Постанова

від 15.01.2025 по справі 906/63/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 906/63/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. (головуючого), Берднік І.С., Случа О.В.

секретаря судового засідання - Дерлі І.І.

за участю представників сторін:

Офісу ГП - Круш Т.О.

позивача - Семчик М.Ю. (самопредставництво)

відповідача 1 - Яроповець Т.С. (самопредставництво)

відповідача 2 - Могильницька І.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 (у складі колегії суддів: Петухов М.Г. (головуючий), Бучинська Г.Б., Філіпова Т.Л.)

та рішення Господарського суду Житомирської області від 20.05.2024 (суддя Машевська О.П.)

за позовом виконувача обов`язків керівника Бердичівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Райгородоцької сільської ради Бердичівського району Житомирської області

до: 1. Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області,

2. ОСОБА_1

про визнання незаконними і скасування наказів, визнання недійсним договору оренди землі, повернення земельної ділянки, скасування реєстрації права оренди,-

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст та підстави позовних вимог

1.1. Виконувач обов`язків керівника Бердичівської окружної прокуратури (надалі - Прокурор) в інтересах держави в особі Райгородоцької сільської ради Бердичівського району Житомирської області (надалі - Рада, Позивач) звернувся до Господарського суду Житомирської області із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області (надалі - Держгеокадастр, Відповідач 1) та ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1 , Відповідач 2, Скаржник), в якому просив:

- визнати незаконним та скасувати наказ Держгеокадастру №6-592/14-15-СГ від 13.02.2015 "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" (надалі - наказ Держгеокадастру №6-592/14-15-СГ);

- визнати незаконним та скасувати наказ Держгеокадастру №6-4537/14-17-СГ від 17.07.2017 "Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки" (надалі - наказ Держгеокадастру №6-4537/14-17-СГ);

- визнати недійсним Договір оренди землі №1/57-18-ДО від 11.01.2018, укладений між Держгеокадастром та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки кадастровий номер 1820885200:03:000 (надалі - Договір оренди);

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути Раді земельну ділянку кадастровий номер 1820885200:03:000:7039, площею 21,3242 га;

- скасувати державну реєстрацію іншого речового права - права оренди земельної ділянки кадастровий номер 1820885200:03:000:703.

1.2. В обґрунтуванні підстав позову Прокурор вказує, що оскаржувані накази прийняті, а правочини укладені без належного дослідження заяви ОСОБА_1 , який станом на 2015 рік вже отримував в оренду земельну ділянку для ведення фермерського господарства.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Господарський суд Житомирської області рішенням від 20.05.2024 у справі № 906/63/24 позов задовольнив частково.

Так, суд першої інстанції відмовив у позові до Держгеокадастру про визнання незаконними та скасування наказів Держгеокадастру №6-592/14-15-СГ від 13.02.2015, №6-4537/14-17-СГ; до Держгеокадастру та ОСОБА_1 про визнання недійсним Договору оренди. Одночасно суд ухвалив ОСОБА_1 повернути Раді земельну ділянку кадастровий номер 1820885200:03:000:7039, площею 21,3242 га та скасував державну реєстрацію іншого речового права - права оренди земельної ділянки кадастровий номер 1820885200:03:000:7039, номер запису 246708880, дата, час державної реєстрації - 30.01.2018 о 11:31:30, підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень (з відкриттям розділу), індексний номер: 39504284 від 05.02.2018 о 09:36:45.

При ухваленні вказаного рішення суд першої інстанції виходив із того, що позовні вимоги про визнання незаконними та скасування наказів Держгеокадастру не є ефективним способом захисту.

Крім того, суд зауважив, що оспорюваний Договір оренди укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, а відтак, згідно з частинами першою та другою статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним.

З огляду на нікчемність Договору оренди, задоволення позовної вимоги про повернення земельної ділянки, суд задовольнив позов в частині скасування держаної реєстрації речового права (права оренди).

При цьому, суд врахував, що перебіг позовної давності тривалістю про застосування якої заявляли Відповідачі, не сплинув, з огляду на приписи Цивільного кодексу України щодо позовної давності (продовження строку через карантин та зупинення перебігу строку на час воєнного стану). Щодо інших позовних вимог, суд позовну давність не застосовував, з огляду на відмову в їх задоволенні.

Крім того, місцевий господарський суд надав оцінку підставам для звернення прокурора до суду із цим позовом та дотримання останнім порядку, встановленого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру".

2.2. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 рішення Господарського суду Житомирської області від 20.05.2024 скасовано в частині відмови у задоволення позову про визнання недійсним Договору оренди, ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову та визнано недійсним Договір оренди. Одночасно суд апеляційної інстанції змінив рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення у відповідній частині суд апеляційної інстанції дійшов висновку про надання місцевим господарським судом неналежної правової кваліфікації спірного Договору оренди як нікчемного згідно з частинами першою та другою статті 228 Цивільного кодексу України, оскільки з огляду на момент виникнення спірних правовідносин обставини отримання заявником земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше не є очевидним, адже встановити це можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, а відтак такий правочин є оспорюваним (недійсним), та суд повинен встановити його відповідність чи невідповідність вимогам закону.

Поряд з цим суд апеляційної інстанції погодився з правовою позицією суду першої інстанції щодо інших позовних вимог, зазначивши, що перебіг позовної давності до заявленої вимоги про визнання недійсним Договору оренди та повернення спірного майна не сплинув, з огляду на продовження такого строку через карантин та зупинення перебігу строку на час воєнного стану.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 та рішення Господарського суду Житомирської області від 20.05.2024 у справі № 906/63/24 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову повністю.

3.2. Ухвалою Суду від 04.12.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 та рішення Господарського суду Житомирської області від 20.05.2024 у справі № 906/63/24 на підставі пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.3. При зверненні з касаційною скаргою ОСОБА_1 вказує на:

- неправильне застосування статей 4, 45 Господарського процесуального кодексу України, статей 22, 31, 93, 124 Земельного кодексу України, без урахування висновків, що застосування даних норм, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19. За позицією Скаржника, судами не враховано неправильність визначення Прокурором та Позивачем ОСОБА_1 як фізичної особи громадянина, а не фермерського господарства (фізичної особи - підприємця). У зв`язку з чим, за його позицією, суди повинні були відмовити в задоволенні позову з підстав визначення Позивачем неналежного відповідача;

- неправильне застосування статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України, без урахування висновків, що застосування даних норм, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, у постановах Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19.

3.4. 11.12.2024 від Ради надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому Позивач підтримує доводи Скаржника, просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 та рішення Господарського суду Житомирської області від 20.05.2024 у справі № 906/63/24 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову повністю.

3.5. 23.12.2024 від Держгеокадастру надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому Відповідач 1 просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 та рішення Господарського суду Житомирської області від 20.05.2024 у справі № 906/63/24 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову повністю.

3.6. 23.12.2024 від Бердичівської окружної прокуратури надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона підтримує доводи, викладені при поданні позову, та не погоджується з аргументами Скаржника.

4. Обставини, встановлені судами попередніх інстанцій

4.1. Розпорядженням Бердичівської РДА від 26.09.2011 за № 545 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 " затверджено гр. ОСОБА_1 проект відведення земельної ділянки на умовах оренди із земель запасу сільськогосподарського призначення Ради, за межами населених пунктів загальною площею 5,4365 га, для ведення фермерського господарства.

4.2. 10.04.2015 між Держгеокадастром та ОСОБА_1 укладено Договір оренди землі №502/06, за умовами якого в оренду передається земельна ділянка загальною площею 5,4365 га з кадастровим номером 1820885204:02:000:0001 строком на 25 років.

4.3. 04.02.2015 Головним управлінням Держземагентства у Житомирській області зареєстровано заяву фізичної особи ОСОБА_1 від 02.02.2015 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з правом передачі в оренду строком на 25 років орієнтовною площею 50 га, для ведення фермерського господарства на території Райгородської сільської ради Бердичівського району.

4.4. До заяви від 02.02.2015 додано схему розташування земельної ділянки та копію трудової книжки.

4.5. Наказом Держгеокадастру від 13.02.2015 №6-592/14-15-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" надано ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, розташованої на території Бердичівського району за межами населених пунктів Ради орієнтовною площею 50,0 га з цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства (01.02).

4.6. Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства загальною площею 21,3242 га гр. ОСОБА_1 на території Ради у 2015 році розроблено Приватним підприємством "Земля Поліського краю" (надалі - Проект відведення ).

4.7. У пояснювальній записці Проекту відведення зазначено, що останній виготовляється для відведення земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства загальною площею 21,3242 га ОСОБА_1 на підставі його заяви.

4.8. На земельній ділянці, що відводиться наявні агровиробничі групи ґрунтів: 36 в- ясно-сірі і сірі опідзолені глейові супіщані ґрунти на площі 2,4761 га, 46 г- темно-сірі опідзолені і чорноземи опідзолені глейові легкосуглинкові на площі 11,0850 га, 133 д- лучні ґрунти та їх слабосолонцюваті і слабосолоділі відміни середньосуглинкові на площі 1,9775 га, 141- лучно-болотні, мулувато-болотні і торфувато-болотні неосушені ґрунти на площі 0,8536 га, 178 д- дернові глибокі глейові середньосуглинкові ґрунти та їх опідзолені відміни на площі 4,9320 га.

4.9. За змістом наявної у складі Проекту відведення довідки Держгеокадастру від 17.02.2015 за № 34-602-0.2-1153/2-15 з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями на території Ради за межами населеного пункту є земельна ділянка площею 20,00000 га у складі угідь - перелоги.

4.10. Відповідно до наявного у Проекті відведення кадастрового плану земельної ділянки з кадастровим номером 1820885200:03:000:7039, площа останньої становить 21,3242 га.

4.11. Держгеокадастр надав висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 26.03.2015 №90.

4.12. 06.07.2017 Держгеокадастр зареєстрував клопотання ОСОБА_1 без дати 2017 про затвердження документації із землеустрою ОСОБА_1 з правом передачі в оренду терміном на 7 років площею 21,3242 га, для ведення фермерського господарства на території Ради.

4.13. Наказом Держгеокадастру від 17.07.2017 №6-4537/14-17-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки" затверджено Проект відведення; надано в оренду гр. ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 21,3242 га (кадастровий номер 1820885200:03:000:7039) для ведення фермерського господарства (01.02) строком на 7 років, із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Ради.

4.14. Згідно з витягом № НВ-1801617832015 від 09.04.2015 з Державного земельного кадастру про земельну ділянку земельна ділянка площею 21,3242 га з кадастровим номером 1820885200:03:000:7039 за основним цільовим призначенням належить до земель сільськогосподарського призначення (01) та як об`єкт цивільних прав зареєстрована 29.10.2013 на підставі проведеної інвентаризації земель під час здійснення землеустрою 01.10.2013 ДП "Житомирський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою".

4.15. 11.01.2018 між Держгеокадастром та ОСОБА_1 укладено Договір оренди, за умовами якого надано в оренду земельну ділянку площею 21,3242 га з кадастровим номером 1820885200:03:000:7039 строком на 7 років з правом пролонгації на новий строк.

4.16. 18.06.2019 між Держгеокадастром та Радою підписано акт приймання-передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність, згідно з яким передано у комунальну власність земельну ділянку площею 21,3242 га з кадастровим номером 1820885200:03:000:7039 та земельну ділянку загальною площею 5,4365 га з кадастровим номером 1820885204:02:000:0001.

4.17. Відповідно до інформаційної довідки № 360116724 від 27.12.2023 право комунальної власності на земельну ділянку загальною площею 5,4365 га з кадастровим номером 1820885204:02:000:0001 зареєстровано 09.09.2019, речове право оренди строком на 25 років - 20.10.2017, орендар - ОСОБА_1.

