Постанова

від 15.01.2025 по справі 333/5964/23

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 15.01.2025 Справа № 333/5964/23

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний№333/5964/23 Головуючий у1інстанції Кулик В.Б.

Провадження № 22-ц/807/119/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Кочеткової І.В.,

Кухаря С.В.

за участю секретаря судового засідання Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Конюшенко Марії Анатоліївни на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у праві користування будинком (вселення),-

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2023 року ОСОБА_2 в особі представника адвоката Лелікова С.О. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у праві користування будинком (вселення).

В обґрунтування позову ОСОБА_2 вказала, що 21.07.2011 року між нею та ОСОБА_1 було укладено шлюб, який зареєстрований Октябрським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського міського управління юстиції Полтавської області, актовий запис № 146, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 27.06.2023 року, повторно виданим Олександрівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). Станом на 19.07.2023 року (день подачі позову до суду) шлюб між сторонами не розірвано, однак фактично шлюбні відносини припинені, спільне господарство сторони не ведуть, проживають окремо. 30.08.2011 року під час перебування у шлюбі відповідно до договору купівлі- продажу, посвідченого приватним нотаріусом Морозовою В.М., зареєстрованого в реєстрі за № 2437, сторони за сумісні кошти, які отримані в кредит, на ім`я ОСОБА_1 придбали житловий будинок, загальною площею 92,7 кв.м., житловою площею 47,5 кв.м., та земельну ділянку, кадастровий номер 2310100000:03:016:0036, площею 487 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто, позивач є співвласником будинку АДРЕСА_1 . Наразі, ОСОБА_2 не має можливості користуватись власним будинком через перешкоди, які чинить відповідач, змінив замки на хвіртці та на будинку. ОСОБА_1 не надає доступу до будинку, не передає ключі, не дає можливості завезти речі.

У 2024 року позивач вимушена була звернутись до органів поліції, щоб останні прийняли заходи щодо чоловіка ОСОБА_1 , котрий змінив замки і потрапити до будинку вона не має можливості.

Просила суд: вселити її у будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2024 року позовні вимоги задоволено.

Вселено ОСОБА_2 у будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 1073 грн. 60 коп.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 адвокатКонюшенко М.А. подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції не враховано, що позивачка на постійній основі проживає за межами території України, окрім цього, звертає увагу суду, що звернення до ВП №4 Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області щодо неможливості потрапити до будинку здійснено 07.02.2024 року, тобто вже після її звернення з позовом до суду.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За приписами ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що сторони 21.07.2011 року уклали шлюб, який зареєстрований Октябрським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Полтавського міського управління юстиції Полтавської області, актовий запис № 146. На даний час шлюб не розірвано.

30.08.2011 року під час перебування у шлюбі відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Морозовою В.М., зареєстрованого в реєстрі за № 2437, сторони за сумісні кошти, які отримані в кредит, на ім`я ОСОБА_1 придбали житловий будинок, загальною площею 92,7 кв.м., житловою площею 47,5 кв.м., та земельну ділянку, кадастровий номер 2310100000:03:016:0036, площею 487 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

У приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Морозової В.М. 30.08.2011 року ОСОБА_2 було написано заяву, в якій остання дала згоду за купівлю її чоловіком, за спільні кошти, житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , які стануть їх сумісною власністю. Також надала згоду на передачу даного майна в іпотеку, зазначила, що правочини вчинені в інтересах їх сім`ї (а.с. 8).

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 336676483 від 22.06.2023 року встановлено, що житловий будинок на адресою: АДРЕСА_1 , та земельна ділянкою, кадастровий номер 2310100000:03:016:0036, площею 487 кв.м., на праві приватної власності належить відповідачу, дата внесення запису 30.08.2012 року (а.с. 5-7).

ОСОБА_1 з 07.08.2019 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , позивач за вказаною адресою разом із дітьми не зареєстрована. Даний факт сторонами не заперечується.

Відповідач ОСОБА_1 несе витрати з утримання спірного житлового будинку, а саме: сплачує комунальні платежі, як зазначено у відзиві на позов на суму 25000,00 грн., проте належних доказів сплати до суду не надано.

18.03.2024 року представником позивача ОСОБА_3 до суду надано копію повідомлення заяви ОСОБА_2 ,. зареєстрованої 07.02.2024 року в журналі єдиного обліку за № 2270 та копію відповіді ВП № 4 Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області від 09.02.2024 року.

