Окрема думка

від 21.01.2025 по справі 440/3441/24

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ф

ОКРЕМА ДУМКА

21 січня 2025 року

м. Київ

справа №440/3441/24

адміністративне провадження №К/990/37606/24

Судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Желєзного І.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи», треті особи: Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи Полтавської області, Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення,

Короткий виклад історії справи

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Комунального підприємства «Полтавський обласний центр медико - соціальної експертизи», у якому з урахуванням уточнення просив суд визнати протиправним та скасувати рішення Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи, що відображено в акті огляду медико-соціальною експертною комісією від 09 липня 2015 року № 1302 щодо визнання ОСОБА_2 інвалідом третьої групи безстроково; визнати протиправним та скасувати рішення Комунального підприємства «Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи» Полтавської обласної ради, що відображено в акті огляду медико-соціальною експертною комісією від 19 січня 2024 року № 202 щодо визнання ОСОБА_2 інвалідом третьої групи безстроково.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04 червня 2024 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи» Полтавської обласної ради, треті особи: Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи в особі голови комісії з припинення Полушіна О. В. , Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення - закрито.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 03 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 04 червня 2024 року в цій справі залишено без змін.

Закриваючи провадження у справі, Полтавський окружний адміністративний суд, з яким погодився Другий апеляційний адміністративний суд, виходив з того, що рішення медико-соціальних експертних комісій спрямовані на забезпечення реалізації державної політики у сфері реабілітації інвалідів, створення правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їхніх потреб у відновленні здоров`я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності і стосуються виключно зазначених у таких рішеннях осіб.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ОСОБА_1 не наділений правом на оскарження рішення медико-соціальної експертної комісії про встановлення ОСОБА_2 третьої групи інвалідності.

Крім того, за висновком судів першої та апеляційної інстанцій розгляд таких спорів перебуває поза межами не лише адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, представник позивача за допомогою підсистеми «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що вважає їх протиправними, прийнятими з порушенням норм матеріального та процесуального права.

На думку скаржника, правові висновки Верховного Суду викладені в постанові від 22 жовтня 2020 року у справі № 821/265/17 на які покликались суди першої та апеляційної інстанцій сформовані за правовідносин, які не є подібними до спірних правовідносин в межах цієї справи, оскільки у вказаній постанові правові висновки стосувалися суб`єктного складу, а саме того, що один суб`єкт владних повноважень не наділений правом на оскарження акта індивідуальної дії, який був виданий суб`єктом владних повноважень по відношенню до окремої фізичної особи. У нашому ж випадку фізична особа оскаржує акт індивідуальної дії, який прямо впливає на її права та обов`язки, оскільки правові наслідки цього акта ведуть до визнання особи непрацездатною, що в подальшому веде до виникнення додаткових обов`язків у членів родини непрацездатної особи.

Скаржник також указав, що оскаржуване рішення Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи, що відображено в акті огляду медико-соціальною експертною комісією від 09 липня 2015 року, порушує право позивача на мирне володіння своїм майном.

Отже, на переконання скаржника, цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та має бути розглянутий Полтавським окружним адміністративним судом.

На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Основні мотиви, викладені в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановою від 15 січня 2025 року: задовольнив касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Арзуманяна В. А.; скасував ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 04 червня 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03 вересня 2024 року, а справу направив до Полтавського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

На обґрунтування прийнятого рішення Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вказав, що ОСОБА_1 хоч і оскаржує рішення медико-соціальної експертної комісії, яке не має безпосереднього впливу на нього, проте у цих конкретних правовідносинах оскаржувані рішення для позивача тягнуть прямі юридичні обов`язки, передбачені, зокрема, положеннями Сімейного кодексу України щодо утримання непрацездатних батьків.

Відтак, оцінивши цю підставу крізь призму фактичних обставин цієї справи, Верховний Суд дойшов висновку, що оскаржувані рішення зачіпають інтереси ОСОБА_1 , позаяк вони опосередковано впливають на правовідносини позивача з його батьком - ОСОБА_2 , якому цими рішеннями встановлено інвалідність, що своєю чергою дає право останньому на утримання від сина.

За висновками Верховного Суду, суди попередніх інстанцій на вказане уваги не звернули та дійшли передчасного висновку про наявність підстав для закриття провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними та скасувати рішення Полтавського обласного центру медико-соціальної експертизи, що відображено в акті огляду медико-соціальною експертною комісією від 09 липня 2015 року № 1302 щодо визнання ОСОБА_2 інвалідом третьої групи безстроково, та рішення Комунального підприємства «Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи» Полтавської обласної ради, що відображено в акті огляду медико-соціальною експертною комісією від 19 січня 2024 року № 202 щодо визнання ОСОБА_2 інвалідом третьої групи безстроково.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначив про порушення його прав, оскільки його біологічний батько ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом щодо стягнення із ОСОБА_1 аліментів у розмірі всіх доходів.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до статті 3 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) інвалідність як міра втрати здоров`я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Положення про медико-соціальну експертизу (далі - Положення) затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських об`єднань осіб з інвалідністю.

Згідно із пунктом 4 Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317, медико-соціальну експертизу проводять медико-соціальні експертні комісії (далі - комісії), з яких утворюються в установленому порядку центри (бюро), що належать до закладів охорони здоров`я при Міністерстві охорони здоров`я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров`я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.

На підставі пункту 6 Положення висновки комісії, реабілітаційні заходи, визначені в індивідуальній програмі реабілітації особи з інвалідністю, обов`язкові для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними підприємствами, установами та організаціями, в яких працює або перебуває особа з інвалідністю, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.

За змістом пункту 25 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317, рішення комісії може бути оскаржене до суду в установленому законодавством порядку.

Пунктом 24 Положення (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що Комісія видає особі, яку визнано особою з інвалідністю або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму реабілітації і надсилає у триденний строк виписку з акта огляду комісії органові, в якому особа з інвалідністю перебуває на обліку як отримувач пенсії чи державної соціальної допомоги (щомісячного довічного грошового утримання), що призначається замість пенсії, та разом з індивідуальною програмою реабілітації - органові, що здійснює загальнообов`язкове державне соціальне страхування, виписку з акта огляду комісії про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках та потреби у наданні додаткових видів допомоги.

Копія індивідуальної програми реабілітації надсилається також лікувально-профілактичному закладові і органові праці та соціального захисту населення за місцем проживання особи з інвалідністю. За місцем роботи зазначених осіб надсилається повідомлення щодо групи інвалідності та її причини, а у разі встановлення ступеня втрати професійної працездатності - витяг з акта огляду комісії про результати визначення ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках та потреби у додаткових видах допомоги.

Видача особі, яку визнано особою з інвалідністю або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, виписки з акта огляду комісії на руки забороняється.

Відповідно до пункту 3 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальна експертиза проводиться з метою встановлення інвалідності хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) за направленням відповідного лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності документів, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлене захворюваннями, наслідками травм або вродженими вадами, які спричиняють обмеження нормальної життєдіяльності особи.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що рішення медико-соціальних експертних комісій спрямовані на забезпечення реалізації державної політики у сфері реабілітації інвалідів, створення правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їхніх потреб у відновленні здоров`я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності і стосуються виключно зазначених у таких рішеннях осіб, отже право на оскарження рішення (індивідуального акта) медико-соціальної експертної комісії надано особі, щодо якої воно прийняте.

За таких обставин вважаю правильним і обґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ОСОБА_1 не наділений правом на оскарження рішення медико-соціальної експертної комісії про встановлення ОСОБА_2 третьої групи інвалідності.

На моє переконання, не є слушними посилання ОСОБА_1 , як на порушення його прав на мирне володіння своїм майном про те, що його біологічний батько ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом щодо стягнення із ОСОБА_1 аліментів у розмірі всіх доходів, оскільки вказані правовідносини врегульовані Сімейним кодексом України. Отже, встановлення ОСОБА_2 інвалідності третьої групи не може вважатись порушенням прав його сина на мирне володіння своїм майном.

Інші доводи ОСОБА_1 , наведені в касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних рішень.

За змістом пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Ураховуючи наведене вважаю, що рішення судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі є правильним.

Полтавський окружний адміністративний суд, з висновком якого погодився Другий апеляційний адміністративний суд, також обґрунтовано зауважив, що розгляд таких спорів перебуває поза межами не лише адміністративних судів, а й не належить до юрисдикції жодного іншого суду, оскільки поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду, а також спорів, стосовно яких законом установлені імперативні вимоги щодо суб`єктного складу, у зв`язку із чим правильно не зазначив, до юрисдикції якого суду належить вирішення цієї справи.

Отже, касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Арзуманяна В. А. слід було залишити без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 04 червня 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03 вересня 2024 року - без змін.

Суддя Желєзний І. В.