Постанова

від 08.01.2025 по справі 809/1117/18

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 січня 2025 року

м. Київ

справа № 809/1117/18

касаційне провадження № К/9901/9996/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Бившевої Л.І.,

суддів: Ханової Р.Ф., Хохуляка В.В.,

розглянув у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Гудвеллі Україна" на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.10.2018 (суддя Гундяк В.Д.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2019 (головуючий суддя - Ніколін В.В., судді - Рибачук А.І., Старунський Д.М.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ґудвеллі Україна» до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби України про визнання протиправними та скасування вимоги та рішення,

УСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ґудвеллі Україна» (далі - позивач, Товариство платник) звернулось до суду з позовом до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби України, у якому, з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог, просило визнати протиправними та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 07.03.2018 №0001894814 на суму 496140,17 грн, рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 07.03.2018 №0001904814 на суму 268629,07 грн.

Обґрунтовуючи вимоги, позивач зазначив, що оспорюванні вимога про сплату боргу (недоїмки) та рішення про застосування штрафних санкцій є незаконними в частині щодо протиправного нездійснення платником відрахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування з різниці між вартістю обідів працівників підприємства та частковою оплатою їх вартості з заробітку цих працівників, а також неправильного застосування ставки утримання єдиного соціального внеску з заробітку інвалідів, оскільки такі висновки контролюючого органу не відповідають фактичним обставинам справи та вимогам чинного законодавства. Зокрема, зазначає, що у зв`язку з наявністю шкідливих викидів на підприємстві надане працівникам харчування є соціальною пільгою, яку позивач надає своїм працівникам в добровільному порядку, є лікувально-профілактичним харчуванням відповідно до постанови Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС від 07.01.1977 №4/П-1. Вважає, що витрати на таке харчування звільняються від сплати єдиного соціального внеску. Зауважує, що відповідно до довідок органів МСЕК інвалідність усіх без винятку працівників Товариства, зазначених в акті перевірки, була поновлена з моменту втрати чинності попередніх довідок МСЕК.

Івано-Франківський окружний адміністративний суд рішенням від 16.10.2018, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2019, у задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що харчування працівників Товариства не відноситься до лікувально-профілактичного, оскільки таке харчування надавалось працівникам не безоплатно, а лише за умови часткової оплати працівниками цього харчування, з урахуванням того, що згідно постанови Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС № 4/П-1 від 07.01.1977 її вимоги поширюються на працівників, зайнятих на роботах виключно хімічної, металургійної та іншої промисловості, а не тваринництва, а тому платник не звільняється від встановленого чинним законодавством обов`язку сплати єдиного соціального внеску з часткової компенсації вартості обідів. Також, суди виходили з того, що Товариство неправильно визначало ставки сплати ЄСВ при утриманні збору з 8 працюючих інвалідів, що призвело дл заниження ЄСВ.

Позивач, не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, звернувся до суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати і прийняти нову постанову, якою задовольнити позов. Скаржник посилається на неврахування судами частини першої статті 9-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), частини третьої статті 7 Закону України «Про охорону праці» від 14.10.1992 №2694-XII (далі - Закон №2694-XII, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), відповідно до яких позивач надавав соціально-побутові пільги працівникам Товариства, які мають шкідливі умови праці, у вигляді лікувально-профілактичного харчування, і вартість такого харчування не може вважатися доходом, отриманим такими працівниками. Зауважує, що судами не враховано наявність на підприємстві робіт зі шкідливими умовами праці, зокрема, у відділі тваринництва, які потребують лікувально-профілактичного харчування, яке було забезпечено підприємством і надання якого не може вважатися доходом і, відповідно, таке харчування не підлягає оподаткуванню. Зазначає про неврахування судами раціону харчування, яке є лікувально-профілактичним для працівників, які працюють зі шкідливими умовами праці, є інвалідами, і не може вважатися доходом у розумінні ПК України. Також скаржник доводить, що ним не було занижено єдиний соціальний внесок, сплачений із доходу, отриманого інвалідами за ставкою 8,41%, оскільки інвалідність працівникам було продовжено і такі працівники мають право сплачувати єдиний соціальний внесок у розмірі 8,41%, а не 22%, як визначено контролюючим органом.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 10.04.2019 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою позивача та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу, посилаючись на законність і обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій, просив залишити їх без змін, а касаційну скаргу позивача просив залишити без задоволення.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 07.01.2025 призначив справу до касаційного розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін на 08.01.2025.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду перевірив наведені у касаційній скарзі доводи позивача та дійшов наступного висновку.

Судами попередніх інстанцій установлено, що контролюючим органом проведено документальну планову виїзну перевірку Товариства з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.10.2014 по 30.09.2017, за наслідками якої складено акт від 21.02.2018 №26/28-10-48-14/32464900 (далі - акт перевірки), яким встановлено порушення пункту 1 частини другої статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що призвело до заниження єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

На підставі висновків акта перевірки контролюючим органом прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 07.03.2018 №Ю-0001894814 на суму 496140,17 грн та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 07.03.2018 №0001904814 на суму 268629,07 грн.

Також, судами було встановлено, що на підставі наказу про організацію харчування працівників відділу тваринництва №276/1 від 26.08.2015 у зв`язку із запровадженням правил біобезпеки на території тваринницьких приміщень та комбікормового цеху в частині заборони приносити на ці об`єкти будь-яку їжу, ТОВ «Даноша» (з 16.03.2018 року назву підприємства змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю «Ґудвеллі Україна») організовувало харчування для працівників шляхом постачання комплексних обідів на відповідні об`єкти. Відповідно до пункту 2 наказу №276/1 від 26.08.2015 вартість одного обіду складала 31,80 грн., частина з якої в розмірі 15,00 грн. стягувалась із зарплат з відповідними відрахуваннями ПДФО та військового збору.

04.09.2015 наказом №283/1 внесені зміни до наказу №276/1 від 26.08.2015 та пункт 2 було доповнено наступним змістом: для контролю оплати обідів встановити фіксовану ціну та середню кількість обідів на одного працівника 20 порцій з розрахунку 20 робочих днів на місяць.

На різницю вартості харчування (1 порція коштує 31,80 грн. - 15,00 грн. утримано з з/ти =16,80 грн.), за мінусом оплаченої частини обідів - стягнутої Товариством із зарплати працівників, на підставі Реєстрів з відділу тваринництва про харчування працівників, підприємством з інших заохочувальних та компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі, не здійснено відповідних відрахувань ЄСВ.

Окрім цього перевіркою встановлено випадки застосування Товариством ставки 8,41% при нарахуванні єдиного внеску на заробітні плати 8 працюючих інвалідів без наявності довідки МСЕК на час утримання ЄСВ.

Вказані обставини у судовому процесі в судах першої та апеляційної інстанцій сторонами не оспорюювалися.

Таким чином, підставою для визначення платнику грошового зобов`язання з єдиного соціального внеску слугували висновки контролюючого органу про безпідставне заниження платником ставки єдиного соціального внеску, сплаченого за працівників, які є інвалідами, водночас на час здійснення перевірки не підтвердили продовження інвалідності за відповідними довідками МСЕК, та несплати єдиного соціального внеску з вартості харчування, наданого працівникам підприємства.

Надаючи оцінку правомірності прийняття відповідачем оскаржуваних рішень, Верховний Суд виходить із такого.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначається Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування»(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з пунктами 1, 2 частини другої статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» платник єдиного внеску зобов`язаний: своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством.

Положеннями абзацу 1 пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» встановлено, що платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Згідно з абзацом 1 пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), 2, 3, 6, 7 і 8 частини першої статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму нарахованої заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

За визначенням, наведеним у абзаці 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до положень абзацу 3 статті 2 Закону України «Про оплату праці» структура заробітної плати може включати інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

За приписами підпункту 2.3.4 пункту 2.3 статті 2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 № 5 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), інші заохочувальні та компенсаційні виплати включають винагороди та премії, які мають одноразовий характер, компенсаційні та інші грошові й матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. До них належать виплати соціального характеру у грошовій і натуральній формі, зокрема: оплата або дотації на харчування працівників, у тому числі в їдальнях, буфетах, профілакторіях; інші виплати, що мають індивідуальний характер (оплата квартири та найманого житла, гуртожитків, товарів, продуктових замовлень, абонементів у групи здоров`я, передплати на газети та журнали, протезування, суми компенсації вартості виданого працівникам палива у випадках, не передбачених чинним законодавством).

