Рішення

від 10.12.2024 по справі 761/8486/22

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 761/8486/22

Провадження № 2/761/1460/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Фролової І. В.,

секретаря судового засідання - Бордусенка Б. С.,

за участю:

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - ОСОБА_2 ,

відповідача - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві у порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович про визнання заповіту недійсним,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович про визнання заповіту недійсним.

У своїй позовній заяві просив суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_4 , посвідчений 11.12.2021 приватним нотаріусом КМНО Легким В.В.

Свою позовну заяву обґрунтував тим, що ОСОБА_5 померла.

В подальшому позивач дізнався, що 11.12.2021 року ОСОБА_4 було складено заповіт на ім`я ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В.В., зареєстровано в реєстрі за №4178.

Позивач вказує, що заповіт є недійсним з підстав, визначених ч. 1 ст. 225 ЦК України, оскільки, внаслідок своєї хвороби ОСОБА_4 станом на момент посвідчення спірних заповітів, не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 31 травня 2022 року було відкрито провадження у справі, призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

27 червня 2022 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого заперечувала щодо задоволення позовних вимог.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2022 року було виправлено описку в ухвалі суду від 31 травня 2022 року.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 01 червня 2023 року у справі було призначено посмертну судово-психіатричну експертизу. Провадження у справі на момент проведення експертизи було зупинено.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 01 травня 2024 року було відновлено провадження у справі.

Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2024 року було відмовлено у задоволенні клопотання сторони позивача про призначення повторної експертизи.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 листопада 2024 року було закрито підготовче провадження у справі, призначено до розгляду справи по суті.

Позивач зі своїм представником у судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просила задовольнити позов.

Відповідачка у судовому засіданні щодо задоволення позовних вимог заперечувала, просила відмовити.

Третя особа у судове засідання не прибув, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (ч. 1 ст. 223 ЦПК України).

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Окрім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини- в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

За таких підстав судом визнано за можливе розглядати справу на підставі доказів, наявних у матеріалах справі, та за погодженням сторін, третіх осіб й згідно поданих ними заяв.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору суд по суті встановив.

За змістом ч.ч.1, 2, 3,4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Дослідивши матеріали справи, судом було встановлено наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 01 квітня 2020 року зареєстрували шлюб, про що Дарницьким районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) було складено відповідний актовий запис №401.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 .

Встановлено, що 11 грудня 2021 року ОСОБА_4 було складено заповіт на ім`я ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В.В., зареєстровано в реєстрі за №4178.

Щодо позовних вимог, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень ст. ст. 1216, 1217 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі ст. 1218, 1220, 1221 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Згідно з ст. 1258, 1261 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ст. 1233, 1234 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування (ст. 1235 ЦК України).

Загальні вимоги до форми заповіту визначені ст. 1247 ЦК України, відповідно до якої заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 1248 ЦК України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (ст. 1257 ЦК України).

Зі змісту оспорюваного заповіту вбачається, що ОСОБА_4 попередньо ознайомлена із загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, усвідомлює значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке повністю відповідає її внутрішній волі як учасника правочину, володіючи українською мовою, що дало їй змогу прочитати та зрозуміти суть та зміст документу, зробила розпорядження на випадок свої смерті щодо усього належного їй майна.

Також ОСОБА_4 у тексті заповіту записано: «Цей заповіт, прочитаний мною, заповідачем в голос і особисто підписаний».

Разом з тим, позивач посилається на те, що складання заповіту не було вільним та не відповідало волі його дружини, оскільки стан її здоров`я вплинув на усвідомлення нею своїх дій.

Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом ст. 225 ЦК України, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Отже, підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

У пункті 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (стаття 145 ЦПК).

Згідно з п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК України зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.

Медична документація, як та, що подана позивачем разом з позовною заявою, так і витребувана судом у медичних установ, не містить відомостей щодо стану здоров`я заповідача в день складання заповіту, а також відомостей щодо наявності у неї стійких розладів, розладів, які здатні впливати на усвідомлення нею значення своїх дій

За клопотаннями сторін у справі було призначено посмертну судово-психіатричну експертизу.

Згідно з висновком судово-психіатричного експерта № 298 від 19.03.2024 року за результатами посмертної судово-психіатричної експертизи. ОСОБА_4 під час укладання заповіту (11.12.2021 року) не виявляла ознак психічного розладу, який позбавляв би її здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. За своїм психічним станом ОСОБА_4 в період укладення заповіту 11.12.2021 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.

Будь-яких інших доказів, які б свідчили про абсолютну неспроможність ОСОБА_4 в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними позивачем у відповідності до ст. ст. 76-80 ЦПК України, позивачем не було подано.

Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У статті 80 ЦПК України зазначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із статтею 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Суд, вивчивши матеріали справи, заслухавши доводи сторін, прийшов до висновку, що існування обставин, на які посилається позивач, спростовується висновком судово-психіатричного експерта № 298 від 19.03.2024 року. Доказів, які підтверджують наявність правових підстав для визнання заповіту недійсним, позивачем надано не було, а відтак, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

При цьому, посилання позивачки на те, що заповідач не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати в момент складання розпорядження на випадок своєї смерті є безпідставними і необґрунтованими, оскільки він підписаний заповідачем в присутності приватного нотаріуса, яким було встановлено особу заповідача та визначено обсяг його цивільної дієздатності. Доказів протилежного судом не здобуто, а позивачем не надано.

Верховний суд у постанові від 25.11.2021 по справі № 210/573/19 зазначає, що обов`язковість вимог ст. 105 ЦПК України щодо призначення судової-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання правочину недійсним за ст. 225 ЦК України вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні ст. 77 ЦПК України.

Щодо судових витрат, суд дійшов наступних висновків.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захистити себе у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки в задоволенні позовних вимог було відмовлено, понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

Керуючись ст. 4, 5, 10, 12, 13, 17-19, 76-82, 141, 223, 258, 259, 263-266, 268, 352, 354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович про визнання заповіту недійсним - залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Реквізити учасників справи:

ОСОБА_1 , адреса місця проживання - АДРЕСА_1 , РНКОПП НОМЕР_2 ,

ОСОБА_3 , адреса місця проживання - АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ,

Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкий Вадим Володимирович, адреса місця проживання - АДРЕСА_3 .

Повний текст рішення виготовлений 20 січня 2025 року.

Суддя: