Постанова

від 29.01.2025 по справі 489/888/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2025 року

м. Київ

справа № 489/888/20

провадження № 61-13592св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , правонаступниками якого є ОСОБА_4 та неповнолітній ОСОБА_5 , законним представником якого є ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ємельянова Олена Валеріївна,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2021 року у складі судді Коваленка І. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Локтіонової О. В., Ямкової О. О.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ємельянова О. В., про визнання договору дарування недійсним та скасування запису про державну реєстрацію права власності.

Позов мотивований тим, що зі студентських років ОСОБА_1 перебував з ОСОБА_3 у дружніх відносинах, був обізнаний про його платоспроможність, у зв`язку з чим надав останньому позику 23 000 дол. США - 10 грудня 2013 року і 28 000 дол. США - 20 квітня 2016 року.

15 травня 2016 року він звернувся до ОСОБА_3 із претензією про повернення боргу, яку він визнав та зобов`язався повернути борг до 30 вересня 2016 року.

Починаючи з жовтня 2016 року позивач неодноразово спілкувався із ОСОБА_3 , при цьому останній гарантував виконання зобов`язань своїм будинком та земельною ділянкою.

В червні 2018 року він дізнався, що ОСОБА_3 ще в 2016 року подарував житловий будинок та земельну ділянку своїй дружині - ОСОБА_2 та 10 жовтня 2018 року знову підтвердив розпискою свої боргові зобов`язання загалом на 51 000 дол. США та пояснив, що буде подавати позов про оспорювання цього правочину, так як дружина відмовилась від попередніх з ним домовленостей про повернення боргу та звернулась із заявою про розірвання шлюбу.

В подальшому ОСОБА_3 запевняв, що гарантією повернення боргу буде квартира, яку буде придбано його дружиною.

Позивач вказував, що відповідач позику не повернув, у нього немає достатнього майна для сплати боргу, договір дарування відповідачі уклали менш ніж через місяць після його претензії, що свідчить про намір ухилитись від виконання зобов`язань.

Позивач просив:

визнати недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки під ним на АДРЕСА_1 , що був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 09 червня 2016 року та посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ємельяновою О. В. та застосувати наслідки недійсності правочину;

скасувати запис про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на житловий будинок - номер запису про право власності 14963378 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 30045906 від 14 червня 2016 року 15:14:40, приватний нотаріус Ємельянова О. В., Миколаївський міський нотаріальний округ, Миколаївська область; земельну ділянку кадастровий номер 4810136900:04:073:0020 - номер запису про право власності 14964066 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 30046352 віл 14 червня 2016 року 15:27:47, приватний нотаріус Ємельянова О. В., Миколаївський міський нотаріальний округ, Миколаївська область, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 та поновити записи про речові права на нерухоме манно, що існували до проведення державної реєстрації прав за ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання договору житлового будинку та земельної ділянки недійсним і скасування запису про державну реєстрацію права власності задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування від 09 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 як дарувальником та ОСОБА_2 як обдарованою, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ємельяновою О. В., за реєстровим № 389.

Стягнено з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 260,80 грн, з кожного по 630,40 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Заходи забезпечення позову, встановлені ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 30 липня 2020 року, шляхом накладення арешту на житловий будинок АДРЕСА_3 та земельну ділянку за цією адресою, продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили.

Рішення суду щодо визнання договору дарування від 09 червня 2016 року недійсним мотивоване тим, що:

вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним спірного правочину суд врахував, що: 1) ОСОБА_3 відчужив належні йому житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 менше ніж через місяць після пред`явлення йому претензії про погашення заборгованості у розмірі 51 000,00 дол. США і зазначена заборгованість не була ним погашена; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь на той час його дружини; 4) на той момент інше нерухоме майно у ОСОБА_3 було відсутнє. Не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України);

суд частково погодився з доводами відповідача ОСОБА_2 , що відчужене їй ОСОБА_3 за спірним договором майно не було гарантією боргових зобов`язань її колишнього чоловіка, оскільки доказів, що воно не передавалось у забезпечення зобов`язань ОСОБА_3 перед позивачем матеріали справи не містять. Проте, це не свідчить про неможливість кваліфікації договору дарування від 09 червня 2016 року як фраудаторного правочину, оскільки він вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом;

щодо вимог в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 за договором дарування, як наслідку недійсності правочину суд зазначив, що:

редакція Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час подачі позову не передбачає можливості скасування запису про державну реєстрацію права, та більш того вимоги щодо скасування державної реєстрації взагалі, є передчасними, зокрема, суду не надано доказів, що в ній відмовлено, а таке скасування буде проведено державним реєстратором на підставі визнаного судом недійсним договору.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 31 липня 2023 року залучено до участі у справі після смерті відповідача ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , правонаступників - ОСОБА_4 , та як законного представника неповнолітнього ОСОБА_5 - ОСОБА_2 .

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_9 в інтересах ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2021року - без змін.

Колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновком суду першої інстанції про задоволення позову та вказала, що суд першої інстанції, встановивши, що договір дарування укладений боржником зі своєю дружиною для приховання майна від звернення на нього стягнення в рахунок погашення боргу з метою уникнення виконання боргових зобов`язань, що свідчить про зловживання правом на шкоду інтересам кредитора та суперечить загальним засадам цивільного законодавства, суд дійшов до вірного висновку про наявність підстав, передбачених частинами першою, п`ятою статті 203, статтями 215, 234 ЦК України для ухвалення рішення на користь позивача.

Посилання в апеляційній скарзі на відсутність боргу є безпідставними, оскільки презумпцію правомірності договорів позики (стаття 204 ЦК України) не спростовано, а відсутність судового рішення про стягнення боргу не впливає на його реальність, так як факт укладення договорів позики позивач підтвердив належними та допустимими доказами, а саме: розписками боржника про отримання позики на загальну суму 51 000 дол. США та про неодноразове визнання цього боргу позичальником .

Крім того, з поданого у вересні 2018 року ОСОБА_3 позову до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 09 червня 2016 року слідує, що в 2015 році рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва з відповідачів стягнута заборгованість на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 27 115,89 дол. США, яка була погашена за рахунок коштів, отриманих у позику від ОСОБА_1 , а також про домовленість відповідачів по формальному переоформленню речових прав на житловий будинок і земельну ділянку у зв`язку із претензією кредитора на погашення боргу. Також про наявність боргу знала й дружина позичальника, що підтверджується аудіозаписом її розмови з позивачем.

Доводи апеляційної скарги відносно недоведеності порушення прав позивача оспореним правочинном не можна визнати обґрунтованими, тому що борг йому не повернуто, а наявного у позичальника майна, яке складається із 1/2 частки у праві власності на квартиру АДРЕСА_4 недостатньо для погашення позики, а тому він, хоча й не будучи стороною договору дарування був вправі пред`явити цей позов з метою захисту своїх порушених прав. До того ж, право власності на частку у вказаній квартирі було зареєстроване за ОСОБА_3 27 березня 2019 року на підставі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 25 вересня 2018 року.

Рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог не є предметом перевірки на його законність і обґрунтованість в апеляційному порядку відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2023 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій просить рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року скасувати, у задоволенні позову відмовити.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди залишили поза увагою, що визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення, прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, і у випадку відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено. З матеріалів справи також вбачається, що наведені позивачем підстави для визнання договору дарування недійсним як фіктивного не зачіпають його права, ОСОБА_1 не був стороною спірного договору, позивачем не доведено порушення внаслідок укладення договору дарування його законних прав чи інтересів, відсутні докази того, що він є кредитором відповідачів, а позов подано не на захист порушеного права, а з метою позбавлення ОСОБА_2 права власності на житловий будинок, що свідчить про зловживання процесуальними правами, згідно статті 44 ЦПК України;

