Постанова

від 15.01.2025 по справі 620/9706/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 620/9706/24 Суддя (судді) першої інстанції: Олена ЛУКАШОВА

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.

Суддів: Беспалова О.О., Грибан І.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, апелянт) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач 1), Міністерства внутрішніх справ України (далі - відповідач 2), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо незабезпечення витрат на лікування ОСОБА_1 у Державній установі ''Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України'' в період з 07 грудня 2022 по 06 січня 2023 року за рахунок коштів Міністерства внутрішніх справ України;

- стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 вартість витрат на придбання набору для транспедикулярної системи фіксації хребта в розмірі 49 700,00 грн;

- стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4 542,00 грн.

Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 та отримав травму спини; згодом йому було проведено оперативне лікування. Позивач за власні кошти придбав набір для транспедикулярної системи фіксації хребта. Через деякий час він звернувся до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України з рапортом про компенсацію вартості набору, але йому було відмовлено.

Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2024 року залучено Державну установу ''Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України'' (далі - відповідач 3) до участі у справі в якості співвідповідача.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2024 року у задоволені позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної установи «'Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено повністю.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення прийнято з неповним та невірним з`ясуванням фактичних обставин справи, порушенням норм матеріального права.

Апелянт зазначає, що на підставі інформації викладеної у листі Військової частини НОМЕР_2 НГУ від 10 квітня 2024 року № 1/82-586 позивач, будучи впевненим у належності відповідача, звернувся з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_2 НГУ та Міністерства внутрішніх справ.

Крім того, апелянт наголошує, що не може погодитись з рішенням суду першої інстанції з огляду на те що відповідно до частини 3 статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України - якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи.

Так, позивач вважає, що судом першої інстанції порушено норми статей 48, 169 Кодексу адміністративного судочинства України, що призвело до позбавлення права позивача на розгляд справи із заміною неналежного відповідача на належного.

Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2024 року та від 21 листопада 2024 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження.

Керуючись частинами 1 та 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до фактичних обставин справи, позивач проходив строкову військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді стрільця 2 відділення 1 патрульного взводу 2 патрульної роти 1 стрілецького батальйону.

Згідно із довідкою від 04.12.2023 № 655 позивач у період з 25.02.2022 по 03.04.2022 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в м. Чернігів.

Згідно з випискою № 0560 із медичної карти стаціонарного хворого лікарні ДУ «ТМО МВС України по Чернігівській області» позивач перебував на стаціонарному лікуванні з 28.07.2022 по 13.09.2022 діагноз остеохондроз попереково-крижового відділу хребта. Секвестрована лівобічна грижа м/х диcку L5-S1. Хронічна лівобічна Люмбоішіалгія з помірним больовим та м`язово-тонічним синдромами, стадія загострення. ПФХ ІІ-ІІІ ст.

Відповідно до виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого лікарні № 5251 позивач з 07.12.2022 по 06.01.2023 перебував на стаціонарному лікуванні у відділені нейрохірургії Державної установи «Головний медичний центр МВС України» з діагнозом остеохондроз попереково-крижового відділу хребта. Грижа м/х диску L5/S1. Лівобічна радикулопатія S1 з вираженим больовим синдромом. Пацієнту 13.12.2022 проведено оперативне лікування: видалення грижі міжхребцевого диска L5/S1 ліворуч, транспедикулярна стабілізація L5/S1.

Позивач придбав у ФОП ОСОБА_2 набір для транспедикулярної системи фіксації хребта за ціною 49 700,00 грн, що підтверджується видатковою накладною від 12.12.2022 № 07736, рахунком-фактурою від 12.12.2022 № 07736 та квитанцією від 12.12.2022 № 23АТ-10НХ-7НК0-07Н0.

Відповідно до довідки № 61(у) медичної (військово-лікарської) комісії Державної установи «Територіальне медичне об`єднання МВС України по Чернігівській області» позивач 29.09.2023 пройшов медичний огляд встановлено діагноз хронічна лівобічна Люмбоішіалгія на фоні остеохондрозу попереково-крижового відділу хребта. Захворювання пов`язане з проходженням військової служби. Позивача визнано обмежено придатним до військової служби.

Згідно із довідкою про результати визначення у застрахованої особи ступеня втрати професійної працездатності у відсотках від 20.02.2024 серія 12 ААА № 073398 ступень втрати професійної працездатності позивача становить 40 % з 24.07.2023.

Відповідно до довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серія 12 ААА № 449692 позивачу встановлено другу групу інвалідності з 24.07.2023 на строк до 01.09.2024. Причина інвалідності захворювання пов`язане з проходженням військової служби.

16.05.2024 наказом командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії № 112 позивач був виключений зі списків особового складу, у зв`язку зі звільненням його з військової служби в запас.

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_3 від 02 березня 2023 року позивач має статус учасника бойових дій.

Надалі, позивач звернувся з рапортом про компенсацію суми в розмірі 49 700,00 грн за оплату транспедикулярної стабілізації.

Листом від 10.04.2024 № 1/82-586 Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України повідомила позивача, що компенсація військовослужбовцю за самостійно оплачене ним лікування не передбачена чинним законодавством, що унеможливлює її здійснення.

Представник позивача звернувся до Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» з адвокатським запитом від 25.06.2024 № 25/06-С/2.

Листом від 28.06.2024 № 33/4-9013 Державна установа «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України повідомила представника позивача, що на час звернення та перебування позивача в госпіталі імпланти медичного використання, які необхідні для проведення оперативного лікування в установі були відсутні, запити щодо стану здоров`я позивача, або лист про готовність забезпечити імплантами медичного використання для оперативного лікування позивача від Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України не надходили.

Не погоджуючись з відмовою Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України компенсувати витрати на лікування позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що всі витрати на лікування позивача повинні були здійснюватися за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на утримання Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України».

Отже, суд дійшов висновку, що позовні вимоги до Військової частини НОМЕР_4 Національної гвардії України та Міністерства внутрішніх справ України є необґрунтованими, а отже не підлягають задоволенню.

Водночас, суд зауважив, що позивач не звертався до Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» із вимогою про компенсацію витрат на надання медичної допомоги, а саме придбання транспедикулярної системи фіксації хребта. За наведених обставин, суд дійшов висновку про те, що у задоволенні позову слід відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі по тексту - Закон №2011) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до статті першої Закону №2011 соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

В силу статті 1-2 Закону №2011 військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

За правилами підпункту 1 пункту 1 статті 3 Закону №2011 дія цього Закону поширюється на військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов`язок за межами України, та членів їх сімей.

Частиною першою статті 11 Закону №2011 передбачено, серед іншого, що охорона здоров`я військовослужбовців забезпечується створенням сприятливих санітарно-гігієнічних умов проходження військової служби, побуту та системою заходів з обмеження дії небезпечних факторів військової служби, з урахуванням її специфіки та екологічної обстановки, які здійснюються командирами (начальниками) у взаємодії з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Військовослужбовці, військовозобов`язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, мають право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров`я. Військовослужбовці щорічно проходять медичний огляд, щодо них проводяться лікувально-профілактичні заходи.

За відсутності за місцем проходження військової служби, навчальних (або перевірочних) і спеціальних зборів або за місцем проживання військовослужбовців військово-медичних закладів охорони здоров`я чи відповідних відділень або спеціального медичного обладнання, а також у невідкладних випадках медична допомога надається державними або комунальними закладами охорони здоров`я за рахунок Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.

Відповідно до статті 23 Закону № 2011-XII фінансове забезпечення витрат, пов`язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів, що передбачаються в Державному бюджеті України на відповідний рік для Міністерства оборони України, розвідувальних органів України та інших центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування та правоохоронні органи, інших джерел, передбачених законом.

Пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ.

Частиною десятою статті 21 Закону України «Про Національну гвардію України» від 13.03.2014 року №876-VII установлено, що військовослужбовцям Національної гвардії України, державним службовцям, працівникам, особам, звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, та ветеранам військової служби Національної гвардії України гарантується безоплатне медичне забезпечення в лікувально-профілактичних закладах Національної гвардії України та Міністерства внутрішніх справ України.

У відповідності до пп.2 п.1 р. ІІ Інструкції про порядок медичного обслуговування в закладах охорони здоров`я МВС, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 03.06.2016 року №462 право на медичне обслуговування в закладах охорони здоров`я МВС мають: військовослужбовці Національної гвардії України (далі - НГУ), військовозобов`язані та резервісти, які призвані на навчальні або перевірочні та спеціальні збори, державні службовці та працівники головного органу військового управління НГУ, оперативно-територіальних об`єднань НГУ, з`єднань, військових частин (підрозділів), вищих військових навчальних закладів, навчальних військових частин (центрів), баз, закладів охорони здоров`я та установ.

Прикріплення на безоплатне медичне обслуговування в закладах охорони здоров`я МВС проводиться за місцем роботи, служби (військової служби) та попередньої роботи, служби (військової служби) громадян України та в межах видатків, передбачених на утримання цих закладів. (п. 6 р. ІІ Інструкції).

В свою чергу, порядок надання медичної допомоги у військово-медичних закладах і взаєморозрахунків за неї між військовими формуваннями визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18.10.1999 №1923 (надалі - Порядок).

Так, відповідно до пункту 1 Порядку надання медичної допомоги у військово-медичних закладах і взаєморозрахунків за неї між військовими формуваннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.10.1999 №1923 (надалі - Порядок), цей Порядок визначає механізм надання лікувально-профілактичної допомоги, проведення санаторно-курортного лікування, військово-лікарської, лікарсько-льотної, судово-медичної, судово-психіатричної експертиз, патолого-анатомічних досліджень, забезпечення лікарськими і протезними засобами (далі - медична допомога) осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців, які проходять строкову військову службу та військову службу за контрактом, Збройних Сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, СБУ, Служби зовнішньої розвідки та інших військових формувань, Держспецтрансслужби, у тому числі курсантів і слухачів військово-навчальних закладів (далі - військовослужбовці) у військово-медичних закладах інших військових формувань та надання установами, закладами і підрозділами державної санітарно-епідеміологічної служби Міноборони, МВС, Адміністрації Держприкордонслужби, СБУ, Головного управління Національної гвардії, інших центральних органів виконавчої влади, яким підпорядковані військові формування (далі - центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані військові формування) послуг щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Пунктом 2 Порядку визначено, що медична допомога військовослужбовцям надається військово-медичними закладами інших військових формувань у разі відсутності за місцем проходження ними військової служби військово-медичних закладів відповідних військових формувань або відсутності у них необхідних відділень, фахівців чи спеціального медичного обладнання та у невідкладних випадках.

Згідно з п. 3 та 3-2 Порядку, витрати на надання медичної допомоги військовослужбовцям у військово-медичних закладах інших військових формувань відшкодовуються цим закладам центральними органами виконавчої влади, яким підпорядковані військові формування, в яких проходять службу зазначені військовослужбовці, за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на утримання цих військових формувань.

На період дії правового режиму воєнного стану та протягом року з дня припинення або скасування дії воєнного стану на території України витрати на надання військовослужбовцям медичної допомоги військово-медичними закладами, зазначеними у пункті 1 цього Порядку, здійснюються за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на утримання відповідних закладів.

Відповідно до п. 4 Порядку центральними органами виконавчої влади, яким підпорядковані військові формування, Національним антикорупційним бюро, Державним бюро розслідувань призначаються посадові особи - розпорядники кредитів, уповноважені здійснювати розрахунки за надання медичної допомоги у військово-медичних закладах інших військових формувань. Ці посадові особи затверджують списки осіб, уповноважених видавати направлення для надання медичної допомоги у військово-медичних закладах інших військових формувань. Списки посадових осіб, уповноважених здійснювати розрахунки за надання медичної допомоги у військово-медичних закладах інших військових формувань, а також уповноважених видавати направлення для надання медичної допомоги, подаються центральним органам виконавчої влади, яким підпорядковані військові формування, військово-медичні заклади яких надаватимуть медичну допомогу, і цим військово-медичним закладам.

Згідно з пунктом 5 Порядку, надання медичної допомоги у військово-медичних закладах інших військових формувань провадиться за наявності засвідченого відповідною печаткою направлення уповноваженої на його видачу посадової особи, в якому зазначається міністерство, інший центральний орган виконавчої влади, якому підпорядковане військове формування, місцезнаходження і банківські реквізити органу військового управління (військової частини), уповноважена посадова особа якого буде здійснювати оплату, та медичний висновок про необхідні види і обсяги медичної допомоги.

У разі надання екстреної медичної допомоги при захворюваннях і станах, зазначених у додатку, а також загостренні хронічних захворювань направлення за повідомленням відповідного військово-медичного закладу подається до нього протягом трьох діб з дня госпіталізації чи амбулаторного надання екстреної медичної допомоги.

Відповідно до п. 6 Порядку, рахунки на оплату медичної допомоги протягом п`яти днів після її надання надсилаються до органу військового управління (військової частини) військового формування, уповноважена посадова особа якого буде здійснювати оплату. Вартість медичних послуг, які надаються військовослужбовцям інших військових формувань, встановлюється наказами керівників військово-медичних закладів, які надають ці послуги, у розмірі фактичних витрат на придбання медикаментів і перев`язувальних матеріалів, продуктів харчування та витрат на оплату комунальних послуг і енергоносіїв, що визначаються відповідно до законодавства, яке регулює здійснення розрахунків зазначених витрат виробництва продукції (робіт, послуг).

Пунктом 7 Порядку визначено, що відшкодування витрат на надання медичної допомоги військовослужбовцям у військово-медичних закладах інших військових формувань здійснюється у 10-денний термін з дня надходження рахунків від військово-медичних закладів, в яких надавалася медична допомога. Копії платіжних доручень після здійснення оплати за надану медичну допомогу надсилаються на адресу військово-медичного закладу.

Так, позивач наполягає на тому, що Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України було повідомлено у телефонній розмові про необхідність придбання імпланту, але працівник медичної служби повідомила, що коштів немає. Також наголошує, що відсутність організації взаємодії між Військовою частиною НОМЕР_1 та Державною установою «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» не повинно бути причиною позбавлення позивача права на безоплатне лікування.

Позиція Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» зводиться до того, що позивач був направлений до них начальником медичного пункту Військової частини НОМЕР_1 , після обстеження позивача було рекомендовано провести оперативне втручання; на час звернення та перебування позивача у госпіталі були відсутні необхідні для проведення оперативного лікування імпланти, відтак з метою проведення купівлі імплантів позивачу були надані довідка та консультативне заключення з приводу діагнозу та необхідності оперативного лікування для пред`явлення до Військової частини НОМЕР_1 .

В контексті висновків суду першої інстанції щодо відсутності звернення позивача до Державної установи «Головний медичний цент Міністерства внутрішніх справ України» із вимогою про компенсацію витрат на надання медичної допомоги, а саме придбання транспедикулярної системи фіксації хребта, колегія суддів зауважує, що такі прямо спростовуються матеріалами справи, зокрема листом від 28.06.2024 № 33/4-9013, у якому відповідач 3 у відповідь на адвокатський запит повідомив представника позивача, що на час звернення та перебування позивача в госпіталі імпланти медичного використання, які необхідні для проведення оперативного лікування в установі були відсутні, запити від Військової частини НОМЕР_1 щодо стану здоров`я позивача, або лист про готовність забезпечити імплантами медичного використання для оперативного лікування позивача від Військової частини НОМЕР_1 не надходили.

Крім того, про фактичну відмову у наданні позивачу медичної допомоги за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на утримання Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» свідчать обставини не забезпечення транспедикулярною системою фіксації хребта, видання довідки та консультативного заключення з приводу діагнозу та необхідності оперативного лікування для пред`явлення до Військової частини НОМЕР_1 та подальше самостійне придбання позивачем даної системи.

Втім, як вбачається з приписів пункту 3-2 Порядку надання медичної допомоги у військово-медичних закладах і взаєморозрахунків за неї між військовими формуваннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.10.1999 №1923 - на період дії правового режиму воєнного стану та протягом року з дня припинення або скасування дії воєнного стану на території України витрати на надання військовослужбовцям медичної допомоги військово-медичними закладами, зазначеними у пункті 1 цього Порядку, здійснюються за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на утримання відповідних закладів.

Наведене свідчить про безумовний обов`язок Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» надавати медичну допомогу позивачу за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті.

Узагальнюючи вищенаведене у сукупності, апеляційний суд зазначає, що висновки суду першої інстанції є такими, що не відповідають фактичним обставинам справи.

Колегія суддів також зауважує, що матеріалами справи підтверджено проходження позивачем лікування в медичному закладі, який не входить до структури Міністерства оборони України, яке відбулось з незалежних від позивача обставин та саме за направленням Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, а тому позивач має право на отримання компенсації витрат на лікування, гарантованих статтею 11 Закону "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Аналогічна правова позиція щодо права отримання компенсації витрат на лікування, гарантованих статтею 11 Закону "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", викладена у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 808/887/17 та постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі №808/1486/16.

Так, згідно листків лікарських призначень, долучених позивачем до матеріалів справи, саме лікарями Державної установи «Головний медичний цент Міністерства внутрішніх справ України» позивачу було визначено імпланти медичного використання, кошти за які він бажає компенсувати.

За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Колегія суддів зауважує, що Державна установа «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» залучена судом першої інстанції до участі у справі №620/9706/24 саме як співвідповідач. Таким чином, в силу приписів статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України на відповідача 3 покладено обов`язок доказування правомірності свого рішення щодо покладення на позивача обов`язку придбання набору для транспедикулярної системи фіксації хребта самостійно.

Відповідно, наведене в свою чергу не позбавляло суд першої інстанції розглянути вимоги позивача та надати оцінку листу від 28.06.2024 № 33/4-9013.

Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Тлумачення змісту статті 13 Конвенції надано Європейським судом з прав людини у низці рішень, зокрема: у рішенні від 29.06.2006 по справі "Пантелеєнко проти України" зазначено, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом; у рішенні по справі "Дорани проти Ірландії" указано, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права; у рішенні по справі "Салах Шейх проти Нідерландів" наголошено, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними; у рішенні від 17.07.2008 по справі "Каіч та інші проти Хорватії" відображено, що обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту, позаяк протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Колегія суддів вважає необхідним також врахувати висновки Європейського суду з прав людини у рішенні від 04.07.2024 у справі «Кривченко та Олійник проти України», відповідно до яких право заявника на перерахунок його пенсії не може бути залежним від обміну інформацією між органами державної влади, таким чином практично унеможлививши отримання заявником належного йому перерахунку пенсії та не врахувавши суті його вимог.

У постанові від 24.09.2019 у справі №819/1420/15 Верховний Суд зазначив, що право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог. Вихід за межі позову можливий у виняткових випадках, зокрема, коли повний та ефективний захист прав, свобод та інтересів неможливий у заявлений позивачем спосіб. Такий вихід за межі позовних вимог має бути пов`язаний із захистом саме тих прав, свобод та інтересів, щодо яких подана позовна заява.

Установлюючи правило, що суд розглядає адміністративну справу в межах позовних вимог, ця норма встановлює виняток у вигляді можливості у суду вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного та повного захисту прав, свобод, інтересів людини, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин (сторін чи третіх осіб), про захист яких вони просять, від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (постанови Верховного Суду від 18 травня 2018 року у справі № 826/6965/14, від 27 листопада 2018 року у справі № 807/997/16, від 15 липня 2019 року у справі № 804/14556/15, від 20 листопада 2019 року у справі № 826/9457/18, від 22 листопада 2019 року у справі № 815/4392/15, від 23 грудня 2019 року у справі № 815/3145/15, від 7 лютого 2020 року у справі № 826/11086/18, від 5 травня 2020 року у справі № 1340/4044/18, від 23 червня 2020 року у справі № 820/1545/16, від 6 серпня 2020 року у справі № 805/3147/16-а).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що спосіб захисту прав та інтересів має бути належним, зокрема ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.11.2023 у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22, пункт 24).

Водночас невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені відповідно до належного способу захисту прав, і якщо таке тлумачення не призводить до порушення процесуальних прав відповідача (зокрема, щодо подання заперечень, надання відповідних доказів тощо).

Близькі за змістом висновки сформульовані у постановах Верховного Суду від 19.04.2023 у справі № 904/7803/21 (пункт 6.46), від 20.09.2023 у справі № 910/3453/22 (пункт 58), від 01.11.2023 у справі № 910/7987/22 (пункт 5.30).

За правовими висновками Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/220/24 саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню у найбільш ефективний спосіб, визначений апеляційним судом.

Відповідно до Положення про Державну установу «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» від 28.01.2021 №64, Державна установа «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» (далі - ГМЦ) є самостійним державним багатопрофільним закладом охорони здоров`я, який об`єднує в собі лікувально-профілактичні та інші заклади, що здійснюють на основі ліцензії медичне забезпечення осіб, які відповідно до законодавства мають право на медичне обслуговування в закладах охорони здоров`я Міністерства внутрішніх справ України. ГМЦ є бюджетною, неприбутковою установою, що належить до сфери управління Міністерства внутрішніх справ України та оперативно підпорядкована Департаменту охорони здоров`я та реабілітації МВС.

ГМЦ є юридичною особою публічного права, має реєстраційні та спеціальні реєстраційні рахунки в органах Державної казначейської служби України, печатку зі своїм повним найменуванням та Державним Гербом України, бланки та штампи зі своїм найменуванням, має самостійний баланс та здійснює діловодство відповідно до законодавства і нормативно-правових актів МВС, забезпечує дотримання режиму секретності у своїй діяльності.

Отже, Державна установа «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» володіє відповідною правосуб`єктністю для самостійної відповідальності за позовними вимогами позивача.

Таким чином, з метою забезпечення ефективного та повного захисту прав позивача, колегія суддів вбачає підстави для стягнення з Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» на користь ОСОБА_1 вартість витрат на придбання набору для транспедикулярної системи фіксації хребта в розмірі 49 700,00 грн.

Поряд з цим, колегія суддів вважає необхідним особливо закцентувати увагу на тому, що за змістом статей 17, 65 Конституції України громадяни України, які захищають Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, виконують конституційно значущі функції, тож держава повинна надавати їм і членам їхніх сімей особливий статус та забезпечувати їх додатковими гарантіями соціального захисту відповідно до частини п`ятої статті 17 Конституції України як під час проходження служби, так і після її закінчення; щодо осіб, на яких покладено обов`язок захищати Україну, її незалежність та територіальну цілісність, та членів їхніх сімей частиною п`ятою статті 17 Конституції України встановлено особливий соціальний захист, який не обмежено умовами й рівнем, визначеними у статті 46 Основного Закону України [абзаци другий, третій пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18.12.2018 № 12-р/2018, абзац одинадцятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 25.04.2019 № 1-р(II)/2019].

Розвиваючи зазначені юридичні позиції, Конституційний Суд України у рішенні від 12.10.2022 № 7-р(II)/2022 вказав на те, що зі змісту частин першої, другої, п`ятої статті 17 Конституції України у їх взаємозв`язку з частиною першою статті 46, частиною першою статті 65 Основного Закону України випливає конституційний обов`язок держави надати спеціальний юридичний статус громадянам України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, членам їхніх сімей, а також особам, що збройно захищають суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність України під час агресії Російської Федерації проти України, розпочатої у лютому 2014 року, із забезпеченням відповідно до цього статусу соціальних гарантій високого рівня.

В умовах воєнного стану держава зобов`язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії російської федерації проти України. Відтак усебічна підтримка військовослужбовців Збройних Сил України та ветеранів війни, які брали участь у захисті Батьківщини та в бойових діях є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України.

Як наголошував Верховний Суд у постанові від 13 червня 2023 року у справі №560/8064/22, усвідомлюючи та високо цінуючи внесок ветеранів у безпеку й оборону України, захист розвитку й існування її громадянського суспільства, держава покладає на себе зобов`язання забезпечити гідну систему підтримки ветеранів, їхніх сімей та членів сімей загиблих (померлих) захисників України. Державна система підтримки ветеранів повинна бути спрямована на ефективну адаптацію ветеранів до мирного життя після завершення військової служби, максимальне відновлення здоров`я та благополуччя осіб, які під час здійснення обов`язків військової служби постійно перебували у середовищі підвищеного ризику, утвердження всебічної поваги до ветеранів, їхніх сімей та сімей загиблих ветеранів в суспільстві, а також на ефективну реалізацію системи пільг та соціальних гарантій на рівні органів державної влади.

При цьому, колегія суддів враховує, що за змістом апеляційної скарги позивач не заперечує висновки суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог до Військової частини НОМЕР_4 Національної гвардії України та Міністерства внутрішніх справ України. Відтак, в даній частині рішення суду першої інстанції апеляційним судом не переглядається.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що наявні правові підстави для скасування рішення суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Приписи пунктів 1, 4 частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, а також неправильно застосовані норми матеріального права, що стали підставою для невірного вирішення справи. У зв`язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, рішення суду першої інстанції - скасувати, здійснити вихід за межі позовних вимог та частково задовольнити адміністративний позов.

Надаючи оцінку вимогам позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4 542,00 грн, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до статті 252 Кодексу адміністративного судочинства України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення.

Згідно із статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

За приписами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина сьома стаття 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами третьою, четвертою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При цьому розмір витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті134 Кодексу адміністративного судочинства України).

З аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, пов`язаних безпосередньо з розглядом певної судової справи, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат.

Згідно із пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частина перша стаття 1 Закону № 5076-VI).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частина перша стаття 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Так, надаючи оцінку понесеним позивачем витратам на правничу допомогу, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Також, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18, від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц.

Вказане також узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 вересня 2019 року у справах № 810/2816/18, № 810/3806/18), від 22 листопада 2019 року у справі № 810/1502/18, від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.

З системного аналізу вищевказаних правових норм можна дійти висновку, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Згідно з договором про надання правової допомоги № 251/П від 24.06.2024 та додаткової угоди №1 позивач користується адвокатськими послугами. Вартість послуг професійної правничої допомоги відповідно до розрахунку суми судових витрат становить 4542 (чотири тисячі п`ятсот сорок дві) гривні 00 коп.

Відповідно до розрахунку сум судових витрат згідно договору № 251/П від 24.06.2024 консультація, підготовка та направлення адвокатського запиту від 25.06.2024 (1 година роботи адвоката) становить 1514 грн; підготовка та подання позовної заяви (2 години роботи адвоката) становить 3028 грн.

Здійснивши системний аналіз наведених вище доказів понесених позивачем судових витрат на правничу допомогу у їх співвідношенні до тривалості розгляду справи, складності правовідносин та обсягу вчинених представником позивача дій в процесі підготовки процесуальних документів для забезпечення юридичного представництва інтересів, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, колегія суддів зазначає, що сума в розмірі 3 000, 00 грн відповідає принципу співмірності обсягу цих послуг та витраченого адвокатом часу, що підлягає стягненню з Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» на користь позивача.

Керуючись статтями 242-244, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2024 року - скасувати.

Прийняти нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Стягнути з Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» на користь ОСОБА_1 вартість витрат на придбання набору для транспедикулярної системи фіксації хребта в розмірі 49 700,00 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи «Головний медичний центр Міністерства внутрішніх справ України» (ЄДРПОУ: 08735882) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_5 ) судові витрати на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції в розмірі 3 000,00 грн (три тисячі) гривень 00 коп.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя доповідач: Ключкович В.Ю.

Судді: Беспалов О.О.

Грибан І.О.