Окрема думка

від 11.09.2024 по справі 201/4863/24

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка

судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Пророка В. В.

справа № 201/4863/24 (провадження 61-9408 св 24)

11 вересня 2024 року

м. Київ

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 06 травня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Регіональний медичний центр родинного здоров`я» Дніпропетровської обласної ради про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, постановою від 11 вересня 2024 року касаційну скаргу задовольнив частково. Скасував ухвалу Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 06 травня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2024 року, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Водночас з рішенням колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не можу погодитися з огляду на таке.

1. Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

2. Також відповідно до положень статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який встановлює порядок здійснення цивільного судочинства, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом.

3. Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

4. Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України).

5. Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» передбачено, що у 2024 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць установлено в розмірі з 01 січня 2024 року - 3 028,00 грн.

6. Ціна позову в цій справі не перевищувала станом на 01 січня 2024 року двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 грн х 250 = 757 000,00 грн). Тобто судові рішення у справі № 201/4863/24 не підлягають касаційному перегляду в силу вимог закону.

7. Водночас касаційна скарга не містить посилань на випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, підлягають касаційному оскарженню.

8. Визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип правової визначеності буде порушено.

9. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала на те, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур.

10. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.

11. Оскарження в суді третьої інстанції має відбуватися щодо справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, що забезпечує ефективність касаційного провадження.

12. Зазначене відповідає і Рекомендаціям № В (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

13. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка, відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України є джерелом права, умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

14. При цьому застосування передбаченого законодавством порогу ratione valoris (ціна позову) для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою вимогою, враховуючи саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

15. Вказане також узгоджується з висновками, викладеними в рішенні Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(ІІ)/2023 у справі № 3-88/2021(209/21, 47/22, 77/23, 188/23), яким, зокрема, визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Так, у вказаному рішенні серед іншого, зазначено, що внормування процесуальних відносин у спосіб визначення в ЦПК України підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики. Конституційний Суд України вважає, що припис пункту 2 частини третьої статті 389 Кодексу, що встановлює один із «фільтрів» для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, - визнання справи малозначною - є зрозумілим за змістом та передбачним за наслідками застосування. Зазначений припис Кодексу також має правомірну мету - додержання принципу остаточності судового рішення (res judicata) як одного з аспектів вимоги юридичної визначеності. Пункт 2 частини третьої статті 389 Кодексу містить домірні засоби законодавчого внормування процесуальних відносин щодо відкриття касаційного провадження у малозначних справах (пункти 7.8-7.10).

16. Згідно з положеннями частини першої статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

17. Відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

18. За таких обставин, враховуючи, що ОСОБА_1 подано касаційну скаргу на судові рішення у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що не підлягають касаційному оскарженню, належним процесуальним рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду було б постановлення ухвали про закриття касаційного провадження як помилково відкритого, а не розгляд справи по суті.

19. На моє переконання, касаційний перегляд Верховним Судом судових рішень, які набрали законної сили і касаційному оскарженню не підлягають, не відповідає завданню Верховного Суду і йде всупереч з принципом правової визначеності.

20. Крім цього вважаю помилковою і позицію Верховного Суду щодо того, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, а тому позивач в цій частині позовних вимог звільнена від сплати судового збору з огляду на таке.

21. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

22. Також, відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законі про працю України (далі - КЗпП України), приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

23. Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

24. Таке поняття «заробітна плата» узгоджується з принципом відплатності праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.

25. Відтак за загальним правилом заробітна плата це грошові суми, що виплачуються за виконану роботу.

26. Разом з тим для кращого розуміння правової природи заробітної плати слід проаналізувати і її структуру, яка не є однорідною і складається з основної, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних виплат (стаття 2 Закону України «Про оплату праці»).

27. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов`язків), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; а інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

28. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція), до фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат.

29. Фонд оплати праці складається з фонду основної заробітної плати, фонду додаткової заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

30. Згідно з пункту 2.1 Інструкції фонд основної заробітної плати включає нарахування винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадових обов`язків).

31. До його складу належать винагороди, суми, гонорари, види оплати, зазначені у підпунктах 2.1.1 - 2.1.8 пункту 2.1 Інструкції, зокрема: винагороди за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці за тарифними ставками (окладами), відрядними розцінками робітників та посадовими окладами керівників, фахівців, технічних службовців, включаючи в повному обсязі внутрішнє сумісництво; суми відсоткових або комісійних нарахувань залежно від обсягу доходів (виручки), отриманих від реалізації продукції (робіт, послуг), у разі якщо вони є основною заробітною платою; гонорар штатним працівникам редакцій газет, журналів, інших засобів масової інформації, видавництв, установ мистецтва й (або) оплата їх праці, що нараховується за ставками (розцінками) авторської (постановочної) винагороди, нарахованої на даному підприємстві; оплата при переведенні працівника на нижче оплачувану роботу у випадках і розмірах, передбачених чинним законодавством, а також при невиконанні норм виробітку та виготовленні продукції, що виявилася браком, не з вини працівника; оплата роботи висококваліфікованих працівників, залучених для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників; оплата праці за час перебування у відрядженні (не включає відшкодування витрат у зв`язку з відрядженням: добових, вартості проїзду, витрат на наймання житлового приміщення); вартість продукції, виданої працівникам при натуральній формі оплати праці, та ін.

32. Відповідно до пункту 2.2 Інструкції фонд до додаткової заробітної плати включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

33. До складу фонду додаткової заробітної плати відповідно до підпунктів 2.2.1 - 2.2.12 (крім сум, указаних у підпункті 2.3.2), пункту 2.2 Інструкції входять надбавки та доплати до тарифних ставок (окладів, посадових окладів) у розмірах, передбачених чинним законодавством; премії та винагороди, що мають систематичний характер; відсоткові або комісійні винагороди, виплачені додатково до тарифної ставки (окладу, посадового окладу); оплата певних робіт, днів відпочинку; суми виплат, пов`язаних з індексацією заробітної плати працівників; суми компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, а також інші суми та виплати.

34. Згідно з пунктом 2.3 Інструкції інші заохочувальні та компенсаційні виплати включають винагороди та премії, які мають одноразовий характер, компенсаційні та інші грошові й матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. До них належать нарахування, винагороди та заохочення, матеріальна допомога, виплати соціального характеру у грошовій і натуральній формі, зазначені у підпунктах 2.3.1 - 2.3.4 Інструкції.

35. Таким чином, суми оплати праці є сумами, на які має право розраховувати працівник як на оплату за виконану роботу та/або як компенсацію за неналежні умови роботи та/або як забезпечення виплат соціального характеру, передбачених трудовим законодавством або колективним договором тощо.

36. Тлумачення Верховним Судом факту здійснення виплат середнього заробітку за час вимушеного прогулу за рахунок фонду оплати праці як доказ правової природи цих виплат у формі заробітної плати не відповідає, ані змісту зазначеної Інструкції, ані меті цих виплат.

37. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці», Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

38. Розглядаючи цю справу, Конституційний Суд України тлумачив норми статті 233 КЗпП України на предмет охоплення поняттям «належна працівнику заробітна плата» усіх виплат, на які має право працівник, у тому числі за затримку виплати. Це не означає, що правовідносини щодо затримки є ідентичними правовідносинам щодо поновлення працівника на роботі.

39. Конституційний Суд України у своєму рішення дійшов висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону України «Про оплату праці», та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 зазначеного Закону. А саме оплата виконаної роботи та норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються КЗпП України та іншими актами законодавства України.

40. Таким чином, на переконання Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

41. Вищезазначене надає підстави для висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не містить ознаки оплати за виконану роботу і до переліку усіх перелічених виплат не входить, а тому за своєю правовою природою не є заробітною платою.

42. На користь такого тлумачення правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу свідчить також зміст статті 235 КЗпП України у відповідності до якого він і виплачується працівнику. Зокрема, положення частини другої статті 235 КЗпП України передбачають, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

43. За змістом цієї норми середній заробіток за час вимушеного прогулу також не містить вищезазначені ознаки оплати за виконану роботу та/або як компенсації за неналежні умови роботи та/або як забезпечення виплат соціального характеру, передбачених трудовим законодавством або колективним договором, а тому й не може бути складовою заробітної плати, оскільки його нарахування і виплата залежить не від виконання працівником своєї трудової функції, а від законності чи незаконності його звільнення з роботи роботодавцем.

44. Ці виплати не є й заохочувальними чи компенсаційними виплатами у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», оскільки до них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

45. На підтвердження такого висновку також свідчить речення друге частини другої статті 235 КЗпП України про врахування при визначенні розміру оплати за час вимушеного прогулу вини працівника у розгляді справи судом більше одного року, що у випадку правової природи цих сум як заробітної плати є неприпустимим. За загальним правилом заробітна плата працівника може бути зменшена лише з підстав, визначених трудовим законодавством у зв`язку з порушенням працівником своїх функціональних обов`язків. Вочевидь, тривалий розгляд справи у суді навіть і з вини позивача до таких порушень не відноситься.

46. При незаконному звільненні працівника спір виникає щодо оплати вимушеного прогулу, що є способом компенсації роботодавцем втрат, які зазнав працівник за наслідками неправомірної поведінки роботодавця. У цьому випадку роботодавець компенсує працівникові втрати, заподіяні у зв`язку з: незаконним звільненням або незаконним відстороненням від роботи; незаконним переведенням на іншу роботу або неправильним чи не відповідним чинному законодавству формулюванням причини звільнення в трудовій книжці, що перешкоджає працевлаштуванню працівника; затримкою видачі трудової книжки при звільненні; затримкою виконання рішення про поновлення на роботі працівника тощо. Такі втрати пов`язані з неотриманням працівником доходу, який він міг би отримати, якби роботодавець діяв законно, однак неотримання доходу не робить автоматично такі виплати заробітною платою як способом оплати виконаної роботи. У зв`язку з цим законодавцем визначена й міра відповідальності роботодавця у порівнянні з середнім заробітком, який розраховується з грошових виплат, які отримав працівник під час виконання своїх трудових функцій (Порядок обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100), оскільки здійснити оплату праці у період не виконання трудової функції неможливо. Здійснення цих виплат за рахунок фонду оплати праці не змінює правову природу таких виплат, а лише визначає їх фінансово-бухгалтерське джерело.

47. Таким чином, на підставі зазначених норм, що складають структуру законодавства про працю, слід дійти висновку, що виплата роботодавцем працівнику середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю та формою компенсації за порушення трудових прав, та відповідно позивач не звільнений від сплати судового збору за пред`явлення такої позовної вимоги (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу).

Суддя В. В. Пророк

Повний текст окремої думки складений 08 січня 2025 року.