Постанова

від 14.01.2025 по справі 157/1310/24

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 157/1310/24 Головуючий у 1 інстанції: Гамула Б. С. Провадження № 22-ц/802/83/25 Доповідач: Матвійчук Л. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 січня 2025 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Матвійчук Л. В.,

суддів - Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,

з участю секретаря судового засідання Савчук О. В.,

позивача (в режимі відеоконференції) ОСОБА_1 ,

відповідача (в режимі відеоконференції) ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат кредитора та трьох відсотків річних за користування коштами за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 31 жовтня 2024 року

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 26 лютого 2015 року у цивільній справі №157/2/15-ц на його користь з відповідача ОСОБА_2 стягнуто заборгованість за договором позики від 13 січня 2012 року у розмірі 205 732 грн 71 коп. Рішення суду набрало законної сили 25 березня 2015 року, а 20 липня 2015 року йому судом виданий виконавчий лист.

Позивач зазначав, що зобов`язання за рішенням суду відповідач ОСОБА_2 виконав у примусовому порядку лише 17 червня 2024 року, заборгованість була погашена одним платежем. Вважає, що у зв`язку з тривалим невиконанням відповідачем рішення суду застосуванню підлягають положення ч. 2 ст. 265 ЦК України, а саме нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних як складової грошового зобов`язання, що є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання.

Заборгованість відповідача внаслідок порушення виконання зобов`язання, визначеного рішенням суду, за період з 07 серпня 2021 року до 17 червня 2024 року становить 106 838 грн 18 коп., з яких: 89 158 грн 62 коп. інфляційні втрати, 17 679 грн 56 коп. три проценти річних.

Позивач також вказував, що порушення виконання відповідачем грошового зобов`язання у період з 25 березня 2015 року до 17 червня 2024 року було триваючим правопорушенням. Однак, він пред`явив позов про стягнення заборгованості за несвоєчасне виконання боржником зобов`язання не за весь період прострочення, який складає 3 372 дні, а тільки в межах загального трьохрічного строку позовної давності, а саме за період з 07 серпня 2021 року до 17 червня 2024 року, що становить 1046 днів. Вважає, що строк позовної давності щодо вимог про стягнення коштів за період з 07 серпня 2021 року до 17 червня 2024 року не сплив.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 збільшивши позовні вимоги, просив суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь інфляційні втрати та три проценти річних за користування коштами також за період з 25 березня 2015 року до 23 лютого 2022 року у розмірі 262 093 грн 24 коп., з яких: 219 379 грн 75 коп. інфляційні втрати, 42 713 грн 49 коп. три проценти річних.

Рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 31 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 13 077 грн 32 коп. та три проценти річних у розмірі 3 398 грн 82 коп., а всього 16 476 грн 14 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити повністю та стягнути з відповідача на свою користь понесені у суді апеляційної інстанції судові витрати по сплаті судового збору.

Відзиву на апеляційну скаргу відповідач не подавав.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції належить скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, виходячи з таких мотивів.

Судом першої інстанції встановлено, що 20 липня 2015 року Камінь-Каширський районний суд Волинської області видав виконавчий лист на примусове виконання рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 26 лютого 2015 року у цивільній справі № 157/2/15-ц про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 13 січня 2012 року у розмірі 205 732 грн 71 коп., з яких: 194 388 грн 92 коп. сума позики, 11 343 грн 79 коп. три проценти річних, та 2 057 грн 33 коп. судових витрат (а.с.7). Рішення суду набрало законної сили 24 березня 2015 року.

З інформації про виконавче провадження від 06 серпня 2024 року та постанови про закінчення виконавчого провадження ВП № 51008556 від 17 червня 2024 року вбачається, що виконавче провадження з виконання вищевказаного виконавчого листа закінчене 17 червня 2024 року у зв`язку з фактичним повним виконанням ОСОБА_2 рішення суду (а.с.8-12).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 свої вимоги мотивував тим, що ОСОБА_2 тривалий час (понад 9 років) не виконував рішення суду, тому внаслідок прострочення виконання ним грошового зобов`язання, визначеного рішенням суду, з нього згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України за період з 25 березня 2015 року до 23 лютого 2022 року підлягають стягненню інфляційні втрати у розмірі 219 379 грн 75 коп., три проценти річних у розмірі 42 713 грн 49 коп., а всього 262 093 грн 24 коп.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 та стягуючи на його користь з ОСОБА_2 три проценти річних за період з 07 серпня 2021 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 3 398 грн 82 коп., інфляційні втрати у розмірі 13 077 грн 32 коп. за вказаний період, а всього 16 476 грн 14 коп., суд першої інстанції виходив з того, що право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. При цьому суд послався на п. 18 Перехідних положень ЦК України згідно з яким позичальник звільняється від відповідальності, визначеної ст. 625 цього Кодексу, у період дії в Україні воєнного стану, а оскільки воєнний стан був введений 24 лютого 2022 року, то відповідно до ст. 5 ЦК України саме з 24 лютого 2022 року не підлягають застосуванню норми ст. 625 ЦК України по стягненню інфляційних втрат та трьох процентів річних за порушення грошового зобов`язання. Суд відхилив доводи позивача, наведені в заяві про збільшення позовних вимог про стягнення з відповідача інфляційних втрат та трьох процентів річних за порушення грошового зобов`язання за період з 25 березня 2015 року по 07 серпня 2021 року, констатувавши, що останній помилково ототожнив поняття загального строку позовної давності, протягом якого позивач має право звернутися до суду з позовом про захист свого порушеного права й перебіг якого на цей час зупинено, з трирічним строком позовної давності, що береться до уваги при визначенні розміру цивільно-правової відповідальності, в цьому випадку відповідальності на несвоєчасне виконання грошового зобов`язання. Ототожнення цих двох понять суперечить правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16-ц, та покладе на відповідача надмірний тягар майнової відповідальності.

Апеляційний суд не погоджується із такими висновками суду, враховуючи наступне.

За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом положень ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ст. 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Положеннями ст. 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Зокрема, ст. 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання ст. 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому три проценти річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 цього Кодексу.

Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Положення зазначеної норми права передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть визначатися у рішенні суду.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

Разом з тим главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених ст. 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (ст. 257 цього Кодексу).

Отже, невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст.625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).

Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України), а тому 17 червня 2024 року (дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов`язання відповідача перед позивачем припинилося.

Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та трьох процентів річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим.

У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі №509/3589/16-ц (провадження № 61-16895св18) зазначено:

«Згідно з положенням ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Нормою ч. 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення ч. 3 ст. 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення випливає безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується.

Виходячи із основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізуючи норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми ч. 3 ст. 267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Вказаний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15 та узгоджується з висновками, які містяться у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 501/2612/16-ц (провадження № 61-8983св23).

За змістом ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних і юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У справі, що переглядається, апеляційним судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 заяви про застосування позовної давності у цій справі не робив, що не давало суду передбачених законом підстав для її застосування. Суд першої інстанції не врахував тієї обставини, що можливість застосування позовної давності пов`язана лише із наявністю про це заяви сторони. З огляду на безпідставне застосування позовної давності у цій справі внаслідок порушення норм матеріального права, суд дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , що є підставою для скасування оскаржуваного у цій справі судового рішення.

Апеляційним судом з досліджених письмових доказів та встановлених у справі обставин встановлено, що відповідач ОСОБА_2 належним чином не виконував зобов`язань, визначених рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 26 лютого 2015 року, яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, щодо сплати позивачу ОСОБА_1 заборгованості за договором позики. Виконавчий лист на виконання зазначеного рішення суду позивачу виданий 20 липня 2015 року і лише 17 червня 2024 року, тобто більше ніж через 9 років, відповідач ОСОБА_2 виконав у примусовому порядку рішення суду, що підтверджується постановою про закінчення виконавчого провадження ВП № 51008556 від 17 червня 2024 року. У зв`язку із цим позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення на свою користь з відповідача інфляційних втрат та трьох процентів річних за період з 25 березня 2015 року по 23 лютого 2022 року включно.

Згідно з розрахунком заборгованості позивача за вказаний період розмір інфляційних втрат становить 219 379 грн 75 коп., а трьох процентів річних - 42 713 грн 49 коп. Загальний розмір заборгованості становить 262 093 грн 24 коп.

Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2015 році зобов`язання відповідача сплатити заборгованість за договором позики не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання 17 червня 2024 року. Відтак позивач як кредитор має право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 23 лютого 2022 року.

Разом з тим, на спростування наведених позивачем розрахунків відповідач не надав свого контррозрахунку заборгованості.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на підставі ст. 625 ЦК України інфляційних втрат у розмірі 219 379 грн 75 коп. та трьох процентів річних у розмірі 42 713 грн 49 коп., а всього 262 093 грн 24 коп. заборгованості за прострочення виконання грошового зобов`язання, визначеного рішенням суду.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення суду з порушенням норм процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, а тому з підстав, передбачених ч. 1 ст. 376 ЦПК України, його належить скасувати та ухвалити нове судове рішення про повне задоволення позову ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з частинами 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд цій справі оскаржуване рішення суду скасовує, тому відповідно до наведених положень ЦПК України суд змінює розподіл судових витрат.

Ураховуючи, що позивач ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви при зверненні до суду першої інстанції не сплатив, хоча від його сплати не був звільнений, тому у зв`язку із повним задоволенням його позову з відповідача ОСОБА_2 в дохід держави належить стягнути судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 620 грн 93 коп. У зв`язку із задоволенням апеляційним судом апеляційної скарги позивача, понесені ним судові витрати по сплаті судового збору за її подання у розмірі 3 931 грн 40 коп. та за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 605 грн 60 коп., яка була частково задоволена апеляційним судом, належить стягнути на його користь з відповідача ОСОБА_2 .

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 31 жовтня 2024 року у цій справі скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційні втрати у розмірі 219 379 (двісті дев`ятнадцять тисяч триста сімдесят дев`ять) гривень 75 (сімдесят п`ять) копійок та три проценти річних у розмірі 42 713 (сорок дві тисячі сімсот тринадцять) гривень 49 (сорок дев`ять) копійок, а всього 262 093 (двісті шістдесят дві тисячі дев`яносто три) гривні 24 (двадцять чотири) копійки.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 620 (дві тисячі шістсот двадцять) гривень 93 (дев`яносто три) копійки.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 931 (три тисячі дев`ятсот тридцять одна) гривня 40 (сорок) копійок та за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 605 (шістсот п`ять) гривень 60 (шістдесят) копійок.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя

Судді: