Постанова

від 20.01.2025 по справі 640/216/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/216/23 Суддя (судді) першої інстанції: Щавінський В.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Заїки М.М., Єгорової Н.М.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Державної аудиторської служби України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 червня 2024 року за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної аудиторської служби України про зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Державної аудиторської служби України в якому просив:

-зобов`язати Державну аудиторську службу України здійснити нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на користь ОСОБА_1 за період з 18.12.2015 по 28.08.2020 з розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 684512,44 грн;

-поновити ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту адміністративно-господарського забезпечення Державної аудиторської служби України з 18.12.2015.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 червня 2024 року позов задоволено частково. Зобов`язано Державну аудиторську службу України здійснити нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на користь ОСОБА_1 за період з 18.12.2015 по 28.08.2020 з розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 684512,44 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної аудиторської служби України на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 9 484,80 грн. Позивач, не погоджуючись з рішення суду в частині відмовлених позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій просив винести постанову та задовольнити позовну вимогу в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді з 18.12.2015. В обґрунтування скарги позивач зазначив, що рішенням у справі №826/464/16 розглядалось питання про поновлення позивача на посаді. Проте судом відмовлено у вказаній частині позовних вимог через те, що вимога була адресована саме ДФІ України, а не належному відповідачу - Державній аудиторській службі України, яка є правонаступником ДФІ України. На переконання позивача вимога щодо поновлення його на роботі в ДАСУ в рамках справи №640/216/23 не є тотожною вимогою.

Відповідач, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, також подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування скарги відповідач зазначив, що ОСОБА_1 не був працівником Держаудитслужби у період з грудня 2015 року по серпень 2020 року, а тому Держаудитслужба не має правових підстав для нарахування та виплати зазначених компенсацій, зокрема сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 . Також апелянт зазначив, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження сплати судових витрат саме у розмірі 15000 грн, немає жодних доказів, які саме процесуальні документи готує представник ОСОБА_1 та як супроводжує вказану судову справу. Держаудитслужба вважає вимоги позивача щодо заявлення розміру судових витрат передчасними та належно не підтвердженими.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача представник позивача зазначив, що вимоги апеляційної скарги є необґрунтованими та такими, що не спростовують оскаржуване рішення, а тому мають бути залишені без задоволення.

Відповідач також подав відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому зазначив, що доводи апеляційної скарги гуртуються лише на цитуванні змісту позовної заяви без обґрунтування того, у чому саме полягає неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а доводи апеляційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів, які досліджував суд першої інстанції та з висновками якого не погоджується позивач.

Оскільки апеляційні скарги подані на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного (в порядку письмового) позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом встановлено, що період з вересня 2014 року по 17 грудня 2015 року позивач обіймав посаду директора Адміністративно-господарського департаменту Державної фінансової інспекції України.

Наказом від 17.12.2015 №956-о «Про звільнення ОСОБА_1 » його було звільнено із займаної посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

Не погоджуючись з вказаним наказом, позивач звернувся до суду з відповідним позовом, у якому просив суд визнати протиправним та скасувати наказ Першого заступника Голови Державної фінансової інспекції України від 17.12.2015 №956-о про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Адміністративно-господарського департаменту Державної фінансової інспекції України з моменту його прийняття; поновити ОСОБА_1 на посаді директора Адміністративно-господарського департаменту Державної фінансової інспекції України; стягнути з Державної фінансової інспекції України на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.08.2020 у справі № 826/464/16 визнано протиправним та скасовано наказ Першого заступника Голови Державної фінансової інспекції України від 17.12.2015 №956-о про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Адміністративно-господарського департаменту Державної фінансової інспекції України з моменту його прийняття; стягнуто з Державної аудиторської служби України на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 684 512, 44 грн; звернуто до негайного виконання рішення суду у частині стягнення з Державної аудиторської служби України середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

Представник позивача звернувся до Держаудитслужби України із адвокатським запитом, зокрема, щодо надання інформації про нарахування та сплату єдиного внеску за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 у період з грудня 2015 року по серпень 2020 року.

Листом від 07.11.2022 № 01100-14/8889-2022 відповідач повідомив про не нарахування єдиного внеску ОСОБА_1 за період з грудня 2015 року по серпень 2020 року.

Оскільки відповідачем не нараховано та не виплачено єдиний соціальний внесок, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Задовольняючи частково позов суд першої інстанції зазначив, що відповідач як роботодавець-страхувальник при виплаті (згідно рішення суду) застрахованому ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 684 512, 44 грн за період з грудня 2015 по серпень 2020 повинен був, керуючись положеннями частини другої статті 7 Закону №2464-VI, обчислити, нарахувати та сплатити єдиний внесок. Однак вказаного не зробив, а тому наявні підстави для задоволенні позовних вимог позивача в цій частині позовних вимог.

Водночас в частині позовної вимоги позивача про поновлення на посаді, суд зазначив, що Окружним адміністративним судом м. Києва уже надавалася оцінка підставності поновлення позивача на роботі з урахуванням того, що наказ від 17.12.2015 № 956-о про звільнення було визнано судом протиправним та скасовано. Суд зазначив, що наведені позивачем обґрунтування не є підставою для його поновлення на роботі в силу вимог закону.

Колегія суддів погоджується з тими висновками суду першої інстанції та зазначає наступне.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Державну аудиторську службу України здійснити нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на користь ОСОБА_1 за період з 18.12.2015 по 28.08.2020 з розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 684512,44 грн, колегія суддів зазначає наступне.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу що здійснює його збір та ведення обліку визначні Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 №2464 -VІ (далі - Закон №2464).

Згідно статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; застрахована особа це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок.

У пункті 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI вказано, що платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини другої статті 6 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний: своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок до податкового органу за основним місцем обліку платника єдиного внеску; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством.

Згідно пункту 1 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Положеннями частини другої статті 7 Закону №2464-VI передбачено, що для осіб, які працюють у сільському господарстві, зайняті на сезонних роботах, виконують роботи (надають послуги) за цивільно-правовими договорами, творчих працівників (архітекторів, художників, артистів, музикантів, композиторів, критиків, мистецтвознавців, письменників, кінематографістів), та інших осіб, які отримують заробітну плату (дохід) за виконану роботу (надані послуги), строк виконання яких перевищує календарний місяць, єдиний внесок нараховується на суму, що визначається шляхом ділення заробітної плати (доходу), виплаченої за результатами роботи, на кількість місяців, за які вона нарахована.

Зазначений порядок нарахування внеску поширюється також на осіб, яким після звільнення з роботи нараховано заробітну плату (дохід) за відпрацьований час або згідно з рішенням суду - середню заробітну плату за вимушений прогул.

Згідно абзацу 2 підпункту 4 пункту 2 Інструкції про порядок нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 №449 порядок нарахування внеску поширюється також на осіб, яким нараховано заробітну плату (дохід) за відпрацьований час після звільнення з роботи або згідно з рішенням суду,- середню заробітну плату за вимушений прогул.

Відповідно до ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно зі ст.236 КЗпП України у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року (справа №755/12623/19) визначила правову природу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вказавши, що такий заробіток є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію. Незаконне звільнення - це незаконне припинення роботодавцем із працівником трудового договору в односторонньому порядку. У свою чергу, виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою.

Судом встановлено, що наказ про звільнення позивача з посади виданий 17.12.2015.

Суд постановив рішення про скасування цього наказу як незаконного, а також допустив це рішення до негайного виконання.

Роботодавець виконав це рішення 29.08.2020.

Таким чином, у період з 18.12.2015 по 28.08.2020 є періодом вимушеного прогулу позивача.

З матеріалів справи вбачається, що суд стягнув з роботодавця на користь позивача за цей період середній заробіток за час вимушеного прогулу у загальній сумі 684512,44 грн. та ці платежі мають правову природу заробітної плати.

Колегія суддів зазначає, що відповідач є платником єдиного внеску як роботодавець, який використовує працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, тому зобов`язаний своєчасно та у повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок до податкового органу за основним місцем обліку платника єдиного внеску, а також вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством.

При цьому, позивач у період проходження ним публічної служби (в т.ч. в період вимушеного прогулу) був застрахованою особою, а відповідач страхувальником-роботодавцем.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідач як роботодавець-страхувальник при виплаті (в примусовому порядку) застрахованому ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 684512,44 грн за період з 18.12.2015 по 28.08.2020 повинен був, керуючись положеннями частини другої статті 7 Закону №2464-VI, обчислити, нарахувати та сплатити єдиний внесок, однак вказаного не зробив.

Наведене дає підстави для висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Щодо позовної вимоги про поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту адміністративно-господарського забезпечення Державної аудиторської служби України з 18.12.2015, колегія суддів зазначає наступне.

Як було зазначено вище, позивач у 2016 році звернувся до суду з позовом, в якому просив суд визнати протиправним та скасувати наказ Першого заступника Голови Державної фінансової інспекції України від 17.12.2015 №956-о про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Адміністративно-господарського департаменту Державної фінансової інспекції України з моменту його прийняття; поновити ОСОБА_1 на посаді директора Адміністративно-господарського департаменту Державної фінансової інспекції України; стягнути з Державної фінансової інспекції України на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.08.2020 у справі № 826/464/16 визнано протиправним та скасовано наказ Першого заступника Голови Державної фінансової інспекції України від 17.12.2015 №956-о про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Адміністративно-господарського департаменту Державної фінансової інспекції України з моменту його прийняття; стягнуто з Державної аудиторської служби України на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 684 512, 44 грн; звернуто до негайного виконання рішення суду у частині стягнення з Державної аудиторської служби України середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

У мотивувальній частині вказаного рішення зазначено, що Державну фінансову інспекцію України (код ЄДРПОУ 37393358), яка є відповідачем у даній справі та якою було прийнято оскаржуваний наказ, припинено. Поряд із цим в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що позивач звертався до суду в межах даної адміністративної справи із відповідною письмовою заявою щодо зміни предмета або підстав позову. Відтак, на думку суду, хоч і оскаржуваний наказ визнано протиправним та скасовано, однак враховуючи вищенаведене, підстави для задоволення позовних вимог в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді директора Адміністративно-господарського департаменту Державної фінансової інспекції України у суду відсутні.

Вказане рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили 06.10.2020.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що Окружним адміністративним судом м. Києва уже надавалася оцінка підставності поновлення позивача на роботі з урахуванням того, що наказ від 17.12.2015 № 956-о про звільнення було визнано судом протиправним та скасовано.

В апеляційній скарзі позивач зазначив, що в рамках справи №826/464/16 він звертався з позовом до Державної фінансової інспекції України, а наразі він звертається до Держаудитслужби.

Колегія суддів вважає вказані доводи позивача необгрунтованими.

Згідно розпорядження Кабінету Міністрів України від 24.06.2016 №519-р, виконання функцій Державної фінансової інспекції України покладено на Державну аудиторську службу України, тобто Держаудитслужба є правонаступником Держфінінспекції.

Змінюючи відповідача у справі, позивач фактично спонукає суд здійснити повторний розгляд питання про його поновлення на посаді за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими самими сторонами, про той же предмет із тих же підстав.

Не погоджуючись з рішенням суду у справі №826/464/16, зокрема в частині відмовлених позовних вимог про поновлення на посаді, позивач мав можливість оскаржити таке рішення до суду апеляційної інстанції, проте таких дій не вчинив.

З огляду не викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За змістом частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать також консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України", від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України", від 30 березня 2004 року у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.

Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача було подано для підтвердження понесених витрат на оплату правничої допомоги такі документи: договір про надання правничої допомоги № 01-28/09, опис наданих послуг професійної правничої допомоги за Договором № 01-28/09, прибутковий касовий ордер № 1 від 03.10.2022 на суму 7 500, 00 грн.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 у справі №922/1964/21 зазначила, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).

Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.

Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Це, зокрема підтверджується і вимогами частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Отже, витрати на професійну правничу допомогу є витратами, що пов`язані з розглядом справи і такі підлягають розподілу в залежності від результату розгляду справи по суті. Розмір витрат на правничу допомогу, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат, зокрема і на правничу допомогу. При цьому обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідач подав заперечення на додаткові пояснення щодо стягнення витрат на правничу допомогу. В обґрунтування своєї позиції суб`єкт владних повноважень послався на те, що заявлений до стягнення розмір витрат є неспівмірним, передчасним та належно не підтверджений.

Суд першої інстанції оцінивши характер роботи, про виконання якої зазначено в описі наданих послуг професійної правничої допомоги правильно зазначив, що заявлена до відшкодування сума у розмірі 15 000, 00 грн, не є співмірною із обсягом фактично наданої адвокатом правової допомоги, а також не в повній мірі відповідає критеріям необхідності і пропорційності до предмета спору і складності справи.

З огляду на вищезазначене, з урахуванням принципу справедливості і складності справи, обсягу опрацьованого матеріалу, впливу наданих послуг на кінцевий результат розгляду справи, суд, з висновком якого погоджується і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування на користь позивача витрат на правову допомогу у сумі 7 500, 00 грн.

Згідно частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Всі наведені апелянтами доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення частково позовних вимог позивача.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Державної аудиторської служби України залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя: Є.В. Чаку

Судді: М.М. Заїка

Н.М. Єгорова