Постанова

від 23.01.2025 по справі 910/380/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/380/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючої, Булгакової І. В., Ємця А. А.,

за участю

секретаря судового засідання Іщука В. В.,

представників учасників справи:

позивача ОСОБА_1 ,

відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансовий будівельний холдинг» - не з`явився,

відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю «Кан Сіті» -

Полтавця І. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2024 (головуюча - суддя Мальченко А. О., судді: Агрикова О. В., Козир Т. П.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 30.04.2024 (суддя - Смирнова Ю. М.)

у справі за позовом ОСОБА_1

до:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансовий будівельний холдинг»,

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Кан Сіті»

про визнання недійсним договору,

УСТАНОВИВ:

У січні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) подав до суду позов до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансовий будівельний холдинг» (далі - ТОВ «Фінансовий будівельний холдинг», відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кан Сіті» (далі - ТОВ «Кан Сіті», відповідач-2), у якому просив визнати недійсним договір поруки від 20.07.2020 у зв`язку з невідповідністю його вимогам статей 509, 553, 554, 638 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.

Господарський суд міста Києва у рішенні від 30.04.2024, яке залишене без змін згідно з постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2024, у задоволенні позову відмовив, вирішив питання про судові витрати.

Не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати, у справі ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 , посилаючись на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме: статті 13, 16, 202, 203, 215 553, 554, 654 ЦК України, та прийняв постанову без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 07.10.2020 у справі № 904/7234/15, від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20; від 26.04.2023 у справі № 464/9254/14-ц, від 24.10.2019 у справі № 904/3315/18, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 26.05.2020 у справі № 910/13109/18, від 26.09.2012 у справі № 6-100цс12, від 14.12.2022 у справі № 910/14129/20, від 26.04.2023 у справі № 905/77/21, та постановах Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18.

Крім того, обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 203, 215, 553 ЦК в контексті відсутності у договорі поруки та основному договорі визначеного обсягу зобов`язань поручителя відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.10.2020 у справі № 904/7234/14 про обсяг зобов`язань поручителя.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.10.2024 для розгляду касаційної скарги у справі № 910/380/24 визначено колегію суддів у складі: Жайворонок Т. Є. (головуючої), Ємця А. А., Колос І. Б.

Верховний Суд згідно з ухвалою від 20.11.2024 відкрив касаційне провадження у цій справі та встановив строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 05.12.2024. Призначив касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 19.12.2024.

03.12.2024 ТОВ «Кан Сіті» направило до Верховного Суду відзив на вказану касаційну скаргу, у якому, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги, просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.12.2024 у зв`язку з запланованою відпусткою судді Колос І. Б. для розгляду касаційної скарги у справі № 910/380/24 визначено колегію суддів у складі: Жайворонок Т. Є. (головуючої), Булгакової І. В., Ємця А. А.

18.12.2024 ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду заяву про відкладення судового засідання, призначеного на 19.12.2024. У заяві позивач, посилаючись на приписи статей 59, 131-2 Конституції України та статті 16 ГПК України, просить відкласти судове засідання, призначене на 19.12.2024 у справі № 910/380/24, та надати йому строк для укладення договору про надання професійної правничої допомоги.

19.12.2024 до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 , у якому він просить Суд розглядати подану ним касаційну скаргу без його участі. Скаржник вказує, що вимоги касаційної скарги підтримує у повному обсязі. Крім того, ОСОБА_1 до вказаного клопотання додає копію постанови Верховного Суду від 24.10.2024 зі справи № 910/1777/24, у якій Суд розглядав спір, що виник у подібних правовідносинах. Просить долучити до матеріалів справи та врахувати при ухваленні судового рішення вказану постанову Верховного Суду.

У судовому засіданні 19.12.2024 ОСОБА_1 просив Суд відкласти розгляд справи.

Верховний Суд згідно з (протокольною) ухвалою від 19.12.2024 ухвалив відкласти розгляд справи до 23.01.2025 на 16:00.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти них, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Згідно з частинами першою, другою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 20.07.2020 між ТОВ «Фінансовий будівельний холдинг» (підрядником) та ТОВ «Кан Сіті» (генпідрядником) укладено договір будівельного підряду № 9220 (далі - Договір).

Відповідно до пункту 2.1. Договору генпідрядник доручає, а підрядник зобов`язується на власний ризик, власними та/або залученими силами, засобами, матеріалами виконати та здати генпідряднику відповідно до умов договору та проєктної документації комплекс основних робіт з будівництва об`єкта (далі - роботи) та супутні загальнобудівельні роботи, безпосередньо пов`язані з основними роботами, та роботи з поліпшення об`єкта після вводу в експлуатацію в межах ліцензії підрядника, а генпідрядник зобов`язується надати підряднику фронт робіт, забезпечити підрядника проєктною документацією, здійснити приймання та сплатити вартість виконаних підрядником та прийнятих генпідрядником робіт та використаних ним при цьому матеріалів, комплектуючих виробів, обладнання, за винятком наданих генпідрядником, відповідно до умов договору.

Згідно з пунктом 3.1. Договору його ціна та, відповідно, загальна вартість робіт являє собою суму вартості робіт згідно з підписаними сторонами угодами до договору. Ціна кожної окремої угоди визначається на підставі договірної ціни з підтверджуючими її кошторисними рахунками. Договірна ціна визначається відповідно до Правил визначення вартості будівництва (ДСТУ Б Д.1-1:2013) та Національних стандартів України з ціноутворення у будівництві, прийнятих наказом Мінрегіону від 28.12.2012 № 667 «Про прийняття національних стандартів, розроблених методом перевидання (передруку) на зміну державних будівельних норм (ДБН), прийнятих до 2001 року» та наказом Мінрегіону від 28.12.2012 № 668 «Про прийняття національних стандартів, розроблених методом перегляду на заміну державних будівельних норм прийнятих до 2001 року».

У пункті 3.2. Договору остаточна вартість робіт, яку має сплатити генпідрядник на користь підрядника, визначається на підставі актів, підписаних сторонами на виконання цього договору.

Згідно з пунктом 3.3. Договору сторони можуть змінювати вартість робіт за взаємною згодою шляхом підписання відповідних угод до договору.

За пунктом 3.8. Договору загальна сума оплати виконаних та прийнятих робіт не може перевищувати суми вартості робіт у підписаних сторонами угодах до цього договору (пункт 3.8 договору будівельного підряду).

У пункті 7.2.44. Договору визначено, що підрядник зобов`язаний не пізніше 5 (п`яти) банківських днів з дня перерахування підряднику грошових коштів генпідрядником згідно з відповідною заявкою, надати генпідряднику звіт про цільове використання отриманих коштів за формою, встановленою у додатку № 2 до договору. При цьому до звіту про цільове використання отриманих коштів додаються належно завірені копії документів щодо підтвердження цільового використання коштів. У випадку якщо підрядник використав перераховані йому генпідрядником грошові кошти не за цільовим призначенням, вказаним у відповідній заявці, або підрядник не надав генпідряднику документів щодо підтвердження цільового використання коштів, як це зазначено вище, підрядник за вимогою генпідрядника протягом 5 (п`яти) банківських днів з дня направлення генпідрядником підряднику письмової вимоги про це зобов`язаний: повернути генпідряднику всю суму коштів або її частину, перерахованих підряднику на підставі відповідної заявки та/або сплатити генпідряднику штраф у розмірі 50 (п`ятдесяти) % від перерахованої згідно з відповідною заявою суми та/або генпідрядник набуває право на розірвання договору в односторонньому порядку.

Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і діє впродовж 10 років з дня набрання чинності, а в частині проведення розрахунків - до повного їх виконання (пункт 13.1. договору будівельного підряду).

Відповідно до умов пункту 3.1. Договору між ТОВ «Фінансовий будівельний холдинг» та ТОВ «Кан сіті» було укладено угоди, згідно з якими сторони визначили вартість робіт за договором підряду, порядок розрахунків та вид робіт, а саме: № 922001 від 20.07.2020, № 922002 від 20.07.2020, № 922003 від 20.07.2020 та № 922004 від 18.01.2021.

Крім того, 20.07.2020 між ТОВ «Кан Сіті» (генпідрядником), ОСОБА_1 (поручителем) та ТОВ «Фінансовий будівельний холдинг» (боржником) було укладено договір поруки, відповідно до пункту 1.1. якого поручитель добровільно бере на себе зобов`язання нести відповідальність перед генпідрядником за невиконання або неналежне виконання боржником взятих на себе зобов`язань, що випливають із укладених між генпідрядником та боржником:

- договору будівельного підряду № 9220 від 20.07.2020 на виконання будівельно-монтажних робіт на об`єкті будівництва: «Будівництво житлово-офісного комплексу з об`єктами торгово-розважальної, ринкової, соціальної інфраструктури та паркінгами на вул. Сім`ї Хохлових, 8 у Шевченківському районі міста Києва», офісна будівля В 15 (далі - об`єкт) та усіх додатків до нього;

- угод, додаткових угод, змін, доповнень та додатків до договору будівельного підряду № 9220 від 20.07.2020, які укладені та/або будуть укладені в майбутньому та є або будуть його невід`ємними частинами, та які далі у тексті разом іменовані як договір будівельного підряду.

У пункті 1.2. договору поруки сторони обумовили, що зобов`язання поручителя перед генпідрядником є безумовними і дотримання будь-яких умов, крім тих, що передбачені цим договором та договором будівельного підряду, не потребують.

Порядок виконання боржником зобов`язань визначається договором будівельного підряду (пункт 1.3. договору поруки).

Відповідно до пункту 1.4. договору поруки поручитель відповідає перед генпідрядником за виконання зобов`язання боржником за договором будівельного підряду в тому ж обсязі, що і боржник, включаючи відшкодування генпідряднику витрат та/або збитків, завданих порушенням боржником зобов`язань за договором будівельного підряду, сплату неустойки (пені, штрафу), повернення генпідряднику невикористаного або використаного не за цільовим призначенням авансу. Розмір відповідальності визначається договором будівельного підряду.

Згідно з пунктом 1.5. договору поруки у разі порушення боржником зобов`язання за договором будівельного підряду, поручитель і боржник відповідають перед генпідрядником як солідарні боржники, що означає нічим не обумовлене і абсолютне право генпідрядника вимагати виконання зобов`язань згідно з цим договором повністю (чи у будь-якій його частині) як від боржника та поручителя разом, так і від кожного з них окремо.

Поручитель несе відповідальність як у випадку порушення боржником будь-якої частини зобов`язання, передбаченого договором будівельного підряду, так і при невиконанні його в цілому (пункт 1.6. договору поруки).

Сторони визначили, що цей договір, підписаний на добровільних засадах, відповідає намірам сторін безумовно виконувати взятих на себе зобов`язання. Підписанням цього договору поручитель підтверджує, що ознайомлений з текстом договору будівельного підряду, обсягом зобов`язань (відповідальності) боржника за договором будівельного підряду та надає свою згоду на внесення змін до договору будівельного підряду, в т. ч. прийняття боржником додаткових зобов`язань (відповідальності) за договором будівельного підряду без додаткового повідомлення поручителя та поширення на них дії цього договору в частині забезпечення їх виконання порукою. Підписанням цього договору боржник підтверджує, що ознайомлений з обсягом зобов`язань поручителя за цим договором та надає свою згоду на прийняття поручителем додаткових зобов`язань за договором і погоджується з цим (пункт 5.1., пункт 5.2. договору поруки).

Згідно з пунктом 5.5. договору поруки цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін.

Порука за цим договором припиняється через 5 років з дати укладання цього договору, якщо генпідрядник у цей строк не пред`явив до поручителя вимоги про виконання поручителем зобов`язань, забезпечених порукою за цим договором. У випадку пред`явлення генпідрядником до поручителя вимоги у вказаний строк договір діє до повного виконання зобов`язань за договором будівельного підряду та цим договором (пункт 5.6. договору поруки).

ОСОБА_1 , посилаючись на те що ані в договорі будівельного підряду, ані за договором поруки не визначено зобов`язання, яке забезпечується порукою, зокрема його зміст, розмір, строк виконання, однак такі умови були визначені відповідачами в угодах № 922001 від 20.07.2020, № 922002 від 20.07.2020, № 922003 від 20.07.2020 та № 922004 від 18.01.2021, укладених без погодження з ним як поручителем, звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що суд не встановив, а позивач не довів належними та допустимими доказами наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання оспорюваного правочину недійсним на момент його вчинення і настання наслідків, яким саме нормам чинного законодавства не відповідає спірний договір. Суд також не встановив неправомірності дій відповідачів, на яку вказував позивач, звертаючись до суду.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи вказане рішення в апеляційному порядку, встановив, що на час звернення позивача до суду ТОВ «Кан Сіті» вже подало до господарського суду позов про стягнення заборгованості за договором будівельного підряду (справа № 910/10907/23). Господарський суд міста Києва у рішенні від 25.09.2023 у вказаній справі позов ТОВ «Кан Сіті» задовольнив, стягнув солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Фінансовий будівельний холдинг» 1 800 815,43 грн заборгованості за вказаним договором, 900 407,72 грн штрафу та 20 259,17 грн судового збору. Оскільки станом на час ухвалення рішення апеляційним судом у справі, що розглядається, суд встановив, що вказане рішення у справі № 910/10907/23 переглядається судом апеляційної інстанції, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 обрав неефективний спосіб захисту, оскільки обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги, підлягають встановленню та доведенню в межах справи № 910/10907/23 про стягнення з нього коштів як поручителя за договором підряду.

ОСОБА_1 , не погодившись з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскаржив їх у касаційному порядку.

Судові рішення у цій справі оскаржуються позивачем з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених, зокрема, у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування саме судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частина друга статті 287 ГПК України).

Зі змісту пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Перевіривши у межах доводів та вимог касаційної скарги наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, про що зазначено у поданій касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, де Велика Палата конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями, відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції у цій справі не врахував висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду: від 07.10.2020 у справі № 904/7234/15, від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20; від 26.04.2023 у справі № 464/9254/14-ц, від 24.10.2019 у справі № 904/3315/18, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 26.05.2020 у справі № 910/13109/18, від 26.09.2012 у справі № 6-100цс12, від 14.12.2022 у справі № 910/14129/20, від 26.04.2023 у справі № 905/77/21, та постановах Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18.15.03.2024 у справі № 916/1621/22 та від 30.10.2019 у справі № 320/2617/17.

Предметом судового розгляду у цій справі є визнання недійсним правочину, що вчинений між ОСОБА_1 та відповідачами ТОВ «Фінансовий будівельний холдинг», ТОВ «Кан Сіті» з підстави відсутності зазначення у договорі відомостей про істотні умови, виконання яких забезпечувалося порукою (дефекту змісту), проте такі умови були визначені в додаткових угодах, які, на думку скаржника, були укладені без погодження з ним як з поручителем.

У наведених скаржником справах:

- 904/7234/15, № 464/9254/14-ц предметом судового розгляду було стягнення заборгованості за кредитним договором;

- у справі № 910/9351/20 розглядався спір про визнання недійсними договору про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб`єктів господарювання, укладеного між відповідачами ПАТ «Український професійний банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» в частині відступлення ПАТ «Український професійний банк» Товариству прав вимоги за договором про відкриття траншевої кредитної лінії; договору купівлі-продажу майнових прав за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб`єктів господарювання, укладеного між відповідачами, в частині передачі ПАТ «Український професійний банк» у власність (відступлення) ТОВ «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» майнових прав за іпотечним договором; про визнання припиненою іпотеки нерухомого майна ТОВ «Харківський міський молочний завод № 1» (після зміни найменування - ТОВ «Фенс Технолоджи») згідно з іпотечним договором від 28.10.2013;

- у справі № 910/13109/18 розглядалося питання стягнення 1 295 191,59 грн у зв`язку з невиконанням зобов`язань за договором банківського обслуговування. У вказаній справі суд апеляційної інстанції встановив, що за матеріалами справи підтверджено факт невиконання позивачем ТОВ «Стил Форт» зобов`язань за договором банківського обслуговування, а також заборгованість перед банком за кредитом. Суди у наведеній справі встановили, що згідно з пунктом 4.2 договору поруки сторони узгодили, що зміни та доповнення до договору вносяться тільки за згодою сторін у письмовому вигляді шляхом укладання відповідного договору про внесення змін. Проте, як встановили суди та не заперечили сторони, скаржник у цій справі як поручитель письмової згоди на збільшення кредитного ліміту ТОВ «Стил Форт» з 200 000 грн до 1 000 000 грн не надавав, а, відповідно, не надавав згоди і на збільшення обсягу своєї відповідальності, про такі зміни повідомлений не був;

- у справі № 6-100цс12 у постанові від 26.09.2012 Верховний Суд України вказав, що суд, ухвалюючи рішення у справі, обґрунтовано виходив із того, що сторони кредитного договору змінили умови договору зі збільшенням об`єму відповідальності без згоди поручителя за відсутності в договорі вказівки на те, що такі зміни можливі без повідомлення поручителя. Твердження Банку про достатність попередньої згоди поручителя на зміну умов основного договору (підпункт 1.1 пункту 1 договору поруки) є безпідставним, оскільки положення зазначеного договору не містять інформації про те, що така зміна та доповнення умов основного договору повинні були здійснюватися без повідомлення поручителя, і не свідчать про відмову поручителя від узгодження можливих змін;

- у справі № 904/3315/18 предметом судового розгляду було стягнення 111 519 534,98 грн з яких 2 006 880,00 грн штрафу, 67 416 856,65 грн відшкодування за неповернуті двигуни, 17 146 776,16 грн збитків у вигляді упущеної вигоди та 24 949 022,17 грн неустойки за прострочення повернення орендованого майна за договором оренди майна у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов укладеного між сторонами договору в частині своєчасного повернення майна з оренди, а також перевищенням часу очікування двигуна для виконання його технічного обслуговування;

- у справі № 390/34/17 предметом судового розгляду було визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння;

- у справі № 925/1265/16 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. У вказаній справі суди розглядали спір між Національним дендрологічним парком «Софіївка» та Уманською міською радою щодо права постійного користування земельними ділянками. У цій справі на підставі позову військового прокурора частково були скасовані акти про постійне користування землею, які у 2006 році були надані міською радою парку та Уманському державному аграрному університету, отже, у цій справі питання стосувалося захисту інтересів держави та належного урядування у сфері земельного права;

- у справі № 378/596/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що поновлення договору оренди землі в судовому порядку в передбачений статтею 33 Закону України «Про оренду землі» спосіб вимагає укладення сторонами додаткової угоди як єдиної підстави продовження орендних прав і обов`язків на новий строк, а право сторони на оскарження в суді відмови або зволікання з укладенням додаткової угоди в контексті спірних правовідносин означає право на звернення до суду для укладення додаткової угоди. У вказаній справі, як і у наведеній вище справі № 610/1030/18, Суд розглядав питання ефективного способу захисту прав орендаря земельної ділянки у разі укладення орендодавцем нового договору з іншим орендарем без урахування права первинного орендаря на продовження договору оренди;

- у справі № 910/12876/19 предметом судового розгляду було стягнення 4 346 226,28 грн, з яких 2 193 860,43 грн авансового платежу, 548 118,01 грн - пені, 534 749,28 грн - 10 % штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 10 днів, 1 069 498,56 грн - 20 % штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 30 днів у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором в частині своєчасного надання послуг з налаштування та здійснення модифікацій до програмного продукту та відповідно до здійсненої передоплати, внаслідок чого згідно з умовами договору відповідач зобов`язаний сплатити обумовлені договором пеню та штрафи за порушення строку надання послуг за кожним з етапів, а також повернути 2 193 860,43 грн сплачених позивачем авансових платежів за послуги, щодо яких не оформлено актів приймання-передачі етапу наданих послуг. Задовольняючи позовні вимоги в частині нарахування пені та штрафу, суди встановили, що сторони договору, врегульовуючи між собою правовідносини щодо надання послуг, досягли згоди щодо його умов, тобто вільно, на власний розсуд визначили та погодили умови договору, підписавши його. Доказів того, що під час укладення правочину сторони пропонували інші умови в частині відповідальності за порушення договірних зобов`язань надано не було, протоколу розбіжностей стосовно застосування до виконавця відповідальності у виді нарахування штрафних санкцій у разі порушення договірних зобов`язань, передбачених розділом 10 договору, сторони не склали, тож суди дійшли висновку про можливість стягнення і пені, і штрафу, вказавши про різні види відповідальності, передбачені умовами договору;

- у справі № 320/2617/17 предметом судового розгляду було визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування. Верховний Суд у вказаній справі зазначив: «Тлумачення абзацу 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України свідчить, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності тільки нікчемного правочину»;

- у справі № 910/14129/20 предметом позову було визнання недійсними відкритих торгів (аукціону), протоколу електронного аукціону, складеного за результатами проведених відкритих торгів (аукціону) із використанням електронної торгової системи для проведення електронного аукціону, а також визнання недійсним з моменту укладення договору купівлі-продажу майнових прав за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб`єктів господарювання (Верховний Суд вказав, що процедура набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу, отже, торги є правочином, якщо вони завершуються оформленням договору купівлі-продажу, то оскаржити можна договір, а вимоги про визнання недійсними торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону не є належними та ефективними способами захисту);

-у справі № 916/1621/22 предметом судового розгляду було визнання недійсним рішення тендерного комітету Миколаївського міського палацу культури «Молодіжний» про здійснення закупівлі предмета закупівлі за переговорною процедурою і прийняття рішення про намір укласти договір про закупівлю, оформленого протоколом засідання від 16.12.2019 № 01/16-12 (далі - Рішення), та про визнання недійсним договору підряду на виконання будівельних робіт від 28.12.2019 № 28-12/2019, укладеного між відповідачами. Об`єднана палата Касаційного господарського суду у наведеній справі дійшла висновку про те, що порядок розрахунків у довгострокових правовідносинах, фінансування яких здійснюється за рахунок бюджетних коштів, виключає можливість формулювання умов відповідного договору в частині порядку розрахунків за правилами частини першої статті 212 ЦК України - за відкладальної обставини (обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи ні), оскільки інакше такий договір є недійсним згідно з положеннями частини третьої статті 48 БК України. Тому не допускається за Законом кваліфікація договору, період виконання якого становить понад один бюджетний період (календарний рік), із вказівкою в його умовах про здійснення оплати виконаних робіт при наступних надходженнях коштів з бюджету та залежно від відповідних бюджетних надходжень як договору з відкладальною обставиною (відповідно до частини першої статті 212 ЦК України);

- у справі № 905/77/21 предметом судового розгляду було визнання недійсними рішень тендерного комітету та договору на виконання робіт. У вказаній справі у постанові від 26.04.2023 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виснувала, що позовна вимога про визнання виконаного / частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного / частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача;

- у справі № 310/11024/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказувала, що зазвичай суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Інакше кажучи, - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними. У вказаній справі предметом судового розгляду було звернення стягнення на предмет іпотеки за невиконання кредитних зобов`язань. Позивач (банк), який надав відповідачу кредит у розмірі 32 000 доларів США за умовами іпотечного договору, через прострочення виплат вимагав звернути стягнення на заставлене майно для погашення заборгованості за кредитним договором. Суд позов задовольнив та дозволив банку самостійно реалізувати предмет іпотеки з метою відшкодувати заборгованість за кредитним договором. Наведена справа стосувалася питання визнання права кредитора на реалізацію іпотеки при недотриманні боржником фінансових зобов`язань;

- у справі № 610/1030/18 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01.04.2020 виснувала, що реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту, якими є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними. У вказаній скаржником справі розглядалося питання захисту прав орендаря на земельну ділянку у разі, якщо було укладено новий договір оренди з іншим орендарем без урахування прав попереднього орендаря. У цій справі Суд вказав, що без укладення додаткової угоди до договору оренди землі завершення процедури поновлення такого договору відповідно до статті 33 Закону України «Про оренду землі» є неможливим. Така угода має ознаки не тільки зобов`язального, але й речового договору, оскільки засвідчує волю сторін на передання земельної ділянки у тимчасове володіння орендареві на новий строк. Тому зазначена додаткова угода згідно з пунктом 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк. Саме із цією реєстрацією закон пов`язує виникнення права оренди (стаття 125 Земельного кодексу України);

- у постановах від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 Велика Палата Верховного Суду вказувала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам.

У вказаній справі № 905/1926/16 предметом судового розгляду було вирішення питання зобов`язання ПрАТ «ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля» виконати умови укладеного з ПАТ «Донбасенерго» договору купівлі-продажу електричної енергії. ПрАТ «ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля» не підготувало та не передало актів приймання-передачі електричної енергії за певний період, що стало підставою для звернення позивача до суду. Суд у цій справі дійшов висновку, що вимога щодо обов`язкового складання та передачі документів є ефективним способом захисту, оскільки дозволяє відновити порушене право позивача.

У справі № 569/17272/15-ц суд розглядав питання зобов`язання здійснити публікацію про порушення авторських прав позивачів на твір на офіційному сайті відповідача та стягнути з ПП «ТРК «Сфера-ТВ» на користь ТОВ «ТРК «Рівне 1» суму компенсації за використання твору у шести програмах в загальному розмірі 60 мінімальних заробітних плат. У цій справі позивачам стало відомо про використання відповідачем без їх дозволу службового твору образотворчого мистецтва. Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що факт використання відповідачем вказаного твору та розміщення його у випусках власної програми не потребує доказування, оскільки встановлений згідно з рішенням Господарського суду Рівненської області від 09.09.2014 про задоволення позову ТОВ «ТРК «рівне 1» про припинення використання твору.

У справі № 910/3907/18 суди розглядали питання визнання недійсними проведених Державним підприємством «Сетам» електронних торгів та визнання недійсним укладеного між Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, і ТОВ «ЮРС-Груп» договору купівлі-продажу зерна. Позовні вимоги у цій справі обґрунтовані порушенням відповідачем повноважень щодо організації та проведення електронних торгів з продажу належного позивачу спірного майна за відсутності правових підстав для цього. У вказаній справі спір виник, на думку позивача, у зв`язку з тим що Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, не мало права відчужувати належне йому майно, яке відповідно рішення суду в межах кримінальної справи було ввірене йому для управління шляхом забезпечення його збереження, а не продажу. Суд у цій справі дійшов висновку, що задоволення жодної з вимог позивача не призведе до поновлення майнових прав позивача.

У справі, що переглядається № 910/380/24, ОСОБА_1 як поручитель, підписуючи договір поруки, підтвердив, що ознайомлений з текстом договору будівельного підряду, обсягом зобов`язань (відповідальності) за договором будівельного підряду та надав свою згоду на внесення змін до вказаного договору, в тому числі й прийняття додаткових зобов`язань за договором без додаткового повідомлення поручителя та поширення на них дії цього договору в частині забезпечення їх виконання порукою.

Отже, встановлені судами фактичні обставини справи, що формують зміст правовідносин у справі, що розглядається, та наведених скаржником як підстава неоднакового застосування справах, є різними, у яких суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин.

Зважаючи на неподібність спірних правовідносин у наведених скаржником справах, з огляду на предмет і підстави заявлених у них позовних вимог колегія суддів вважає необґрунтованим посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду щодо застосування приписів статей 13, 16, 202, 203, 215 553, 554, 654 ЦК України, які викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду, оскільки зазначені висновки зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами у кожній конкретній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Щодо посилання скаржника на відсутність правового висновку Верховного Суду у питанні застосування статей 203, 215, 553 ЦК в контексті відсутності у договорі поруки та основному договорі визначеного обсягу зобов`язань поручителя відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.10.2020 у справі № 904/7234/14 про обсяг зобов`язань поручителя, Суд вказує таке.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (постанови Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19, від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17).

Суд касаційної інстанції наділений повноваженнями надавати висновки щодо застосування норм права у конкретних правовідносинах, а не надавати висновок щодо тлумачення норми права чи її застосування в цілому безвідносно до конкретних правовідносин.

У постанові від 07.10.2020 у справі № 904/7234/14 Верховний Суд, вивчивши встановлені судами обставини справи та проаналізувавши норми, що регулюють спірні правовідносини, дійшов висновку, що з матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки умовам договору поруки, як і кредитного договору (основного зобов`язання), зокрема положенням пунктів, якими сторони погодили строки дії договорів, не встановили дати настання строку виконання зобов`язання за основним договором та строку дії поруки, не з`ясували та не дослідили чи пред`являв позивач вимоги до поручителя в межах строку, визначеного договором поруки.

Суд зазначив, що дослідження вказаних обставини прямо впливає на встановлення існування у заявника права на звернення до суду з вимогами до поручителя, оскільки за своєю правовою природою строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, тобто є преклюзивним (припиняючим) строком, і його закінчення є підставою для припинення поруки.

У вказаній справі суд касаційної інстанції дійшов висновку, що недослідження судами попередніх інстанцій обставин щодо строку звернення позивача з вимогами до поручителя позбавляє суд касаційної інстанції можливості надати правову оцінку застосуванню положень частини четвертої статті 559 ЦК України у наведеній скаржником справі.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У частині першій статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту. Вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Отже, недійсним є правочин, який внаслідок невідповідності вимогам закону не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до вимог частин першої - третьої, п`ятої, шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Доводи скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій частини першої статті 203, частини першої статті 215 та частини першої й другої статті 554 ЦК України, відповідно до вимог яких вказаний договір є недійсним у зв`язку з тим, що договір поруки, як і основний договір, не містить відомостей про розмір зобов`язань боржника перед кредитором, за які поручався поручитель, Суд відхиляє з огляду на таке.

Згідно зі статтею 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Відповідно до частин першої та другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 20.07.2020 ТОВ «Кан Сіті» (генпідрядник), ОСОБА_1 (поручитель) та ТОВ «Фінансовий будівельний холдинг» (боржник) уклали договір поруки, згідно з пунктом 3.3. якого сторони можуть змінювати вартість робіт за взаємною згодою шляхом підписання відповідних угод до договору. Надалі ТОВ «Фінансовий будівельний холдинг» та ТОВ «Кан Сіті» уклали угоди до договору будівельного підряду, якими визначили вартість робіт, порядок розрахунків та вид робіт.

Відповідно до умов статті 1 угоди № 922001 від 20.07.2020 до договору будівельного підряду підрядник зобов`язався виконати роботи з влаштування системи опалення на об`єкті і здати генпідряднику такі роботи. Загальна вартість робіт (з урахуванням вартості матеріалів) на дату підписання цієї угоди становить 1 009 915,43 грн (разом із ПДВ), що підтверджується договірною ціною, що є додатком № 1 до цієї угоди (пункт 1 статті 2 зазначеної угоди). Кінцевий строк виконання робіт - 01.05.2021 (пункт 1 статті 4 зазначеної угоди).

Згідно зі статтею 1 угоди № 922002 від 20.07.2020 до договору будівельного підряду підрядник зобов`язався виконати роботи з влаштування системи тепло-холодопостачання на об`єкті і здати генпідряднику такі роботи. Загальна вартість робіт (з урахуванням вартості матеріалів) на дату підписання цієї угоди становить 1 939 158,38 грн (разом із ПДВ), що підтверджується договірною ціною, що є додатком № 1 до цієї угоди (пункт 1 статті 2 зазначеної угоди). Кінцевий строк виконання робіт - 31.12.2020 (пункт 1 статті 4 зазначеної угоди).

Згідно зі статтею 1 угоди № 922003 від 20.07.2020 до договору будівельного підряду підрядник зобов`язався виконати роботи з влаштування системи водопостачання та каналізації на об`єкті і здати генпідряднику такі роботи. Загальна вартість робіт (з урахуванням вартості матеріалів) на дату підписання цієї угоди становить 5 121 933,14 грн (разом із ПДВ), що підтверджується договірною ціною, що є додатком № 1 до цієї угоди (пункт 1 статті 2 зазначеної угоди). Кінцевий строк виконання робіт - 31.12.2020 (пункт 1 статті 4 зазначеної угоди).

Згідно зі статтею 1 угоди № 922004 від 18.01.2021 до договору будівельного підряду підрядник зобов`язався виконати роботи з влаштування індивідуального теплового пункту на об`єкті і здати генпідряднику такі роботи. Загальна вартість робіт (з урахуванням вартості матеріалів) на дату підписання цієї Угоди становить 1 241 520,74 грн (разом із ПДВ), що підтверджується договірною ціною, що є додатком №1 до цієї Угоди (пункт 1 статі 2 вищезазначеної угоди). Кінцевий строк виконання робіт - 01.05.2021 (пункт 1 статті 4 вищезазначеної угоди).

Отже, посилання скаржника на те, що зазначені угоди до договору будівельного підряду були укладені без погодження з ним як поручителем, спростовуються відповідно до умов пункту 3.3. Договору. Ураховуючи умови вказаного пункту зазначені додаткові угоди є невід`ємною частиною договору підряду.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суд надавав оцінку правовідносинам з урахуванням змін, внесених указаними угодами до договору підряду.

Отже, оспорюваний договір поруки сторони уклали з метою забезпечення виконання зобов`язань, визначених сторонами як у договорі підряду, та і в угодах до нього, якими сторони додатково визначили зміст зобов`язань договору підряду. Отже, доводи скаржника про невизначеність зобов`язань боржника перед кредитором, за які поручився поручитель, Суд відхиляє.

Відповідно до вимог частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання.

Як встановив суд апеляційної інстанції, на час звернення ОСОБА_1 з позовом про визнання недійсним договору поруки ТОВ «Кан Сіті» уже було ініційовано судовий процес про стягнення заборгованості за договором будівельного підряду (господарська справа № 910/10907/23).

Згідно з рішенням Господарського суду міста Києва від 25.09.2023 у справі № 910/10907/23 позов ТОВ «Кан Сіті» задоволено. Стягнуто на користь останнього солідарно з ОСОБА_1 та ТОВ «Фінансовий будівельний холдинг» заборгованість в розмірі 1 800 815,43 грн, штраф в розмірі 900 407,72 грн, а також судовий збір по 20 259,17 грн з кожного.

Апеляційний суд у справі, що розглядається, встановив, що на час перегляду оскаржуваного рішення в суді апеляційної інстанції рішення Господарського суду міста Києва від 25.09.2023 у справі № 910/10907/23 також переглядається Північним апеляційним господарським судом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3)).

Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку (пункт 6.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Окрім наведеного, у постанові від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки:

- для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема, у таких випадках:

- кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;

- особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником) (пункт 57);

- спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права (пункт 58);

- застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите (пункт 64);

- у разі якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту (пункт 65);

- ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості (пункт 66).

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц вказано, що рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Отже, саме собою набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.

Слід також враховувати, що у пункті 62 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою.

Саме на ці правові висновки спирається Верховний Суд у постанові від 19.01.2022 у справі № 295/48/17, які також враховані судами першої та апеляційної інстанції у справі, що розглядається.

Отже, саме собою рішення суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ні кредитного договору, ні відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції у справі, що розглядається, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту, з огляду на те що обставини, вказані ним для обґрунтування своїх позовних вимог, підлягають встановленню та доказуванню в межах справи про стягнення з нього коштів як з поручителя за договором будівельного підряду.

Так, Суд погоджується з висновком апеляційного господарського суду про те, що звернення ОСОБА_1 з окремим позовом про визнання недійсним договору поруки після подання ТОВ «Кан Сіті» позову про стягнення з поручителя коштів та його задоволення судом у справі № 910/10907/23 суперечить принципу процесуальної економії, відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі №50/311-б, провадження №12-143гс19).

Крім того, ухвалення рішення у справі № 910/10907/23 про стягнення, у тому числі з поручителя, коштів унеможливлює задоволення позову про визнання поруки недійсною в іншій судовій справі, оскільки цей позов стосується тих самих правовідносин, прав вимоги, які є предметом дослідження у вже зазначеній господарській справі про стягнення з поручителя заборгованості.

Згідно зі статтями 15 та 16 ЦК України кожна особа, яка звернулася до суду, має право на захист її майнового права чи інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, провадження № 14-67цс20, вказано, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема, у таких випадках: кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку; особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права. Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов`язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним. Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту. Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання.

Отже, після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремого позову про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.

Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.

У разі якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд вже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.

Правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення Європейського суду з прав людини від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko vs Ukraine), заява № 41984/98, §53). Тому задоволення позову про визнання поруки припиненою в одній справі не є ні підставою перегляду судового рішення в іншій справі за нововиявленими обставинами, ні підставою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.01.2022 у справі № 295/48/17, від 28.09.2022 у справі № 666/5104/15, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17.07.2023 у справі № 953/25514/19.

Отже, враховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з огляду на те, що ухвалення судом рішення у справі № 910/10907/23 про стягнення коштів, у тому числі з поручителя, унеможливлює задоволення позову в іншій справі, зокрема, у справі, що розглядається, про визнання поруки недійсною, з огляду на те що такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, що були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Натомість скаржник, не погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, фактично просить суд касаційної інстанції переоцінити докази у справі.

Саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з імперативними приписами статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц.

Отже, посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування до спірних правовідносин статей 203, 215, 553 ЦК в контексті відсутності у договорі поруки та основному договорі визначеного обсягу зобов`язань поручителя не знайшли свого підтвердження.

Положення пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин, та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права під час касаційного провадження не підтвердилися, оскільки доводи касаційної скарги стосуються виключно необхідності переоцінки доказів та зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій під час розгляду справи, а також перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі.

Зважаючи на встановлені судами обставини справи, у Верховного Суду відсутні підстави для надання правового висновку щодо застосування вказаної скаржником норми права у подібних правовідносинах.

Ураховуючи викладене, колегія суддів не вбачає підстав задоволення касаційної скарги за пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Інші аргументи касаційної скарги не спростовують зазначеного та не доводять неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, та вагомі доводи, викладені скаржником у касаційній скарзі, що стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

У статті 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки суд апеляційної інстанції, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, прийняв постанову з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити її без змін.

Судовий збір у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції відповідно до вимог статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 129, 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ :

1. Закрити касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1

в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 30.04.2024 у справі № 910/380/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя Т. Є. Жайворонок

Суддя І. В. Булгакова

Суддя А. А. Ємець