Ухвала

від 15.01.2025 по справі 917/1978/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

15 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 917/1978/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Случа О.В.

секретаря судового засідання - Дерлі І.І.

за участю представників учасників:

офісу ГП - Зарудяна Н.О.

позивача - не з`явився

відповідача - 1 - не з`явився

відповідача - 2 - Біленко Н.О.

третьої особи - не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.10.2024 (у складі колегії суддів: Хачатрян В.С. (головуючий), Гетьман Р.А., Склярук О.І.)

та рішення Господарського суду Полтавської області від 13.08.2024 (суддя Пушко І.І.)

за позовом заступника керівника Полтавської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України

до: 1. Фізичної особи-підприємця Ніколаєвої Олени Андріївни,

2. Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Полтавський державний аграрний університет

про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна та зобов`язання повернути приміщення,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст та підстави позовних вимог

02.11.2023 Заступник керівника Полтавської окружної прокуратури Полтавської області (далі - Прокурор, Скаржник) звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - Позивач) до Фізичної особи-підприємця Ніколаєвої Олени Андріївни (далі - ФОП Ніколаєва О.А., Відповідач-1), Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях (далі - ФДМУ, Відповідач-2), у якому просив суд:

1) визнати недійсним договір оренди №65/07-н від 09.10.2007 нерухомого майна, що належить до державної власності, нежитлового приміщення загальною площею 22,7 кв.м за адресою: вул. Небесної Сотні, 89, м.Полтава, що перебуває на балансі Відокремленого структурного підрозділу "Фаховий коледж управління, економіки і права Полтавського державного аграрного університету" (далі - ВСП "Фаховий коледж"), укладеного між РВ ФДМУ та ФОП Ніколаєвою О.А. (далі - Договір оренди);

2) зобов`язати фізичну особу-підприємця Ніколаєву Олену Андріївну звільнити та повернути балансоутримувачу нежитлове приміщення загальною площею 22,7 кв.м, що розташоване за адресою: вул. Небесної Сотні, 89, м. Полтава, та перебуває на балансі ВСП "Фаховий коледж " шляхом підписання акту приймання-передачі.

Підставою звернення до суду Прокурор визначив те, що Договір оренди не відповідає вимогам діючого законодавства, зокрема частини п`ятої статті 63 Закону України "Про освіту" (в редакції, чинній на час вчинення спірних правовідносин).

Власником орендованого державного майна є Держава, органом, уповноваженим від імені та в інтересах держави управляти даним майном - Міністерство освіти і науки України, а балансоутримувачем вказаного майна є ВСП "Фаховий коледж". Відповідач-2 є орендодавцем спірного державного майна.

За доводами Прокурора, діяльність ФОП Ніколаєвої O.A. не пов`язана з освітньою діяльністю, оскільки не відповідає положенням пункту 17 частини першої статті 1 Закону України "Про освіту" та не спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу у формальній та/або неформальній освіті. Прокурор у позові зазначив, що спірне приміщення використовується орендарем для розміщення перукарні, при цьому вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог частини четвертої статті 80 Закону України "Про освіту" законодавець визначає можливість надання майна освітнього закладу в оренду в разі пов`язаності мети такої оренди з навчально-виховним процесом. В такий спосіб використання навчальним закладом спірного приміщення для цілей, не пов`язаних із навчальним процесом, є підставою для визнання договору неправомірним, оскільки заборона використання такого приміщення з іншою метою встановлена на законодавчому рівні. Відтак, за доводами Прокурора, наявні всі підстави для визнання Договору оренди недійсним згідно статей 203, 215 Цивільного кодексу України, а об`єкт оренди, як наслідок, підлягає звільненню Відповідачем-1 та поверненню балансоутримувачу шляхом підписання акту приймання-передачі.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 13.08.2024:

- в частині позовних вимог про зобов`язання повернути приміщення - закрито провадження у справі за відсутності предмета спору (з урахуванням того, що між відповідачами 08.07.2024, тобто після пред`явлення позову у справі, було укладено договір про припинення Договору оренди та складено акт повернення з оренди нерухомого державного майна);

- в частині вимог про визнання недійсним Договору оренди - відмовлено в задоволенні позову внаслідок застосування наслідків спливу позовної давності.

Відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог суд керувався наявністю доказів про те, що Міністерство освіти і науки України було обізнане про укладення Договору оренди та про порушення його прав і інтересів внаслідок нецільового використання майна закладу освіти ще з 30.09.2015.

З такими висновками погодився суд апеляційної інстанції та постановою від 21.10.2024 залишив рішенням Господарського суду Полтавської області від 13.08.2024 без змін, а апеляційну скаргу Прокурора - без задоволення.

Прокурор скористався правом на касаційне оскарження зазначених судових рішень.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

Касаційне провадження у справі відкрито 02.12.2024 на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Прокурор у касаційній скарзі просить Суд скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.10.2024 (повністю) та рішення Господарського суду Полтавської області від 13.08.2024 (частково) і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в частині визнання недійсним Договору оренди.

Підставами касаційного оскарження Прокурор визначив застосування норми права без урахування висновків такого застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, від 15.11.2019 у справі № 909/887/18, від 11.08.2022 у справі № 910/16586/18, від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21, від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 12.07.2022 у справі № 1.380.2019.002610, від 17.02.2021 у справі № 926/2260/19, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14, від 06.07.2022 у справі № 372/3737/19.

У відзиві на касаційну скаргу РВ ФДМУ просить Суд залишити її без задоволення, а судові рішення в оскаржуваній частині - без змін.

Інші учасники справи своїм правом надати Суду відзиви на касаційну скаргу не скористалися.

Обставини, встановлені судами попередніх інстанцій

09.10.2007 між РВ ФДМУ по Полтавській області (орендодавець) та ФОП Ніколаєвою.A. (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності.

Додатковою угодою від 10.06.2019 внесено зміни щодо найменування сторін та орендодавцем визначено РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях, Відповідача-2 у справі.

Згідно пунктом 1 Договору оренди орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 22,4 кв.м за адресою: вул. Леніна, 89 (з 20.05.2016 - вул. Небесної Сотні, 89), м. Полтава. Об`єкт оренди знаходиться на балансі Аграрного коледжу управління і права Полтавської державної аграрної академії (балансоутримувач). Майно передається в оренду під розміщення перукарні.

Згідно з пунктом 8.1. Договору оренди його укладено строком на 2 роки 11 місяців (з 09.10.2007 по 08.09.2010).

Згідно з актом приймання-передачі в оренду нерухомого майна РВ ФДМУ передало, а ФОП Ніколаєва O.A. прийняла в строкове платне користування вищевказане нерухоме майно.

05.06.2009 між сторонами укладено додаткову угоду №1 до Договору оренди, якою внесено зміни щодо розміру, порядку та строків сплати орендної плати.

У подальшому між РВ ФДМУ та ФОП Ніколаєвою O.A. укладено ще ряд додаткових угод до Договору оренди про його пролонгацію. Зокрема у редакції додаткової угоди від 08.06.2021, укладеної за результатами аукціону на "ProZorro", термін дії Договору оренди визначено до 08.06.2026.

При цьому додаткові угоди укладалися за погодженням з уповноваженими державою органами - Міністерством аграрної політики України та у подальшому (після приймання-передачі цілісного майнового комплексу Аграрного коледжу управління і права Полтавської державної аграрної академії 30.09.2015 із сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України до сфери управління Міністерства освіти і науки України) - з Міністерством освіти і науки України.

З огляду на викладене судами попередніх інстанцій виснувано, що Позивач (Міністерство освіти і науки України) як орган, до сфери управління якого перейшов цілісний майновий комплекс ВСП "Фаховий коледж", з 30.09.2015 мав можливість дізнатися про наявність раніше укладених договорів стосовно майна, яке входило до вказаного цілісного майнового комплексу.

Суди також врахували, що на момент укладення додаткової угоди №6 від 06.10.2015 майно, яке було предметом Договору оренди, вже перейшло до управління Міністерства освіти і науки України.

За таких обставин суди виснували про обізнаність Позивача про укладення Договору оренди з вищенаведених дат (30.09.2015 та/або 06.10.2015) та прийшли до висновку про пропуск строку позовної давності на момент звернення до суду з позовом (листопад 2023 року).

При цьому суди зазначили про доведеність Прокурором порушень вимог закону при укладенні Договору оренди та відмовили у позові про визнання його недійсним виключно з огляду на пропуск строку позовної давності.

Суд першої інстанції також врахував, що орендарем та балансоутримувачем 08.07.2024 укладено договір про припинення Договору оренди та складено акт повернення з оренди нерухомого майна, що належить до державної власності. Оскільки наведене свідчить про добровільне повернення балансоутримувачу об`єкта оренди після відкриття провадження у справі, суд закрив провадження у цій частині на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку з відсутністю предмета спору.

У цій частині рішення місцевого господарського суду у апеляційному та касаційному порядку не оскаржувалося.

Позиція Верховного Суду

Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні Прокурора та представника Відповідача-2, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційне провадження підлягає закриттю з огляду на таке.

Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги Прокурора в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна та зобов`язання повернути орендоване за цим договором приміщення. Підставою позову є, на думку Прокурора, невідповідність оспорюваного договору та існування орендних відносин вимогам чинного законодавства. Водночас предметом касаційного оскарження є судові рішення виключно в частині відмови у позові про визнання Договору оренди недійсним.

Прокурор у касаційній скарзі посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, та зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували до спірних правовідносин положення норм закону про перебіг позовної давності без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, від 15.11.2019 у справі № 909/887/18, від 11.08.2022 у справі № 910/16586/18, від 31.05.2023 у справі № 908/3168/21, від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 12.07.2022 у справі № 1.380.2019.002610, від 17.02.2021 у справі № 926/2260/19, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14, від 06.07.2022 у справі № 372/3737/19.

Зважаючи на вимоги частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України та враховуючи, що судові рішення оскаржуються Прокурором в частині застосування судами строку позовної давності, колегія суддів перевіряє законність і обґрунтованість судових рішень тільки у цій частині.

Пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Оскарження судових рішень з підстав, зазначених у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства: - термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови); - для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови); - подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставами для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не можуть слугувати підставами для скасування оскаржуваних судових рішень господарських судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Цивільний кодекс України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Загальна позовна давність установлена тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму кодексу).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Порівняльний аналіз змісту термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 33, 74 Господарського процесуального кодексу України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Вказана правова позиція напрацьована усталеною судовою практикою Верховного Суду, зокрема в постановах від 15.05.2018 у справі № 911/3210/17, від 08.05.2018 у справі №911/2534/17, від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 07.11.2023 у справі № 910/5188/22.

За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Частиною другою статті 2 Цивільного кодексу України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

У спірних правовідносинах суб`єктом прав є саме держава, а не її конкретний орган, тому зміна уповноваженого органу щодо розпорядження спірним нерухомим майном внаслідок внесення змін до чинного законодавства України не змінює порядку перебігу позовної давності.

В такий спосіб посилання Прокурора на порушення оспорюваним у справі Договором оренди інтересів держави в особі виключно Міністерства освіти та науки України не є підставою для обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду (строку позовної давності).

За змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в численних постановах Верховного Суду, зокрема від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15, від 20.11.2018 у справі №907/50/16, від 28.11.2018 у справі № 911/926/17 та інших.

В такий спосіб, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право дізналася або могла дізнатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний позивач. Наведе відповідає численним висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, зокрема від 24.01.2018 у справі № 914/801/17, від 19.06.2018 у справі № 922/2756/17, від 28.11.2018 у справі № 911/926/17.

Як вбачається з матеріалів справи, Прокурор звернувся до суду з позовом у цій справі 02.11.2023. У ході підготовчого провадження 05.06.2024 до суду надійшла заява Відповідача-1 про застосування до заявлених вимог позовної давності. Відповідачем- 2 така ж заява подана 07.08.2024.

Судами встановлено, що на момент пред`явлення позову уповноваженим органом, в інтересах якого Прокурором подано даний позов, є Міністерство освіти і науки України, а до 30.09.2015 було Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Оскільки власником спірного нерухомого майна була і є держава, фундаментальне значення має факт, коли саме держава, а не її конкретний орган (або прокурор) могла довідатися про наявність порушеного права.

З огляду на встановлені обставини того, що передача в оренду спірного нерухомого майна погоджена Міністерством аграрної політики України (лист від 10.08.2007), а у подальшому вказане міністерство та Позивач погоджували укладення додаткових угод до Договору оренди, суди попередніх інстанцій прийшли до правильних висновків про обізнаність держави про обставини укладення спірного договору та, як наслідок, про пропуск Прокурором строку звернення до суду з цим позовом.

Позовна давність не є інститутом процесуального права і не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за змістом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Позивач, в інтересах якого подано позов у цій справі, не надав суду будь-яких обґрунтувань поважності причин пропуску ним строку позовної давності

Ураховуючи викладене та приписи пункту 4 статті 267 Цивільного кодексу України, колегія суддів погоджується із висновками судів про те, що позовні вимоги Прокурора у частині визнання Договору оренди недійсним не підлягають задоволенню у зв`язку з пропуском без поважних причин строку позовної давності.

Зазначене, в свою чергу, свідчить про відсутність підстав вважати, що відповідні висновки судів попередніх інстанцій в цій частині доводів Скаржника зроблені без урахування висновків щодо застосування норми права, а саме статті 261 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладених у зазначених Прокурором у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, оскільки наведені правові висновки не доводять неоднакового застосування судом одних і тих самих норм права, а свідчать лише про наявність у цих справах різних істотних обставин, підтверджених/непідтверджених належними та допустимими доказами, залежно від яких і були постановлені відповідні судові рішення.

Тобто у зазначених Прокурором справах суди дійсно досліджували підстави для застосування наслідків пропуску строку позовної давності, проте ухвалювали остаточне рішення з огляду на обставини конкретної справи у їх сукупності. З урахуванням наведеного відсутні підстави для ствердження Прокурором про подібність правовідносин у справах, які ним наведені, та у справі № 917/1978/23, яка розглядається, а фактично вбачається намагання Прокурора спонукати суд касаційної інстанції до переоцінки доказів та обставин справи, що не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

За таких обставин доводи скаржника Верховним Судом відхиляються як безпідставні та такі, що зводяться до вимог про додаткове дослідження доказів та встановлення інших обставин справи, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України.

Висновки Верховного Суду

Пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З огляду на викладене, враховуючи, що підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися, касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.10.2024 та рішення Господарського суду Полтавської області від 13.08.2024 у справі № 917/1978/23 належить закрити на підставі пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України.

Розподіл судових витрат

Судові витрати за подання касаційної скарги та за розгляд справи Верховним Судом відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на Скаржника.

Керуючись статтями 234, 235, 240, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.10.2024 та рішення Господарського суду Полтавської області від 13.08.2024 у справі № 917/1978/23 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

О. Случ