Постанова

від 20.01.2025 по справі 390/25/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2025 року

м. Київ

справа № 390/25/22

провадження № 61-6776 сво 23

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулька Б. І., Крата В. І., Синельникова Є. В.,

Фаловської І. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представник позивачів - адвокат Романяк Микола Ярославович,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Романяка Миколи Ярославовича, на постанову Кропивницького апеляційного суду від 29 березня 2023 року у складі колегії суддів: Карпенка О. Л., Мурашка С. І., Чельник О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом

до ОСОБА_3 про розірвання договору емфітевзису та скасування державної реєстрації права.

В обґрунтування позовних вимог вони зазначали, що їм на праві спільної

часткової власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510, площею 6,4888 га, яка розташована на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області.

14 липня 2014 року між ними та ОСОБА_3 було укладено договір емфітевзису щодо їх земельної ділянки, строком на 20 років. Того самого дня речове право відповідача на земельну ділянку було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Упродовж 2014-2021 років ОСОБА_3 порушував умови договору в частині виплати їм щорічної премії у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що значною мірою позбавило їх того, на що вони розраховували на час укладення договору.

З урахуванням наведеного, посилаючись на частину другу статті 651 ЦК України, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд:

- розірвати укладений між ними та ОСОБА_3 договір емфітевзису

від 14 липня 2014 року;

- скасувати державну реєстрацію речового права ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2022 року у складі судді Терещенка Д. В. позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Розірвано договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), укладений 14 липня 2014 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_2

та ОСОБА_3 .

Скасовано державну реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 права користування земельною ділянкою

для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) щодо земельної ділянки

з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510, запис про інше речове право

від 14 липня 2014 року № 6325126.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на підтвердження здійснення оплати за договором емфітевзису, укладеного між ОСОБА_1 , ОСОБА_2

та ОСОБА_3 , останнім суду надані ксерокопії відомостей розрахунків

за оренду паїв фермерського господарства (далі - ФГ) ОСОБА_3

за 2014-2020 роки на виплату готівки ФГ ОСОБА_3 . У судовому засіданні представник позивачів підтвердив ту обставину, що ОСОБА_1 отримала

від відповідача плату за спірним договором у сумі 7 000,00 грн за 2015 рік

та в сумі 8 250,00 грн за 2019 рік, а ОСОБА_2 отримала від відповідача плату

за спірним договором у сумі 6 703,11 грн за 2019 рік. Доводи представника відповідача, що надані ним документи підтверджують належне виконання ним оплати договору, суд уважав непереконливими, оскільки документи, долучені ним до відзиву, не підтверджують обставини виплати ОСОБА_3 , як фізичною особою, яка є стороною договору, емфітевтичної плати по договору.

Крім того, у відомостях розрахунків за оренду паїв за 2014 рік, 2016 рік, розписках за 2016 рік та відомості на виплату готівки № 3 за 20 листопада 2020 року відсутні дані про отримання плати позивачами, а наявні записи зроблені від імені

ОСОБА_5 , яка є матір`ю позивачів. ОСОБА_5 та ФГ ОСОБА_3. укладений договір оренди землі від 10 грудня 2012 року, тобто іншої земельної ділянки ніж та, власниками якої є позивачі. Відповідачем не надано доказів

на підтвердження тієї обставини, що позивачі уповноважували свою матір -

ОСОБА_5 , отримувати за них емфітевтичну плату по оспорюваному договору,

а також не надано доказів виплати позивачам емфітевтичної плати

за 2021 рік. Представник відповідача не навів суду інших доводів на спростування факту прострочення здійснення платежів за користування земельною ділянкою

за 2014, 2015, 2016, 2017, 2018, 2020 та 2021 роки, що свідчить про невиконання відповідачем обов`язків по оплаті за договором, та є істотним порушенням умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 14 липня 2014 року.

Щодо поданої представником відповідача заяви про застосування позовної давності суд зазначив, що правовідносини, які виникли між сторонами,

є триваючими, а саме з 2014 року, договір укладено на 20 років, тому позивачі

не пропустили позовну давність.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 29 березня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Ковальчук Ю. М., задоволено.

Рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 22 грудня 2022 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення частини другої

статті 651 ЦК України, оскільки норми ЦК України та ЗК України не містять положення, за яким систематичне невнесення емфітевтом плати за користування чужою земельною ділянкою визнавалося спеціальною підставою для припинення емфітевзису.

Обґрунтовуючи істотність порушення відповідачем умов договору емфітевзису, позивачі вказали на те, що емфітевтичну премію відповідач не виплачував з часу укладення договору, тобто з 2014 по 2021 рік. При цьому відповідач заперечив підстави позову і доводив, що він виконав свій обов`язок та сплатив емфітевтичну премію за вказаний період повністю, навіть у більшому розмірі, ніж це передбачено договором.

Суд першої інстанції у своєму рішенні не вказав, яких саме збитків (упущеної вигоди) завдано позивачам, хоча для правильного вирішення цієї справи це має суттєве значення.

Під час розгляду справи, ознайомившись з наданими відповідачем доказами, позивачі визнали, що ОСОБА_1 отримала плату за земельну ділянку у 2015 році

в сумі 7 000,00 грн та у 2019 році у сумі 8 250,00 грн, а ОСОБА_2 отримала

у 2019 році - 6 703,11 грн, що загалом становить 21 953,10 грн, тобто трохи більше половини від того, що вони розраховували отримати за вказаний період відповідно до умов договору. Суд першої інстанції урахував визнання позивачами цих обставин, але не врахував розмір виплачених емфітевтичних премій у 2015 та 2019 роках, який явно перевищує річний розмір за договором (5 332,44 грн), та помилково вважав, що відповідач вніс необхідну плату лише за 2015 рік частково та за 2019 рік повністю.

Суд першої інстанції оцінив як неналежний доказ надану відповідачем відомість розрахунків за оренду паїв за 2015 рік ФГ ОСОБА_3 , в якій, зокрема, міститься рукописний запис про отримання ОСОБА_6 за земельну ділянку з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510 грошових коштів

у сумі 8 500,00 грн, які сплачені чотирма окремими платежами: 07 березня

2015 року - 3 500,00 грн, 29 серпня 2015 року - 1 500,00 грн, 26 вересня 2015 року -

2 000,00 грн, 03 жовтня 2015 року - 1 500,00 грн. Навпроти кожної із вказаних сум міститься підписи, належність яких ОСОБА_6 позивачами не спростовано. Та обставина, що цей доказ має назву «Відомість розрахунків за оренду паїв

за 2015 рік ФГ ОСОБА_3 » не дає підстав вважати, що розрахунок

із ОСОБА_1 за землекористування проводив не відповідач ОСОБА_3 ,

а створене ним фермерське господарство.

Таким чином, колегія суддів уважала, що відповідач довів внесення ним

у 2015 році плати за користування належною позивачам земельною ділянкою

у сумі 8 500,00 грн, що погашає його борг у сумі 5 332,44 грн за 2014 рік

та частково за 2015 рік - 3 167,56 грн, а тому на 31 грудня 2015 року його борг становив 2 164,88 грн. Надана відповідачем відомість розрахунків за оренду паїв за 2018 рік ФГ ОСОБА_3 містить, зокрема, рукописний запис

про отримання ОСОБА_6 за земельну ділянку грошових коштів

у сумі 25 000,00 грн. Навпроти кожної із вказаних сум містяться підписи, належність яких ОСОБА_6 позивачами не спростовано. Вказаної суми (25 000,00 грн) достатньо для погашення заборгованості за 2015 рік у сумі 2 164,88 грн,

за 2016-2018 роки по 5 332,44 грн та переплата становить 6 837,80 грн.

Згідно з наданою відповідачем відомістю на виплату готівки № 1 за 2019 рік ОСОБА_6 і ОСОБА_2 отримали за земельну ділянку грошові кошти

у сумі 8 250,00 грн кожна, тобто загалом 16 500,00 грн. З урахуванням попередньої переплати в сумі 6 837,80 грн, цих коштів (разом 23 337,80 грн) достатньо для покриття боргу за 2019-2021 роки з розрахунку 5 332,44 грн за рік землекористування.

Таким чином, позивачі довели, що відповідач несвоєчасно (з порушенням обумовленого договором строку) сплатив емфітевтичну плату за 2014 рік, частково за 2015 рік, 2016 та 2017 роки. Проте, у 2018 році відповідач повністю сплатив борг і станом на час пред`явлення позову (10 січня 2022 року) не мав простроченої заборгованості перед позивачами. На час вчинення відповідачем у 2014-2017 роках порушень умов договору вони могли оцінюватися як істотні, з огляду на розмір завданих збитків 12 829,76 грн, що становить 60,1 % від тієї суми коштів,

на отримання яких позивачі правомірно розраховували. Однак, на час звернення

їх до суду (10 січня 2022 року) ці порушення прав позивачів відповідачем усунуті.

Порушення договору, допущені впродовж 2014-2017 років, відповідач усунув

19 травня 2018 року, а до суду позивачі звернулися 10 січня 2022 току, тобто після спливу трирічної позовної давності, встановленої статтею 257 ЦК України. Обставин, які б вказували на зупинення чи переривання перебігу позовної давності (статті 263, 264 ЦК України), судом не встановлено. Про поважні причини пропущення позовної давності позивачі не заявляли. Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач заявив про застосування позовної давності, але суд не надав належної оцінки цій заяві. Отже, суд уважав, що в позові слід відмовити у зв`язку

з пропущенням позивачами позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2023 року представник ОСОБА_7 і ОСОБА_2 - адвокат Романяк М. Я., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення апеляційного суду заявник посилається на те, що судом застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 22 травня 2018 року у справі

№ 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц,

від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року

у справі № 183/1617/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц,

від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2201/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі

№ 522/2110/15-ц, від 18 грудня 2018 року у справі № 522/1029/18, від 07 серпня

2019 року у справі № 2004/1979/12, від 16 червня 2020 року у справі

№ 372/266/15-ц від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18, а також у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 128/3569/20. Крім того, суд установив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2023 року відкрито касаційне провадження

у справі. Витребувано її матеріали з Кіровоградського районного суду Кіровоградської області.

У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2024 року вищевказану справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 жовтня 2024 року прийнято до розгляду вказану справу та призначено справу до розгляду Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_7 і ОСОБА_2 - адвоката

Романяка М. Я., мотивована тим, що, починаючи з 2014 року, відповідач зобов`язаний був кожного року сплачувати позивачам емфітевтичну плату

у розмірі 5 332,44 грн (кожному по 2 666,22 грн). Спірним договором емфітевзису

не передбачено виплату емфітевтичної плати наперед, у рахунок майбутніх платежів, а також не передбачено виплату емфітевтичної плати одним платежем. Несплата відповідачем емфітевтичної плати обом позивачам у 2020-2021 роках свідчить про істотні порушення умов такого договору, оскільки зазначене порушення призвело до того, що позивачі були позбавлені того,

на що розраховували при укладенні договору емфітевзису. Зазначений період перебуває у межах позовної давності.

Відомість розрахунків за оренду паїв за 2018 рік ФГ ОСОБА_3.

є недопустимим доказом, оскільки спірний договір емфітевзису укладено позивачами не з ФГ ОСОБА_3., а з фізичною особою ОСОБА_3 , який і є відповідачем у справі. Між позивачами та ФГ ОСОБА_3. відсутні договірні відносини. Спірним договором емфітевзису не передбачено можливість породження для ФГ ОСОБА_3. прав та обов`язків щодо позивачів.

Крім того, вказана відомість не відповідає Положенню про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим постановою Правління Національного Банку України від 29 грудня 2017 року № 148.

Однозначних висновків щодо наявності чи відсутності порушеного права позивачів постанова суду апеляційної інстанції не містить, але суд апеляційної інстанції відмовив у позові саме у зв`язку із пропущенням позивачами позовної давності.

Апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду, помилково дійшов висновку про відсутність такого критерію для розірвання договору,

як істотність порушення, у зв`язку з чим безпідставно скасував законне рішення суду першої інстанції.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2023 року представник ОСОБА_3 - адвокат Ковальчук Ю. М., подала до Верховного Суду відзив, в якому просила постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Зазначалося, що між сторонами виник спір щодо нібито невиконання відповідачем (емфітевтом) своїх зобов`язань за договором емфітевзису та застосування наслідку такого порушення - розірвання договору. Інших підстав для припинення договору емфітевзису, передбачених статтею 412 ЦПК України та статтею 102-1

3К України, позивачами не зазначено. Суд апеляційної інстанції правильно вказав, що норми ЦК України та ЗК України не містять положень, за яких систематичне невнесення емфітевтом плати за користування чужою земельною ділянкою

(незалежно від розміру такої плати) визнавалося спеціальною підставою

для припинення емфітевзису, як до прикладу це стосується систематичної несплати земельного податку або орендної плати (пункт «д» статті 141 ЗК України).

Стороною договору про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 14 липня 2014 року

є фізична особа - громадянин ОСОБА_3 , а тому вимоги Положення

про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного Банку України від 29 грудня 2017 року № 148, не можуть застосовуватись до фізичних осіб. Наявність деяких недоліків

у документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою

для невизнання господарської операції. Позивачами неправильно тлумачиться поняття «недопустимості доказів» та безпідставно вказано про недопустимість відомості розрахунків за оренду паїв за 2018 рік, оскільки він отриманий відповідачем у порядку, передбаченому чинним законодавством. Судом апеляційної інстанції надано правильну оцінку заяві відповідача про застосування позовної давності.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 10 квітня 2013 року ОСОБА_8 (попередні прізвища: ОСОБА_8

та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності (по 1/2 частці кожному) належить земельна ділянка з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510, площею 6,4888 га, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, право на яку вони набули

в порядку спадкування після смерті їх батька - ОСОБА_10 .

14 липня 2014 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (яка на той час була неповнолітньою

і діяла зі згоди своєї матері - ОСОБА_5 ) уклали з ОСОБА_3 нотаріально посвідчений договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого ОСОБА_1

і ОСОБА_2 передали ОСОБА_3 право володіння та право цільового користування їх земельною ділянкою з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510, строком на 20 років.

Відповідно до пункту 2.2 цього договору власникам буде виплачуватися щорічно емфітевтична премія, починаючи з 2014 року, у розмірі 3 % від вартості нормативної грошової оцінки земельної ділянки, до 31 грудня кожного року.

Згідно з пунктом 1.2 договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки складає 177 747,99 грн.

14 липня 2014 року приватний нотаріус Томаз В. І. зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 емфітевтичне право на земельну ділянку з кадастровим номером 3522585000:02:000:0510,

яке виникло у правонабувача на підставі договору емфітевзису від 14 липня

2014 року, номер запису про інше речове право у Державному реєстрі 6325126.

21 квітня 2022 року представник ОСОБА_3 - адвокат Ковальчук Ю. М., подала до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності

(а. с. 72-73, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, дійшов таких висновків.

Підстави та мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу

в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу

на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду

у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2024 року про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивована необхідністю відступлення від висновку щодо застосування частини другої

статті 651 ЦК України у справах про розірвання договору про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзису), викладеного у постановах: Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

від 26 травня 2021 року у справі № 153/19/19 (провадження № 61-13259св20),

Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 390/351/20 (провадження

№ 61-12283св21), та зробити висновок про те, що:

«по своїй суті емфітевзис - це речове, довгострокове, відчужуване

та успадковуване право володіння та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис є правом абсолютним, не просто речовим правом на земельну ділянку, а одним із найбільш міцних прав після права власності. Емфітевзис постає в історії приватного права та цивілістичній доктрині як найбільш повне обмежене речове право на сільськогосподарські землі, поступаючись у цьому аспекті лише праву власності. Емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним і незалежним від договору, яким

він встановлений. Тлумачення статті 412 ЦК України та частини дев`ятої

статті 102-1 ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один

із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений

за рішенням суду та лише у випадках і з підстав, встановлених законом. Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом

та є вичерпними для емфітевзису. Загальні умови та підстави розірвання договору, які визначені у главі 53 ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651 ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у стаття 141

ЗК України, не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав

для припинення емфітевзису, як права речового, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису. Належним способом захисту прав особи у зв`язку

з несплатою за користування земельною ділянкою по договору про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України)».

Така необхідність викликана існуванням різного підходу між судовими колегіями різних судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

при застосуванні положень частини другої статті 651 ЦК України у справах

про розірвання договору про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзису).

Зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 153/19/19 (провадження № 61-13259св20) зроблено висновок, що «відповідач не надав суду доказів сплати фіксованої одноразової виплати за користування земельною ділянкою, передбаченої договором, що є істотним порушенням умов договору

про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 12 червня 2017 року. Встановивши істотність порушень умов договору, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову про його розірвання із скасуванням державної реєстрації. Із зазначених підстав

не приймаються доводи касаційної скарги заявника про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у спорах

про розірвання договору емфітевзису у зв`язку з його невиконанням, зокрема

у випадку, коли строк і порядок оплати спірним договором емфітевзису

не визначено. Окрім цього, у спорах про розірвання цивільно-правового договору через невиконання стороною своїх обов`язків існує стала судова практика, сформована Верховним Судом (наприклад, постанови Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 308/3644/17 (провадження № 61-45833св18), від 03 липня

2019 року у справі № 289/2204/17 (провадження № 14-246цс19), від 15 квітня

2020 року у справі № 132/1959/18 (провадження № 61-16997св19), від 06 травня 2020 року у справі № 755/1750/19 (провадження № 61-21536св19), від 05 серпня 2020 року у справі № 468/1680/17-ц (провадження № 61-15469св19))».

Аналогічний за змістом висновок міститься й у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 390/351/20 (провадження № 61-12283св21).

Натомість, тлумачення статті 412 ЦК України та частини дев`ятої статті 102-1

ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений за рішенням суду

та лише у випадках і з підстав, встановлених законом. Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними

для емфітевзису. Тому загальні умови та підстави розірвання договору,

які визначені у главі 53 ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651 ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у стаття 141

ЗК України, не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав

для припинення емфітевзису, як речового права, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису.

З урахуванням викладеного, належним способом захисту прав особи у зв`язку

з несплатою за користування земельною ділянкою по договору про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав

є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року

у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56),

від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада

2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Зазначене узгоджується із правовим висновком, який міститься у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2024 року у справі № 518/520/20 (провадження

№ 61-15357св23), в якій, серед іншого, також зазначено, що: «…домовленість сторін договору про встановлення емфітевзису щодо його розірвання не має наслідком припинення емфітевзису як речового права на чуже майно, адже норми

ЦК та ЗК України в редакції, чинній станом на 20 березня 2018 року, такої підстави припинення емфітевзису не передбачали…».

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 2 ЦПК України встановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися

на те, що впродовж 2014-2021 років ОСОБА_3 порушує умови договору емфітевзису від 14 липня 2014 року в частині виплати їм щорічної емфітевтичної премії у розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки належної їм на праві спільної часткової власності земельної ділянки, що позбавило їх того, на що вони розраховували на час укладення договору (упущена вигода), а тому просили суд

на підставі частини другої статті 651 ЦК України розірвати договір емфітевзису

від 14 липня 2014 року, укладений між ними та ОСОБА_3 ; скасувати державну реєстрацію речового права ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку.

Позивачі вважали, що обраний ними спосіб судового захисту порушених, на їхню думку, прав є ефективним та зможе забезпечити відновлення цих порушених прав.

Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Апеляційний суд скасував рішення районного суду та відмовив у задоволенні позову з підстав пропуску ними позовної давності для звернення до суду.

Переглядаючи постанову апеляційного суду в касаційному порядку, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов таких висновків.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який

не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15

ЦК України).

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені

у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися

до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права

та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,

що встановлений договором або законом.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови

в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року у справі

№ 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі

№ 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий

за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив

на порушника.

