Постанова

від 14.01.2025 по справі 916/4568/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 916/4568/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

та представників

ОГП: Шапка І.М.,

позивача: Пірняк В.О. (в режимі відеоконференції),

відповідача-1: Тарановський Р.В. (в режимі відеоконференції),

відповідача-2: Блонський Ю.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.09.2024

та рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024

у справі №916/4568/23

за позовом Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради

до: Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради"; Приватного підприємства фірми "Гармаш"

про визнання недійсним договору та повернення майна,

В С Т А Н О В И В:

Заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси заявою в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною до Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр «Одеської обласної ради» та Приватного підприємства фірми «Гармаш» про визнання недійсним договору оренди майна (майданчика з твердим покриттям) від 19.01.2015, укладеного між відповідачами, та зобов`язання ПП «Гармаш» звільнити земельну ділянку, загальною площею 15 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.

Позовні вимоги прокурора обґрунтовані укладенням між відповідачами удаваного правочину, за умовами якого ПП «Гармаш» фактично було передано у користування частину земельної ділянки, яка знаходиться у власності територіальної громади сіл, селищ, міст в особі Одеської обласної ради, для використання її у своїй підприємницькій діяльності (з метою розміщення торговельного об`єкта з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи). Разом з тим, Клінічний центр, якому надано земельну ділянку у постійне користування, не наділений правом передавати ділянку у користування, що свідчить про наявність правових підстав для визнання договору недійсним та зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 (суддя Желєзна С.П.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.09.2024 (колегія суддів у складі: Принцевська Н.М.- головуючий, Колоколов С.І., Савицький Я.Ф.) (з урахуванням ухвали від 25.09.2024 про виправлення описки) рішення місцевого господарського суду змінено шляхом викладення мотивувальної частини рішення в редакції постанови суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 залишено без змін.

Судами обох інстанцій встановлено, що 09.04.2013 було зареєстровано право власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, в особі Одеської обласної ради на земельну ділянку площею 5,3096 га із кадастровим номером 5110137600:71:007:0005, яка розташована за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вулиця Нежданової, 32, що підтверджується інформаційною довідкою №346088682 від 11.09.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

11.11.2013 було зареєстровано право постійного користування Клінічного центру на зазначену вище ділянку, що підтверджується інформаційною довідкою №346088682 від 11.09.2023 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №13350417 від 25.11.2013.

19.01.2015 між Клінічним центром (орендодавець) та ПП «Гармаш» (орендар) було укладено договір оренди майна, відповідно до п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям загальною площею 15,0 кв.м, що знаходиться на території лікарні за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 12.11.2014 становить 21 488,0 грн, з метою розміщення торговельного об`єкта з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.

Відповідно до п. п. 2.1, 2.3 договору орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний в цьому договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна. Майно вважається поверненим орендодавцю з часу підписання сторонами акту приймання-передачі (повернення) майна.

Згідно з п. 4.1 договору орендар повинен використовувати орендоване майно відповідно до його цільового призначення та умов цього договору, своєчасно і в повному обсязі вносити орендодавцеві орендну плату та кошти, вказані в п. 3.5 договору. Якщо орендар використовує приміщення не за його цільовим призначенням орендодавець має право на розірвання цього договору. У такому випадку орендар повинен відшкодувати орендодавцю спричинені цим збитки та сплатити штраф у розмірі 6 розмірів орендної плати, що встановлена п.3.1 договору, з урахуванням індексу інфляції на час сплати.

Умовами п. п. 5.1, 5.3 договору передбачено, що орендар має право самостійно використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов, встановлених чинним законодавством України та цим договором. Орендар може за рахунок власних коштів та після письмового погодження з власником та орендодавцем здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію, технічне переобладнання, поліпшення тощо орендованого майна. Для отримання згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень орендованого майна орендар надає останньому заяву, обґрунтування необхідності здійснення таких поліпшень, відповідну проектно-кошторисну документацію, експертний висновок щодо вказаної документації та інші документи, передбачені нормативно-правовими актами.

Приписами п. 7.1 договору визначено, що орендодавець та власник мають право контролювати наявність, стан, напрямки використання майна, в тому числі здійснювати такий контроль шляхом візуального огляду зі складанням відповідного акта обстеження.

Згідно з п. 9.1 договору оренди майна від 19.01.2015 договір діє з 19.01.2015 до 19.12.2017.

19.01.2015 між Клінічним центром та ПП «Гармаш» було укладено акт приймання-передачі майна за договором оренди.

15.12.2017 між Клінічним центром та ПП «Гармаш» було укладено додаткову угоду до договору оренди, відповідно до якої сторонами було викладено, зокрема п. 1.1 договору у новій редакції, згідно з якою орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям загальною площею 15,0 кв.м, що знаходиться на території лікарні за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 15.11.2017 становить 125 314,00 грн., з метою розміщення торговельного об`єкта з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.

Крім того, додатковою угодою від 15.12.2017 сторонами було продовжено строк дії договору до 19.12.2020.

10.05.2019 Управлінням архітектури та містобудування Одеської міської ради було видано ПП «Гармаш» паспорт прив`язки тимчасової стаціонарної споруди (павільйону), загальною площею 15 кв.м, за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.

17.06.2020 між Клінічним центром та ПП «Гармаш» було укладено додаткову угоду до договору, відповідно до якої сторонами було, зокрема, продовжено строк його дії до 17.05.2023.

На першій сторінці додаткової угоди від 17.06.2020 до договору наявний підпис начальника Управління обласної ради з майнових відносин про погодження угоди.

Наказом Клінічного центру №339/23-о від 28.03.2023 було введено в експлуатацію 4 майданчики з твердим покриттям.

На підтвердження факту належного виконання ПП «Гармаш» зобов`язань за договором оренди від 19.01.2015 Клінічним центром було надано суду реєстр платежів, виписку за період з 01.01.2023 по 24.11.2023, платіжні інструкції.

Листом від 12.07.2023 Одеська обласна рада у відповідь на звернення прокурора повідомила, що у грудні 2014 року Клінічний центр звертався з проханням погодити договір оренди індивідуально визначеного майна у вигляді майданчика з твердим покриттям, загальною площею 15 кв.м із ПП «Гармаш». Управління обласної ради з майнових відносин на виконання Закону України «Про оренду державного та комунального майна» було розміщено оголошення в газеті про намір передати майно в оренду. Проте, оскільки надійшла лише одна заява від ПП «Гармаш» про укладення договору майно і було передано у користування вказаного підприємства. Одеська обласна рада стверджує, що договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою, а саме твердим покриттям, що є відмінними об`єктами правового регулювання. Таким чином, Клінічним центром було укладено договір оренди окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття із дотриманням вимог чинного законодавства.

Листом від 21.09.2023 Клінічним центром у відповідь на звернення прокурора було повідомлено, що строк дії договору оренди продовжено без підписання додаткових угод відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» №634 від 27.05.2022. При цьому, відповідачем також вказано, що ПП «Гармаш» користується орендованим майном, перераховує орендну плату та компенсаційні платежі.

Прокурор посилається на невідповідність договору оренди вимогам чинного законодавства, оскільки тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об`єкта благоустрою, отже не являється предметом оренди, відповідно до ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України, якою визначено, що об`єктом оренди можуть бути: - державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об`єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об`єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; - нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); - інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб`єктам господарювання. Таким чином, на переконання прокурора, фактично між сторонами виникли правовідносини, пов`язані з передачею в оренду земельної ділянки.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд дійшов висновків, що оскільки майданчик з твердим покриттям не має індивідуальних ознак, які відокремлюють його від будь-якої іншої частини земельної ділянки, на якій теж наявне покриття, в даному випадку відсутні підстави стверджувати про наявність у такого покриття ознак речі, яка може бути передана в оренду. При цьому видача Клінічним центром Наказу про введення в експлуатацію 4 майданчиків з твердим покриттям не надає таким майданчикам ознак нерухомого майна. Неможливість державної реєстрації права власності на тверде покриття як окремий об`єкт цивільного права є додатковим аргументом на користь відсутності у такого майна статусу нерухомого. При цьому, тверде покриття не має жодної цінності за відсутності можливості використання земельної ділянки. Договір оренди від 19.01.2015 за своєю правовою природою не може вважатись договором оренди майна, а відповідач-1, як постійний користувач земельної ділянки, не наділений повноваженнями на передання земельної ділянки у користування іншій особі, що пов`язано із особливостями права постійного користування у порівнянні із правом оренди. Водночас, приймаючи до уваги заяву відповідачів про застосування позовної давності до позовних вимог, враховуючи відсутність клопотання про визнання поважними причин пропуску позовної давності, суд, керуючись ст. 267 Цивільного кодексу України, дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Клінічного центру, ПП «Гармаш» про визнання договору оренди майна від 19.01.2015 недійсним з підстав пропуску позовної давності. Враховуючи відмову суду у задоволенні вимог прокурора в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Клінічного центру, ПП «Гармаш» про визнання договору оренди майна від 19.01.2015 недійсним, суд зазначив про необхідність відмови у задоволенні вимоги прокурора про звільнення ділянки, оскільки вказана вимога є похідною та підлягає задоволенню лише у разі визнання договору недійсним.

Змінюючи мотивувальну частину рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об`єктом правового регулювання. За висновком суду апеляційної інстанції, тверде асфальтне покриття нерозривно пов`язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об`єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України. Однак, нерозривність об`єкта із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним договору оренди такого майна. Враховуючи необґрунтованість позовних вимог прокурора і, як наслідок, відмову в задоволенні позовних вимог по суті, суд апеляційної інстанції не надавав оцінку правомірності застосування судом першої інстанції позовної давності.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, Заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано ст.ст. 181, 182, 184, 188, 202, 203, 215, 235, 759, 760, 792 ЦК України, ст. 283 ГК України, ст. 134 ЗК України, ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст.ст. 13, 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.ст. 1, 4, 15, 16 Закону України «Про оренду землі», з порушенням норм процесуального права, зокрема, ст. ст. 2, 13, 76, 86, 236 ГПК України, а висновки суду апеляційної інстанцій не відповідають фактичним обставинам справи. В свою чергу, місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про відмову у позові з підстав пропуску прокурором позовної давності. За доводами прокурора, у даному випадку тверде покриття є складовою частиною речі, тобто земельної ділянки, яка дає змогу використовувати ділянку за призначенням, при цьому, оскільки майданчик з твердим покриттям не має індивідуальних ознак, які відокремлюють його від будь-якої іншої частини земельної ділянки, на якій теж наявне покриття, відсутні підстави стверджувати про наявність у такого покриття ознак речі, яка може бути передана в оренду.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме -відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ст. 235 ЦК України у подібних правовідносинах з приводу укладення договору оренди майданчику з твердим покриттям, предметом якого фактично є передача частини земельної ділянки, що є укладенням удаваного правочину та до таких правовідносини повинні застосовуватись норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.11.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено її до розгляду на 14.01.2025 (з метою всебічного, повного, об`єктивного розгляду касаційної скарги, колегія суддів вважала за необхідне призначити розгляд скарги у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для забезпечення можливості реалізації учасниками справи відповідних процесуальних прав) та надано строк для подання відзивів на касаційну скаргу до 25.11.2024.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 22.11.2024 від Одеської обласної ради надійшли пояснення у справі, у яких позивач зазначає, що асфальтне покриття за своїми індивідуальними ознаками з одного боку може бути предметом договору оренди.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 25.11.2024 від Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції та помилковість доводів скаржника.

Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 25.11.2024 та 27.11.2024 від відповідача-2 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому її представник вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції та помилковість доводів скаржника, та просить оскаржену постанову суду апеляційної інстанції (з урахуванням заяви про виправлення описки) залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Крім того, посилається на наявність висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 20.06.2018 у справі № 916/661/17 та від 29.05.2018 у справі № 927/858/17, відповідно до яких нерухоме майно, пов`язане із земельною ділянкою, на якій воно розташовано, проте на відміну від такої земельної ділянки, яка є природним об`єктом, таке майно є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу, зі своєю метою використання, а тому воно може бути окремим об`єктом оренди.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 05.12.2024 від Заступника керівника Одеської обласної прокуратури надійшли пояснення, у яких він виклав заперечення з приводу окремих доводів відповідача-2, викладених у відзиві на касаційну скаргу.

Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 13.01.2025 та 14.01.2024 від відповідача-2 надійшли заперечення проти доводів і міркувань, викладених у поясненнях прокурора.

Заслухавши доповідь головуючого судді, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі зазначеного пункту скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

У поданій касаційній скарзі прокурор вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування ст. 235 ЦК України у подібних правовідносинах з приводу укладення договору оренди майданчику з твердим покриттям, предметом якого фактично є передача частини земельної ділянки, що є укладенням удаваного правочину та до таких правовідносини повинні застосовуватись норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У свою чергу ч. 1 ст. 235 ЦК України встановлено, що удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.

Правова конструкція ст. 235 ЦК України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести, для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Наведена норма прямо не передбачає недійсності удаваного правочину, однак визначає необхідність застосування до правовідносин, які виникли з цього правочину, норм, що регулюють правочин, який насправді вчинено сторонами.

Верховний Суд зазначає, що формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

В свою чергу, доводи скаржника свідчать про незгоду останнього з висновками суду апеляційної інстанції, які стали підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, зробленими за результатами аналізу наявних у матеріалах справи доказів. Відповідні доводи не є належним обґрунтуванням необхідності формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Водночас колегія суддів зауважує, що ч. 3 ст. 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у ст. 13 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Одночасно ст. 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених ст. 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Згідно зі ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна».

За ч.ч. 1, 2 ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

У відповідності до ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

За ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

За ст. 188 ЦК України якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором.

Оскільки орендоване майно віднесено до комунальної власності, то на спірні правовідносини також поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у відповідній редакції).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» об`єктами оренди за цим Законом є: єдині майнові комплекси підприємств, їхніх відокремлених структурних підрозділів; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно; майно, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації) (далі - майно, що не увійшло до статутного капіталу), а також майно, заборонене до приватизації, яке може при перетворенні державного підприємства в господарське товариство надаватись такому товариству на правах оренди; майно, щодо якого до статутного капіталу внесено право господарського відання на майно; майно, закріплене на праві господарського відання за акціонерними товариствами та їхніми дочірніми підприємствами у процесі їх утворення та діяльності; майно, передане до статутного капіталу акціонерних товариств на праві господарського відання; майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, державних і комунальних установ та організацій, Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, правоохоронних та фіскальних органів, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, що не використовується зазначеними органами для здійснення своїх функцій, - без права викупу та передачі в суборенду орендарем; майно, що не підлягає приватизації, може бути передано в оренду без права викупу орендарем та передачі в суборенду.

Відповідно до Інструкції щодо заповнення форми звітності №1-вул (річна) «Звіт про дорожньо-мостове господарство» від 01.07.2009 №193, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України, тверде покриття - це цементобетонне, асфальтобетонне покриття, чорне шосе і чорні гравійні дороги, біле шосе (щебеневе, шлакове, гравійне), бруківки, включаючи булижні.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» об`єкти у сфері благоустрою населених пунктів: території підприємств, установ, організацій та закріплені за ними території на умовах договору.

Відповідно до ст. 14 вказаного Закону об`єкти благоустрою використовуються відповідно до їх функціонального призначення для забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини на засадах їх раціонального використання та охорони з урахуванням вимог правил благоустрою території населених пунктів, інших вимог, передбачених законодавством.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 21 вказаного Закону елементами (частинами) об`єктів благоустрою є: 1) покриття площ, вулиць, доріг, проїздів, алей, бульварів, тротуарів, пішохідних зон і доріжок відповідно до діючих норм і стандартів.

Згідно з ДБП Б.2.2.-5:2011 Благоустрій територій, 9.1 Покриття 9.1.1 - для благоустрою треба використовувати такі види покриття: тверді (капітальні) - монолітні або збірні, що виконуються з асфальтобетону, цементобетону, природного або штучного каменю тощо; м`які (некапітальні) - такі, що виконуються з природних або штучних сипучих матеріалів (пісок, щебінь, гранітні висівки, керамзит, гумова крихта тощо), що знаходяться у природному стані або у сухих сумішах, ущільнених або укріплених в`яжучим; газонні - такі, що виконуються за спеціальними технологіями підготовки та посадки трав`яного покрову; комбіновані - сполучення покриттів, вказаних вище (наприклад, плитка, утоплена в газон тощо). Покриття дитячих та спортивних майданчиків треба виконувати із природних сипучих матеріалів (пісок, щебінь, гранітні висівки тощо), газону.

У п. 59 постанови від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку, що: «майданчик для паркування є територією (земельною ділянкою), яка обладнана відповідно до вимог Правил паркування транспортних засобів і Правил дорожнього руху; територія як земельна ділянка є предметом матеріального світу, а тому майданчик для паркування є майном у розумінні ЦК. Правовідносини між сторонами, що засновані на договорі, пов`язані з користуванням відповідачем майданчиком для паркування як майном, мета такого користування витікає з функціональних якостей майна - надання третім особам місця для паркування транспортних засобів».

Верховний Суд зауважує, що відповідачами не спростовано, що орендоване відповідачем-2 тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації, а є елементом (частиною) об`єкта благоустрою у розумінні статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", позаяк судом першої інстанції не виявлено у матеріалах справи належних і допустимих доказів на підтвердження наявності на об`єкті нерухомого майна у виді твердого покриття загальною площею 15 м2.

В свою чергу, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Рішення господарського суду, як акт правосуддя та кінцевий результат розгляду справи, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Водночас суд апеляційної інстанції змінюючи мотивувальну частину рішення місцевого господарського суду та вказуючи, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою, а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об`єктом правового регулювання; майданчик з твердим покриттям був переданий в оренду відповідачу на конкурсних засадах у повній відповідності з ч.4 ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а також відповідно до рішень обласної ради «Про оренду державного та комунального майна» від 28.10.2011 № 288-І та «Про затвердження Порядку проведення конкурсу на право оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області» від 26.04.2012 № 4901-VI, не врахував вищенаведених норм права та не спростував висновки місцевого господарського суду про те, що майданчик з твердим покриттям не має індивідуальних ознак, які відокремлюють його від будь-якої іншої частини земельної ділянки, на якій теж наявне покриття, та не з`ясував функціональне призначення такого майданчика.

Більше того, як встановлено судами обох інстанцій, 10.05.2019 Управлінням архітектури та містобудування Одеської міської ради було видано ПП «Гармаш «паспорт прив`язки тимчасової стаціонарної споруди (павільйону), загальною площею 15 кв.м, за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.05.2018 у справі № 918/633/16, «на виконання частини 4 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244 затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (далі - Порядок), який визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

За змістом цього порядку замовник, який має намір встановити ТС, звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення ТС (пункт 2.2.); підставою для розміщення ТС є паспорт прив`язки ТС, який оформлюється органом з питань містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви (пункти 2.1., 2.7); паспорт прив`язки ТС це комплект документів, у яких визначено місце встановлення ТП на топографо-геодезичній основі М 1:500, схему благоустрою території (пункт 1.4), типова форма якого поряд з іншими документами затверджено додатком 1 до Порядку, який містить, зокрема, форму схеми розміщення ТС із вказівкою площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування.

Отже, цей Порядок визначає механізм розміщення ТС для провадження підприємницької діяльності, реалізація якого передбачає наявність документів на землекористування, та не містить жодних положень щодо правових підстав набуття суб`єктами господарювання прав на земельні ділянки у зв`язку з розміщенням ТС…

…за відсутності рішення органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку комунальної форми власності, а тому розміщення відповідачем ТС за відсутності документів, які підтверджують право користування земельною ділянкою комунальної власності, право розпорядження якою належить до компетенції Ради, не можна визнати законним», що вказує на розміщення тимчасової споруди саме на земельній ділянці.

При цьому Верховний Суд відхиляє посилання представника відповідача-2 на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20.06.2018 у справі № 916/661/17 та від 29.05.2018 у справі № 927/858/17, оскільки на відміну від цієї справи, під час розгляду якої прокурор стверджує про недоведеність набуття орендованим відповідачем-2 твердим покриттям загальною площею статусу окремого об`єкта нерухомості, що зумовлено наявністю у нього ознак елемента (частини) об`єкта благоустрою у розумінні статей 13, 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", у справі № 916/661/17 спір виник з правовідносин оренди відкритого майданчику як державного нерухомого майна, яке може бути окремим об`єктом оренди у розумінні ч. 3 ст. 283 ГК України, ч. 1 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (чинного до 31.01.2020), а у справі № 927/858/17 судом першої інстанції було вказано, що відповідно до пункту 1.1 договору в оренду передано нерухоме майно, зазначене як ділянка із залізобетонних плит площею 650,0 кв.м. та ділянка із залізобетонних плит площею 150,0 кв.м. (далі - Майно), за метою призначення згідно з пунктом 1.2 Договору - автостоянка. Факт існування цих двох майданчиків на час укладення Договору саме у вигляді збірного покриття із залізобетонних плит площею 650 м.кв. та 150 м.кв. за адресою: м. Чернігів, вул. Бєлова, 11, підтверджений наданими учасниками справи документами.

Таким чином, у цій справі та справах, на які посилається представник відповідача-2, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону. Наведене свідчить про різні фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин у справі № 916/4568/23 та у справах № 916/661/17, № 927/858/17.

Керуючись межами перегляду справи в касаційній інстанції, не вдаючись до вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, або додаткової перевірки доказів, Верховний Суд зазначає, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги висновки суду першої інстанції в частині відповідної оцінки наявних у матеріалах справи доказів та не спростував їх, і при цьому не дослідив посилання прокурора про віднесення орендованого майна відповідачем-2 до об`єкта благоустрою, та не спростував відповідні висновки місцевого господарського суду.

Водночас вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції, оскільки зводяться до необхідності надання оцінки наявним у матеріалах справи доказам, однак оцінка викладених вище доводів та відповідних доказів є необхідною для правильного вирішення спору по суті.

Беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також зважаючи на положення ч. 4 ст. 310 ГПК України колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

При цьому з огляду на те, що фактично судом апеляційної інстанції через передчасний висновок про необґрунтованість позовних вимог не надавалась оцінка доводам щодо правомірності застосування судом першої інстанції позовної давності, Верховний Суд не здійснює дослідження доводів касаційної скарги в розрізі правильності застосування судом першої інстанції положень законодавства про позовну давність.

Під час нового розгляду справи апеляційному господарському суду необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин, вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Оскільки постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України, не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити частково.

Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.09.2024 у справі № 916/4568/23 скасувати.

Справу № 916/4568/23 направити на новий розгляд до Південно-західного апеляційного господарського суду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.