Згідно з талоном повідомлення ЄО № 2270 06.02.2024 року о 13 год. 02 хв. надійшла заява до РУ про те, що 06.02.2024 року надійшла заява від ОСОБА_2 , яка просить органи поліції прийняти заходи відносно її чоловіка ОСОБА_1 , котрий змінив вхідні замки, через що вона не може потрапити до будинку.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено достатніми та належними доказами порушення відповідачем її права користування житловим будинком.

Колегія суддів погоджується з зазначеним рішенням суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 2ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до Рішення КонституційногоСуду Українивід 01грудня 2004року №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У пункті 3.4 вказаного Рішення КонституційногоСуду Українивід 01грудня 2004року №18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються.

З огляду на приписи та правила статей 15, 16ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).

У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії").

ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).

Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.

ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Кожна особамає правона захистсвого цивільногоправа уразі йогопорушення,невизнання абооспорювання.Кожна особамає правозвернутися досуду зазахистом свогоособистого немайновогоабо майновогоправа та інтересу (частина першастатті 15 ЦК України, частина першастатті 16 ЦК України).

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею восьмою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05.07.2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02.12.2010 року).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ст. 319 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

Згідно зі ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

У справі встановлено, що будинок за адресою: АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю подружжя, тобто фактично кожному належить по частині будинку. На даний час поділ майна не відбувся, в натурі частки не виділено, а відтак, обидві сторони мають охоронюване законом право на мирне володіння та користування майном.

Згідно ч.1,2 ст.355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Частиною 1 ст.356 ЦК України визначено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно ч.1,2,3 ст.358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частки спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Верховний Суд у Постанові від 17.04.2024 року у справі № 553/1602/21 зазначив, що ст.391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або його частини, вимагати усунень порушень його права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі зазначеної норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.

Спір між сторонами даної справи виник щодо наявності/відсутності перешкод у ОСОБА_2 щодо користування вказаним будинком та вселення у будинок.

Матеріалами справи підтверджується, що у позивачки правомірно виникло право на користування вказаним житловим приміщенням.

Відповідачем не заперечується факт того, що будинок є спільним майном подружжя.

Як вбачається з тексту самої апеляційної скарги позивачка не має ключів від будинку, так як ключі перебувають у сусідів та матері відповідача. Таким чином, позивачка має перешкоди у користуванні майном.

Зазначене підтверджує, що відповідач, як інших власник, чинить позивачці перешкоди у здійсненні її права власності на будинок.

Як наслідок, колегія суддів вбачає наявність правових підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у праві користування будинком (вселення).

Твердження апеляційноїскарги,що позивачка напостійній основіпроживає замежами територіїУкраїни,колегія суддівне бередо уваги,оскільки згідноз інформацієюз Центруобробки спеціальноїінформації Державноїприкордонної службиУкраїни ОСОБА_2 неодноразово здійснювалав`їзд натериторію Українив періодз березня2022року домоменту подачіпозову досуду.

Окрім цього, варто зазначити, що перебування за межами території України позивачки не має впливати на її право володіння, розпорядження та користування своєю власністю.

Доводи апеляційноїскарги щодо звернення до ВП №4 Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області щодо неможливості потрапити до будинку здійснено 07.02.2024 року, тобто вже після її звернення з позовом до суду, колегія суддів визнає такими, що не впливають на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оскільки звернення підтверджує тривалість неможливості реалізації позивачкою свого права на вільне володіння, розпорядження та користування майном.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивчка фактично на даний час у спірному будинку не проживає, не має можливості потрапити до нього та, враховуючи, що відповідач заперечував проти задоволення позову, що, у свою чергу, також свідчить про те, що він чинить позивачці перешкоди у користуванні житлом, навні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом вселення.

Доводів, що спростовують висновки викладені в оскаржуваному рішенні, апеляційна скарга не містить.

Апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки не підтверджуються жодними доказами.

При цьому, колегія суддів враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення

для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

Аналізуючи питанняобсягу дослідженнядоводів скаржниката їхвідображення воскаржуваному судовомурішенні,питання обґрунтованостівисновків судупершої інстанції,колегія суддіввиходить зтого,що усправі,яка переглядається,було надановичерпнувідповідьна всіістотніпитання,щовиникаютьпри кваліфікаціїспірнихвідносин,якуматеріально-правовому,такіу процесуальномусенсах,адоводи,викладенівапеляційній скарзі,неспростовуютьвисновків судупершоїінстанції.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Таким чином колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Конюшенко Марії Анатоліївни залишити без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2024 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 23 січня 2025 року.

Головуючий

Судді: