Постанова

від 15.01.2025 по справі 826/17778/14

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/17778/14 Суддя (судді) першої інстанції: Білоноженко М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Штульман І.В., Черпак Ю.К.

за участю секретаря Дудин А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками та Кабінету Міністрів України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Державної служби України з контролю за наркотиками, Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками про визнання протиправними і скасування рішень, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, за участю третьої особи - Державної служби України з контролю за наркотиками, в якому з урахуванням прийнятих судом до розгляду заяв про збільшення розміру позовних вимог просив:

- визнати протиправним і скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №981-р про звільнення його з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками;

- скасувати наказ Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014 про звільнення його з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками;

- поновити його на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з 07 листопада 2014 року;

- стягнути з Державної служби України з контролю за наркотиками середній заробіток за весь час вимушеного прогулу до дня фактичного поновлення на роботі;

- зобов`язати Кабінет Міністрів України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади»;

- відшкодувати йому моральну шкоду шляхом зобов`язання Кабінету Міністрів України опублікувати пропорційно інформацію у засобах масової інформації із спростуванням інформації щодо належності позивача до осіб, до яких застосовано заборони, що передбачені Законом України «Про очищення влади», і які включені в Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».

Справа розглядалася судами неодноразово.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2017 року позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №981-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками; скасовано наказ Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками; поновлено позивача на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з 07 листопада 2014 року; стягнуто з Державної служби України з контролю за наркотиками на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 07.11.2014 по 15.11.2017. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 липня 2018 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2017 року в частині задоволених позовних вимог та прийнято в цій частині нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовлено. В іншій частині постанову суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 серпня 2020 року скасовано постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 11 липня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №981-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками та зобов`язання Кабінету Міністрів України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Залишено в силі щодо цієї частини позовних вимог постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2017 року, зі зміною її мотивувальної частини в редакції постанови Верховного Суду. Скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанції в іншій частині позовних вимог та направлено адміністративну справу у відповідній частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2021 року адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №981-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками; скасовано наказ Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками; поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Держлікслужби з 07 листопада 2014 року або на рівнозначній посаді; стягнуто з Держлікслужби на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 07.11.2014 по 16.03.2021. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 80000 грн, а саме: з Кабінету Міністрів України - 26666,00 грн, з Державної служби України з контролю за наркотиками- 26666,00 грн, з Держлікслужби- 26666,00 грн.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 вересня 2021 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2021 року в частині задоволених позовних вимог та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 жовтня 2023 року задоволено частково касаційну скаргу ОСОБА_1 . Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 вересня 2021 року залишено без змін в частині скасування рішення суду першої інстанції про визнання протиправним і скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №981-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками. В іншій частині постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 вересня 2021 року скасовано. Залишено в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2021 року в частині задоволення позовної вимоги про скасування наказу Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками та в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди. Змінено рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2021 року в частині позовної вимоги про поновлення ОСОБА_1 на посаді, виклавши пункт четвертий його резолютивної частини у такій редакції: «Поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з 08 листопада 2014 року». Скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2021 року в частині позовної вимоги про стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу та в частині розподілу судових витрат, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 4 971 867,8 грн. (чотири мільйони дев`ятсот сімдесят одна тисяча вісімсот шістдесят сім гривні вісімдесят копійок). Стягнуто з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками та Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 250 000,00 грн. (двісті п`ятдесят тисяч гривень), у тому числі: з Кабінету Міністрів України - 125 000,00 грн.; з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками- 125 000,00 грн. В іншій частині адміністративного позову відмовлено. Допущено негайне виконання рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць у розмірі 46 904,41 грн.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, Кабінет Міністрів України подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції від 28 травня 2024 року і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог до Кабінету Міністрів України щодо стягнення витрат на правничу допомогу відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що при вирішенні питання щодо стягнення коштів з Кабінету Міністрів України саме за рахунок бюджетних асигнувань слід враховувати те, що Уряд не є розпорядником бюджетних коштів, в розумінні норм бюджетного законодавства, а відтак стягнення коштів у визначений спосіб є неможливим. Відповідач зазначив, що суд першої інстанції протиправно не застосував положення ч.1,2 ст.3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та абз.2 пп.2 п.47 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою КМУ від 03.08.2011 №845.

Апелянт також вважає, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права щодо застосування положень ст.134 КАС України.

Щодо звіту про обсяг надання правової допомоги від 20.03.2018 апелянт зазначив, що позивачем необгунтовано та безпідставно включено до вказаного Звіту витрати зі складання та подання клопотання про забезпечення позову, заяви про відвід та додаткові пояснення до вказаної заяви, клопотання про допущення помилок, клопотання про відкритий, публічний і гласний розгляд справи, клопотання про повідомлення сторін належним чином про дату, час та місце розгляду справи, заяви про доповнення до адміністративного позову та додаткові пояснення до адміністративного позову, апеляційної скарги на ухвалу ОАС міста Києва від 11.03.2015, заяви про поновлення провадження, клопотання про прискорення розгляду справи, клопотання про забезпечення доказів, заяви про доповнення до позовних вимог, додаткових пояснень до адміністративного позову, заяви про доповнення до позовних вимог.

На переконання апелянта розмір витрат є необґрунтованим та непропорційним до предмету спору, а кількість фактично витрачених годин є явно завищеною.

Також апелянт звернув увагу суду на те, що у наданій позивачем копії платіжного доручення №1 від 21.03.2018, згідно якої позивач оплатив АО «Національне правова палата» 489083 грн, відсутній підпис платника.

Крім того апелянт вважає, що позовна заява у частині вимог щодо Кабінету Міністрів України мала б бути залишена без розгляду, проте суд першої інстанції вказаних дій не вчинив, чим порушив норми статтей 160 та 240 КАС України.

Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками також подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції від 28 травня 2024 року в частині стягнення з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та витрат на правничу допомогу. Щодо періоду вимушеного прогулу позивача, а саме з 08.11.2014 по 10.10.2023, апелянт зазначив, що ОСОБА_1 не мав об`єктивної можливості обіймати посаду першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками, оскільки вже з 01.07.2016 відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками забезпечувала здійснення функцій і повноважень Держлікслужби України та Державної служби України з контролю за наркотиками. Апелянт вважає, що період за який належить здійснити обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивачу слід визначити з 08.11.2014 по 01.07.2016 (день початку роботи реорганізованої Держлікслужби, на посаді у якій позивач не працював і не поновлювався).

При цьому на переконання апелянта необхідно розмежувати період вимушеного прогулу на два окремі проміжки: з 08.11.2014 до 30.04.2016 та з 01.05.2016 до 01.07.2016.

Враховуючи період вимушеного прогулу позивача на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками (з 08.11.2014 по 01.07.2016) сума середнього заробітку становить 446 445, 20 грн.: за період з 08.11.2014 по 31.12.2015 - 250 243, 20 грн. (868,9 грн. х 288 днів); за період з 01.01.2016 до 01.05.2016 - 173 802 грн. (2094 грн. (868,9 грн. х 2, 41) х 83 дні); за період з 01.05.2016 по 01.07.2016 - 22 400 грн. (589, 47 грн. х 38 днів).

Щодо вимоги позивача щодо стягнення судових витрат на правову допомогу апелянт зазначив, що оскаржувані рішення приймали та видавали Кабінет Міністрів України та Державна служба України з контролю за наркотиками. Держлікслужба жодних рішень не приймала та не видавала, про що свідчить матеріали справи № № 826/17778/14. Крім того відсутні судові рішення, якими встановлено протиправні та незаконні дії апелянта. На переконання апелянта суд не здійснив оцінку цих фактичних обставин справи, проте єдиним критерієм покладання витрат на правову допомогу на Держлікслужбу є факт, що Держлікслужба фінансується з бюджету.

Між тим апелянт також зазначив, що сума в розмірі 489 083 грн. є надмірною та неспівмірною з фактичним обсягом необхідних правових послуг.

У відзиві на апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України представник позивача зазначив, що аргументи Кабміну є необґрунтованими, та такими, що порушують в принципі гарантовані Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод права та гарантії позивача, а також сталу практику ЄСПЛ. Представник позивача зазначив, що саме через неправомірне рішення Кабінету Міністрів України щодо безпідставного звільнення позивача з посади, позивач вимушено поніс такі витрати, які є повністю підтвердженими. Отже, єдиним винуватцем наявності таких витрат на правничу допомогу є Кабінет Міністрів України, який виніс неправомірне рішення про звільнення і подаючи апеляційну скаргу вважає, що витрати, які виникли у позивача саме через скасоване Верховним судом Розпорядження Кабміну має нести чомусь виключно позивач.

Щодо аргументу Кабінету Міністрів України, щодо незалучення судом Державної казначайської служби України, представник позивача зазначив, що по-перше в апеляційній скарзі апелянт в повній мірі викладає алгоритм виконання рішення суду, в разі коли відповідачем виступає орган державної влади, зокрема Кабінет Міністрів України; по-друге Кабінет Міністрів України не заявив жодного клопотання щодо цього під час розгляду справи, не вказав це в поясненнях при розгляді справи в суді першої інстанції; по-третє Верховний суд у справі № 826/17778/14 від 10.10.2023 в постанові, переглядаючи рішення судів попередніх інстанції та направляючи справу на новий розгляд в частині розподілу і стягнення судових витрат, в т.ч. витрат на правничу допомогу, не вказав в якості висновку про необхідність залучення до участі в даній справі ДКС України.

Щодо аргументу Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками, щодо відсутності об`єктивної можливість виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу Держлікслужби зазначив, що у мотивувальній частині постанови Верховного Суду від 10.10.2023 по справі №826/17778/14 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу має відповідати саме Держлікслужба.

Щодо не з`ясування підстав про стягнення витрат на правничу допомогу з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками, представник позивача зазначив, щооскільки Верховним судом встановлено неплатоспроможність Державної служби України з контролю за наркотиками (пункт 66 Постанови ВС), витрати на правничу допомогу не можуть покладатись на даного відповідача і повинні розподілятись між КМУ та Держлікслужбою відповідно, що і є підставою про стягнення витрат на правничу допомогу з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками.

13.01.2025 Державною службою України з лікарських засобів та контролю за наркотиками подано до суду додаткові пояснення, у яких зазначено, зокрема, що позивач був першим заступником Голови Державної служби України з контролю за наркотиками, а отже в силу ч.1 ст.19 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) не міг працювати на вказаній посаді після звільнення керівника. Заявник зазначив, що відсутні підстави вважати, що позивачем, внаслідок незаконного його звільнення було втрачено середній заробіток у визначеному судом періоді, оскільки позивач не мав об`єктивної можливості та правових підстав працювати на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з урахуванням положень ч.1 ст.19 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", а отже період з 08.11.2014 по 10.10.2023 не є, не був, і не міг бути його вимушеним прогулом.

14.01.2025 представником позивача було також подано додаткові пояснення, в яких зазначено, що норми ч.1 ст.19 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" на момент розгляду Верховним Судом даної справи ( 2023 рік) вже діяли. і відповідно Верховний Суд мав змогу їх врахувати, в разі, якщо б вони підлягали застосуванню у даній справі. Натомість Верховний Суд зробив беззаперечний висновок про незаконність звільнення позивача та виніс відповідне рішення про поновлення його на посаді.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Колегія суддів зазначає, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 жовтня 2023 року, зокрема було скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2021 року в частині позовної вимоги про стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу та в частині розподілу судових витрат, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

При цьому частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, Верховний Суд зазначив, що ухвалюючи рішення про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції не визначив його конкретного розміру, хоча така вимога безпосередньо випливає з положень частини другої статті 235 КЗпП України та підтверджена усталеною судовою практикою застосування цієї норми права.

Вирішуючи позовну вимогу ОСОБА_1 про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів виходить з наступного.

Частиною 2 статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так пп. "з" п. 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100) встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до п. 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Відповідно до пункту 10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Пункт 10 Постанови №100 був виключений постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100», яка набрала законної сили 12.12.2020, у зв`язку з чим після цієї дати не здійснюється коригування середньої заробітної плати у разі подальшого (після 12.12.2020) підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що упродовж часу вимушеного прогулу позивача посадові оклади працівників державних органів підвищувались згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року №15 «Питання оплати праці працівників державних органів» (далі по тексту - Постанова №15).

Так у відповідності до Схеми посадових окладів на посадах державної служби з урахуванням категорій, підкатегорій та рівнів державних органів, затвердженою Постановою № 15, посадовий оклад Першого заступника керівника державного органу становить: у 2016 році - 11 200,00 грн.; у 2017 році - 12 000,00 грн.; у 2018 році - 15 800,00 грн.; у 2019 році - 21 990,00 грн., у 2020 році - 28 000, 00 грн.

Отже коефіцієнт підвищення посадового окладу:

у 2016 році складає 2, 41 (11200 грн. / 4648 грн.);

у 2017 році - 1,071 (12 000 грн. / 11 200 грн.);

у 2018 році - 1,32 (15 800 грн. / 12 000 грн.);

у 2019 році - 1,39 (21 990 грн./ 15 800 грн.);

у 2020 році - 1,27 (28 000 грн. / 21 990 грн.).

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звільнено з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками 07 листопада 2014 року (останній робочий день), відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за вересень та жовтень 2014 року.

Проте в даному випадку, як правильно зазначив суд першої інстанції, розрахунок середньоденної заробітної плати позивача повинен здійснюватися виходячи із кількості відпрацьованих робочих днів за червень та липень 2014 року, оскільки позивач згідно з наказом Державної служби України з контролю за наркотиками від 30 вересня 2014 року №178-в перебував у безоплатній відпустці тривалістю з 01 жовтня 2014 року по 30 листопада 2014 року; у вересні він перебував у відпустках, оскільки мав намір приймати участь у позачергових виборах до Верховної Ради України, у тому числі, виїздив за межі України, що підтверджується відповідними відмітками у закордонному паспорті громадянина України для виїзду за кордон; в період з 26 липня 2014 року по 31 серпня 2014 року позивач перебував у щорічній основній відпустці; у період з 29 червня 2014 року по 02 липня 2014 року позивач перебував у відпустці без збереження заробітної плати.

Кількість робочих днів у червні 2014 року становить 20 днів, у липні 2014 року - 17 днів.

Заробітна плата ОСОБА_1 за червень 2014 року складала 14 292,56 грн., за липень 2014 року - 17 856,89 грн. Отже середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 868,90 грн. ((14 292,56 грн. + 17 856,89 грн.) / 37 днів).

Верховний Суд у постанові від 10 жовтня 2023 року зазначив, що для розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно визначити розмір середньоденної заробітної плати позивача і кількість робочих днів за період його вимушеного прогулу, перебіг якого розпочався з 08 листопада 2014 року.

При цьому цією ж постановою від 10 жовтня 2023 року фактично було поновлено позивача на посаді.

Отже період вимушеного прогулу позивача тривав з 08 листопада 2014 року по 10 жовтня 2023 року.

Згідно листів Міністерства праці та соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу» кількість робочих днів за цей період становить 2 248 днів.

Отже розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить - 4 971 867,8 грн., а саме :

- за період з 08 листопада 2014 року по 31 грудня 2015 року - 250 243,2 грн. (868,9 грн. х 288 );

- за 2016 рік - 525 594,00 грн. (2094,00 грн. (868,9 грн. х 2.41) х 251);

- за 2017 рік - 556 189,6 грн. (2 242,7 (2 094 грн. х 1,071) грн х 248);

- за 2018 рік - 740 100,00 грн. (2960,4 (2 242,7 грн. х 1,32) грн х 250);

- за 2019 рік - 1 028 750 грн. (4115,00 (2 960,4 грн. х 1,39) грн х 250);

- за період з 01 січня 2020 року по 11 грудня 2020 року - 1 243 645,2 грн. (5 225,4 грн. (4 115 грн. х 1,27) х 238);

- за період з 12 грудня 2020 року по 10 жовтня 2023 року - 627 345,8 грн. (868,9 грн. х 722).

Вказаний розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача підлягає стягненню з Держлікслужби.

В апеляційній скарзі Держлікслужба зазначила, що ОСОБА_1 не мав об`єктивної можливості обіймати посаду першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками, оскільки вже з 01.07.2016 відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками забезпечила здійснення функцій і повноважень Держлікслужби України та Державної служби України з контролю за наркотиками. Апелянт вважає, що період за який належить здійснити обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивачу слід визначити з 08.11.2014 по 01.07.2016 (день початку роботи реорганізованої Держлікслужби, на посаді у якій позивач не працював і не поновлювався). При цьому на переконання апелянта необхідно розмежувати період вимушеного прогулу на два окремі проміжки: з 08.11.2014 до 30.04.2016 та з 01.05.2016 до 01.07.2016.

Колегія суддів не приймає до уваги наведені вище доводи відповідача, з огляду на наступне.

У мотивувальній частині постанови від 10 жовтня 2023 року у даній справі Верховний Суд зазначив наступне:

« п.66 Вирішуючи питання про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідати за позовом у цій частині має Держлікслужба. Колегія суддів погоджується з цим висновком суду першої інстанції.»

п.67. За змістом пунктів 18, 25 і 26 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 №1074, до комісії з припинення органу виконавчої влади або територіального органу (далі - комісія) з моменту затвердження її персонального складу переходять повноваження щодо управління справами у частині забезпечення здійснення заходів, пов`язаних з реорганізацією або ліквідацією відповідно органу виконавчої влади або територіального органу. Комісія утримується за рахунок і в межах коштів, передбачених на утримання органу виконавчої влади або територіального органу, що припиняється. Фінансування заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією органів виконавчої влади або територіальних органів, здійснюється в межах коштів, передбачених на їх утримання законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

68. Водночас в офіційних листах від 19.01.2018, адресованих Держлікслужбі і Кабінету Міністрів України, голова комісії з реорганізації Державної служби України з контролю за наркотиками Дзісяк О.П. повідомив, що ним виконані усі залежні від нього дії, пов`язані з реорганізацією Державної служби України з контролю за наркотиками: закрито всі поточні рахунки в банківських установах, завершено організацію переведення працівників у новостворену Держлікслужбу, передано майно.

69. За оновленою інформацією, наданою у письмовій відповіді ОСОБА_1 від 23.09.2020, Дзісяк О.П. повідомив, що на цей час Державна служба України з контролю за наркотиками не фінансується з Державного бюджету, її штатний розпис, кошторис апарату не затверджені, відсутні кредиторська і дебіторська заборгованості. Крім того, всі поточні рахунки Державної служби України з контролю за наркотиками в банківських установах закриті, аудиторська перевірка податкової служби проведена, документи передані до Держлікслужби, фінансування Державної служби України з контролю за наркотиками в Державному бюджеті не передбачено (т.12 а.с. 9-10).

70. За таких фактичних обставин, які підтверджують об`єктивну неможливість Державної служби України з контролю за наркотиками в особі комісії з реорганізації відповідати за зобов`язаннями фінансового характеру, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про покладення обов`язку з виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу на Держлікслужбу, яка відповідає за зобов`язаннями Державної служби України з контролю за наркотиками як її правонаступник.».

Згідно ч.4 ст.78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що Держлікслужба зобов`язана виплатити позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу на посаді за весь період, а саме з 08 листопада 2014 року по 10 жовтня 2023 року.

Доводи Держлікслужби про те, що відсутні підстави вважати, що позивачем, внаслідок незаконного його звільнення було втрачено середній заробіток у визначеному судом періоді, оскільки позивач не мав об`єктивної можливості та правових підстав працювати на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з урахуванням положень ч.1 ст.19 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", а отже період з 08.11.2014 по 10.10.2023 не є, не був, і не міг бути його вимушеним прогулом, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є припущенням відповідача, щодо можливого перебування чи не перебування позивача на тій чи іншій посаді за умови, якби його не було звільнено з посади на підставі Закону України «Про очищення влади».

При прийнятті рішення колегія суддів вважає за необхідне враховувати саме висновки Верховного Суду наведені у постанові від 10.10.2023, а не припущення сторін.

Також необґрунтованим є наведений у апеляційній скарзі розрахунок апелянта суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача у розмірі 446 445, 20 грн., оскільки такий розрахунок здійснено за період з 08 листопада 2014 року до 01 липня 2016 року, а не з 08 листопада 2014 року по 10 жовтня 2023 року.

З огляду на викладене, висновки суду першої інстанції в цій частині є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення в цій частині відсутні.

Щодо стягнення на користь позивача судових витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За змістом частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать також консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.

Судом встановлено, що судові витрати, понесені позивачем у зв`язку із розглядом справи в судах попередніх інстанцій, складаються з витрат на професійну правничу допомогу, які були вперше заявлені ним до стягнення у клопотанні від 01 грудня 2014 року у розмірі 10080,00 грн та збільшені до 499 163,00 грн у заяві про ухвалення додаткового рішення від 21 березня 2018 року.

Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача було подано для підтвердження понесених витрат на оплату правничої допомоги такі документи:

- договір №55Ф про надання правової допомоги під час розгляду справи на суму 10 080,00 грн.;

- додаткову угоду від 01 березня 2018 року №1, якою сторони договору узгодили внести зміни в договір щодо обсягу та вартості правової допомоги;

- звіт про обсяг фактично наданої правової допомоги від 20 березня 2018 року на суму 489 083,00 грн.;

- копію рахунку №11 від 20 березня 2018 року;

- платіжне доручення від 21 березня 2018 року №1. Зокрема у Звіті про обсяг фактично наданої правової допомоги від 20 березня 2018 року вказано що на складення та подання: заяви про доповнення до адміністративного позову витрачено 42 год. (пункти 13, 14); додаткових пояснень до адміністративного позову - 32 год. (пункти 16, 17); заяви про перегляд ухвали ВАСУ від 13 травня 2015 року - 37 год.(пункти 24, 25); заяви про поновлення провадження - 27 год. (пункти 28, 29); клопотання про прискорення розгляду справи - 12 год. (пункти 38, 39); клопотання про забезпечення доказів - 12 год. (пункти 47, 48); додаткових пояснень до адміністративного позову - 42 год. (пункти 56, 57); клопотань про відкритий, публічний і гласний розгляд справи (пункти 65, 66, 75, 76, 79-82) - 763,00 грн./кожне клопотання.

Суд першої інстанції, врахувавши заперечення відповідачів правильно зазначив, що позивачем не підтверджено належними доказами, витрачений час на представництво у судах.

Зокрема, у пункті 88 Звіту зазначено, що на судове засідання 03 грудня 2014 року витрачено 4 години, однак згідно журналу судового засідання, його тривалість складає близько 5 хв.; на судове засідання 23 квітня 2015 року витрачено 3 години, однак згідно журналу судового засідання, його тривалість не перевищує 15 хв. (пункт 91 Звіту); судове засідання 13 вересня 2016 року, згідно з журналом судового засідання тривало 1 год, однак позивачем заявлено 5 год. (пункт 93 Звіту).

Крім того завищеною є кількість годин на ознайомлення з матеріалами справи.

Ураховуючи викладене, а також фактичний обсяг виконаної роботи, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що розумно обґрунтованими заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у розмірі 250 000,00 грн.

У апеляційній скарзі Кабінет Міністрів України зазначив, що позивачем необгунтовано та безпідставно включено до Звіту витрати зі складання та подання клопотання про забезпечення позову, заяви про відвід та додаткових пояснень до вказаної заяви, клопотання про допущення помилок, клопотання про відкритий, публічний і гласний розгляд справи, клопотання про повідомлення сторін належним чином про дату, час та місце розгляду справи, заяви про доповнення до адміністративного позову, додаткових пояснень до адміністративного позову, апеляційної скарги на ухвалу ОАС міста Києва від 11.03.2015, заяви про поновлення провадження, клопотання про прискорення розгляду справи, клопотання про забезпечення доказів, заяви про доповнення до позовних вимог, додаткових пояснень до адміністративного позову, заяви про доповнення до позовних вимог.

Колегія суддів вважає необгрунтованими такі доводи апелянта, оскільки всі наведені клопотання та заяви є процесуальними документами, які складались адвокатом в рамках даної справи та для належного захисту прав та інтересів позивача, а тому кошти за витрачений адвокатом час на складання вказаних документів та надання професійної правничої допомоги підлягають компенсації позивачу.

Кабінет Міністрів України та Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками зазначили, що розмір витрат є необґрунтованим та непропорційним до предмету спору, а кількість фактично витрачених годин є явно завищеною.

Проте у апеляційних скаргах відповідачі жодним чином не обґрунтували невідповідність присуджених судом витрат критеріям реальності, дійсності, необхідності та розумності.

Крім того колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції врахував доводи відповідачів та зменшив розмір заявлених до відшкодування витрат на правничу допомогу вдвічі, зазначивши про не підтвердження та завищення позивачем зазначеного у Звіті витраченого часу адвокатом.

Щодо доводів Кабінету Міністрів України про те, що судом першої інстанції при вирішенні питання щодо стягнення коштів з Кабінету Міністрів України саме за рахунок бюджетних асигнувань не залучено належного відповідача, а саме Державну казначейську службу України, та не застосував положення ч.1,2 ст.3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та абз.2 пп.2 п.47 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою КМУ від 03.08.2011 №845, колегія суддів зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27 листопада 2019 року у справі №242/4741/16-ц вказала, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКС чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКС чи її територіальний орган.

Отже відсутні підстави для залучення ДКС до участі у справі та стягнення з ДКС витрат на правничу допомогу.

В даній справі Кабінет Міністрів України є органом державної влади, діями та бездіяльністю якого позивачу була завдана шкода.

Окрім того, колегія суддів зазначає, що Порядком №845 передбачено механізм виконання рішень судів про стягнення шкоди з Державного бюджету України. Відповідно до приписів Порядку №845 ДКС та її територіальні органи здійснюють виконання виконавчих документів в межах відповідних асигнувань та в порядку черговості, що також виключає можливість зобов`язати ДКС здійснити безспірне списання коштів одразу після набрання судовим рішенням законної сили. При цьому, Законом України «Про Державний бюджет» на кожен рік затверджується бюджетна програма «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників судів» за кодом 0501150.

Враховуючи вищенаведене, належним способом відновлення порушеного права позивача є стягнення з Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками та Кабінету Міністрів України на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 250 000,00 грн. , а саме по 125 000,00 грн. з кожного.

Доводи Держлікслужби про те, що відсутні судові рішення, якими встановлено протиправні та незаконні дії апелянта, колегія суддів не приймає до уваги з огляду на наведені вище в даній постанові висновки про наявність у Держлікслужби обов`язку з відшкодування позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та як наслідок відшкодування витрат на правову допомогу.

Беручи до уваги кожен аргумент, викладений учасниками справи, рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив питання у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, судом повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, та колегія суддів не вбачає підстав для скасування оскарженого рішення суду.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і не підлягає скасуванню.

Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 322 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційні скарги Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками та Кабінету Міністрів України - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 28 травня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено 20.01.2025.

Головуючий суддя: Є.В. Чаку

Судді: І.В. Штульман

Ю.К. Черпак