Постанова від 15.01.2025 по справі 539/3193/24

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 539/3193/24 Номер провадження 22-ц/814/362/25Головуючий у 1-й інстанції Бєссонова Т.Д. Доповідач ап. інст. Триголов В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючий суддя: Триголов В.М.

Судді: Дорош А.І., Лобов О.А.

Секретар: Старчик Є.В.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Лубенського міськрайонного суду Полтавської областівід 07 серпня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи Лубенська державна нотаріальна контора, Лубенський відділ державної виконавчої служби у Лубенському районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, виконавчий комітет Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області про зняття арешту з нерухомого майна, -

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувсядо суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи Лубенська державна нотаріальна контора, Лубенський відділ державної виконавчої служби у Лубенському районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, виконавчий комітет Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області про зняття арешту з нерухомого майна.

Ухвалою Лубенського міськрайонного суду Полтавської областівід 07 серпня 2024 року у відкритті провадження по цивільній справі за позовною завою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи Лубенська державна нотаріальна контора, Лубенський відділ державної виконавчої служби у Лубенському районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, виконавчий комітет Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області про зняття арешту з нерухомого майна відмовлено.

В апеляційному порядку ухвалу оскаржив позивач ОСОБА_1 . Скарга мотивована тим , що ухвала прийнята з порушенням норм процесуального права.

Апелянт вказує, що наявність арешту на квартиру АДРЕСА_1 , позбавляє можливості в повному обсязі користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд .

Скаржник зазначає, що судове рішення про стягнення з нього коштів на користь відповідачів повністю виконане. Виконавчі провадження та майнові претензії з боку стягувача відсутні, відтак втручання у право на мирне володіння майном є невиправданим . У подальшому накладенні арешту на вказану вище квартиру потреба відпала.

Скаржник посилається на те, що наявні всі підстави стверджувати, що в даному випадку позов про зняття арешту з нерухомого майна підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства , оскільки арешт на вказане майно накладено за правилами КПК України 1960 року та по кримінальні справі наявний вирок , який набрав законної сили і покарання за яким повністю відбуте.

ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Лубенського міськрайонного суду Полтавської областівід 07 серпня 2024 року, та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відмовляючи у відкритті провадження на підставі п.1 ч.1ст.186 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 як учасник вищезазначеного кримінального провадження (засуджений), в рамках якого було накладено арешт на його майно, має звертатись до суду з питання скасування арешту майна в порядку кримінального судочинства.

Однак, з такими висновками апеляційний суд не може погодитися, виходячи із слідуючого.

Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Як вбачається з матеріалів справи,арешт на вищезазначене нерухоме майно, що належить на праві власності позивачу, накладався у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 за п «і» ст. 93 КК України за ухвалою судової колегії в кримінальних справах Полтавського обласного суду від 28.09.2000 року .

Відповідно до вироку судової колегії в кримінальних справах Полтавського обласного суду від 24.10.2000 року ОСОБА_1 засуджений за ст. 93 п «і» КК України (1960 року)на 11 років позбавлення волі з відбуттям покарання у виправно-трудовій колонії загального режиму.

17.06.2024 року Лубенський ВДВС у Лубенському районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції надав довідку №24.9/29495, про те , що згідно даних АСВП станом на 17.06.2024 у Лубенському ВДВС відкриті виконавчі провадження де ОСОБА_1 є боржником відсутні.

Перевіряючи законність і обґрунтованість судового рішення в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції виходить з того, що право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акту повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині першій статті 321 Цивільного кодексу України, згідно з якою право власності є непорушним, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 цього Кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Зокрема, відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення судом арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.

Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.

Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження у кримінальній справі - або одночасно з винесенням постанови про її закриття (частина перша статті 214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (частина шоста статті 126).

Способів виправлення помилки, допущеної слідчим або прокурором у зв`язку з неприйняттям під час досудового розслідування рішення про скасування арешту майна,КПК України 1960 року не встановлював.

Статтею 174 КПК України визначено, що як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, в тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.

Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань у порядку, встановленому чинним КПК України. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, в тому числі у кримінальній справі, закритій органом досудового слідства до набрання чинності цим Кодексом, КПК України не передбачає.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Відповідно до пункту дев`ятого розділу XI "Перехідні положення" КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Отже, вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17 та від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц.

Місцевий суд не звернув уваги, що позивач відбув покарання за вироком суду, відсутні відкриті виконавчі провадження стосовно нього та що арешт накладений на квартиру яка належить йому на праві власності Полтавським обласним судом.

Проте на підставі Указу Президента від 20.08.2001 р. №642/2001 «Про Мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів» постановлено утворити апеляційні суди на базі Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських судів.

Відповідно , на базі Полтавського обласного суду утворено Апеляційний суд Полтавської області , без права правонаступництва, що вказує на виникнення правовідносин із захисту права власності у цивільному судочинстві.

Згідно Указу Президента від 29.12.2017 року №452/2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» постановлено, зокрема, ліквідувати Апеляційний суд Полтавської області , та утворити Полтавський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Полтавську область, з місцезнаходженням у місті Полтаві.

З огляду на викладене, вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Відтак немає жодних підстав для висновку про те, що суд цивільної юрисдикції у справі не є судом, установленим законом.

Отже, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції на зазначене вище уваги не звернув, не врахував висновки, викладені в постановах Верховного Суду та дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадження у справі з підстав, визначених у п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України.

Згідно висновків, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини, суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду («Perez de Raela Cavaniles v. Spain», «Beles and others v. the Czech Republic», «RTBF v. Belgium»).

Також згідно рішення Європейського суду з прав людини не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним але і реальним (Рішення суду з прав людини Жоффр де ля Прадель проти Франції).

У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавляє заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

При цьому, як передбачено ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

На підставі викладеного, ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі, як така, що перешкоджає подальшому провадженню у справі підлягає скасуванню, а справа - направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 367,368,374,379,381-384 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Лубенського міськрайонного суду Полтавської областівід 07 серпня 2024 року скасувати .

Цивільну справу №539/3193/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи Лубенська державна нотаріальна контора, Лубенський відділ державної виконавчої служби у Лубенському районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, виконавчий комітет Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області про зняття арешту з нерухомого майна, направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду

Повний текст постанови складено 21 січня 2025 року .

Головуючий: В.М. Триголов

Судді : А.І. Дорош

О.А. Лобов