Постанова

від 27.01.2025 по справі 440/10437/24

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий І інстанції: Ясиновський І.Г.

27 січня 2025 р. Справа № 440/10437/24Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Мельнікової Л.В.,

Суддів: Бегунца А.О. , Русанової В.Б. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду у місті Харкові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Полтавської міської ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, -

В с т а н о в и в:

30.08.2024 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просить визнати протиправною бездіяльність відповідача Полтавської міської ради (далі по тексту Полтавська міськрада), яка полягає у невиконанні вимог ст. 38-1 Закону України від 21.03.1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі по тексту Закон № 875-XII в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), та зобов`язати відповідача виплатити втрачені нею кошти із пенсії на проїзд у розмірі 2.160 грн в наслідок порушення чинного законодавства.

В обґрунтування вимог позивачка ОСОБА_1 зазначає, що відповідач грубо порушує її, як особи з інвалідністю П групи, право на безоплатний проїзд в міському транспорті із мікрорайону «Огнівка» через мікрорайон «Сади-2» до центру, ринку, поліклініки, оскільки роками не виділяє водіям приватних перевізників кошти на безоплатний проїзд осіб з інвалідністю, для компенсації цих витрат. Окрім того, позивачка відзначає незручність існуючої мережі міських тролейбусних та автобусних маршрутів загального користування. ОСОБА_1 вважає, що внаслідок такої бездіяльності відповідач змушує її витрачати пенсію на проїзд, посягаючи на її життя та здоров`я.

17.09.2024 року позивачка надала до суду заяву, в якій, окрім іншого, повідомляла суд про те, що загальна сума до виплати з відповідача втрачених нею кошти із пенсії на проїзд складає 2.260 грн та надала 10 проїзних квитків, вартістю 10 грн кожний.

04.10.2024 року позивачка надала до суду заяву, до якої, окрім іншого, додала 17 проїзних квитків, вартістю 10 грн кожний, для виплати.

Заперечуючи вимоги адміністративного позову, відповідач вказує, що ст.ст. 29, 31, 39 Закону України від 05.04.2001 року № 2344-III «Про автомобільний транспорт» (далі по тексту Закон № 2344-III в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначає право на компенсацію витрат внаслідок перевезення пільгових пасажирів виключно автомобільних перевізників та не наділяє осіб з інвалідністю 1 та П групи права на отримання компенсації за безоплатний проїзд.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 25.10.2024 року (розгляд справи відбувся за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні)) у задоволені вимог адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення вмотивовано тим, що саме автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забезпечують пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами; такому автомобільному перевізнику забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом.

При цьому, реалізація права на пільговий проїзд відбувається у порядку та умовах, встановлених законом. Право громадян на пільговий проїзд на автобусних маршрутах загального користування, які відповідно до законодавства користуються такими правами, не ставиться у залежність від проведення органом місцевого самоврядування компенсації витрат перевізника у зв`язку із таким перевезенням.

За висновком суду, не проведення такої компенсації витрат або їх компенсування перевізнику не у повному обсязі ніяким чином не впливає на інтереси позивача у реалізації в установленому порядку права на пільговий проїзд. Позивачка, маючи невід`ємне право на пільговий проїзд у пасажирському міському транспорті (крім таксі) відповідно має право на його реалізацію шляхом безоплатного (для такої особи) проїзду на відповідному маршруті за наявності та пред`явленні відповідного посвідчення чи довідки, визначених в законі.

Положеннями Законів №№: 875-XII, № 2344-III не передбачено права особи, яка має право на пільговий проїзд на автобусних маршрутах загального користування, вимагати відшкодувати їй органом місцевого самоврядування самостійно сплачені такою особою кошти перевізнику, як і не передбачено обов`язку органу місцевого самоврядування здійснювати виплату витрачених такою особою коштів на проїзд, які вона фактично не зобов`язана сплачувати.

Також, судом зазначено, що рішенням позачергової сорок шостої сесії Полтавської міської ради восьмого скликання «Про бюджет Полтавської міської територіальної громади на 2024 рік» від 29.12.2023 затверджено бюджетні призначення головним розпорядникам коштів бюджету Полтавської міської територіальної громади на 2024 рік у розрізі відповідальних виконавців за бюджетними програмами, згідно з додатком № 3 до цього рішення.

Згідно додатку № 3 «Розподіл видатків бюджету Полтавської міської територіальної громади на 2024 рік» затвердженого рішенням позачергової сорок шостої сесії Полтавської міської ради восьмого скликання «Про бюджет Полтавської міської територіальної громади на 2024 рік» від 29.12.2024 року передбачено фінансування з місцевого бюджету Полтавської міської територіальної громади видатків «Компенсаційні виплати на пільговий проїзд автомобільним транспортом окремим категоріям громадян» у сумі 5.500.000,00 грн (Код програмної класифікації видатків та кредитування місцевих бюджетів 0813033).

Не погоджуючись з судовим рішенням, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду повністю при порушенні судом процесуального права та ухвалити нове рішення по позову про стягнення з відповідача 2.430 грн, оскільки вважає рішення суду незаконним, прийнятим на захист злочинних дій посадовців Полтавської влади, яка грубо порушує права інвалідів на безоплатний проїзд у транспорті двох мікрорайонів міста, оскільки влада не забезпечує водіїв приватних автобусів компенсацією за безоплатне перевезення пільговиків, не виконуючи укладені договори. За час огляду судової справи вона зазнала додаткових витрат, витрат на придбання проїзних квитків, копії яких додала до справи.

Окрім того, ОСОБА_1 вказує, що суд розглянув за правилами спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а судове рішення без змін.

Доводи, наведені відповідачем, аналогічні по суті аргументам, що висловлені у відзиві на адміністративний позов ОСОБА_1 .

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

В даному випадку, характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не є складними, виходячи з визначення справ незначної складності.

Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (п. 10 ч. 1 ст. 4 КАС України).

За приписами ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (ч. 1 ст. 308). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 2 ст. 308).

Відповідно до ч. 1 ст. 78 КАС України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а судове рішення слід залишити без змін, з огляду на наступне.

Судовим розглядом справи встановлено, що позивачка ОСОБА_1 , яка проживає у м. Полтава, має статус особи з інвалідністю П групи (а.с. 6, 12, 13, 14).

12.08.2024 року ОСОБА_1 звернулась до секретаря Полтавської міськради із інформаційним запитом, яким просила повідомити її про дати та номер сесій Полтавської міськради на яких було відмовлено у виділенні у 2022, 2023, 224 роках коштів на компенсацію водіям приватних «маршруток» безоплатного проїзду особам з інвалідністю 1 та П групи, на який апаратом Полтавської міськради (лист від 16.08.2024 року) позивачку було повідомлено про відсутність означеної інформації (а.с. 9, 11).

Відповідно до розподілу видатків бюджету Полтавської міської територіальної громади на 2024 рік (Додаток 3 до рішення Полтавської міськради від 29.12.2023 року «Про бюджет Полтавської міської територіальної громади на 2024 рік») по КПКВК МБ 0813033 «Компенсаційні виплати на пільговий проїзд автомобільним транспортом окремим категоріям громадян» встановлений загальний обсяг бюджетних видатків у розмірі 5.500.000 грн (а.с. 75-80).

Згідно із частиною 3 статті 4 Закону 875-XII, пільги особам з інвалідністю надаються на підставі посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, пенсійного посвідчення чи посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності (для повнолітніх осіб), категорію «дитина з інвалідністю» (для дітей), а також у відповідних випадках вказано їх основні нозологічні форми захворювань (по зору, слуху та з ураженням опорно-рухового апарату). Порядок оформлення та видачі відповідних посвідчень іноземцям, які відповідно до закону мають право на пільги, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення.

Частиною першою статті 38-1 Закону № 875-XII гарантоване право особам з інвалідністю I та II групи, дітям з інвалідністю та особам, які супроводжують цих осіб, на безплатний проїзд у пасажирському міському транспорті.

Застереження щодо заборони звуження змісту та обсягу права безоплатного проїзду вказаних осіб, як таких, що втратили працездатність з незалежних від них причин, передбачене приписами ч. 4 ст. 38-1 Закону № 875-XII.

Відповідно до статті 29 Закону № 2344-III, автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб`єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, що використовується ними на законних підставах.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов`язані надати перевізникам, які здійснюють пільгові перевезення пасажирів та перевезення пасажирів за регульованими тарифами, компенсацію відповідно до закону.

Частиною 1 ст. 31 Закону № 2344-III унормовано, що відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому встановлюються: перелік маршрутів загального користування, які буде обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень, показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи автомобільного перевізника, зобов`язання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо облаштування маршруту, підтримки проїзної частини автомобільної дороги та під`їзних шляхів у належному стані (тільки для міських автобусних маршрутів), розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати.

Колегія суддів зазначає, що основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) є предмет і підстава.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову, це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову, це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.

Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову як наслідок наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Таке розуміння особливостей розмежування понять «предмет позову» і «підстава позову» висловлене Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.02.2024 року (справа № 990/150/23).

Адміністративне судочинство спрямоване на справедливе вирішення судом спорів з метою захисту саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права особа, яка звертається до суду, повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.

Порушення вимог закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень, за загальним правилом, не є самостійною підставою для визнання їх судом протиправними, оскільки обов`язковою умовою для цього є, серед іншого, доведеність порушення прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася до суду, суб`єктивного матеріального чи нематеріального блага (законного інтересу) або законного інтересу, який, на думку цієї особи, підлягає захисту.

Загальні підходи до судового захисту законних інтересів були сформульовані Верховним Судом у постанові від 20.02.2019 року у справі № 522/3665/17, в якій зазначено, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним благом, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним; у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб`єктивним), тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово "її"); (ґ) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є: (а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права; (б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача; це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до частини другої статті 124 Конституції України; (в) встановлена безпосередньо законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу; (г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності); (ґ) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав.

З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу, позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.

Ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу: (а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов; (б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому; зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності; (в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду); (г) існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом, діями/бездіяльністю та стверджуваним порушенням.

Колегія суддів зазначає, що під бездіяльністю розуміється пасивна поведінка суб`єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи чи інтереси фізичних або юридичних осіб, в тому числі не прийняття рішення у випадках, коли таке рішення повинно бути прийнято відповідно до вимог закону. Сама по собі бездіяльність це триваюча пасивна поведінка суб`єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов`язаний був і міг вчинити.

Верховний Суд у постанові від 01.04.2021 рок у справі № 280/4453/18 дійшов правового висновку про те, що проступок, пов`язаний із триваючим безперервним невиконанням суб`єктом обов`язків, передбачених законом, визнається триваючим порушенням. Триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи допустила бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності) та, відповідно, порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку: усунення стану за якого об`єктивно існує певний обов`язок у суб`єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов`язку відповідним суб`єктом; припиненням дії відповідної норми закону.

Також, визначення терміну «триваюче правопорушення» надано у постанові Верховного Суду від 11.12.2018 року у справі № 242/924/17, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28.09.2022 року у справі № 140/1770/19. Відповідно до позиції Верховного Суду у справі № 242/924/17, «триваюче» правопорушення це проступок, пов`язаний з тривалим, неперервним невиконанням обов`язків, передбачених законом.

Тобто, триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності). Ці дії безперервно порушують закон протягом певного проміжку часу. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку усунення стану за якого об`єктивно існує цей обов`язок, виконанням обов`язку відповідним суб`єктом або припиненням дії відповідної норми закону.

Аналогічне визначення триваючому правопорушенню викладено у постанові Верховного Суду від 19.06.2018 року у справі № 464/2638/17.

Окрім того, Верховний Суд у постанові від 17.11.2021 року у справі № 554/10413/15-а зазначив, що триваюче правопорушення повинне бути припинено та усунуто на майбутнє. З огляду на це, строк звернення до суду не застосовується до вимог, спрямованих на захист від триваючого порушення.

Як вбачається зі змісту позову ОСОБА_1 , позивачка ототожнює спірну бездіяльність відповідача з фактами порушення її права, як особи з інвалідністю П групи, на пільговий проїзд на автобусних маршрутах загального користування м. Полтава і, як наслідок, - завдання їй матеріальної шкоди, оскільки вона вимушена придбавати квітки на проїзд за рахунок власної пенсії.

Доводячи обставини, на яких ґрунтуються вимоги, позивачка ОСОБА_1 надала до суду документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення, - квитки на проїзд в автобусі та міському маршрутному таксі (а.с. 15-17, 40, 65).

Колегія суддів зауважує, що випадки, коли водії автобусів/маршрутних таксі відмовляються перевозити пільговиків, на жаль, трапляються доволі часто. І такі дії останні, у свою чергу, пояснюють, у тому числі тим, що вартість квитків їм ніхто не відшкодовує.

Пунктом «г» статті 91 Бюджетного кодексу України визначено, що до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належать видатки, зокрема на: місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення; компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян .

Таким чином, фінансування втрат громадського транспорту від перевезення пільговиків покладено на органи місцевої влади та місцевого самоврядування. Місцеві органи виконавчої влади самостійно передбачають видатки, забезпечуючи при цьому контроль за ефективним і цільовим використанням коштів на зазначену мету.

Матеріали справи посвідчують, що рішенням шістнадцятої сесії Полтавської міськради сьомого скликання від 20.07.2018 року затверджено Програму компенсаційних виплат перевізникам за пільговий проїзд електротранспортом та автомобільним транспортом окремих категорій громадян м. Полтава, яка була скасована через чотири місяці.

Отже, у продовж (частково) 2018 року, 2019 - 2023 років року у бюджеті Полтавської міської територіальної громади не передбачалось видатків по КПКВК МБ 0813033 «Компенсаційні виплати на пільговий проїзд автомобільним транспортом окремим категоріям громадян».

Досліджуючи питання існування причинно-наслідкового взаємозв`язку між законним інтересом, оскаржуваною ОСОБА_1 бездіяльністю відповідача та стверджуваним порушенням, колегія суддів ураховує, що відповідно до ст. 915 Цивільного кодексу України, перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи. Договір перевезення транспортом загального користування є публічним договором.

Частиною першою ст. 633 Цивільного кодексу України встановлено, що публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою (ч. 4 ст. 633 Цивільного кодексу України).

Частиною другою ст. 39 Закону № 2344-III встановлено, що документами для регулярних пасажирських перевезень, зокрема для пасажира є квиток на проїзд в автобусі та на перевезення багажу (для пільгового проїзду - посвідчення особи встановленого зразка чи довідка, на підставі якої надається пільга), а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - електронний квиток та документи для пільгового проїзду.

Пунктом 41 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 року № 176, в редакції постанови Кабінету Міністрів України № 181 від 07.02.2018 року, встановлено, що пасажир повинен мати квиток на проїзд в автобусі (для пільгового проїзду посвідчення особи встановленого зразка чи довідку, на підставі якої надається пільга), а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду електронний квиток та документи для пільгового проїзду.

Квиток дійсний тільки на зазначені у ньому дату і маршрут руху.

Наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 25.05.2006 року № 503, зареєстрованим в Мінюсті України 21.09.2006 року за № 1065/12939, втратив чинність згідно з наказом Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України від 31.05.2024 року № 502, затверджені Типові форми квитків на проїзд пасажирів і перевезення багажу на маршрутах загального користування, зокрема міських - тип МА-I, тип МА-II, тип МА-III (додаток 3 наказу).

Колегія суддів зазначає, що надані позивачкою ОСОБА_1 копії квитків на проїзд в міському маршрутному таксі, міському автобусі посвідчують єдину обставину, а саме, - у певний період часу ОСОБА_1 придбавала квитки на проїзд міським громадським транспортом, зокрема на проїзд міським автобусом, за №№: 229130, 229131, 229132, 229133, 229134, 229135, 229136, 229137, 229138, 229139, 229140, серії ЛЛЛП за №№ 377609, 377610, 377611, міським маршрутним таксі серії КККЮ за №№ 639369, 639370, 639371 та інші.

Судам першої та апеляційної інстанцій позивачкою не надано достатніх, в розумінні ст. 76 КАС України, доказів на підтвердження фактів відмови їй у безоплатному проїзді міським громадським транспортом (при умові пред`явлення документа для пільгового проїзду) водіями автомобільних перевізників м. Полтава з тих мотивів, що Полтавською міськрадою у продовж (частково) 2018 року, 2019 - 2023 років не приймались рішення про компенсацію за проїзд громадським міським транспортом пільгових категорій громадян, як-то: звернення на гарячу лінію Укртрансбезпеки, звернення до органів Національної поліції, пояснення свідків тощо.

Колегія суддів зазначає, що, звітуючи про виконання вимог ували суду від 04.09.2024 року, позивачка ОСОБА_1 у заяві від 14.09.2024 року вказує, - «… 16.09.2024р я здала повідомлення від 14.08.24р пані ОСОБА_2 по поводу хамства водія приватного автобуса, який не давав мені білета за платний проїзд ця поведінка, я вважаю, що злість водій продемонстрував по вині депутатів ПМР, які не виплачують йому компенсацію…» (а.с. 27-28).

Колегія суддів зауважує, що звернення ОСОБА_1 не вмотивовано відмовою водія у її безоплатному проїзді міським громадським транспортом (при умові пред`явлення нею документа, що надає право пільгового проїзду) саме з тих мотивів, що Полтавською міськрадою не приймались рішення про компенсацію за проїзд громадським міським транспортом пільгових категорій громадян. Як зазначає сама позивачка, суттю означеного звернення є відмова водія продати квиток на проїзд і саме ця обставина надає їй підстави для висновку про те, що «злість водій продемонстрував по вині депутатів ПМР, які не виплачують йому компенсацію».

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що рішенням Полтавської міськради від 29.12.2023 року «Про бюджет Полтавської міської територіальної громади на 2024 рік», додатком 3 до якого по КПКВК МБ 0813033 «Компенсаційні виплати на пільговий проїзд автомобільним транспортом окремим категоріям громадян» на 2024 рік встановлений загальний обсяг бюджетних видатків у розмірі 5.500.000 грн.

З аналогічних підстав, колегія суддів не приймає до уваги і факт звернення ОСОБА_1 щодо грубої поведінки 13.09.2024 року водія транспортного засобу Рута, д.н НОМЕР_1 , під час надання послуг з перевезення пасажирів а маршруті загального користування № 43 «м-н Огнівка Центр» (автомобільний перевізник ТОВ «Делко-Компані».

Так, в повідомленні на адресу Полтавської міськради (а.с. 67) ОСОБА_1 зазначає, « 13.09.2024 р зайшовши в салон автобуса «Огнівка-цент» № 43-82 надала водію, який мав уси, кошти за проїзд, який не надав білета. Я попросила надати мені білет, адже в нього у автобусі діє апарат.».

Підсумовуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог позивачки ОСОБА_1 . При цьому, колегія суддів вказує на недоведеність позивачкою факту порушення відповідачем, у наслідок проявленої спірної бездіяльності, її особистих прав, свобод та інтересів, за захистом яких вона звернулась до суду.

За наведеним у пункті 20 ч. 1 ст. 4 КАС України визначенням, адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.

Відповідно до частин першої-третьої ст. 12 КАС України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

За правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи, які підлягають розгляду за правилами загального позовного провадження у виключному порядку (частина четверта статті 12 КАС України), а також через складність та інші обставини.

Системний аналіз вищезазначених положень процесуального закону дає підстави вважати, що суд має право віднести справу до категорії малозначних за результатами оцінки характеру спірних правовідносин, предмету доказування, складу учасників та інших обставин, а також крім справ, які підлягають розгляду в порядку загального позовного провадження.

Згідно з положеннями частини четвертої ст. 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»; щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 04.09.2024 року про прийняття позовної заяви ОСОБА_1 до розгляду та відкриття провадження в адміністративній справі № 440/10437/24 3 вказано, що відповідно до приписів статей 12, 257, 262 КАС України, враховуючи характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників, а також інші обставини, які мають значення для вирішення даної справи, суд дійшов висновку про розгляд адміністративної справи в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику сторін.

Особливості розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження визначено у ст. 262 КАС України. За частиною п`ятою цієї статті суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін (ч. 5 ст. 262 КАС України).

Відповідно до частини 6 ст. 262 КАС України, суд може відмовити в задоволені клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін: 1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу; 2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Частиною першою ст. 263 КАС України унормовано, що суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо: 1) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 2) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 3) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 4) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження та сума яких не перевищує: для юридичних осіб - ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію.

04.10.2024 року до суду першої інстанції надійшло клопотання ОСОБА_1 від 04.10.2024 року, яким остання вимагала розглянути її позов, викликавши позивача та відповідача в судове засідання. В обґрунтування клопотання ОСОБА_1 зазначила, «бо це призведе до моїх скарг від мене, як позивача по позову».

Оцінивши значення справи для сторін, обраний позивачем спосіб захисту, категорію та складність справи, ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 07.10.2024 року у задоволені означеного клопотання ОСОБА_1 відмовлено, у зв`язку з тим, що позивачкою не наведено належних підстав для переходу до розгляду справи в судовому засіданні з викликом сторін.

Колегія суддів зазначає, що право на усне слухання не є абсолютним правом в адміністративному процесі. Право на усне слухання може бути важливим у тих випадках, коли адміністративний суд має справу не лише з питаннями права, але й з оцінкою фактів.

Судом апеляційної інстанції констатований факт, що у продовж (частково) 2018 року, 2019 - 2023 років року у бюджеті Полтавської міської територіальної громади не передбачалось видатків по КПКВК МБ 0813033 «Компенсаційні виплати на пільговий проїзд автомобільним транспортом окремим категоріям громадян», оскільки доказів зворотного судам першої та апеляційної інстанцій відповідач не надав.

Суд визнав загальновідомим і той факт, що мають місто випадки коли водії автобусів/маршрутних таксі відмовляються перевозити пільговиків, мотивуючи таку відмову, у тому числі і тим, що органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування не прийнято рішення про компенсацію витрат на пільговий проїзд осіб, що мають таке право.

Колегія суддів ураховує, що звертаючись до суду з даним позовом, позивачка зазначає, що вона звертається за захистом саме своїх прав, тобто не за захистом майнових прав автомобільних перевізників чи їх працівників - водіїв автобусів та маршрутних таксі. В свою чергу, факт порушення саме своїх прав позивачка ОСОБА_1 судам першої та апеляційної інстанцій не довела.

Посилання на будь-які інші докази фактів порушення своїх прав спірною бездіяльністю відповідача відсутні як в позивній заяві ОСОБА_1 , так і в заяві до суду від 17.09.2024 року, у повідомленні до суду від 17.09.2024 року, у клопотанні від 04.10.2024 року, у відповіді ОСОБА_1 на відзив відповідача на адміністративний позов.

На підставі наведеного, оцінивши значення справи для сторін, обраний позивачем спосіб захисту, категорію та складність справи, колегія суддів вважає, що станом на час звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом, предмет спору в справі № 440/10437/24 не віднесений до переліку справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, ця справа є справою незначної складності, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 невмотивовані обставинами, які б безспірно посвідчували необхідність проведення судом саме усних слухань.

Також, колегія суддів зазначає що Верховний Суд у постанові від 08.09.2021 року у справі № 486/259/21 дійшов висновку, що електронне доручення, яке можливо надати за допомогою підсистеми «Електронний суд», видається за наявності у відповідної особи довірителя та його представника особистих електронних кабінетів у підсистемі «Електронний суд», що передбачає наявність у таких осіб електронного цифрового підпису. Електронне доручення видається лише за умови його підписання електронним ключем довірителем за допомогою алгоритмів, визначених у підсистемі «Електронний суд». Надалі таке електронне доручення автоматично додається до позовної заяви, яка подана представником від імені довірителя через підсистему «Електронний суд», при цьому у користувачів відсутня можливість будь-яким чином впливати на зміст та вигляд такого електронного доручення, тобто воно формується підсистемою «Електронний суд» самостійно, відповідно до обраного обсягу повноважень представника.

У постанові від 30.06.2021 у справі № 380/830/21 Верховний Суд зазначав, що особливості подання до суду довіреності для цілей підтвердження повноважень представника у разі звернення до суду в електронній формі встановлені у частині сьомій статті 59 КАС України та пункті 9 Положення про АСДС, зі змісту яких випливає, що учасник справи може уповноважити представника на подання документів від свого імені шляхом формування, підписання та направлення до підсистеми «Електронний суд» електронного доручення за формою, установленою адміністратором системи, примірник якого додається підсистемою до кожного відправленого (підписаного) представником документу автоматично.

Довіреність, видана із дотриманням зазначених правил, як електронний документ не вимагає будь-якого засвідчення і є належним документом, що підтверджує повноваження представника у суді.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Інші доводи та заперечення сторін на висновки колегії суддів не впливають.

При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін (п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України).

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

На підставі наведеного, керуючись статтями 292, 293, 308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2024 року у справі № 440/10437/24 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Л.В. Мельнікова Судді А.О. Бегунц В.Б. Русанова