Ухвала

від 29.01.2025 по справі 469/153/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2025 року

м. Київ

справа № 469/153/22

провадження № 61-15339ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Царюк Л. М., Базовкіної Т. М., Крамаренко Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , де просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 88 752,04 грн та солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 18 990,33 дол. США, що еквівалентно 555 560,21 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 отримали від позивача 24 червня 2009 року грошові кошти у розмірі 3 000,00 грн із зобов`язанням повернути їх за першою вимогою та сплачувати 10 % щомісячно за користування запозиченими грошовими коштами, про що було написано розписку.

25 липня 2009 року відповідачі отримали ще 2 000,00 грн на тих самих умовах.

15 липня 2018 року відповідачі сплатили 1 000,00 грн за зобов`язаннями, зазначеними у розписці від 24 червня 2009 року, що також відображено в розписці.

25 грудня 2012 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 отримали у позивача 1 500,00 дол. США із зобов`язанням повернути їх за першою вимогою та сплатою 8 % щомісячно за користування грошовими коштами.

14 травня 2013 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 отримали у позивача 1 000,00 дол. США із зобов`язанням повернути їх за першою вимогою та сплатою 4 % щомісячно за користування запозиченими коштами.

Однак свого обов`язку щодо сплати коштів, відповідачі не виконали, на неодноразові прохання повернути гроші не реагують.

Ухвалою Березанського районного суду Миколаївської області від 13 травня 2024 року провадження у справі у частині позовних вимог до ОСОБА_4 про стягнення боргу закрито, у зв`язку зі смертю ОСОБА_4 .

Заочним рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 13 травня 2024 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у рахунок погашення боргу 75 674,52 грн та 6 839,84 дол. США. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 479,25 грн з кожного.

Ухвалою Березанського районного суду Миколаївської області від 10 липня 2024 року заяву ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 13 травня 2024 року залишено без задоволення.

Не погодившись з рішення суду відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, де, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просили рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково. Заочне рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 13 травня 2024 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 37 837,26 грн та 1 613,72 дол. США в рахунок заборгованості за договорами позики, а також 1 041 грн. 51 коп. судового збору. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 37 837,26 грн та 1 613,72 дол. США в рахунок заборгованості за договорами позики, а також 1 041,51 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави 2 023,62 грн судового збору.

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся через засоби поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року у вказаній справі, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його вимоги повністю.

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги, зокрема для подання клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження з підтвердженням належними доказами.

На виконання вимог ухвали заявник подав клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення, яке мотивоване тим, що заявник повний текст постанови Миколаївського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року, який складено 09 жовтня 2024 року, у день його складення не отримав. Натомість, копію повного тексту постанови апеляційний суд направив засобами поштового зв`язку, які він отримав 16 жовтня 2024 року.

Відповідно до частин першої та другої статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Перевіривши доводи клопотання заявника про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення та надані ним докази, суд вважає, що клопотання підлягає задоволенню, оскільки наведені заявником доводи свідчать про наявність поважних причин пропуску строку на оскарження, що є підставою для поновлення строку на касаційне оскарження постанови Миколаївського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції двічі врахував одні й ті самі суми сплати відповідачами, не з`ясувавши всі обставини. При цьому, заявник у скарзі зазначає, що не пам`ятає яким чином враховано повернуту суму боргу, оскільки розписка про отримання цієї суми залишилася у відповідачів, та з моменту події минуло багато часу.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою.

Відповідно до статті 6, частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частинами першою та другою статті 1047 ЦК України визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від та незважаючи на найменування документа, і в залежності від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.

Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року в справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року в справі № 6-1967цс15, від 13 грудня 2017 року в справі № 6-996цс17 та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21).

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 просив суд стягнути на свою користь солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 грошові кошти за борговими розписками від 24 червня 2009 року та від 25 липня 2009 року та договорами позики від 25 грудня 2012 року та від 14 травня 2013 року.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 червня та 25 липня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були написані та передані позивачу розписки про отримання від останнього 3 000,00 грн із зобов`язанням повернути їх за першою вимогою та сплачувати 10 % щомісячно за користування запозиченими грошовими коштами та відповідно 2 000,00 грн на тих самих умовах.

25 грудня 2012 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 отримали у позивача 1 500,00 дол. США із зобов`язанням повернути їх за першою вимогою та сплатою 8 % щомісячно за користування грошовими коштами.

14 травня 2013 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 отримали у позивача 1 000,00 дол. США із зобов`язанням повернути їх за першою вимогою та сплатою 4 % щомісячно за користування запозиченими коштами.

У цих розписках відповідачами неодноразово зазначалось про відстрочку виконання зобов`язання по розпискам.

Суд першої інстанції визначив загальну суму заборгованості за договором позики від 24 червня 2009 року - 43 375,34 грн, за договором позики від 25 липня 2009 року у загальному розмірі - 32 299,18 грн, з чим погодився й суд апеляційної інстанції.

Водночас, апеляційний суд не погодився із загальною сумою заборгованості за договорами від 25 грудня 2012 року та від 14 травня 2013 року. Колегія суддів апеляційного суду зауважила, що має бути враховано часткове повернення боргу за цими договорами, зокрема, відповідачами сплачено позивачеві по 500,00 дол. США за кожним договором, про що зазначено позивачем на копіях розписок, наданих ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до заяви про перегляд заочного рішення.

Враховуючи зазначене, апеляційний суд дійшов висновку, що сума боргу за договором позики від 25 грудня 2012 року складає 1 105,32 дол. США (1 605,32 - 500) та за договором позики від 14 травня 2013 року 3 735,84 дол. США (4 235,84 - 500).

Встановивши, що зазначені розписки підтверджують не лише укладення договорів позики, а й отримання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 грошових коштів із зобов`язанням повернути їх, порушення відповідачами умов договорів позики і не повернення отриманих грошових сум, суд першої інстанції, з яким в цій частині погодився й апеляційний суд, дійшов висновку, що суми грошових коштів отримані в борг та не повернуті в повному обсязі підлягають поверненню позичальнику.

У статті 540 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов`язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

Тлумачення статей 540 та 541 ЦК України дає підстави для висновку, що при існуванні множинності осіб у зобов`язанні виникають часткові зобов`язання. Тому стягувач у частковому зобов`язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов`язок у рівній частці. Натомість солідарне зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання.

Отже, солідарна відповідальність - це у зобов`язальному праві відповідальність кількох боржників перед кредитором, при якій кредиторові надається право на свій розсуд вимагати виконання зобов`язання у повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного з них окремо.

У пункті 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зазначено, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (див. наприклад постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386цс18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12 (провадження № 14-526цс18)).

Проаналізувавши зміст договорів позики, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки на підставі договорів від 24 червня 2009 року, від 25 липня 2009 року, від 25 грудня 2012 року та від 14 травня 2013 року виникли зобов`язання із множинністю осіб, то таке зобов`язання є частковим і кожний із боржників повинен виконати обов`язок у рівній частці.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , пред`явлених до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення суми боргу за договорами позики.

Вищенаведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 25 листопада 2020 року у справі № 344/434/16-ц.

Доводи щодо застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 є безпідставними, оскільки у справі, про перегляд якої подано касаційну скаргу, суд апеляційної інстанції вірно врахував відповідну правову позицію Верховного Суду, та зробив правильні висновки з урахуванням фактичних обставин даної справи.

Інші доводи, наведені у касаційній скарзі, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають та за своїм змістом переважно спрямовані на переоцінку доказів Верховним Судом, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Отже, зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення убачається, що скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до такого висновку.

Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Клопотання ОСОБА_1 поновлення строку на касаційне оскарження задовольнити.

Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Миколаївського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року.

У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник