Постанова

від 25.12.2007 по справі 34/315-07-7201

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

34/315-07-7201

 ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В АІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

"25" грудня 2007 р. Справа № 34/315-07-7201

 Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді:   Мирошниченко М. А.,

                     Суддів:    Бєляновського В. В. та Шевченко В. В.,

(склад судової колегії змінено відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного господарського суду №152 від 07.11.2007 р.),

при секретарі   -   Волощук О. О.,

за участю представників:

позивача –Каніковський О. О.,                                                                                   

відповідача –Павловський В. Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одеса апеляційну скаргу Військової частини 1474 Державної прикордонної служби України, м. Ізмаїл

на  рішення господарського суду Одеської області від 22.10.2007 р.  

у справі №34/315-07-7201

за позовом ТОВ „ВКФ „Спіка”, м. Ізмаїл  

до Військової частини 1474 Державної прикордонної служби України, м. Ізмаїл

про стягнення 120698 грн.,

    ВСТАНОВИЛА:

 30.08.2007 р. (вх. №9052) у господарському суді Одеської області ТОВ „ВКФ „Спіка” пред'явлено позов до Військової частини 1474 Державної прикордонної служби України про стягнення  120698,00 грн.. Також позивач просив суд в порядку забезпечення позову накласти арешт на грошові суми, що належать Відповідачеві та заборонити Відповідачеві вчиняти дії стосовно відчуження майна, що йому належить (а.с. 2-5). Свої  вимоги він мотивував наступним.

 26 квітня 2000 року між ТОВ „ВКФ „Спіка” (в подальшому - Позивач) та Військовою частиною 1474 Державної прикордонної служби України (в подальшому - Відповідач) був укладений Договір взаємної оренди будинку та двох житлових квартир (в подальшому - Договір). Відповідно до предмету Договору, Відповідач приймає на себе зобов'язання передати Позивачу в тимчасове володіння будинок, розташований за адресою: м. Ізмаїл, вул. Фортечна, 15, загальною площею 150 кв. м. (в подальшому –Будинок), а Позивач приймає на себе зобов'язання передати Відповідачу житлову квартиру №12, розташовану за адресою: м. Ізмаїл, вул. Шевченка, 3, площею 48,5 кв. м. та житлову квартиру №53, розташовану за адресою: м. Ізмаїл, пр. Леніна, 20-6, площею 53,8 кв. м. (в подальшому - Квартири). Відповідно до умов Договору, Будинок використовувався для розміщення офісу Позивача, а квартири використовувалися для проживання сімей офіцерів Відповідача. Листом від 08 квітня 2003 року №0051 Позивач звернувся до Відповідача з проханням погодити контракт на проведення капітального та поточного ремонту, а також благоустрою прилеглої території за рахунок Позивача. Відповідач листом від 11 квітня 2003 року №614/1138 повідомив, що не заперечує щодо проведення ремонтних робіт за рахунок власних коштів Позивача. Позивачем 16 квітня 2003 року був укладений договір №11-1604/03 на ремонт адміністративного будинку в/ч 1474 (в подальшому - Договір ремонту). Зазначений Договір ремонту був погоджений командиром в/ч 1474 Момотом І.Ф., вартість ремонтних робіт відповідно до Договору ремонту складала 144733 грн., включаючи ПДВ. Перед укладенням Договору ремонту був складений Дефектний акт, який також був погоджений Відповідачем. На виконання умов Договору ремонту Позивачем була сплачена сума в розмірі 120698 грн. Таким чином, вартість покращень, які були здійснені Позивачем становить 120698 грн. Розмір вартості поліпшень орендованого майна, здійснених Позивачем, підтверджується Звітом про фактичні результати від 31 січня 2006 року, підготовленим аудитором Устьянцевою О. В.. Розрахунок суми, яка повинна бути відшкодована Позивачу Відповідачем: а)          ціна Договору ремонту - 144733 грн.; б) вартість виконаних робіт, яка підтверджена Актами, –120697,20 грн.; в) сума, сплачена Позивачем за виконані роботи, - 120698 грн.. 17 квітня 2006 року Відповідач направив на адресу Позивача лист за №41/3130, в якому повідомляє, що Будинок відчужено на користь третьої особи - МПЛ „Фенол” і, в зв'язку з цим, просить погодити розірвання Договору та передати Будинок новому власнику. Позивач листом від 26 квітня 2006 року №0036 погодився на розірвання Договору, але при цьому зазначив, що з цього моменту в нього виникає право вимагати повернення йому вартості здійснених невідокремлених покращень в сумі 120698 грн.. Станом на дату складання Позовної заяви Відповідач не виконав своїх зобов'язань стосовно відшкодування Позивачу понесених ним витрат на покращення Будинку, хоча, як зазначалося в Позовній заяві, Позивач звертався до Відповідача з відповідною вимогою. Пунктом 7.9 Договору встановлено, що „у випадку, коли сторони здійснили за власний рахунок та за взаємною згодою покращення, не відокремлювані без шкоди для об'єктів, що орендуються, вони мають право після припинення Договору на відшкодування вартості цих покращень”. Верховний Суд України в своїй постанові від 28 лютого 2006 року №20-3/133 зазначив, що орендар (наймач) має право на відшкодування витрат на поліпшення орендованого майна за умови їх здійснення за згодою орендодавця (наймодавця). В обґрунтування свого позову позивач також послався на ст.ст. 526,598,610,611,778 ЦК України.  

14.09.2007 р. (вх. №21373) відповідач надав суду відзив на позов (а.с. 56-57), в якому він просив відмовити у його задоволенні, оскільки, відповідно до п.6.3 Договору взаємної оренди будинку та двох житлових квартир від 26.04.2000 р. (далі - Договір), Орендодавець (військова частина 1474) та Орендар (позивач) зобов'язуються виконувати певні зобов'язання серед яких є:          самостійно і за власний рахунок здійснювати капітальний ремонт об'єктів, що орендуються, протягом терміну оренди; здійснювати за власний    рахунок поточний ремонт об'єктів, що орендуються, у термін оренди; не здійснювати без письмової згоди Орендодавця перебудову, добудову, перепланування, реконструкцію, технічне переоснащення, поліпшення об'єктів, що орендуються. Пунктом 7.9. Договору встановлено, що у випадку, коли сторони здійснили за власний рахунок та за взаємною згодою покращення, не відокремлювані без шкоди для об'єктів, що орендуються, вони мають право після припинення Договору на відшкодування вартості цих покращень. Позивач у позовній заяві посилається на постанову Верховного Суду України від 28.02.2006 р. №20-3/133,  в  якій   зазначено,   що   орендар (наймач) має право на відшкодування витрат на поліпшення орендованого майна за умови здійснення за згодою орендодавця (наймодавця), відповідно до ч.2 ст. 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”. Тобто позивач в п.7.9 Договору поняття „покрашення” ототожнює з поняттям „поліпшення”. В Законі України „Про оренду державного та комунального майна” не дане визначення поняття „поліпшення майна”. Визначення вказаного поняття дане в Коротких поясненнях наказу Державного комітету статистики України „Про затвердження форми одноразового державного статистичного спостереження N 1-амортизація” від 15.12.2003 р. №444 та п.2 Інструкції з бухгалтерського обліку основних засобів і нематеріальних активів банку України, затвердженої постановою правління Національного банку України від 11.12.2000 р. №475: „Поліпшення об'єкта основних засобів - витрати, що пов'язані з модернізацією, модифікацією, добудовою, дообладнанням, реконструкцією тощо об'єкта основних засобів, у результаті чого збільшуються майбутні економічні вигоди, що первісно очікуються від його використання.” Враховуючи вищевикладене, в п.6.3 Договору виділені зобов'язання по трьом поняттям: капітальний ремонт об'єктів; поточний ремонт об'єктів; поліпшення об'єктів. При чому ці поняття не входять один до одного. Позивач звернувся листом від 08.04.2003 р. №0051 з проханням про проведення поточного та капітального ремонту орендованого будинку за власні кошти, проти якого відповідач не заперечував, що не суперечить вимогам п.6.3 Договору. Перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача - з моменту припинення договору найму. Позивач звільнив приміщення 29 квітня 2006 року, що підтверджується Актом прийому - передачі нерухомого майна Державної прикордонної служби України, а позов поданий до суду в червні 2007 року, тобто після спливу позовної давності. В обґрунтування свого відзиву відповідач також послався на ч.3 ст. 267, ст.ст. 526,786 ЦК України.

10.10.2007 р. (вх. №23226) позивач надав суду додаткові пояснення (а.с. 63-65), в яких зазначив, що намагання відповідача охарактеризувати виконані роботи як зобов'язання ТОВ „ВКФ „Спіка” за Договором взаємної оренди будинку та двох житлових квартир щодо проведення капітального та/чи поточного ремонту, а не як здійснення покращень, є таким, що не відповідає дійсності через наступне. Сторони договору розуміли, що проведенням робіт стан орендованого будинку буде значно покращений. Крім того, Позивачем проводилися роботи не тільки з покращення будинку, які в майбутньому не могли бути відокремлені від об'єкта оренди, а і з благоустрою території. Саме тому сторони договору взаємної оренди перед проведенням робіт склали відповідний акт, в якому вказали перелік робіт та узгодили їх вартість. Позивач переконаний в тому, що на момент складення дефектного акту та погодження кошторису майбутніх робіт Відповідач розумів і сприймав ці роботи не як проведення капітального та/чи поточного ремонту, а саме як здійснення покращення орендованого майна. В противному випадку, сторони не укладали б ніяких додаткових документів. У Постанові Верховного суду України від 18 березня 2003 року „Про момент прийняття судом позовної заяви” визначено, що контекстуальний аналіз положень таких процесуальних інститутів, як „Порушення провадження у справі та підготовка матеріалів до розгляду у першій інстанції” та „Вирішення господарських спорів у першій інстанції” дає підстави зробити висновок, що юридичним фактом, який встановлює процесуальні відносини між сторонами спору та судом, є, перш за все, звернення позивача до суду, а не відкриття провадження по справі. Позовна заява була підготовлена 05 березня 2007 року та була подана до Господарського суду м. Києва 07 березня 2007 року, про що свідчить штамп поштового відділення на Опису вкладення в поштове відправлення. Статтею 264 ЦК України встановлено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників. Відповідно до чинного законодавства, власником майна, що було передано в оренду Військовою частиною 1474, є держава в особі Державної прикордонної служби, яка, в свою чергу, діє через спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах охорони державного кордону - Адміністрацію Державної прикордонної служби України. Військова частина 1474 була лише балансоутримувачем майна, що передавалося в оренду. Право власності Державної прикордонної служби України в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України на нежиле приміщення, яке знаходиться за адресою: м. Ізмаїл, вул. Фортечна,15, підтверджується Свідоцтвом про право власності №33 від 20 січня 2004 року, копія якого є у матеріалах справи. Крім того, зазначене нежиле приміщення було реалізоване за договором купівлі-продажу, стороною якого - продавцем також виступала Адміністрація Державної прикордонної служби України. Обов'язок передачі нежилого приміщення, відповідно до умов договору купівлі-продажу, був покладений на Адміністрацію Державної прикордонної служби України. Кошти від реалізації нежилого приміщення на рахунки Військової частини 1474 не надходили, а були перераховані до державного бюджету для подальшого фінансування потреб для забезпечення діяльності органів Державної прикордонної служби, як це визначено Законом України від 21 вересня 1999 року №1075-ХІУ „Про правовий режим майна у Збройних Силах України” та постановою Кабінету Міністрів від 28 грудня 2000 року №1919 „Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил”. Таким чином, вигодонабувачем за договором купівлі-продажу є Державна прикордонна служба України в особі Адміністрації Державної прикордонної служби України. Відповідно до ст. 28 Закону України від 03 квітня 2003 року №661-ІУ „Про Державну прикордонну службу України”, забезпечення діяльності органів Державної прикордонної служби України здійснюється Адміністрацію Державної прикордонної служби України через державне оборонне замовлення та закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти. Тобто джерел надходження коштів, інших ніж кошти, направлені Адміністрацією Державної прикордонної служби, Військова частина 1474 не мала. Враховуючи ту обставину, що фінансування Військової частини 1474 здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету, розпорядником яких щодо підрозділів Державної прикордонної служби України є Адміністрація Державної прикордонної служби України, залучення тільки Військової частини 1474 в якості відповідача призвело б до того, що, навіть, у разі вирішення спору і постановлення рішення на користь ТОВ „ВКФ „Спіка” і набрання рішенням законної сили, зазначене рішення не могло б бути виконане через відсутність коштів на рахунках Військової частини 1474, а це, в свою чергу, позбавить ТОВ „ВКФ „Спіка” права на здійснення правосуддя на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Крім того, ТОВ „ВКФ „Спіка” було б позбавлене права вимагати виконання рішення та виданого на його підставі наказу, тому ТОВ „ВКФ „Спіка” вважало за можливе подати позов до центральних органів Державної прикордонної служби України.

          Рішенням господарського суду Одеської області від 22.10.2007 р. (підписаним суддею Фаєр Ю. Г. 25.10.2007 р.) з цієї справи позов задоволено, а саме, стягнено з Військової частини 1474 на користь ТОВ „ВКФ „СПІКА” заборгованість на загальну суму 120698 грн., витрати по державному миту на суму 1206,98 грн., витрати на ІТЗ судового процесу на суму 118 грн. (а.с. 80-83). Таке рішення суд мотивував тим, що, як він вбачив з матеріалів справи, відповідач своєю резолюцією на договорі на ремонт адміністративного будинку №11-1604/03 від 16.04.03р. надав позивачу дозвіл на здійснення робіт щодо реконструкції орендованого приміщення. Орендодавець, без проведення капітального ремонту, передав в оренду, згідно умов договору оренди, орендарю майно, що перешкоджало використанню орендованого майна за призначенням, орендар мав право відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок орендної плати, або вимагати відшкодування вартості ремонту, що є традиційними обов'язками сторін орендних відносин, невиконання яких вважається порушенням договору. Враховуючи наявність згоди орендодавця (відповідача) на здійснення позивачем ремонту орендованого майна, що неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, вартість якого, згідно дефектного акту, погодженого з відповідачем, договору на ремонт адміністративного будинку №11-1604/03 від 16.04.03р., актів приймання виконаних підрядних робіт за жовтень 2003 року №1-3, за листопад 2005 року, висновку аудитора від 31.01.06р., складає 120698 грн., суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення цієї суми з відповідача. Твердження відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності, встановленого ч.2 ст. 786 ЦК України, із зазначенням, що позивач звільнив приміщення 29.04.2006 р., а звернувся з позовом до суду лише у липні 2007 року, судом до уваги не прийнято, оскільки відповідачем не враховано приписи ч.2 ст. 264 ЦК України, відповідно до яких позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише вимоги, право на які має позивач, та відповідне звернення позивача до господарського суду м. Києва з позовом до Державної прикордонної служби України про стягнення 120698 грн.. В обґрунтування свого рішення суд також послався на ст.ст. 11,202,205,526, ч.1 ст. 625, ст.ст. 629,776, ч.3 ст. 778 ЦК України, ст.193 ГК України, ст. 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”.

      Не погоджуючись зі вказаним рішенням, відповідач звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та прийняти нове, яким у позові відмовити, з тих же підстав, що були ним викладені у відзиві на позов, а також, враховуючи те, що, у порушення ст. 84 ГПК, господарський суд не відобразив відзив на позовну заяву та докази, якими відповідач обґрунтовував свої заперечення. Рішення прийняте лише на підставі доказів позивача, що, в свою чергу, призвело до порушень ст.ст. 4-2 та 4-3 ГПК щодо змагальності та рівності учасників судового процесу перед законом і судом. Пунктом 7.9. Договору встановлено, що у випадку, коли сторони здійснили за власний рахунок та за взаємною згодою покращення, не відокремлювані без шкоди для об'єктів, що орендуються, вони мають право після припинення Договору на відшкодування вартості цих покращень. В Договорі не передбачено відшкодування за капітальний та поточний ремонт відповідачем. Позивач звернувся листом від 08.04.2003 р. №0051 з проханням про проведення поточного та капітального ремонту орендованого будинку за власні кошти, проти якого відповідач не заперечував, що не суперечить вимогам п.6.3. Договору. Збільшення вартості орендованого майна (збільшення майбутніх економічних вигод) в результаті капітального та поточного ремонтів не відбувалося. Відповідно до ст. 6 Закону України „Про правовий режим майна у Збройних Силах України” від 21.09.1999 р. №1075-ХІУ (який поширюється на інші утворені до законів України військові формування - ч.2 ст. 8 даного Закону), відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. Методика оцінки вартості військового майна, а також порядок його розробляються Міністерством оборони України, узгоджуються із заінтересованими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Порядок відчуження військового майна визначається Кабінетом Міністрів України. На виконання цієї статті Кабінетом Міністрів України постановами затверджено: від  29.05.1998 р. №759 -  Методику  визначення  залишкової  вартості  майна Збройних Сил України та інших військових формувань; від 28.12.2000 р. №1919 - Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил України. Відповідно до абз.1 п.6 Положення, рішення про відчуження військових містечок приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міноборони погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком 1. Відповідно до Переліку нерухомого майна Прикордонних військ, яке пропонується до відчуження, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.12.2001 р. №573-р, залишкова вартість військового містечка №507-А (яке складається з адміністративного будинку) складає 123640 грн.. Так як, відповідно до абз.5 п.6 Положення, військове містечко №507-А не відчужене протягом встановленого терміну (3 роки), то воно включене до нового переліку - Перелік нерухомого військового майна Держприкордонслужби, яке може бути відчужено, затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.07.2005 р. №258-р. Згідно згаданого Переліку, залишкова вартість військового містечка №507-А (яке складається з адміністративного будинку) залишилась незмінною та складає 123640 грн., тобто вартість проведеного позивачем капітального та поточного ремонтів у 2003 році не збільшила вартості орендованого адміністративного будинку. Позивач звертався з позовами до Державної прикордонної служби України, про що свідчать ухвали господарського суду м. Києва від: 21.03.2007 р. по справі №05-5-35/3584, 30.05.2007 р. та 09.07.2007 р. по справі №17/188. Відповідно до ч.1 ст. 265 ЦК, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності. Згідно ухвали господарського суду м. Києва від 21.03.2007 р. по справі №05-5-35/3584, відповідно до ч.3 ст. 63 ГПК, позовну заяву повернуто позивачу без розгляду. Згідно ухвали господарського суду м. Києва від 09.07.2007 р. по справі №17/188, відповідно до ч.1 ст. 80 ГПК, провадження у справі припинено (позов подано до відповідача, який не є юридичною особою). Згідно роз'яснень, викладених у постанові Вищого господарського суду України від 15.03.2007 р. по справі №34/224-26/90, ч.1 ст. 265 ЦК передбачає, що пред'явлення позову, який з будь-яких причин не розглядався, не перериває перебігу позовної давності. Відповідно до ст. 1, ч.3 ст. 21 ГПК, відповідачами є підприємства та організації (юридичні особи), яким пред'явлено позовну вимогу. Позивач звертався з позовами до Державної прикордонної служби України, яка не є юридичною особою, тобто Держприкордонслужба не може бути іншим відповідачем (боржником) разом із військовою частиною 1474. Отже, ч.2 ст. 264 ЦК господарським судом застосовано неправильно. Перебіг позовної давності щодо вимог наймодавця починається з моменту повернення речі наймачем, а щодо вимог наймача - з моменту припинення договору найму. Позивач звільнив приміщення 29 квітня 2006 року, що підтверджується Актом прийому - передачі нерухомого майна Державної прикордонної служби України, а позов поданий до суду 10 серпня 2007 року, тобто після спливу позовної давності (до 29.04.2007 р.). Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Клопотання у судовому засіданні про відновлення пропущеного строку позивачем не заявлялось, доказів про поважні причини для поновлення строку позовної давності не надано. В обґрунтування своєї скарги відповідач також послався на ч.1 ст. 265, ч.4 ст. 267, ст.ст. 526,786 ЦК України.

           Розгляд скарги було призначено на 25.12.2007 р., про що сторони, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені.

Фіксування судового засідання здійснювалось технічними засобами, а саме програмно - апаратним комплексом “Діловодство суду” на диск CD-R №701281150С04.

          Судова колегія відхилила як необґрунтоване клопотання скаржника (відповідача) про залучення до участі у справі Державного казначейства України в якості 3-особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, оскільки заявник не довів неможливість заявлення цього клопотання при розгляді справи в суді першої інстанції і яким чином рішення по справі може вплинути на права Державного казначейства України.

        Представник скаржника (відповідача) в усних поясненнях, наданих апеляційному суду, підтримав скаргу і просив її задовольнити на викладених у ній підставах.

       Представник позивача просив суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення без змін.

       За згодою представників сторін, згідно ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.

    Заслухавши усні пояснення представників сторін, ознайомившись з доводами апеляційної скарги, дослідивши обставини  і матеріали  справи,  в тому числі наявні у них докази, відповідність викладеним в рішенні висновкам цим обставинам і доказам, а також перевіривши додержання та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.

         Задовольняючи позов у повному обсязі, місцевий суд виходив з того, що позивач здійснив за власний рахунок та за згодою відповідача невід'ємних поліпшень орендних приміщень, а тому, враховуючи, що дію договору припинено, він (позивач), відповідно до ч.3 ст. 778 ЦК України, має право на відшкодування вартості необхідних витрат на ці поліпшення.

            Проте, з таким висновком без ретельного дослідження робіт, виконаних позивачем (на його замовлення), погодитись неможна, з огляду на таке.

            Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач (орендар) звертався до відповідача (орендодавця) з заявою про надання дозволу здійснити капітальний та поточний ремонт приміщень, які він орендував у  відповідача, та отримав дозвіл останнього на проведення цих робіт. Відповідач також затвердив дефектний акт на виконання ремонтних робіт та узгодив укладений між позивачем та підрядником договір на виконання ремонтних  робіт.

        Цивільний кодекс України по різному регулює питання щодо відшкодування орендарю витрат на поточний, капітальний ремонт та здіснення ним невід'ємних поліпшень.

            Так, ст. 776 ЦК України регулює питання ремонту речі, переданої у найом, в тому числі здійснення поточного та капітального ремонту. Порядок та наслідки поліпшення наймачем речі, переданої у найом, регулюються ст. 778 цього Кодексу.

             З самого факту існування в ЦК України  двох  різних вищезазначених  статей  та з їх аналізу можливо зробити висновок, що законодавець в даному випадку розмежовує такі поняття як капітальний ремонт (ст. 776), поточний ремонт (ст. 776) та поліпшення речі (ст. 778), а також наслідки їх проведення орендарем.

        Так, якщо позивач (орендар) виконав капітальний та / або поточний ремонт приміщень, який він, відповідно до п.6.3 Договору, повинен був здійснювати за власний рахунок, то, згідно ст. 776 ЦК України, він не має права на відшкодування понесених ним на цей ремонт витрат.

         Однак, якщо він здійснив поліпшення приміщень за згодою відповідача (орендодавця), то, відповідно до п.7.9 Договору та ч.3 ст. 778 ЦК України, він має право на відшкодування понесених  на ці поліпшення витрат.

              За таких обставин, встановлення факту, який вид робіт здійснив орендар (позивач), має важливе (головне) значення для вирішення цього спору.

            У нормативних актах існують такі визначення вищезазначених робіт.

     Капітальний ремонт будівлі  (приміщення) - це комплекс ремонтно-будівельних робіт, який передбачає заміну, відновлювання та модернізацію конструкцій і обладнання будівель, в зв'язку з їх фізичною зношеністю та руйнуванням, поліпшення експлуатаційних показників, а також покращання планування будівлі і благоустрою території без зміни  будівельних габаритів об'єкта. Капітальний ремонт передбачає призупинення на час виконання робіт експлуатації будівлі в цілому або її частин (за умови їх автономності).

           Поточний ремонт -  це  комплекс  ремонтно-будівельних  робіт, який передбачає    систематичне та своєчасне підтримання експлуатаційних якостей та попередження   передчасного зносу конструкцій і інженерного  обладнання. Якщо будівля в цілому не підлягає капітальному ремонту, комплекс робіт поточного ремонту може враховувати окремі  роботи, які  класифікуються як такі, що відносяться до капітального ремонту (крім робіт, які передбачають заміну та модернізацію конструктивних елементів будівлі). Поточний ремонт  повинен  провадитись  з  періодичністю, що забезпечує ефективну  експлуатацію  будівлі  або об'єкта з моменту завершення його будівництва (капітального ремонту) до моменту  постановки  на черговий капітальний ремонт (реконструкцію).

            Поліпшення об'єкту основних засобів –витрати, що пов'язані з модернізацією, добудовою, дообладнанням, реконструкцією тощо об'єкту основних засобів, у результаті чого збільшуються майбутні економічні вигоди, що первісно очікувались від його використання.

        На час укладання позивачем договору на виконання робіт (16.04.2003 р.) та дефектного акту, узгоджених з відповідачем, діяв лист Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України №7/11 від 13.01.1998 р., який визначав поняття поточного та капітального ремонту житлових та громадських будівель та перелік робіт, які віднесені до поточного або капітального ремонту.

         З аналізу вищевказаних понять поточного, капітального ремонту і поліпшень та  переліків, визначених у вказаному листі, та порівнянні їх з роботами, вказаними у  дефектному акті та актах приймання виконаних робіт №№1,2 і 3 форми КБ-2в, вбачається, що переважна більшість виконаних робіт (ремонт даху, фасаду, входу в будівлю, приміщень) є капітальним та поточним ремонтом.

            До поліпшень об'єкту найму, виходячи зі змісту вказаних документів та суті робіт,   можливо віднести лише наступні роботи:

- роботи по встановленню підвісної стелі „Амстронг” в кабінеті №1 (модернізація);

- роботи по встановленню перегородки в кабінеті №4 (реконструкція та перебудова);

- роботи по обладнанню зливової каналізації (новозбудований об'єкт);

- роботи по  створенню декоративного ставку, установка огорожі та освітлення (новобудова і модернізація).  

            Приймаючи до уваги викладене та враховуючи умови Договору і приписи ст. 776 та ст. 778 ЦК України, судова колегія дійшла висновку, що позивач, відповідно до ч.3 ст. 778 ЦК України, мав право на  відшкодування витрат лише за вищезазначені поліпшення, а саме, за роботи по встановленню підвісної стелі „Амстронг” в кабінеті №1; роботи по встановленню перегородки в кабінеті №4; роботи по обладнанню зливової каналізації; роботи по створенню декоративного ставку, установка огорожі та освітлення, а решта витрат на роботи, які є капітальним ремонтом, не підлягає відшкодуванню.

            Місцевий суд, задовольняючи позов, не врахував вищезазначених відмінностей, які мають велике значення для вирішення спору, не дав належну оцінку дефектному акту і дійшов помилкового висновку, що всі виконанні позивачем роботи є поліпшеннями.

        Проте, згідно п.3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України №02-5/422 від 10.12.1996 р. „Про судове рішення” (з наступними змінами та доповненнями), рішення господарського суду повинно ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що бе руть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова  кваліфікація  відносин сторін,  виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. При  цьому  необхідно  мати  на  увазі,  що у відповідності зі ст. 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці в їх сукупності, і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній ча стині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фак тичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сто рони, на користь якої приймається рішення, є порушенням ви мог ст. 42 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

           Такі ж вимоги до судового рішення  містяться у Постанові Пленуму Верховного суду Україну  №11 від 29.12.1976 р. „Про судове рішення”.

      За таких обставин, позовні вимоги, в частині стягнення з відповідача витрат за здійснення ремонту (крім витрат на встановлення перегородки в кабінеті №4, на обладнання  зливової каналізації, на створення декоративного ставку, установку огорожі  та освітлення), необґрунтовані ні вищезазначеними, вказаними позивачем у позові та місцевим судом у рішенні, матеріальними нормами, ні умовами Договору.  

           Щодо стягнення з відповідача витрат на поліпшення об'єкту (витрат на встановлення перегородки в кабінеті №4, на обладнання зливової каналізації, на  створення декоративного ставку, установку огорожі  та освітлення) судова  колегія встановила таке.

            Відповідно до приписів  ст. 786 ЦК України, до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі застосовується позовна давність в один рік, перебіг якої для наймача починається  з моменту припинення договору найму.

           З матеріалів справи вбачається, що Договір оренди було припинено і Позивач, згідно акту прийому –передачі, звільнив приміщення 29.04.2006 р. і саме з цієї дати необхідно відраховувати перебіг позовної давності, в частині вимог щодо відшкодування витрат на поліпшення.

            До господарського суду Одеської області позивач звернувся з цим позовом у серпні 2007 року, який надійшов до цього суду 30.08.2007 р..

            З викладеного вбачається, що позивач пропустив встановлений ст. 786 ЦК України річний строк позовної давності з цієї вимоги.

            Відповідач, як вбачається з його відзиву на позов, відповідно до приписів  ч.3 ст. 267 ЦК України, просив застосувати до цих вимог позовну давність.

          Відповідно до приписів ч.4 вказаної статті, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

         Доводи позивача щодо не пропуску ним позовної давності та висновок місцевого  суду з цього питання, на думку судової колегії, є помилковими, з огляду на таке.

            Дійсно, як свідчать матеріали справи (а.с.66), позивач звертався у березні 2007 року до господарського суду м. Києва з такими ж вимогами. Проте, вказані вимоги були пред'явлені не до Відповідача і він не був зазначений позивачем у позові в якості сторони (відповідача), а вказаний у цьому позові відповідач –Державна прикордонна служба України не є стороною Договору і, відповідно, не є боржником, а тому застосовувати до цієї правової ситуації приписи ч.2 ст. 264 ЦК України неможливо і помилково.

            Крім того, цей позов повернуто позивачу без розгляду, а, відповідно до ч.1 ст. 265 ЦК України, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

            Вдруге позивач звернувся  до господарського суду м. Києва з такими ж вимогами у травні 2007 року. При цьому він знов пред'явив ці вимоги не до Відповідача, а вказаний у цьому позові відповідач –Державна прикордонна служба України не є стороною Договору і, відповідно, не є боржником. Провадження у справі за цим позовом припинено, тобто і це звернення також не зупиняє перебіг позовної давності.

          Позов до Відповідача з цієї справи пред'явлено до суду (господарського суду Одеської області), як зазначалось вище, лише у серпні 2007 року, тобто Позивач пропустив строк позовної давності. Клопотань про відновлення цього строку суду першої інстанції не заявив, поважних причин пропуску строку не визначив. Факти звернення Позивача до іншого господарського суду з таким ж вимогами до іншого відповідача не можна вважати поважною причиною, оскільки Позивач укладав Договір з Відповідачем і, відповідно, повинен знати, що вимоги необхідно заявляти до нього, а не до будь-яких інших осіб.

            За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що позивач без поважних причин пропустив передбачений ст. 786 ЦК України річний строк позовної давності по  вимозі про відшкодування витрат на поліпшення (витрат на встановлення перегородки в кабінеті №4, на обладнання зливової каналізації, на створення декоративного ставку, установку огорожі та освітлення) і тому в задоволенні цих вимог, згідно ч.4 ст. 267 ЦК України, слід відмовити.

                За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що, відповідно до приписів ст. 103 та ст. 104 ГПК України, рішення місцевого суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. При цьому, в частині стягнення витрат на проведення капітального та поточного ремонту, крім витрат на встановлення перегородки в кабінеті №4, на обладнання зливової каналізації, на створення декоративного ставку, установку огорожі  та освітлення, в позові відмовити з підстав необґрунтованості цих вимог, а в частині  стягнення витрат на встановлення перегородки в кабінеті №4, на обладнання  зливової каналізації, на створення декоративного ставку, установку огорожі  та освітлення, - відмовити, у зв'язку з пропуском без поважних причин встановленого ч.4 ст. 267 ЦК України строку позовної давності.

Керуючись ст.ст. 264,265,267,776,778,786 ЦК України та ст.ст. 42,43,99,101-105  ГПК  України, колегія суддів -

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу Військової частини 1474 Державної прикордонної служби України (м. Ізмаїл) –задовольнити.

2. Рішення господарського суду Одеської області від 22.10.2007 р. у справі №34/315-07-7201 - скасувати.

3. ТОВ „ВКФ „Спіка” (м. Ізмаїл) в позові до Військової частини 1474 Державної прикордонної служби України (м. Ізмаїл) про стягнення 120698 грн. –відмовити.

           Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена  у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий:                                                                                   Мирошниченко М. А.

Судді:                                                                                                  Бєляновський В. В.

                                                                                                              Шевченко В. В.

Повний текст постанови підписано  26.12.2007 р.