шевченківського районного суду Харківської області від 07 грудня 2018 року щодо ОСОБА_10 скасовано, а провадження у справі закрито на підставі п.5 ч.1 ст.284 КПК України у зв`язку зі смертю обвинуваченого.

11 квітня 2024 року Верховним Судом касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 задоволено частково, ухвалу Полтавського апеляційного суду від 04 липня 2023 року щодо ОСОБА_10 скасовано та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Ухвалене рішення суд касаційної інстанції мотивував тим, що апеляційний суд не виконав вказівки, викладені в постанові Верховного Суду від 03 вересня 2020 року, та належним чином не перевірив доводи апеляційних скарг сторони захисту, надавши відповідь на частину з них.

В апеляційних скаргах обвинуваченого ОСОБА_10 та його захисника ОСОБА_8 (із доповненнями) порушується питання про скасування вироку Шевченківського районного суду Харківської області від 07 грудня 2018 року та закриття кримінального провадження у зв`язку з відсутністю в діянні ОСОБА_10 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК України. Такі вимоги стороною захисту мотивовано тим, що суд першої інстанції не врахував те, що: обвинувачений не вчиняв інкримінований йому злочин, а в ніч із 28 на 29 грудня 2016 року намагався припинити конфлікт між групою осіб, проте, отримавши удар в голову, залишив місце події та пішов до своїх друзів; свідок ОСОБА_15 у своїх показаннях повідомила, що не бачила, щоб ОСОБА_10 бив потерпілих; кримінальне провадження щодо ОСОБА_10 незаконно на стадії досудового слідства виділено в окреме провадження, чим порушено його право на повний і всебічний розгляд справи, так як він не був присутній у ході судового розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_11 ; під час досудового розслідування ОСОБА_10 спочатку мав статус свідка, в цьому статусі він надавав показання, в тому числі під час одночасного допиту від 27 червня 2017 року, при цьому, повідомлення про підозру йому було вручено більше ніж через 7 місяців із моменту початку досудового розслідування, та в подальшому надані ним як свідком показання покладено в основу пред`явленої йому підозри у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК України.

Також у доповненнях до апеляційної скарги захисник ОСОБА_8 окрім наведених вище доводів, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, заявлені вимоги обгрунтовує тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам по справі та не врахував те, що: місце інкримінованого обвинуваченому кримінального правопорушення не є громадським; до 29 грудня 2017 року ОСОБА_10 та ОСОБА_11 не були знайомі; під час досудового розслідування ОСОБА_10 допитувався як свідок і право відмовитись від дачі показань, не відповідати на питання йому не роз`яснювалось; потерпілі ОСОБА_12 та ОСОБА_16 , свідки ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 29 грудня 2016 року тривалий час вживали спиртні напої; в кримінальному провадженні є відсутніми докази нанесення обвинуваченим тілесних ушкоджень потерпілим, у тому числі потерпілий ОСОБА_16 під час слідчого експерименту не вказував на заподіяння йому ударів ОСОБА_10 ; затримання, позбавлення права вільно пересуватись, доставка до Шевченківського ВП ГУНП у Харківській області та проведення освідування ОСОБА_10 без попередження про це батьків, складання відповідних матеріалів були незаконними, медичний висновок №188 містить незрозумілий запис щодо дати його видачі, не завірений печаткою, наданий без належного огляду обвинуваченого та в закладі охорони здоров`я, де потерпілий ОСОБА_12 на час інкримінованих подій працював завідуючим хірургічного відділення, у зв`язку з чим названий висновок є недопустимим доказом; потерпілі у своїх заявах про вчинення кримінального правопорушення вказували виключно на ОСОБА_11 як на винувату особу, а щодо ОСОБА_10 таких тверджень не наводили. При цьому, захисник ОСОБА_8 посилається на те, що місцевим судом: не встановлено форму співучасті обвинуваченого, обставин, що вказували б, у яких його діях було порушення громадського порядку з особливою зухвалістю, цинізмом, неповагою до суспільства, які мотиви мав обвинувачений діяти в групі з ОСОБА_11 , коли в них виник єдиний умисел; у порушення приписів ст.23 КПК України досліджено протокол одночасного допиту потерпілих ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , свідка ОСОБА_10 та підозрюваного ОСОБА_11 від 27 червня 2017 року; допущено вихід за межі висунутого ОСОБА_10 обвинувачення, оскільки у вироку додатково встановлено, що обвинувачений махав руками й ногами, а за змістом обвинувального акта він лише стояв у бойовій стійці, наведено формулювання обвинувачення, визнане судом доведеним, яке суперечить викладеним в оскаржуваному судовому рішенні висновкам; в порушення принципу презумпції невинуватості надано вироку Шевченківського районного суду Харківської області від 04 грудня 2017 року щодо ОСОБА_11 преюдиціального значення.

У письмовому обґрунтуванні правової позиції по справі захисники ОСОБА_8 і ОСОБА_7 поряд із наведеними вище доводами зазначили, що: докази сторони обвинувачення містять суперечності між собою, прокурором не було доведено належними й допустимими доказами винуватість ОСОБА_10 у вчиненні хуліганства, фактично пред`явлене ОСОБА_10 обвинувачення грунтується на показаннях потерпілих та свідків, які пов`язані між собою родинними та робочими зв`язками; протоколи слідчих експериментів є неналежними та недопустимими доказами, так як перед їх початком понятим не роз`яснювались права та не перевірялись документи, що посвідчують особи останніх, а також, як зазначив понятий ОСОБА_17 , він перебував у стані алкогольного сп`яніння та поліцейські запросили його бути понятим, бо він вже перебував у відділі поліції як особа, яка притягається до адміністративної відповідальності.

У запереченнях прокурор ОСОБА_18 та потерпілий ОСОБА_12 просять апеляційні скарги сторони захисту залишити без задоволення, а оскаржуваний вирок - без зміни, посилаючись на законність та обгрунтованість цього судового рішення.

Колегія суддів Судової палати з розгляду кримінальних справ заслухала суддю-доповідача, думку захисників та законного представника обвинуваченого на підтримку апеляційних скарг, заперечення прокурора проти доводів апеляційних скарг, перевірила матеріали кримінального провадження, провела часткове повторне дослідження доказів, обговорила доводи сторони захисту та дійшла висновку про те, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_2 обвинувачений ОСОБА_10 помер, що підтверджується даними свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (т.3 а.п.26).

Законний представник ОСОБА_10 - ОСОБА_9 (його мати), звернулась із заявою щодо продовження розгляду кримінального провадження в порядку апеляційної процедури з метою реабілітації ОСОБА_10 (т.3 а.п.25).

Зважаючи на викладене вище та положення п.5 ч.1 ст.284 КПК України, кримінальне провадження підлягає апеляційному розгляду по суті за доводами сторони захисту.

Статтею 404 КПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення суду першої інстанції в межах апеляційних скарг.

Згідно зі ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України. Обгрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатнімотиви та підстави його ухвалення.

Доводи сторони захисту про необхідність закриття кримінального провадження з реабілітуючих підстав із посиланням відсутність у діях ОСОБА_10 складу інкримінованого йому кримінального правопорушення, недоведеність його винуватості у пред`яленому обвинуваченні належними й допустимими доказами, позбавлені підстав.

Суд апеляційної інстанції вважає, що, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані під час досудового розслідування й надані прокурором докази, на підставі яких ОСОБА_10 було пред`явлено обвинувачення, надавши доказам оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку, місцевий суд дійшов правильного висновку про вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК України - хуліганства, тобто грубого порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, групою осіб.

Такий висновок підтверджується показаннями потерпілого ОСОБА_12 про те, що 29 грудня 2016 року приблизно о 01 годині 30 хвилин до нього, ОСОБА_16 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_13 підійшли ОСОБА_11 і ОСОБА_10 , які перебували в стані алкогольного сп`яніння та одному з них він ( ОСОБА_12 ) повідомив, щоб вони не заважали відпочивати, після чого останні відійшли. Але через певний час біля переходу через залізничну колію ОСОБА_11 та ОСОБА_10 підбігли до них, ОСОБА_11 заподіяв йому ( ОСОБА_12 ) ззаду сильний удар у голову, від чого він упав на землю, а ОСОБА_10 закрив своє обличчя шарфом, став у бойову стійку, махав руками та наніс йому удар ногою в голінь. ОСОБА_10 продовжував стояти поруч із ОСОБА_11 , забезпечуючи тим самим можливість останньому вдарити ОСОБА_14 у грудну клітину, а потім - ОСОБА_16 в обличчя, і не давав ОСОБА_16 допомогти йому ( ОСОБА_12 ) підвестись. На зауваження ОСОБА_15 і ОСОБА_13 припинити хуліганські дії ОСОБА_11 та ОСОБА_10 не реагували.

Потерпілий ОСОБА_16 підтвердив показання потерпілого ОСОБА_12 у тому, що 29 грудня 2016 року після 01 години 30 хвилин біля переходу через залізничну колію до них підбігли ОСОБА_11 та ОСОБА_10 , затим ОСОБА_11 завдав ОСОБА_12 удар у голову, від якого останній упав, на що він ( ОСОБА_16 ) зробив зауваження ОСОБА_11 , а ОСОБА_10 , перебуваючи поруч, закрив своє обличчя шарфом і встав у бойову стійку. У цей час ОСОБА_11 наніс і йому ( ОСОБА_16 ) удар в обличчя, розбивши губи, ОСОБА_10 вдарив ногою ОСОБА_12 , який лежав на землі. Він кинувся на захист ОСОБА_16 , але ОСОБА_14 встала між ним та ОСОБА_11 , у ході чого ОСОБА_11 ударив її в грудну клітину й вона впала на землю. ОСОБА_10 стояв поруч із ОСОБА_11 , і, погрожуючи, махав руками й ногами. Затим ОСОБА_11 та ОСОБА_10 після криків ОСОБА_13 й ОСОБА_15 відбігли від місця злочину, а він ( ОСОБА_16 ) увесь час слідував за ОСОБА_11 , ОСОБА_10 до моменту їх затримання поліцією.

08 лютого 2017 року потерпілі ОСОБА_12 та ОСОБА_16 у ході слідчих експериментів із залученням статиста продемонстрували спосіб, механізм і локалізацію нанесених їм ударів у голову, що підтверджується протоколами вказаної слідчої з фототаблицями (т.1 а.п.189-194).

Відповідно ж до висновку судово-медичної експертизи №948-ая/17 від 21 лютого 2017 року відтворений потерпілим ОСОБА_12 у ході слідчого експерименту механізм спричинення йому тілесних ушкоджень відповідає об`єктивним судово-медичним даним (т.1 а.п.186-187).

У висновку додаткової судово-медичної експертизи №13-Шв/17 від 13 лютого 2017 року встановлено спроможність і продемонстрованого потерпілим ОСОБА_16 під час слідчого експерименту механізму заподіяння йому тілесних ушкоджень (т.1 а.п.188).

Так, унаслідок спільних хуліганських дій ОСОБА_11 і ОСОБА_10 , які діяли групою осіб, ОСОБА_12 та ОСОБА_16 було заподіяно легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, а саме: ОСОБА_12 - закриту черепно-мозкову травму зі струсом головного мозку, синці на правій щоці та забиту рану слизової оболонки правої щоки з ущільненням м`яких тканин, які утворилися від травматичної дії тупих твердих предметів за механізмом удару-стиснення; ОСОБА_16 - забійні рани верхньої та нижньої губ по внутрішній поверхні, які утворилися від ударної дії тупого твердого предмета, що підтверджується висновками судово-медичних експертиз №7760-ая/16 від 11 січня 2017 року, №12-Шв/17 від 03 лютого 2017 року (т.1 а.п.195-197).

У судовому засіданні місцевого суду експерт ОСОБА_19 підтвердив висновки проведених ним судово-медичних експертиз.

Наведені вище докази за своїм змістом об`єктивно підтверджуються показаннями свідка ОСОБА_15 про те, що 29 грудня 2016 року після 01 години 30 хвилин біля переходу через залізничну колію ОСОБА_11 наніс удар у голову ОСОБА_12 , від якого він упав. Позаду ОСОБА_10 із шарфом на обличчі теж намагався кидатися в бійку, при цьому, махав кулаками. При спробі обороняти ОСОБА_12 ОСОБА_11 штовхнув ОСОБА_14 , після чого вона впала, а ОСОБА_10 підстрибував і намагався вдарити ОСОБА_16 .

Свідок же ОСОБА_20 (дільничний інспектор Шевченківського ВП ГУНП у Харківській області підтвердив те, що 29 грудня 2016 року він на викликом прибував на місце біля залізничного переїзду, де було виявлено групу осіб, зокрема, ОСОБА_11 та ОСОБА_10 . При цьому, потерпілий ОСОБА_12 мав видимі тілесні ушкодження на обличчі.

Викладена вище сукупність доказів узгоджується з показаннями свідка ОСОБА_21 (товариша обвинуваченого) про те, що в ніч із 28 на 29 грудня 2016 року в районі залізничного вокзалу до нього підійшов ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , після чого з`явились поліцейські, свідок ОСОБА_14 , яка вказала на ОСОБА_10 та ОСОБА_11 як на осіб, які спільно вчинили протиправні дії щодо ОСОБА_12 та ОСОБА_16 .

Водночас, як підтвердив свідок ОСОБА_22 (товариш обвинуваченого), у ніч із 28 на 29 грудня 2016 року ОСОБА_10 і ОСОБА_21 випили приблизно по 200 г горілки. При цьому, з показань свідка ОСОБА_21 вбачається, що в цю ніч коли він, ОСОБА_10 , ОСОБА_22 та інша особа стояли біля кафе, в якому не було вільних місць, обвинувачений попрямував від них із повідомленням про те, що йде додому, й лише через певний час він ( ОСОБА_21 ) зустрів у районі залізничного вокзалу ОСОБА_10 уже разом із ОСОБА_23 , які були зупинені поліцейськими.

Тобто, виходячи із наведеної вище хронології та послідовності розвитку подій у співставленні з показаннями свідка ОСОБА_21 , свідок ОСОБА_22 підтвердив вживання обвинуваченим безпосередньо перед вчиненням злочину міцного алкоголю в кількості приблизно 200 г.

Таким чином, зазначені вище докази узгоджуються між собою та підтверджують зміст один одного, через це об`єктивних підстав не довіряти їм немає та місцевий суд правильно поклав їх до доказової бази при ухваленні вироку, що спростовує доводи сторони захисту про суперечність наданих стороною обвинувачення доказів між собою. При цьому, перевіркою матеріалів справи не встановлено підстав обмовити обвинуваченого з боку потерпілих чи свідків, а також обставин, які би ставили під сумнів їх репутацію.

За таких обставин, показання і доводи обвинуваченого про те, що він не вчиняв хуліганських дій, а в ніч із 28 на 29 грудня 2016 року намагався припинити конфлікт між групою осіб, проте, отримавши удар в голову, залишив місце події та пішов до своїх друзів, правильно розцінені судом першої інстанції критично та як спосіб захисту ОСОБА_10 від пред`явленого йому обвинувачення, оскільки повністю спростовуються сукупністю наведених вище показань потерпілих, свідків, експерта, протоколів слідчих експериментів і висновків судово-медичних експертиз. Підстав для визнання недопустимими, недостовірними чи неналежними цих доказів, якими в повному обсязі підтверджується вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК України, не встановлено.

Безпосереднім об`єктом кримінально-правової охорони за ст.296 КК України є громадський порядок, тобто суспільні відносини, що сформовані внаслідок дії правових норм, а також морально-етичних засад, звичаїв, традицій та інших позаюридичних чинників і полягає в дотриманні усталених правил співжиття.

Кримінально каране хуліганство з об`єктивної сторони полягає в посяганні на ці охоронювані законом цінності, що супроводжується особливою зухвалістю або винятковим цинізмом. Таке посягання, як правило, здійснюється у людних чи громадських місцях, зазвичай із ініціативи правопорушника, супроводжується нецензурною лайкою та/або фізичним насильством, пошкодженням майна і призводить до заподіяння моральної та матеріальної шкоди.

Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок. Проявами особливої зухвалості під час цих дій є нахабне поводження, буйство, бешкетування, поєднане з насильством, знищення або пошкодження майна, тривале порушення спокою громадян, зрив масового заходу, тимчасове порушення нормальної діяльності установи, підприємства, організації або громадського транспорту тощо.

Обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони хуліганства є мотив явної неповаги до суспільства. Домінування у свідомості винного такого внутрішнього спонукання і відсутність особистого мотиву посягання на потерпілого є головним критерієм відмежування хуліганства як кримінального правопорушення проти громадського порядку та моральності від кримінальних правопорушень проти особи.

Хоч хуліганські дії нерідко супроводжуються фізичним насильством і заподіянням тілесних ушкоджень, головною їх рушійною силою є бажання не завдати шкоди конкретно визначеному потерпілому, а протиставити себе оточуючим узагалі, показати свою зверхність, виразивши явну зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки. Означені дії не зумовлені особистими мотивами й конкретною метою, а за своїми внутрішніми чинниками фокусуються в напрямку тотального негативізму й ворожого ставлення до суспільства. Протиправні діяння вчиняються за відсутності зовнішнього приводу або з незначного приводу і зазвичай спрямовані на випадкові об`єкти.

У цьому кримінальному провадженні фактичною підставою кваліфікації вчиненого ОСОБА_10 кримінального правопорушення за ч.2 ст.296 КК стали об`єктивні дані (обставини), досліджені в ході судового розгляду.

Так, із аналізу зазначеної вище сукупності доказів установлено: відсутність попередньої особистої неприязні між потерпілими та ОСОБА_10 , ОСОБА_11 (вони до моменту злочину знайомі не були); безпричинність, спільність та із самого початку узгодженість протиправних дій ОСОБА_10 та ОСОБА_11 у присутності значної кількості людей; активну участь у хуліганстві ОСОБА_10 , який разом із ОСОБА_11 наздоганяв потерпілих, під час нанесення їм ОСОБА_11 тілесних ушкоджень стояв у бойовій стійці, закриваючи обличчя шарфом, не дозволяв ОСОБА_16 підвестись, намагався вступити в бійку та, погрожуючи, махав ногами й руками, забезпечував реалізацію їх спільного з ОСОБА_11 умислу на вчинення хуліганства, яке вони вперто не припиняли, не реагуючи на зауваження та дії присутніх на місці злочину осіб (спрямовані на припинення протиправних дій ОСОБА_10 і ОСОБА_11 ); причинний зв`язок між діями ОСОБА_11 , ОСОБА_10 та наслідками, що настали (заподіяння потерпілим фізичного болю й легких тілесних ушкоджень що спричинили короткочасний розлад здоров`я).

Отже, обстановка й обставини події, динаміка їх розвитку, об`єктивні ознаки нахабної протиправної поведінки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 свідчать про особливу зухвалість і мотив явної неповаги до суспільства (очевидний як для самого обвинуваченого, так і для інших осіб) у діях ОСОБА_10 , вчинених спільно в групі з ОСОБА_11 , при грубому порушенні громадського порядку, а тому такі діх ОСОБА_10 містять усі об`єктиві та суб`єктивні ознаки хуліганства й правильно кваліфіковані місцевим судом за ч.2 ст.296 КК України.

З огляду на викладене вище, твердження сторони захисту з посиланням на докази про те, що саме ОСОБА_10 не спричинив потерпілим тілесні ушкодження не спростовують наявність у його діях складу хуліганства.

Також на доводи сторони захисту колегія суддів зауважує, що в цьому випадку хуліганські дії ОСОБА_10 і ОСОБА_11 мали місце біля переходу через залізничну колію в присутності значної кількості людей (як потерпілих, так і свідків), які були потерпілими та вимушеними очевидцями зухвалої поведінки ОСОБА_10 і ОСОБА_11 , що є однією з ознак, яка вказує на грубість порушення ними громадського порядку. Більше того, публічність і громадське (публічне) місце не є обов`язковими ознаками хуліганства за наявності всіх ознак цього злочину.

В аспекті вчинення ОСОБА_10 та ОСОБА_11 кримінального правопорушення групою осіб варто зазначити й те, що хуліганство визнають учиненим групою осіб і кваліфікують за ч.2 ст. 296 КК України в разі участі в злочинних діях декількох (двох і більше) виконавців незалежно від того, яка форма співучасті (ст.28 КК України) мала місце. Як установлено вище, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 діяли спільно, узгоджено, як співвиконавці хуліганських дій, а тривалість їх попереднього знайомства, на яку посилається сторона захисту, не має впливу на необхідність кваліфікації дій обвинуваченого за ч.2 ст.296 КК України.

Позбавлені підстав і твердження захисника про вихід місцевого суду за межі висунутого ОСОБА_10 обвинувачення.

Як убачається з вироку, місцевий суд визнав доведеним пред`явлене ОСОБА_10 обвинувачення за ч.2 ст.296 КК України в тому обсязі, в якому його інкриміновано ОСОБА_10 в обвинувальному акті, через це порушення приписів ст.337 КПК України є відсутніми.

Разом з тим, зазначення судом першої інстанції в ході аналізу доказів того, що обвинувачений махав руками й ногами жодним чином не свідчить про вихід за межі обвинувачення, а є конкретизацією хуліганських дій ОСОБА_10 (зокрема, спроби нанести удар ОСОБА_12 , забезпечення реалізації ОСОБА_11 їх спільного злочинного умислу) в доказовій базі.

Також, усупереч аргументам сторони захисту, місцевий суд у вироку, в тому числі у формулюванні обвинувачення, визнаного доведеним, установив усі елементи диспозиції ч.2 ст.296 КК України, обставини, які належить до предмету доказування в цьому кримінальному провадженні, та детальні обставини вчиненого ОСОБА_10 хуліганства групою осіб.

Посилання сторони захисту на те, що потерпілі в заявах про вчинення кримінального правопорушення вказували виключно на ОСОБА_11 як на винувату особу, не спростовують правильність висновків місцевого суду, оскільки в силу ст.ст.23, 95 КПК України суд обґрунтовувує свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. У той же час, потерпілі ОСОБА_12 , ОСОБА_16 у своїх показаннях у суді першої інстанції чітко підтвердили обставини вчинення ОСОБА_10 хуліганських дій у групі з ОСОБА_11 . Такі їх показання в судовому засіданні першої інстанції підтвердила свідок ОСОБА_15 як безпосередній очевидець місця події, а також вони знайшли своє підтвердження і в письмових доказах по справі, наведених вище.

На думку апеляційного суду, неспроможними є твердження захисників про недопустимість і неналежність протоколів слідчих експериментів із посиланням на те, що перед їх початком не роз`яснювались права понятим та не перевірялись документи, що посвідчують особи останніх.

Із протоколів слідчих експериментів, проведених із потеріплими ОСОБА_12 та ОСОБА_16 , від 08 лютого 2017 року встановлено, що перед проведенням вказаної слідчої дії понятим ОСОБА_24 та ОСОБА_25 роз`яснено їх права та обов`язки, передбачені КПК України. Про те, що роз`яснення прав та обов`язків не було формальним, свідчать: записи в цих протоколах, відповідно до яких ОСОБА_24 та ОСОБА_25 права та обов`язки як понятим зрозумілі; відсутність зауважень чи доповнень щодо змісту протоколів слідчих експериментів. Також у названих вище протоколах детально зафіксовані анкетні дані понятих (ПІБ, дата, місяць, рік народження, місце проживання, абонентські номери мобільних телефонів), наведення яких у такому обсязі є неможливим без належного встановлення осіб понятих.

Окрім того, допитаний місцевим судом у статусі свідка ОСОБА_25 у судовому засіданні підтвердив факт його та іншого понятого участі як понятих у ході проведення слідчих експериментів із потерпілими, які з допомогою статиста демонстрували обставини спричинення їм тілесних ушкоджень.

Свідок ОСОБА_26 (статист) у суді першої інстанції також підтвердив те, що на ньому ОСОБА_12 та ОСОБА_16 відтворювали обставини механізм і локалізацію нанесення ударів.

При цьому, під час судового провадження в місцевому суді потерпілі надали показання щодо обставин їх побиття, які за змістом є аналогічними продемонстрованим ними під час слідчих експериментів обставинам. А відповідно до висновків судово-медичних експертиз№948-ая/17 від 21 лютого 2017 року, №13-Шв/17 від 13 лютого 2017 року встановлено відповідність і спроможність відтворених ними у ході названої вище слідчої дії обставин об`єктивним судово-медичним даним (т.1 а.п.186-188).

Таким чином, відсутні жодні підстави стверджувати про неналежне здійснення з ОСОБА_12 та ОСОБА_16 слідчих експериментів і допущення істотним порушень вимог КПК України у ході їх проведення.

Натомість, ОСОБА_17 , на показання якого посилаються захисники, не брав участь у проведенні слідчих експериментів із потерпілими. В основу вироку не покладено й інших доказів, отриманих за результатами проведення слідчих дій із залученням ОСОБА_17 як понятого, у зв`язку з чим апеляційний суд відхиляє доводи сторони захисту в цій частині.

Разом з тим, на думку колегії суддів, місцевий суд помилково послався на вирок Шевченківського районного суду Харківської області від 04 грудня 2017 року щодо ОСОБА_11 як на доказ винуватості ОСОБА_10 і зазначив, що в мотивувальній частині цього судового рішення вказано роль та активні дії ОСОБА_10 (т.1 а.п.212-217).

Відповідно до ч.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч.2 ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ч.1 ст.11 Загальної декларації прав людини, кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його винуватість не буде доведено у встановленому законом порядку.

У національному законодавстві презумпцію невинуватості як один з основних конституційних принципів судочинства відображено в ч.1 ст.62 Конституції України та ч.1 ст.17 КПК України. Згідно з цими правовими нормами особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, доки її винуватість не буде доведено в порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

КПК України не звільняє сторону обвинувачення від доказування відповідних обставин у кримінальному провадженні щодо однієї особи в разі наявності судового рішення щодо іншої особи.

Європейський суд з прав людини у виробленій практиці підкреслив, що обставини, встановлені у провадженні, в якому не беруть участь інші обвинувачені, не повинні мати преюдиціальне значення для їх справ. Статус доказів, використаних в одній справі, має залишатися суто відносним, а їх сила обмежуватися даними конкретного провадження.

Також суд першої інстанції, розглядаючи справу про обвинувачення ОСОБА_10 за ч.2 ст.296 КК України, у формулюванні обвинувачення, визнаного доведеним, установив, що зазначене кримінальне правопорушення він вчинив групою осіб із ОСОБА_11 . Разом з тим, матеріали досудового розслідування щодо ОСОБА_11 були виділені в окреме провадження та відповідно обвинувачення останнього у вчиненні кримінального правопорушення не було предметом судового розгляду в кримінальному провадженні, що є предметом апеляційного розгляду.

Ураховуючи наведене вище, місцевий суд у формулюванні доведеного обвинуваченого помилково здійснив посилання на конкретну особу співучасника - ОСОБА_11 , замість правильного твердження про вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення групою осіб із особою, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження.

Окрім того, судом першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні безпідставно покладено до доказової бази протокол одночасного допиту слідчим на стадії досудового розслідування потерпілих ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , ОСОБА_10 у статусі свідка та ОСОБА_11 у статусі підозрюваного від 27 червня 2017 року (т.1 а.п.207-211), так як не надано оцінки тому, що відповідно до ч.ч.1, 2 ст.23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК України.

На підставі ч.4 ст.95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому ст.225 КПК України, та не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що з мотивувальної частини оскарженого вироку слід виключити посилання місцевого суду на: протокол одночасного допиту ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 від 27 червня 2017 року та вирок Шевченківського районного суду Харківської області від 04 грудня 2017 року щодо ОСОБА_11 як на докази винуватості ОСОБА_10 ; особу ОСОБА_11 у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, і вважати правильним твердження про вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК України, групою осіб із особою, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження.

Що стосується висновку медичного огляду ОСОБА_10 №188 від 29 грудня 2016 року про перебування обвинуваченого в стані алкогольного сп`яніння (т.1 а.п.199), то в ході попереднього апеляційного розгляду вказаний доказ було визнано недопустимим і виключено посилання на нього з мотивувальної частини вироку місцевого суду. Ухвала Полтавського апеляційного суду від 04 липня 2023 року в частині визнання названого вище висновку недопустимим доказом не оскаржувалась прокурором, потерпілими чи їх представником.

Тому, з урахуванням положень ч.3 ст.439 КПК України (особливості здійснення нового розгляду апеляційним судом), діючого в кримінальному процесі принципу заборони повороту до гіршого (reformatio in pejus) без відповідного апеляційного чи касаційного приводу, висновок медичного огляду ОСОБА_10 №188 від 29 грудня 2016 року не підлягає врахуванню як доказ винуватості ОСОБА_10 і має бути повторно виключений із мотивувальної частини вироку суду першої інстанції.

У зв`язку з цим, інші доводи сторони захисту з приводу помилкового врахування місцевим судом висновку медичного огляду ОСОБА_10 , протоколу одночасного допиту ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та вироку Шевченківського районного суду Харківської області від 04 грудня 2017 року щодо ОСОБА_11 не аналізуються.

Але таке виключення не впливає на допустимість інших наведених вище в ухвалі апеляційного суду доказів у кримінальному провадженні, сукупність яких поза розумним сумнівом підтверджує факт вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК України.

Водночас апеляційний суд наголошує, що в кримінальному провадженні не виключається можливість встановлення судом факту перебування особи в момент вчинення злочину в стані алкогольного чи іншого сп`яніння шляхом дослідження всієї сукупності доказів, а не виключно результатами відповідного огляду.

Такими доказами вчинення ОСОБА_10 хуліганства в стані алкогольного сп`яніння в цьому кримінальному провадженні є показання: свідка ОСОБА_22 (товариша обвинуваченого) про вживання ОСОБА_10 безпосередньо перед вчиненням злочину міцного алкоголю (горілки) в кількості приблизно 200 г; потерпілого ОСОБА_12 , який підтвердив те, що обвинувачений перебував у стані алкогольного сп`яніння на час вчинення злочину щодо нього.

Факт вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК України, із урахуванням виключення апеляційним судом із оскаржуваного вироку посилання на висновок медичного огляду обвинуваченого на стан сп`яніння ґрунтується на доказах, які не були отримані в результаті затримання ОСОБА_10 поліцією, його доставки у Шевченківський ВП ГУНП у Харківській області чи на його досудових показаннях у будь-якому процесуальному статусі.

Отже, слід визнати такими, які не пов`язані з питанням допустимості доказів у справі та не здатні вплинути на результат судового розгляду, доводи сторони захисту про те, що: під час досудового розслідування ОСОБА_10 спочатку мав статус свідка, в цьому статусі він надавав показання, в тому числі під час одночасного допиту від 27 червня 2017 року, повідомлення про підозру йому було вручено більше ніж через 7 місяців із моменту початку слідства, та в подальшому надані ним як свідком показання було покладено в основу пред`явленої йому підозри у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК України; під час досудового розслідування ОСОБА_10 у ході його допиту як свідка не роз`яснювалось право відмовитись від дачі показань і не відповідати на питання; затримання, позбавлення права вільно пересуватись, доставка до Шевченківського ВП ГУНП у Харківській області та проведення освідування ОСОБА_10 без попередження про це батьків, складання відповідних матеріалів були незаконними, медичний висновок №188 містить незрозумілий запис щодо його складання, не завірений печаткою, наданий без належного огляду обвинуваченого та в закладі охорони здоров`я, де потерпілий ОСОБА_12 на час інкримінованих подій працював завідуючим хірургічного відділення.

Позбавлені підстав і твердження сторони захисту про незаконність виділення на стадії досудового слідства кримінального провадження щодо ОСОБА_10 в окреме провадження.

Якщо неповнолітній підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення разом із повнолітнім, повинна бути з`ясована можливість виділення матеріалів досудового розслідування щодо неповнолітнього в окреме провадження (ст.ст.217, 494 КПК України), за винятком випадку, коли такі матеріали можуть негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду (ч.4 ст.217 КПК України).

Питання про виділення матеріалів у окреме провадження щодо неповнолітнього має бути розглянуте в кожному випадку, коли кримінальне правопорушення, вчинене неповнолітнім і дорослим.

Перевіркою матеріалів провадження не встановлено обставин, які би свідчили про порушення будь-яких законних прав, свобод чи інтересів ОСОБА_10 у результаті здійснення досудового розслідування (після виділення матеріалів) та судового розгляду щодо нього у виділеному провадженні, так само як і конкретних фактів, які би вказували на те, що здійснення провадження в межах одного кримінального провадження за підозрою/обвинуваченням ОСОБА_10 і ОСОБА_11 якимось чином вплинуло би на допустимість, належність доказів по справі, встановлення обставин вчиненого ОСОБА_10 злочину чи наявність можливості реалізації прав стороною захисту в більшому обсязі. Окрім того, в кримінальному провадженні, що є предметом апеляційного розгляду, місцевим судом викликався як свідок ОСОБА_11 , який відмовився від дачі показань на підставі ст.63 Конституції України.

Тому виділення на стадії досудового розслідування в окреме провадження кримінального провадження щодо ОСОБА_10 , який на момент вчинення злочину був неповнолітнім, а його співучасник ОСОБА_11 - повнолітнім, узгоджується з положеннями ч.3 ст.217, ст.494 КПК України, та апеляційний суд не вбачає в цій частині істотних порушень вимог кримінального процесуального закону.

За таких обставин, доводи сторони захисту про необхідність скасування вироку та закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_10 із реабілітуючої підстави не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до п.5 ч.1 ст.284, ст.417 України, суд апеляційної інстанції скасовує обвинувальний вирок і закриває кримінальне провадження, якщо помер обвинувачений, крім випадків, коли провадження є необхідним для реабілітації померлого.

Слідуючи правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 25 лютого 2020 року (справа №599/593/18), апеляційний суд зауважує, що судове рішення (ухвала), яким було закрито кримінальне провадження за своєю правовою природою не підміняє обвинувальний вирок суду та не встановлює наявність винуватості померлої особи, а констатує відсутність підстав для її реабілітації.

На підставі викладеного вище та оскільки колегією суддів установлено відсутність підстав для закриття кримінального провадження з реабілітуючої підстави, то вирок місцевого суду належить скасувати, а кримінальне провадження - закрити у зв`язку зі смертю ОСОБА_10 на підставі п.5 ч.1 КПК України.

Отже, апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст.376, 404, 405, 407 КПК України, колегія суддів апеляційного суду,

у х в а л и л а:

Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_10 та його захисника ОСОБА_8 із доповненнями задовольнити частково.

Виключити з мотивувальної частини вироку Шевченківського районного суду Харківської області від 07 грудня 2018 року щодо ОСОБА_10 посилання місцевого суду на:

висновок медичного огляду ОСОБА_10 №188 від 29 грудня 2016 року, протокол одночасного допиту ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 від 27 червня 2017 року та вирок Шевченківського районного суду Харківської області від 04 грудня 2017 року щодо ОСОБА_11 як на докази винуватості ОСОБА_10 ;

особу ОСОБА_11 у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, і вважати правильним твердження про вчинення ОСОБА_10 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.296 КК України, групою осіб із «особою, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження».

Вирок Шевченківського районного суду Харківської області від 07 грудня 2018 року щодо ОСОБА_10 скасувати та закрити кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 07 серпня 2017 року за №12017220450000213, у зв`язку зі смертю ОСОБА_10 на підставі п.5 ч.1 ст.284 КПК України.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Касаційного кримінального суду Верховного Суду протягом трьох місяців з дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції.

С у д д і:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4