4.18. Також, згідно з інформаційної довідки № 360116531 від 27.12.2023 право комунальної власності на земельну ділянку площею 21,3242 га з кадастровим номером 1820885200:03:000:7039 зареєстровано 10.09.2019, речове право оренди строком на 49 років - 30.01.2018, орендар - ОСОБА_1., підстава: Договір оренди та додаткова угода до договору оренди землі від 22.02.2021.

4.19. Поряд з цим, ОСОБА_1. подав декларацію про створення сімейного фермерського господарства від 08.08.2023 на земельних ділянках загальною площею 26,7607 га, а саме: з площею 21,3242 га з кадастровим номером 1820885200:03:000:7039 та площею 5,4365 га з кадастровим номером 1820885204:02:000:0001 та в подальшому зареєструвався як фізична особа-підприємець для ведення економічної діяльності з вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (основний вид) 10.08.2023.

4.20. Підставами для звернення Прокурора з позовом в інтересах Ради у цій справі є неналежне дослідження Держгеокадастром при прийнятті наказів та укладенні Договору заяви ОСОБА_1., а саме неврахування тієї обставини, що станом на 2015 рік він вже отримував в оренду земельну ділянку для ведення фермерського господарства.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1. не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.3. Предметом позову у цій справі є вимоги про визнання незаконними та скасування наказів Держгеокадастру №6-592/14-15-СГ, №6-4537/14-17-СГ, визнання недійсним Договору оренди, зобов`язання ОСОБА_1. повернути Раді земельну ділянку та скасування державної реєстрації іншого речового права - права оренди.

5.4. За наслідками розгляду спору у суді першої інстанції було встановлено підставність позовних вимог в частині повернення спірної земельної ділянки та скасування державної реєстрації іншого речового права - права оренди.

Поряд з цим суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання спірного Договору оренди недійсним, у зв`язку з чим задовольнив позовні вимоги також у відповідній частині.

Аналізуючи наявність підстав для задоволення позову про повернення земельної ділянки колегія суддів дійшла висновку, що позов пред`явлено до належного відповідача, оскільки наявність у відповідача статусу фізичної особи-підприємця, який надає йому право на здійснення підприємницької діяльності не вказує на те, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1. є іншою особою, ніж фізична особа ОСОБА_1. Відповідно, відсутні підстави вважати, що позов пред`явлено до неналежного відповідача.

5.5. Звертаючись з касаційною скаргою Відповідач 2 наголошує на необґрунтованості висновків судів щодо підставності позовних вимог про повернення земельної ділянки, без належного застосування статей 4, 45 Господарського процесуального кодексу України, статей 22, 31,93, 124 Земельного кодексу України.

За позицією Скаржника, судами не враховано що після створення ним фермерського господарства, саме останнє є користувачем земельної ділянки, а відтак, позов про зобов`язання повернути земельну ділянку повинен бути заявлений виключно до фермерського господарства. У зв`язку з чим, за його позицією, суди повинні були відмовити в задоволенні позову з підстав визначення Позивачем неналежного відповідача.

Скаржник вказує про неврахуванням судами висновків, що застосування даних норм, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19.

5.6. З урахуванням встановлених у цій справі обставин та особливостей правового регулювання, правового режиму майна фізичної особи-підприємця в контексті реалізації Закону України "Про фермерське господарство", Суд не погоджується з такою позицією Скаржника з огляду на таке.

5.7. Стаття 216 Цивільного кодексу України визначає правові наслідки недійсного правочину. Так, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

5.8. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц та від 30.06.2020 у справі № 927/79/19, досліджуючи питання щодо належного відповідача за позовом про повернення земельної ділянки у відповідній категорії спорів суд касаційної інстанції зауважив, що голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа (голова чи керівник фермерського господарства), а фермерське господарство як юридична особа.

5.9. За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України "Про фермерське господарство" після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов`язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

5.10. Аналогічна правова позиція відображена також у постанові Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19, на яку посилається Скаржник.

5.11. Тобто, дійсно, після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов`язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. У зв`язку з чим позовна вимога про повернення земельної ділянки повинна заявлятися саме до фермерського господарства.

5.12. З огляду на зазначене та встановлені судами попередніх інстанцій обставини щодо створення ОСОБА_1 фермерського господарства без статусу юридичної особи, саме фермерське господарство є особою, щодо якої можуть бути заявлені вимоги про повернення земельної ділянки, яка надавалась для використання такою особою.

5.13. Поряд з цим, Суд враховує, що у вищенаведених постановах Верховного Суду створення фермерського господарства відбувалось шляхом реєстрації нової юридичної особи, що в свою чергу зумовлювало необхідність визначення такої юридичної особи як окремого суб`єкта правовідносин і, відповідно, як сторони спору. Зазначене відповідає загальним правилам процесуального права, які встановлюють, що юридична особа, яка є учасником матеріальних правовідносин, повинна бути належним відповідачем у разі пред`явлення до неї відповідних позовних вимог.

5.14. Втім, у цьому випадку фермерське господарство створене ОСОБА_1. без статусу юридичної особи, а його державна реєстрація здійснена у формі фізичної особи-підприємця.

5.15. Відповідно до положень статті 50 Цивільного кодексу України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців є відкритою.

5.16. Положеннями частин першої та другої статті 51 Цивільного кодексу України передбачено, що фізична особа - підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

5.17. Одночасно Суд враховує, що чинне законодавство не виділяє такого суб`єкта права власності як фізична особа-підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи-підприємця. Отже, суб`єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи-підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності (такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 920/1275/16, від 12.03.2024 у справі № 925/989/22).

5.18. Про пов`язаність майнових прав та обов`язків фізичної особи, набутих як у зв`язку із підприємницькою діяльністю так і поза нею, додатково свідчить те, що у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця (із внесенням до Реєстру запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за зобов`язаною особою, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 916/559/17); господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду спорів у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №904/1083/18).

5.19. Відповідна правова позиція ґрунтується на концепції єдності суб`єкта права, відповідно до якої фізична особа та фізична особа - підприємець є єдиним суб`єктом із точки зору прав і обов`язків. Статус фізичної особи - підприємця лише уточнює характер діяльності фізичної особи, але не змінює її правового становища у правовідносинах.

5.20. У контексті цієї справи слід зазначити, що позов про повернення земельної ділянки, переданої в оренду для ведення фермерського господарства, був пред`явлений до особи, яка одночасно зареєстрована і як фізична особа-підприємець. Зазначена обставина спростовує висновок про те, що позов подано до неналежного відповідача, оскільки правовий статус фізичної особи-підприємця у цьому випадку не впливає як на сутність спору, та його підсудність, так і не змінює зобов`язаного суб`єкта тощо.

5.21. З урахуванням наведеного, формальний підхід Скаржника щодо необхідності відмови в задоволенні позову лише через відсутність у тексті позовної заяви чіткого зазначення статусу відповідача як підприємця, суперечить принципам справедливості та ефективного судового захисту. Застосування такого підходу може призвести до невиправданого відходу від об`єктивного аналізу реальних правовідносин сторін, що суперечить основній меті судочинства - забезпеченню справедливого та своєчасного вирішення спору.

5.22. При цьому, Суд враховує, що належний розгляд справи вимагає від суду уникнення надмірного формалізму (пуризму), який перешкоджає забезпеченню реального захисту прав і законних інтересів сторін. За таких обставин формальне заперечення належності відповідача лише з огляду на незазначення у позовній заяві статусу відповідач як "ФОП" у таких обставинах не відповідає меті господарського судочинства.

5.23. У зв`язку з цим Суд погоджується з позицією суду апеляційної інстанції, що наявність у ОСОБА_1. статусу фізичної-особи підприємця, який надає йому право на здійснення підприємницької діяльності не вказує на те, що фізична особа - підприємець ОСОБА_1. у спірних правовідносинах є іншою особою, ніж фізична особа ОСОБА_1., а відтак відсутні підстави вважати, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, що спори щодо користування землями фермерського господарства, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, з іншими юридичними особами, мають розглядатися господарськими судами незалежно від того, чи отримувала фізична особа раніше земельну ділянку для створення фермерського господарства і того, чи створила вона це фермерське господарство.

5.24. З огляду на це, з урахуванням особливостей статусу фізичної-особи підприємця для ведення фермерського господарства, викладені у цій справі висновки та застосування норм права не суперечать висновкам щодо їх застосування, викладеним у постанові Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19.

5.25. Аналізуючи інші постанови Верховного Суду наведені Скаржником щодо їх відповідності критеріям їх подібності Суд зазначає таке.

5.26. Так, у пункті 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Оскарження судових рішень з підстав, зазначених у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

5.27. У пункті 39 постанови від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

5.28. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96- 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

5.29. Суд враховує, що у справі № 183/1617/16 (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018) розглядалося питання законності набуття фізичною особою земельної ділянки, яка належала до земель державного лісового фонду, за відсутності згоди обласної державної адміністрації, уповноваженої розпоряджатися такими землями.

5.30. У справі № 367/2022/15-ц (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019) предметом спору було витребування земельних ділянок рекреаційного призначення, які вибули з володіння власника з порушенням мораторію, встановленого статтею 1 Закону України "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах".

5.31. Натомість у цій справі предметом розгляду є питання законності передання Відповідачу 2 земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства за умов, коли зазначена особа вже реалізувала своє право на безоплатне отримання земельних ділянок з відповідних підстав. Вказані обставини принципово відрізняються від тих, що розглядалися у справах № 183/1617/16 та № 367/2022/15-ц, а отже, зумовлюють застосування різних правових підходів.

5.32. У зазначених справах Велика Палата Верховного Суду також не висловлювала позиції щодо суб`єктного складу сторін у правовідносинах, подібних до тих, які є предметом спору у цій справі.

5.33. Що стосується посилання Скаржника на висновки Верховного Суду у справі № 712/8916/17, то вони є необґрунтованими, оскільки предметом позову у справі було стягнення заборгованості за спожиту теплову енергію, який не є релевантним до правовідносин у цій справі.

5.34. Отже, посилання Скаржника на правові висновки Верховного Суду є нерелевантними, оскільки вони стосуються інших правовідносин, відмінних за предметом і характером спору від обставин цієї справи.

5.35. Також Скаржник вказує про неправильне застосування судами статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України, без урахування висновків, що застосування даних норм, викладених у постановах Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19.

5.36. За позицією ОСОБА_1., суди неправильно визначили дату початку перебігу позовної давності, який повинен обраховуватись з дати прийняття оскаржуваних наказів Держгеокадастру - 13.02.2015 та 17.07.2017.

5.37. Суд не погоджується з такими аргументами Скаржника з огляду на таке.

5.38. Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з положеннями наведеної норми у визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об`єктивно могла дізнатись про порушення цього права або про особу, яка його порушила.

5.39. У наведеній Скаржником постанові Верховного Суду від 07.09.2021 у справі № 916/2917/20 зазначено, що застосування позовної давності (в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) та практики Європейського Суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) забезпечує в національній системі права виконання принципу верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність.

5.40. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в тому числі лімітування цього права часовими рамками) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови: 1) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду в такий спосіб чи такою мірою, щоб зводити нанівець саму сутність цього права; 2) таке обмеження повинно мати легітимну мету; 3) має бути забезпечене належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою (пункт 51 рішення від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" за заявами № 22083/93, 22095/93; пункт 31 рішення від 04.12.1995 у справі "Беллет проти Франції" (Bellet v. France) за заявою № 23805/94, пункт 75 рішення від 07.12.2010 у справі "Seal v. The United Kingdom" за заявою № 50330/07), а саме: - строк позовної давності не повинен бути очевидно й надмірно коротким (unduly short) (пункт 76 рішення від 18.03.2008 у справі "Dacia S.R.L. v/ Moldova" за заявою № 3052/04); - застосування позовної давності має бути передбачуваним (пункт 76 рішення від 20.05.2010 у справі "Lelas v. Croatia" за заявою №55555/08); - механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, пере ривання та поновлення строку позовної давності, а також мусить корелюватися із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункт 52 рішення від 20.12.2007 у справі "Phinikaridou v. Cyprus" за заявою № 23890/02).

5.41. У постанові Верховного Суду від 10.11.2021 у справі № 922/3120/19 наголошено, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

При цьому перебіг позовної давності у справах за позовами, заявленими прокурором в інтересах держави в особі її органів, починається від дня коли про порушене право довідався або міг довідатися саме такий державний орган, а не прокурор, який звернувся з позовом до суду. Зазначена правова позиція відповідає правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду, на які посилаються скаржники у касаційний скаргах, зокрема, від 05.03.2019 у справі № 908/1409/17, від 22.05.2018 у справі № 922/1084/17, від 24.01.2018 у справі № 914/801/17, від 19.06.2018 у справі № 922/2756/17 та постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 3-23гс14, від 23.12.2014 у справі № 3-194гс14, від 23.03.2015 у справі № 3-21гс15, від 01.07.2015 у справі № 6-178цс15, а також у наведеній Скаржником постанові Верховного Суду від 04.12.2018 у справі №910/18560/16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17.

5.42. Так, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що викладена у постанові від 11.05.2016 у справі № 910/3723/14, та яка неодноразово підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10.05.2018 у справі № 914/1708/17, від 22.05.2018 у справі № 922/1084/17 та від 19.11.2019 у справі № 910/16827/17 держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за діяльність її органів, прийняття нормативно-правових актів не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних дій державних органів, зокрема шляхом укладання правочинів з порушенням вимог законодавства.

5.43. У постанові від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19 Верховний Суд зробив висновок, що оскільки держава вступає у цивільні правовідносини та має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками, набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, а поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах, то початок перебігу позовної давності для держави почався з того моменту коли відповідний орган держави (видав наказ або уклав договір оренди землі.

5.44. Поряд з цим, варто зауважити, що за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

5.45. Ураховуючи, що в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказів № 6-592/14-15-СГ, №6-4537/14-17-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та передачі в оренду земельної ділянки" було відмовлено з підстав неефективності обраного способу захисту порушеного права, то позовна давність до цих вимог не може бути застосована.

5.46. При цьому Суд зазначає, що 11.03.2020 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", відповідно до якої з урахуванням внесених до неї в подальшому змін, зокрема постановами Кабінету Міністрів України № 215 від 16.03.2020 та № 239 від 25.03.2020, з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 установлено карантин на усій території України з 12.03.2020 до 24.04.2020

5.47. Надалі дія карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020, безперервно продовжувалася.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" від 09.12.2020 №1236 (зі змінами) дію карантину продовжено до 30.06.2023.

5.48. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 розділ Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України був доповнений, зокрема пунктом 12 такого змісту: "Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину".

Відповідний Закон набрав чинності 02.04.2020.

5.49. Отже, на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 Цивільного кодексу України, були продовжені.

5.50. Оскільки вимога про визнання незаконним та скасування наказів не є належним способом захисту, положення статей 256, 261 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до цих вимог.

5.51. Натомість, щодо позовних вимог про визнання недійсним Договору оренди, повернення нерухомого майна, скасування державної реєстрації іншого речового права як похідних від неї, трирічний строк позовної давності розпочався з моменту укладення правочину та його закінчення припадає на період дії карантину, запровадженого постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020, на час дії якого строки, визначені статтями 256, 257 Цивільного кодексу України, були продовжені. У зв`язку з чим подання Прокурором таких позовних вимог вважається здійсненим у межах строку позовної давності.

5.52. З огляду на викладене, Суд дійшов висновку, що при ухваленні оскаржуваних рішень судами правильно застосовано статті 256, 257, 261 Цивільного кодексу України та враховано висновки Верховного Суду щодо їх застосування, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, у постановах Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19. Відтак, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстави для її задоволення відсутні.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.3. Згідно з частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Частина друга цієї ж статті забороняє скасовувати правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.4. Оскільки наведені Скаржником підстави касаційного оскарження не підтвердилися під час касаційного провадження, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення у справі - залишенню в силі.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на Скаржника.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України Верховний Суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 у справі № 906/63/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв

Судді І. Берднік

О. Случ