Постанова

від 05.12.2024 по справі 904/2787/21

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.12.2024 року м.Дніпро Справа № 904/2787/21 (904/2748/23)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.03.2024 (суддя Примак С.А.)

у справі № 904/2787/21 (904/2748/23)

за позовом Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України"

до відповідача-1 Дочірнього підприємства "Автоскладальний завод №2" Публічного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс"

відповідача-2 Компанії "Саревін Інвестментс ЛТД" (Sarevin Investments LTD)

відповідача-3 Приватного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс"

про визнання недійсним договору поруки від 28.12.2017

в межах справи № 904/2787/21 про банкрутство - Дочірнього підприємства "Автоскладальний завод № 2" Публічного акціонерного товариства "Автомобільна Компанія "Богдан Моторс"

ВСТАНОВИВ:

Від Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" надійшла позовна заява про визнання недійсним договору поруки укладеного 28.12.2017 між Дочірнім підприємством "Автоскладальний завод №2" Публічного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" та компанією Sarevin Investments LTD, яким забезпечено виконання зобов`язань перед компанією Sarevin Investments LTD за виконання Публічним акціонерним товариством "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" у повному обсязі зобов`язань, що випливають з договору позики від 26.11.2007 (в редакції договору про внесення змін та доповнень до довгострокової кредитної угоди від 26.11.2007, укладеного 26.08.2016) в редакції договору від 27.12.2017 з усіма додатковими угодами до нього.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 28.03.2024 у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" до Дочірнього підприємства "Автоскладальний завод №2" Публічного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс", Компанії "Саревін Інвестментс ЛТД" (Sarevin Investments LTD), Приватного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" про визнання недійсним договору поруки від 28.12.2017 відмовлено. Судові витрати по сплаті судового збору в сумі 5 368,00 грн покладено на Акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України".

Не погодившись з вказаним рішенням Акціонерним товариством "Державний експортно-імпортний банк України" подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 28.03.2024 у справі № 904/2787/21 (904/2748/23), ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що оскаржуване рішення прийняте при неповному з`ясуванні обставин справи, що мають значення для справи, неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- Заборона на укладення договору поруки. Судом належним чином не з`ясовано обставин щодо правовідносин, які існували між Боржником та Банком на момент укладення спірного правочину, їх характер та суть. Позивачем, в свою чергу, було зазначено обставину та надані відповідні докази щодо існування між Боржником як позичальником та АТ «Укрексімбанк» станом на дату укладення оспорюваного договору поруки кредитних правовідносин за договором № 15305К17 від 29.09.2005 (далі - кредитний договір К17, копія наявна в матеріалах справи). Серед іншого, Банк та Відповідач -1 домовилися (п.п. 5.1.4. кредитного договору К17), що останній зобов`язується без попередньої письмової згоди Банку до повного погашення кредиту, сплати процентів комісій та інших передбачених договором платежів, не отримувати кредит в будь-якій банківській установі, не брати на себе боргових зобов`язань перед третіми особами шляхом укладення договору поруки. Тобто сторони встановили пряму заборону для позичальника (ДП "АСЗ №2" АТ "Автомобільна компанія "Богдан Моторс") надавати поруку третім особам без попередньої письмової згоди Банку;

- Взяття Боржником додаткового фінансового зобов`язання в розмірі 2,5 млрд грн, що призвело до неможливості виконати свої зобов`язання перед іншими кредиторами. Боржник перебуваючи у тяжкому фінансовому становищі, будучи позбавленим змоги виконати рішення суду про стягнення 388,1 млн грн заборгованості, за відсутності фінансової можливості та достатніх активів, без видимої господарської мети взяв на себе додаткове фінансове зобов`язання за спірним договором поруки на суму, що перевищує 2,5 млрд грн, вчинивши такий правочин фактично безоплатно, адже Боржник не отримав за ці дії жодної фінансової вигоди для себе, а навпаки значно погіршив своє фінансове становище, яке на той час вже було досить скрутним. Наведеного вище суд не врахував, не з`ясував належним чином цих обставин, не надав їм оцінку, як наслідок, дійшов помилкових висновків про відсутність підстав для задоволення позову;

- Фіктивність правочину. Оскільки договір поруки є безоплатним, тобто не має очевидної економічної мети (за виключенням випадку, коли поручитель бере плату за свої послуги з боржника відповідно до ст.555 ЦК України), то суд при вирішенні питання щодо фіктивності договору має з`ясовувати дійсні мотиви, через які особа поручається за боржника перед кредитором і чи є такі мотиви легітимними. В даному випадку судом першої інстанції не було з`ясовано таких мотивів. Суд обмежився виключно формальними посиланнями на нібито не доведення позивачем умислу сторін правочину на приховування яких-небудь інших намірів правочину в момент його вчинення, ніж ті, що визначені умовами спірного правочину, не надаючи при цьому в дійсності оцінки жодним доводам позивача в цьому контексті. Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Тому, з`ясовуючи питання щодо фіктивності договору, як укладеного всупереч інтересам позивача, суд має з`ясувати дійсні наміри сторін, тобто чи була мета укладення договору іншою, аніж це випливає зі змісту договору. Зазначене також залишилося поза увагою суду, ці обставини з`ясовані не були, оцінка цим важливим доводам Банку надана не була;

- Щодо наявності корпоративного зв`язку між сторонами фраудаторного правочину з ознаками фіктивності. Зокрема, судом проігноровано те, що особи, які обіймали керівні посади в органах управління Відповідача-3 (засновник Відповідача-1), контролювали також і діяльність Відповідача-2. Зокрема, в позові було зазначено та додані докази на підтвердження того, ОСОБА_1 входив до органів управління Відповідача-3 (був членом наглядової ради 07.12.2017), а у 2020 році вказана особа була керівником Відповідача-2. Інший член наглядової ради Відповідача-2 ОСОБА_2 , до квітня 2018 року виконував свої повноваження, а вже у липні 2019 року надсилав на ім`я Відповідача-3 вимоги щодо дострокового повернення всієї суми заборгованості. Наведеного вище суд не врахував, не з`ясував належним чином цих ключових обставин, не надав оцінки діям Відповідачем з урахуванням цих обставин, як наслідок, ухвалив судове рішення, яке не відповідає вимогам закону та суперечить основним принципам конкурсного процесу в цілому.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

28.06.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від ліквідатора ДП "Автоскладальний завод № 2" Публічного "Автомобільна Компанія "Богдан Моторс" арбітражного керуючого Ткаченко Д.В. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

11.07.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від ліквідатора Акціонерного товариства «Автомобільна Компанія «Богдан Моторс» арбітражного керуючого Шиман Є.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

В судовому засіданні 05.12.2024 приймали участь представники позивача (апелянта) та арбітражного керуючого ліквідатора банкрута. Інші учасники провадження у справі про банкрутство, будучи належним чином повідомленими про місце, дату та час судового засідання, не з`явилися, явку уповноважених представників не забезпечили, про причини неявки суд не проінформували.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі учасників справи, які не з`явилися.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Представники апелянта підтримали доводи апеляційної скарги, просили суд її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове - про задоволення позовних вимог.

Представник арбітражного керуючого проти задоволення апеляційної скарги заперечив, наголосив на відсутності підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх учасників справи (їх представників), дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, дійшов наступних висновків.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 28 грудня 2017 року між Відповідачами-1 та 2 було укладено оспорюваний договір поруки.

З п.1.1 оспорюваного договору поруки вбачається, що Відповідач-1 поручився перед Відповідачем-2 за виконання Відповідачем-3 зобов`язань за договором позики від 26.11.2007 року (в редакції договору від 27.12.2007 року).

З п.1.2. цього договору слідує, що у випадку порушення Відповідачем-3 своїх зобов`язань по договору позики, разом з Відповідачем-1 вони стають солідарними боржниками перед компанією Саревін Інвестментс ЛТД (Відповідач-2).

За змістом п.1.3. договору поруки Відповідач-1 відповідає перед компанією Саревін Інвестментс ЛТЛ за виконання Відповідачем-2 основного зобов`язання в тому ж обсязі що і позичальник (Відповідач-3).

Згідно п.2.1. договору поруки компанія Саревін Інвестментс ЛТД отримала право звернутися до Боржника з вимогою про повне виконання зобов`язань за договором позики у випадках:

(1) невиконання позичальником у визначений строк зобов`язання в цілому чи в частині;

(2) порушення відносно Позичальника провадження у справі про банкрутство; (3) у випадку виникнення загрози невиконання поручителем взятих на себе зобов`язань за цим договором, зокрема прийняття судом заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство поручителя, ліквідації, тощо.

Пунктом 4.1.7. договору поруки визначено, що Відповідач-1 ознайомився з усіма умовами договору позики, поінформований про фінансово-економічний стан Відповідача-3 і повністю розуміє свої обов`язки.

В той же ж час, п.7.1. договору позики від 26.11.2007 року (в редакції від 27.12.2017 року) передбачено право компанії Саревін Інвестментс ЛТД достроково вимагати в будь-який момент повернення в повному обсязі або частково суми позики з обов`язковим повідомленням позичальника не пізніше ніж за 30 днів до дати повернення коштів. у відповідності до п.1.1. оспорюваного договору, Відповідач-1 поручився перед Відповідачем-2 за виконання Відповідачем-3 своїх зобов`язань за договором позики від 26.11.2007 року (в редакції договору від 27.12.2017) у розмірі 45 000 000,00 Євро (позика) та 30 683 533,00 Євро (проценти).

30.05.2023 до господарського суду від Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" (позивач) до Дочірнього підприємства "Автоскладальний завод №2" Публічного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" (відповідач-1), Компанії "Саревін Інвестментс ЛТД" (Sarevin Investments LTD) (відповідач-2) та Приватного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" (відповідач-3) надійшла позовна заява про визнання недійсним договору поруки укладеним 28.12.2017 між Дочірнього підприємства "Автоскладальний завод №2" Публічного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" та компанією Sarevin Investments LTD, яким забезпечено виконання зобов`язань перед компанією Sarevin Investments LTD за виконання Публічним акціонерним товариством "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" у повному обсязі зобов`язань, що випливають з договору позики від 26.11.2007 (в редакції договору про внесення змін та доповнень до довгострокової кредитної угоди від 26.11.2007, укладеного 26.08.2016) в редакції договору від 27.12.2017 з усіма додатковими угодами до нього.

Так, на переконання позивача, укладення спірного договору було проведено з порушенням норм цивільного законодавства та мало на меті уникнення проведення розрахунку з іншими кредиторами боржника - Дочірнього підприємства "Автоскладальний завод №2" Публічного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс".

За результатом розгляду справи судом зазначено, що позивачем не доведено належними доказами в підтвердження своїх доводів щодо наявності підстав для визнання недійсним договору поруки укладеного 28 грудня 2017 року між Дочірнього підприємства "Автоскладальний завод №2" Публічного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" та компанією Sarevin Investments LTD в особі представництва "Саревін Інвестментс ЛТД", яким забезпечено виконання зобов`язань перед компанією Sarevin Investments LTD за виконання Публічним акціонерним товариством "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" у повному обсязі зобов`язань, що випливають з договору позики від 26.11.2007 (в редакції договору про внесення змін та доповнень до довгострокової кредитної угоди від 26.11.2007, укладеного 26.08.2016) в редакції договору від 27.12.2017 з усіма додатковими угодами до нього, а тому підстави для задоволення позову Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" та визнання недійсним спірного договору відсутні.

Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" до Дочірнього підприємства "Автоскладальний завод №2" Публічного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс", Компанії "Саревін Інвестментс ЛТД" (Sarevin Investments LTD), Приватного акціонерного товариства "Автомобільна компанія "Богдан Моторс" про визнання недійсним договору поруки від 28.12.2017.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017р. №2147-VIII викладено Господарський процесуальний кодекс України у новій редакції, яка набрала чинності 15.12.2017р.

Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Як передбачено ч. 1 ст. 2 КУзПБ від 18.10.2018 № 2597-VIII (зі змінами, що набрав чинності 21.10.2019р.) провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.

Статтею 7 Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Статтею 20 ГПК України передбачено, що розгляд спорів з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство, належить до предметної юрисдикції господарських судів, при цьому перелік таких майнових вимог законодавцем не обмежено.

Частиною 9 ст. 30 ГПК України справи у майнових спорах до боржника віднесено до територіальної підсудності господарського суду за місцезнаходженням боржника, а відтак, до юрисдикції місцевого суду, яким здійснюється провадження у справі про банкрутство боржника.

Судом встановлено, що 26.11.2007 між Відповідачем-2 та Відповідачем 3 у редакції від 27.12.2017 підписано Договір позики.

Відповідно до умов вказаного договору позики Відповідач-2 надав Відповідачу-3 у позику кошти у розмірі 45 000 000 Євро.

Згідно договору сторони дійшли наступної згоди: погашення заборгованості за Позикою здійснюється по 31.12.2032 включно з урахуванням графіку, що є невід`ємною частиною даного договору. Проценти по Позиці, нараховані за останній період користування, сплачується одночасно з погашенням основного боргу.

У зв`язку з наведеним, враховуючи тривалий строк неповернення коштів з боку Позичальника/Відповідача-3, 28.12.2017 між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 було укладено Договір поруки.

За Договором поруки (пункти 1.1., 2.1. договору) Поручитель поручився перед Позикодавцем за виконання Позичальником (Відповідач-3) у повному обсязі зобов`язань, що випливають з Договору позики від 26.11.2007 (в редакції договору про внесення змін та доповнень до Довгострокової кредитної угоди від 26.11.2007, укладеного 26.08.2016) в редакції Договору від 27.12.2017 з усіма додатковими угодами до нього. У випадку порушення Позичальником зобов`язань, що випливають із Договору позики, Поручитель і Позичальник відповідають перед Позикодавцем як солідарні боржники. Порука за цим Договором поруки припиняється через 18 років після укладання цього Договору поруки.

Отже, оспорюваний правочин - Договір поруки укладений 28.12.2017 задля забезпечення виконання боржником - Відповідачем-3 невиконаних зобов`язань за Договором позики.

Тобто зобов`язання, які послугували підставою укладення Оспорюваного правочину в 2017 році є дійсними, існуючими, не оспорювалися та підтверджувались самим боржником - Відповідачем-3.

Колегія суддів зауважує, що Договір поруки, за своїм змістом є правочином, що укладений з метою забезпечення виконання зобов`язань по іншому договору.

Так, відповідно до статей 553, 554 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель виповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Згідно ч. 1 ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Статтями 525, 526 ЦК України, що кореспондуються за змістом з положеннями ст. 193 ГК України, передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як передбачено ч. 1 ст. 202 ГК України господарське зобов`язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України) та згідно ч. 1 ст. 627 ЦК України у відповідності до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами статей 628, 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства; договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання повинні виконуватися належним чином згідно із умовами договору та вимогами діючого законодавства.

Згідно ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Частина 1 ст. 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина 4 цієї ж статті).

При цьому правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети (такий правовий висновок міститься в п. 7.3 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За загальними положеннями про недійсність правочину, визначеними статтею 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.

Згідно ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 234 ЦК України, на яку посилається Позивач обґрунтовуючи свої вимоги, наголошує, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Тобто, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. При цьому для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд при розгляді справи № 903/439/18 у постанові від 27.03.2019, зазначаючи наступне: «Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину».

Отже, укладаючи фіктивний договір, його сторони не бажають виникнення, зміни, припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін такого правочину не збігається з їх внутрішньою волею.

Разом з тим, якщо наміру обох сторін договору не виконувати договір не встановлено, то правові підстави для визнання такого договору фіктивним відсутні.

На цьому наголосив Верховний Суд у своїй постанові від 28.08.2019 у справі №331/8830/15-ц.

Відповідні положення також містяться у постановах Верховного Суду від 31.03.2021 у справі № 201/2832/19 та від 02.06.2021 у справі № 607/15555/17-ц, в яких зауважено, що «Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину».

Отже, фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків і для визнання зобов`язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути в сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Під час розгляду відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, такий правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15.06.2021 у справі №922/2495/21.

Варто звернути увагу і на висновки Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 щодо застосування приписів статті 234 ЦК України до договору поруки, а саме: оскільки договір поруки є безоплатним, тобто не має очевидної економічної мети (за виключенням випадків, коли поручитель бере плату за свої послуги з боржника відповідно до статті 558 ЦК України), то суд при вирішенні питання щодо фіктивності договору має з`ясувати дійсні мотиви, через які особа поручається за боржника перед кредитором і чи є такі мотиви добросовісними.

Укладення поручителем договору з кредитором без відома боржника і без наявності будь-яких відносин з боржником є нетиповою діловою практикою, яка може свідчити про те, що договір поруки укладається з іншою метою, аніж забезпечення виконання боржником основного зобов`язання.

Апеляційний суд зауважує, що укладаючи Оспорюваний правочин Відповідач-2, як кредитор, був зацікавлений в отриманні боргу за первісним договором (договором позики), існуючого з 2007 року, і розраховував на отримання цього боргу. Тобто при укладенні Оспорюваного правочину волевиявлення Відповідача-2 збігалося з його внутрішньою волею та зі змістом укладеного правочину.

Таким чином, дії щодо погодження та укладення Оспорюваного договору поруки були спрямовані на виникнення цивільних прав та обов`язків, передбачених такими договорами.

Також, наміри щодо створення правових наслідків, обумовлених Оспорюваним правочином, були і у Відповідача-1/поручителя за таким правочином, оскільки, Відповідач-1 є філіалом (дочірнім підприємством) Відповідача-3, вони були пов`язані певними сталими діловими відносинами, і як зазначає сам Позивач у своєму позові, ці компанії належали до групи «Богдан».

Отже, беззаперечним є факт того, що у поручителя/Відповідача-1 з Боржником/ Відповідачем-3 існували ділові зв`язки, що вказує на наявність відповідних мотивів для укладення договору поруки, саме тому Відповідач-1 поручився за Боржника перед кредитором.

Крім того, слід зазначити, що ні на момент узгодження Оспорюваного правочину, ні на момент вчинення не існувало обставин неплатоспроможності (банкрутства) як Відповідача-1, так і Відповідача-3, а тому твердження Позивача (апелянта), що метою укладення Оспорюваного договору є «формування кредиторської заборгованості Боржника перед пов`язаною з ним компанією з метою забезпечення подальшого контролю з боку цього кредитора над роботою комітету кредиторів», зокрема, і Позивача - є необґрунтованими, оскільки справа про банкрутство Поручителя/Відповідача-1 була порушена судом тільки в 2021 році.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише «про людське око», знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц та Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17. Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Позивачем не доведено, що сторони Оспорюваного договору переслідували будь-які інші цілі, ніж ті, що були передбачені його умовами.

При цьому судом враховується, що сторонами Оспорюваного правочину вчинені певні дії, спрямовані на його укладання та виконання, що підтверджує наміри щодо настання правових наслідків обумовлених ним та досягнення відповідного правового результату, тобто свідчить про те, що дані правочини вочевидь не є фіктивними.

В додаток до цього, в матеріалах справи містяться вимоги Відповідача-2 до Відповідача-1 від 16.07.2019 р. та від 25.08.2020 р. про сплату позики за договором позики від 26.11.2007 в редакції від 27.12.2017, що вказує на зацікавленість сторони правочину у його виконанні іншою стороною.

Щодо твердження апелянта, що Позичальник (Відповідач-1) зобов`язався без попередньої письмової згоди Банку не брати на себе боргових зобов`язань перед третіми особами, зокрема, шляхом укладання договору поруки, то необхідно наголосити, що порушення цих умов не є підставою для визнання таких угод недійсними, а може лише бути основою для притягнення його до юридичної відповідальності, якщо така передбачається договором.

Крім того, необхідно звернути увагу на тому, що у цій справі Позивач своє порушене право (інтерес) обґрунтовує наступним: станом на 28.12.2017 р. (дату укладення Оспорюваного правочина) у Відповідача-1 перед Позивачем було прострочене (невиконане) зобов`язання. Крім того, Оспорюваний правочини укладений з метою створення штучної кредиторської заборгованості у справі про банкрутство Відповідача 3, яку відкрито лише у грудні 2020 року, задля створення штучної заборгованості Відповідача 1 перед кредитором та отримання ним у подальшому контролю над комітетом кредиторів у випадку відкриття провадження про банкрутство. Також, Позивач в позові зазначає, що дії Відповідача-1,2 є такими, що суперечать загальним засадам цивільного законодавства, оскільки є несправедливими та недобросовісними по відношенню до банку, як кредитора, мотиви, якими керувалися сторони при укладенні оспорюваного правочину є неправомірними, укладений правочин є фіктивним, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Судом встановлено, що 29.09.2005 року Позивачем був укладений з ТОВ «Кіа Моторс України» (далі - Позичальник) Кредитний договір № 15305К17 за умовами якого Банк надав Позичальнику відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 18 000 000 Евро. У подальшому буди узгодженні додаткові угоди стосовно відкриття Позивачем Акредитивів та надання кредитних ліній як в евро так і гривні.

А 21.01.2010 між Позивачем та Відповідачем-1 укладено договір № 15305К17-32 про зміну кредитного договору № 15305К17 від 29.09.2005р. в частині заміни Позичальника на підставі Договору про переведення боргу б/н від 20.01.2010 та згодом низка додаткових угод, які містяться в матеріалах справи.

09.10.2014 Господарським судом м.Києва було прийнято рішення у справі №910/12593/14 про стягнення солідарно з Відповідача-1 та Відповідача-3 на користь Позивача суми заборгованості по кредитному договору.

27.01.2015 Відповідач-3 звернувся до суду із заявою про розстрочку виконання вищезазначеного рішення, у зв`язку з тим, що військова агресія російської федерації мала вкрай негативний вплив на продаж автомобілів в країні, були захоплені автосалони в м.Сімферополь, м.Горловка, автосалони в Луганської, Донецької області не працювали.

Ухвалою Господарського суду м.Києва від 26.02.2015 було розстрочено виконання рішення від 09.10.2014 з графіком на 10 років рівними частинами строком до 01.01.2024.

Тобто остаточне повернення кредиту за Кредитним договором № 15305К17 від 29.09.2005 року, укладеним між Позивачем та Відповідачем, мало бути здійснено до 01.01.2024 року.

Згідно з листом за № 195-00/1501 від 12.11.2017, який Позивач надав до матеріалів справи, вбачається, що Відповідач-1 здійснював погашення заборгованості за кредитним договором в строк, відповідно до рішення Господарського суду м.Києва від 09.10.2014. Тому, станом на 28.12.2017 р. - дату укладання Оспорюваного договору поруки Відповідача-1 виконував свої зобов`язання за кредитом згідно затвердженого судом графіку.

Вказана заява до Господарського суду м.Києва та ухвала суду від 26.02.2015 про розстрочку виконання рішення підтверджує наміри Відповідача-1 та Відповідача-3 сплачувати заборгованість, пролонгувавши дію кредитного договору укладеного з Позивачем, що в подальшому підтвердили такі свої наміри сторони шляхом укладання кредитного договору (новації), чим, відповідно, спростовуються доводи про фіктивність (фраудаторність) Оспорюваного правочину.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою до іншої сторони чи сторін правочину; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення того, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19).

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 27.07.2021 у справі № 910/9177/20, від 21.09.2021 у справі №910/2920/20 (910/14219/20).

Колегія суддів також звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, згідно з якою правом оспорювати правочин Цивільний кодекс України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є його сторонами, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".

Для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних з вчиненням оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17).

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

За висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 зроблено висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Слід наголосити, що у зв`язку з укладенням Оспорюваного правочину не відбулось зменшення платоспроможності Відповідача-1, оскільки порука ні під час укладення цього правочину, ні після її укладення так і не була виконана Відповідачем-1.

Також, безпідставними є твердження Позивача про те, що Оспорюваний правочин укладений з метою створення штучної кредиторської заборгованості у справі про банкрутство, оскільки цей правочин укладений за 4 роки до порушення провадження у справі про банкрутство Відповідача-1. Адже не є очевидно передбачуваною обставина того, що через 4 роки після укладення Оспорюваного правочину буде порушено справу про банкрутство відносно поручителя, як і не є можливим спрогнозувати кількість кредиторів у цій справі, розмір їх вимог, можливість звернення кредитора за Оспорюваним правочином з кредиторськими вимогами.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 02.02.2022 по справі № 917/373/20 (917/1878/20) вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Тобто, звертаючись з позовом про визнання недійсним правочину, позивач повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними. Без доведення цих обставин суд не має підстав для задоволення позову.

Позивачем не надано належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ГПК України, в підтвердження своїх доводів зазначених в позові, зокрема, щодо притаманності ознак фіктивності діям усіх сторін Оспорюваного договору поруки: ним не доведено, що договір поруки був вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами, та з метою введення в оману (до або в момент укладення угоди) інших осіб щодо фактичних обставин правочинів або дійсних намірів учасників (в той час, як Оспорюваний договір поруки був укладений для забезпечення виконання дійсного та не оспорюваного зобов`язання, та спрямований на виникнення цивільних прав та обов`язків, передбачених таким договором; договір був укладений за 4 роки до порушення провадження у справі про банкрутство Відповідача-1); Позивач не довів, що у всіх Сторін Оспорюваного договору був умисел вчинення їх без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися ними, що у сторін такого договору був свідомий намір невиконання зобов`язань за цим договором (натомість Сторонами Оспорюваного договору поруки вчинялись відповідні дії спрямовані на укладання та виконання договору поруки, які підтверджують їх бажання досягти відповідного правового результату).

Також, апеляційний суд відхиляє аргументи скаржника щодо наявності корпоративного зв`язку між сторонами фраудаторного правочину з ознаками фіктивності, оскільки обставини щодо осіб, зазначених в апеляційній скарзі АТ «Укрексімбанк», а саме ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та здійснення ними контролю Відповідача-2 та Відповідача-3, були предметом розгляду у справі № 904/6691/20 про банкрутство АТ «АК «Богдан Моторс».

Окрім іншого, в постанові Центрального апеляційного господарського суду від 18.04.2024 у справі № 904/6691/20 щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судом зазначено наступне: «Матеріалами справи встановлено, що станом на момент вчинення договорів купівлі - продажу від 20.11.2020 та від 25.11.2020 директором Компанії «Саревін Інвестментс ЛТД» був ОСОБА_1 . Також, ОСОБА_1 обирався до складу Наглядової ради АТ «АК «Богдан Моторс», проте повноваження його були припинені 24.04.2018.

Наведені обставини щодо правового зв`язку ОСОБА_1 , як з Компанією «Саревін Інвестментс ЛТД», так і з Боржником вказують на те, що саме ця фізична особа, у розумінні наведених положень статті 1 КУзПБ, є заінтересованою особою як щодо Боржника - внаслідок звільнення з посади особи, яка входила до складу органів управління Боржника (член Наглядової ради АТ «АК «Богдан Моторс»), менше ніж за три роки до відкриття провадження у справі про банкрутство Боржника у цій справі, а конкретно повноваження було припинено 24.04.2018, тоді як провадження у справі про банкрутство АТ «АК «Богдан Моторс» відкрито 23.12.2020; так і щодо Компанії «Саревін Інвестментс ЛТД» - через статус керівника цього товариства на момент укладання спірних правочинів.

Поряд з цим наведений зв`язок ОСОБА_1 , який надає цій фізичній особі статус заінтересованої особи, окремо стосовно Боржника та окремо стосовно Компанії «Саревін Інвестментс ЛТД», між тим не створює аналогічний правовий зв`язок між цим Кредитором та Боржником, а саме заінтересованість Компанії «Саревін Інвестментс ЛТД» стосовно Боржника у розумінні наведених положень статті 1 КУзПБ.

Аналогічний висновок щодо заінтересованості осіб наведений у постанові Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 917/256/23.

Матеріалами справи підтверджено, що вимогу щодо дострокового повернення всієї суми заборгованості, яка була направлена від Компанії «Саревін «Інвестментс ЛТД» 16.07.2019 підписав ОСОБА_2 . В той же час, доводи заявника апеляційної скарги щодо заінтересованості Компанії «Саревін «Інвестментс ЛТД» стосовно Боржника через перебування цих осіб під контролем третьої особи - ОСОБА_2 , є безпідставними, оскільки ОСОБА_2 на момент вчинення правочинів взагалі не мав відношення ані до Компанії «Саревін Інвестментс ЛТД», ані до АТ «АК «Богдан Моторс»».

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

І хоча судом першої інстанції не було надано вичерпну та деталізовану оцінку всім доводам позивача, проте, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд проаналізував підстави позову та аргументи апеляційної скарги, обгрунтовано відхилив їх, при цьому не знайшов порушень або неправильного застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто вказане не вплинуло на кінцевий результат - відмову у позові.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.03.2024 у справі № 904/2787/21 (904/2748/23), яке є правильним по суті.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.

Керуючись статтями 129, 236, 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.03.2024 у справі № 904/2787/21 (904/2748/23) залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 28.03.2024 у справі №904/2787/21 (904/2748/23) залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України".

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 07.01.2025

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя Ю.Б. Парусніков

Суддя А.Є. Чередко