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі

№ 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання

або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який

є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження

№ 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження

№ 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження

№ 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження

№ 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження

№ 12-84гс20 та інших).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови

у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Речовими правами на чуже майно є, зокрема, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України).

У пункті 3 частини першої статті 395 ЦК України передбачено, що самостійним різновидом виду речового права на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Підстави виникнення, порядок оформлення, припинення та інші питання щодо емфітевзису врегульовано частиною п`ятою статті 102-1 ЗК України та Главою 33 Розділу II «Речові права

на чуже майно» Книги третьої «Право власності та інші речові права» ЦК України (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року в справі № 222/1733/17 (провадження № 61-42400св18)).

Згідно зі статтею 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і фізичною особою, юридичною особою (далі - землекористувач). Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною п`ятою статті 102-1 ЗК України.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2024 року у справі № 518/520/20 (провадження № 61-15357св23) зроблено висновок, що:

«по своїй суті емфітевзис - це речове, довгострокове, відчужуване

та успадковуване право володіння та користування чужою земельною ділянкою

для сільськогосподарських потреб;

емфітевзис має своїм об`єктом визначену річ - земельну ділянку. Емфітевзис

є правом абсолютним і як здійснюється його носієм проти кожної особи, включно

з власником відповідної ділянки. Обмеженість емфітевзису полягає лише в тому,

що це право на чуже майно;

емфітевзис характеризується спеціальною метою його встановлення - користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Через об`єктивну тривалість реалізації такої мети емфітевзис є правом довгостроковим;

емфітевзис є не просто речовим правом на земельну ділянку, а одним із найбільш міцних прав після права власності. Емфітевзис постає в історії приватного права

та цивілістичній доктрині як найбільш повне обмежене речове право

на сільськогосподарські землі, поступаючись у цьому аспекті лише праву власності;

емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним

і незалежним від договору, яким він встановлений. Підстави припинення речових прав на чуже майно визначаються лише законом. Договором про встановлення емфітевзису не можуть бути встановлені підстави припинення емфітевзису,

що не передбачені як такі законом. Тому домовленість сторін договору

про встановлення емфітевзису щодо його розірвання не має наслідком припинення емфітевзису як речового права на чуже майно, адже норми ЦК та ЗК України

в редакції, чинній станом на 20 березня 2018 року, такої підстави припинення емфітевзису не передбачали».

У статті 412 ЦК України закріплено, що право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу земельної ділянки у зв`язку із суспільною необхідністю.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

За змістом частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою (приватної власності) для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) припиняється в разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу земельної ділянки у зв`язку з суспільною необхідністю

в разі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; 6) за згодою сторін договору емфітевзису. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), що перебуває у заставі (іпотеці), може бути припинено з підстави, визначеної пунктом 6 цієї частини,

лише за згодою заставодержателя (іпотекодержателя) (доповнено згідно

із Законом від 28 квітня 2021 року № 1423-IX).

Тлумачення статті 412 ЦК України та частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений за рішенням суду та лише у випадках і з підстав, встановлених законом. Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними для емфітевзису. Зокрема, для емфітевзису це слідує з положень статті 412 ЦК України, яка не допускає встановлення підстав припинення цього речового права договором чи підзаконним нормативно-правовим актом. Тому загальні умови та підстави розірвання договору, які визначені у главі 53 ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651 ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у стаття 141 ЗК України, не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав для припинення емфітевзису, як речового права, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису. Самостійність і незалежність емфітевзису від договору, яким він був встановлений, зумовлює ще одну особливість - існування емфітевзису як речового права може бути уражене лише недійсністю такого договору, розірвання ж його наслідків у вигляді припинення емфітевзису не матиме.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що належним способом захисту прав особи у зв`язку

з несплатою за користування земельною ділянкою по договору про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав

є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року

у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56),

від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада

2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Суд апеляційної інстанції не врахував, що емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним і незалежним від договору, яким він встановлений. Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними для емфітевзису. Належним способом захисту прав особи у зв`язку з несплатою за користування земельною ділянкою по договору

про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Разом із цим, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову не з підстави невірно обраного позивачами способу судового захисту порушеного права. Зокрема, апеляційний суд виходив із того, що на час звернення позивачів до суду відповідач усунув усі порушення їхніх прав. При цьому суд апеляційної інстанції вказав і про наявність підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин, із саме з цієї правової підстави відмовив у задоволенні позову. Таке мотивування відмови у задоволенні позову не узгоджується з вищенаведеними нормами права та судовою практикою Великої Палати Верховного Суду

та Верховного Суду.

При цьому Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду звертає увагу, що у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 18 грудня 2010 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено

без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою

до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред`явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право,

за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність

за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду:

від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18),

від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)

та інших.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції по суті правильно вирішив спір та вірно відмовив у задоволенні позову, проте дійшов помилкових висновків щодо мотивів ухвалення судового рішення. Тому касаційну скаргу слід частково задовольнити, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції необхідно змінити у мотивувальній частині з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

Щодо відступлення від правового висновку, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 17 вересня 2024 року про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказував

про необхідність відступлення від висновку щодо застосування частини другої статті 651 ЦК України у справах про розірвання договору про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзису), викладеного у постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

від 26 травня 2021 року у справі № 153/19/19 (провадження № 61-13259св20),

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

від 28 жовтня 2021 року у справі № 390/351/20 (провадження № 61-12283св21),

а також про необхідність зробити висновок про те, що: «по своїй суті емфітевзис - це речове, довгострокове, відчужуване та успадковуване право володіння

та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис є правом абсолютним, не просто речовим правом на земельну ділянку, а одним із найбільш міцних прав після права власності. Емфітевзис постає в історії приватного права та цивілістичній доктрині як найбільш повне обмежене речове право на сільськогосподарські землі, поступаючись у цьому аспекті лише праву власності. Емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним

і незалежним від договору, яким він встановлений. Тлумачення статті 412

ЦК України та частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений за рішенням суду та лише у випадках і з підстав, встановлених законом. Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними для емфітевзису. Загальні умови та підстави розірвання договору, які визначені у главі 53 ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651

ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у стаття 141 ЗК України, не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав для припинення емфітевзису, як права речового, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису. Належним способом захисту прав особи у зв`язку з несплатою за користування земельною ділянкою

по договору про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України)».

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 153/19/19 (провадження № 61-13259св20)зроблено висновок, що «відповідач не надав суду доказів сплати фіксованої одноразової виплати за користування земельною ділянкою, передбаченої договором, що є істотним порушенням умов договору

про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 12 червня 2017 року. Встановивши істотність порушень умов договору, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову про його розірвання із скасуванням державної реєстрації. Із зазначених підстав

не приймаються доводи касаційної скарги заявника про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у спорах

про розірвання договору емфітевзису у зв`язку з його невиконанням, зокрема

у випадку, коли строк і порядок оплати спірним договором емфітевзису

не визначено. Окрім цього, у спорах про розірвання цивільно-правового договору через невиконання стороною своїх обов`язків існує стала судова практика, сформована Верховним Судом (наприклад, постанови Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 308/3644/17 (провадження № 61-45833св18), від 03 липня

2019 року у справі № 289/2204/17 (провадження № 14-246цс19), від 15 квітня

2020 року у справі № 132/1959/18 (провадження № 61-16997св19), від 06 травня 2020 року у справі № 755/1750/19 (провадження № 61-21536св19), від 05 серпня 2020 року у справі № 468/1680/17-ц (провадження № 61-15469св19))».

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 390/351/20 (провадження № 61-12283св21).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

Задля гарантування юридичної визначеності Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної правової підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого

або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері

або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду:

від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня

2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня

2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року

у справі № 2-836/11 (пункт 24)).

У справі, яка переглядається, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду

у складі Верховного Суду вказала про те, що судова практика Верховного Суду щодо застосування положень частини другої статті 651 ЦК України у справах

про розірвання договору про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзису), є сталою та сформованою, про що зазначено у цій постанові.

Тлумачення статті 412 ЦК України та частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений за рішенням суду та лише у випадках і з підстав, встановлених законом. Підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними для емфітевзису. Зокрема, для емфітевзису це слідує з положень статті 412 ЦК України, яка не допускає встановлення підстав припинення цього речового права договором чи підзаконним нормативно-правовим актом. Тому загальні умови та підстави розірвання договору, які визначені у главі 53 ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651 ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у стаття 141 ЗК України, не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав для припинення емфітевзису, як речового права, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису. Самостійність і незалежність емфітевзису від договору, яким він був встановлений, зумовлює ще одну особливість - існування емфітевзису як речового права може бути уражене лише недійсністю такого договору, розірвання ж його наслідків у вигляді припинення емфітевзису не матиме.

З урахуванням викладеного, належним способом захисту прав особи у зв`язку

з несплатою за користування земельною ділянкою по договору про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Разом із цим, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 травня 2021 року у справі

№ 153/19/19 (провадження № 61-13259св20) та Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові

від 28 жовтня 2021 року у справі № 390/351/20 (провадження № 61-12283св21) зробив протилежні висновки без урахування вищевказаного підходу щодо вирішення аналогічної справи.

Зважаючи на викладене, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування положень частини другої статті 651 ЦК України у справах про розірвання договору про право користування земельною ділянкою (договір емфітевзису), викладеного

у постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2021 року у справі № 153/19/19 (провадження № 61-13259св20), у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 390/351/20 (провадження № 61-12283св21).

Висновки Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права

Згідно з частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначає наступне:

- по своїй суті емфітевзис - це речове, довгострокове, відчужуване

та успадковуване право володіння та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис є правом абсолютним, не просто речовим правом на земельну ділянку, а одним із найбільш міцних прав після права власності. Емфітевзис постає в історії приватного права та цивілістичній доктрині як найбільш повне обмежене речове право на сільськогосподарські землі, поступаючись у цьому аспекті лише праву власності. Емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним і незалежним від договору, яким він встановлений;

- тлумачення статті 412 ЦК України та частини дев`ятої статті 102-1 ЗК України дає підстави для висновку, що емфітевзис, як один із найбільш міцних речових прав після права власності, може бути припинений за рішенням суду та лише у випадках і з підстав, встановлених законом;

- підстави припинення речових прав на чуже майно спеціально визначаються лише законом та є вичерпними для емфітевзису. Зокрема, для емфітевзису це слідує з положень статті 412 ЦК України, яка не допускає встановлення підстав припинення цього речового права договором чи підзаконним нормативно-правовим актом;

- загальні умови та підстави розірвання договору, які визначені у главі 53

ЦК України, зокрема, у разі істотного порушення договору другою стороною (частина друга статті 651 ЦК України), як і загальні підстави припинення права користування земельною ділянкою, які визначені у стаття 141 ЗК України,

не можуть застосовуватися для встановлення наявності підстав для припинення емфітевзису, як права речового, якщо інше прямо не передбачено законом для емфітевзису;

- самостійність і незалежність емфітевзису від договору, яким він був встановлений, зумовлює ще одну особливість - існування емфітевзису як речового права може бути уражене лише недійсністю такого договору, розірвання ж його наслідків у вигляді припинення емфітевзису не матиме;

- належним способом захисту прав особи у зв`язку з несплатою за користування земельною ділянкою по договору про встановлення емфітевзису є стягнення боргу, тобто примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16

ЦК України).

Висновки Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю

або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його,

якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права

або порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування

або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню,

або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено порушення норм процесуального права, тому рішення суду апеляційної інстанцій необхідно змінити

у мотивувальній частині з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові,

а у решті - залишити без змін.

Такі висновки узгоджуються із судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, яка є сталою та сформованою.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Розподіл судових витрат Верховим Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не здійснюється, оскільки наслідки розгляду позову залишаються ті самі - у задоволенні позову відмовлено.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Романяка Миколи Ярославовича, задовольнити частково.

Постанову Кропивницького апеляційного суду від 29 березня 2023 року змінити

у мотивувальній частині з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

У решті постанову Кропивницького апеляційного суду від 29 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

В. І. Крат

Є. В. Синельников

І. М. Фаловська

М. Є. Червинська