Відповідно до підпункту 164.2.1, підпунктів «б», «е» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються: доходи у вигляді заробітної плати, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового договору (контракту); дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді: вартості майна та харчування, безоплатно отриманого платником податку, крім випадків, визначених цим Кодексом для оподаткування прибутку підприємств; вартості безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг), визначеної за правилами звичайної ціни, а також суми знижки звичайної ціни (вартості) товарів (робіт, послуг), індивідуально призначеної для такого платника податку, крім сум, зазначених у підпункті 165.1.53 пункту 165.1 статті 165 цього Кодексу.

Таким чином, вказані вище правові норми передбачають персоніфікований підхід при визначенні загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку та, відповідно, при визначенні бази нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, тоді як у випадку, коли витрати підприємства мають не персоніфікований характер, то загальна вартість таких витрат не є об`єктом оподаткування податком з доходів фізичних осіб та, як наслідок, не підлягають включенню до бази нарахування єдиного внеску.

У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що Товариство не сплатило ЄСВ із різниці між вартістю харчування та частковою оплатою його вартості, індивідуально визначеним працівникам, які перебували з ним у трудових відносинах, згідно реєстрів з відділу тваринництва про харчування працівників.

За таких обставин, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що позивачем був занижений ЄСВ по вказаному епізоду.

Щодо посилань скаржника на постанову Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС № 4/П-1 від 07.01.1977, Верховний Суд зазначає, що вказаним доводам позивача судами попередніх інстанцій була надана відповідна правова оцінка, з якою погоджується суд касаційної інстанції, з огляду на наступне.

Статтею 7 Закону України «Про охорону праці» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці. Зокрема, працівники, зайняті на роботах з важкими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктам.

Обов`язковим харчуванням згідно із законодавством забезпечуються такі категорії працівників: на роботах із шкідливими умовами праці (молоко або інші рівноцінні харчові продукти безоплатно), на роботах з особливо шкідливими умовами праці, на роботах у гарячих цехах і на виробничих дільницях, на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, на роботах із роз`їзним характером.

Зміст поняття «лікувально-профілактичне харчування» та порядок його надання визначаються постановою Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС від 07.01.1977 №4/П-1, яка є чинною відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12.09.1991.

Відповідно до вказаного нормативно-правового акту затверджено перелік виробництв, професій та посад, які дають право на лікувально-профілактичне харчування, раціони такого харчування та правила його надання.

Зокрема, лікувально-профілактичне харчування надається безоплатно та виключно тим працівникам, для яких надання цього харчування передбачено у відповідному переліку, з метою зміцнення їх здоров`я та попередження професійних захворювань.

Відповідно до роз`яснень Мінпраці України, наданих в листі від 05.05.2008 №62/13/82-08 «Щодо порядку безоплатної видачі працівникам лікувально-профілактичного харчування у зв`язку з особливо шкідливими умовами праці» питання безоплатної видачі працівникам лікувально-профілактичного харчування у зв`язку з особливо шкідливими умовами праці регулюється трьома нормативними актами, затвердженими постановою Держкомпраці СРСР та Президії ВЦРПС від 07.01.77 №4/П-1, що є чинними на території України в частині, що не суперечить Конституції і законам України, а саме: перелік виробництв, професій та посад, зайнятість в яких дає право на безкоштовне одержання лікувально-профілактичного харчування у зв`язку з особливо шкідливими умовами праці; раціони лікувально-профілактичного харчування і норми безоплатної видачі вітамінних препаратів; правила безкоштовної видачі лікувально-профілактичного харчування.

Так, суди першої та апеляційної інстанцій обгрунтовано виходили з того, що забезпечення працівників підприємства лікувально-профілактичним харчуванням у межах трудових відносин та відповідно до існуючого законодавства є компенсацією за важкі та шкідливі умови праці, проте, гігієнічною класифікацією праці за показниками шкідливості й небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу визначено, що шкідливі умови праці характеризуються наявністю шкідливих виробничих факторів, які перевищують гігієнічні нормативи і здатні чинити несприятливий вплив на організм працюючого та/або його потомство. Віднесення до категорії робіт із шкідливими умовами праці можливе тільки на підставі результатів атестації робочих місць за умовами праці, яка проводиться згідно з Порядком проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.92 №442.

Разом з цим, матеріалами справи підтверджується, що харчування у Товаристві було запроваджене не з метою зміцнення здоров`я працівників позивача та попередження професійних захворювань, а у зв`язку із запровадженням правил біобезпеки на території тваринницьких приміщень та комбікормового цеху. Окрім цього, вказаним вище наказом Товариства не виокремлено відповідних професій та посад, які дають право на лікувально-профілактичне харчування, а також в порушення вимог постанови Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС за №4/П-1 від 07.01.1977, на яку посилається позивач, харчування надавалось працівникам не безоплатно, а за умови лише часткової оплати цього харчування.

Крім того, суди правомірно вказали, що згідно вказаної постанови її вимоги поширюються для працівників на роботах з вказаними речовинами виключно хімічної, металургійної промисловості, а не тваринництва.

Також, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про неправильне визначення позивачем ставки сплати ЄСВ при утриманні збору з 8 працюючих інвалідів та, відповідно, заниження нарахування ЄСВ по вказаному епізоду, з огляду на наступне.

У справі, що розглядається, суди встановили, що представник позивача в судовому засіданні суду першої інстанції визнав, що Товариство дійсно утримувало ЄСВ за ставкою 8% із осіб з інвалідністю у період до поновлення їх довідок про інвалідність після повторного огляду з мотивів того, що згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 №1317 та відповідної Інструкції Міністерства охорони здоров`я України ці особи продовжують бути інвалідами і після втратити чинності попередніх довідок, так як датою встановлення інвалідності для повторно оглянутих є не дата огляду, а день її зупинення.

Суди попередніх інстанцій визнали такі твердженнями позивача обгрунтованими, проте дійшли правомірного висновку, що дії позивача по стягненню ЄСВ з зазначених осіб протиправними з підстав того, що постанова Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 №1317 не могла бути застосована у спірних правовідносинах, як така, що регулює лише процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації та порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальними експертними комісіями, а на правовідносини, які виникли в даному випадку, поширюється Наказ Міністерства фінансів України від 20.04.2015 за №449 «Про затвердження Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», як спеціальний нормативно-правовий акт.

Зокрема згідно вимог зазначеного наказу підтвердженням встановлення працівнику інвалідності є завірена копія довідки до акта огляду в медико-соціальній експертній комісії про встановлення групи інвалідності. Завірення копії довідки здійснюється безпосередньо підприємством, установою або організацією, зазначеними в абзацах другому, п`ятому - сьомому підпункту 1 пункту 1 розділу ІІ цієї Інструкції.

Нарахування єдиного внеску у розмірах, визначених пунктами 5-7 цього розділу, здійснюється з дати встановлення групи інвалідності, але не раніше одержання завіреної копії довідки до акта огляду в медико-соціальній експертній комісії, та закінчується датою припинення інвалідності.

Тобто позивач не мав правових підстав застосовувати ставку 8% до одержання завірених копій відповідних довідок, як єдиних підстав для нарахування у даному розмірі, а мав право виключно на проведення відповідних перерахунків по ЄСВ після одержання згаданих довідок.

Доводи касаційної скарги викладеного не спростовують.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Таким чином, доводи Товариства, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків, наведених у рішенні Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.10.2018 та постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2019, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права до встановлених у справі правовідносин, а тому у задоволенні касаційної скарги слід відмовити.

Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись п.1 ч.1 ст. 349, ст. 350, ч.ч. 1, 5 ст. 355, ст.ст. 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Гудвеллі Україна» залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.10.2018 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2019- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіЛ.І. Бившева Р.Ф. Ханова В.В. Хохуляк