суди не врахували, що позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Вказує, що в справі відсутні будь-які докази наявності умислу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на час укладення договору дарування, як фіктивного фраудаторного правочину, а висновки суду грунтуються на припущеннях, що є неприпустимим. Додані розписки та копія позову ОСОБА_3 не є доказами наявності у обох сторін такого умислу. Розписки написані від імені тільки ОСОБА_3 , підпису ОСОБА_2 на них не має. Будь яких доказів, що ОСОБА_2 була обізнана чи надавала згоду ОСОБА_3 на укладання цих розписок (позичок) позивач не надав. В цих розписках відсутні дані на які цілі запозичені кошти, відсутні докази того, що цей борг є спільним зобов`язанням подружжя, судових рішень з цього приводу не має, а ОСОБА_3 звертався до суду лише про поділ майна, що ще раз свідчить про відсутність на час укладання договору дарування будь-яких спільних зобов`язань. Додані до позову розписки, претензія та відповідь на неї фактично складені у 2018 році після звернення за розірванням шлюбу (11 січня 2018 року) спрямовані на позбавлення ОСОБА_2 всього майна. Розписка від 20 квітня 2016 року не посвідчує передачу 28 000 дол. США ОСОБА_3 та містить дані про, нібито, отримання 728 000 грн, яка станом на 20 квітня 2016 року не еквівалентна 28 000 дол. США. За поясненням ОСОБА_3 розписки були оформлені у м. Очаків без присутності свідків, що суперечить змісту розписки від 20 квітня 2016 року, яку, нібито, оформлено в м. Миколаєві у присутності двох свідків. При цьому в якості свідків ці особи не були допитані, не зважаючи на відповідну заяву скаржника. Розписки 2013 року та 2016 року ідентичні за способом оформлення, почерком та змістом, а розписка щодо підтвердження боргу написана під диктовку позивача, що ним підтверджено у відповіді від 01 вересня 2021 року та з огляду на вимогу статті 81 ЦПК України не потребує доказування. Суд прийняв в якості доказу аудіозапис, нібито, розмови позивача з ОСОБА_2 , де вона визнає борг. Проте, вказаний запис нерозбірливий, його зміст взагалі не відомий, тому не є також належним, допустимим та достовірним доказом для визначення недійсним договору. Також суд на підтвердження фраудоторності правочину посилається на пояснення ОСОБА_2 , які стосуються обставин життя та розлучення з ОСОБА_3 , але в них вона не підтверджує існування саме на час укладення правочину будь-якого боргу. Доданий позивачем в якості доказу позов ОСОБА_3 про визнання недійсним цього договору, як такий що вчинено під впливом тяжкої обставини підтверджує реальність та чинність договору дарування, спрямований на настання правових наслідків, оскільки правочин не може бути одночасно фіктивним та укладеним під впливом тяжких обставин;

суди без будь-яких законних підстав відмовили скаржнику у задоволенні клопотання про призначення комплексної почеркознавчої експертизи, технічної експертизи та фізико-хімічної експертизи давності розписок, що є порушенням статті 129 Конституції України та статті 12 ЦПК України;

вказує, що на цей час ОСОБА_1 вже пропустив позовну давність, що є підставою для відмови у задоволенні позову, про що скаржником неодноразово заявлялося, але суди не прийняли цей факт до уваги.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимог, тому в іншій частині не оскаржуються та в касаційному порядку не переглядаються.

Позиція інших учасників справи

У квітні 2024 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу без задоволення.

Відзив на касаційну скаргу обгрунтований тим, що посилання ОСОБА_2 на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13 та від 17 травня 2018 роху у справі № 2-64/11, є помилковими, оскільки ці постанови стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин цієї справи. Посилання ОСОБА_2 на правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 590/479/16-ц та від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 повністю підтверджують законність та обгрунтованість оскаржених судових рішень. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу з суду першої інстанції.

У квітні 2024 року матеріали цивільної справи № 489/888/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 18 березня 2024 рокувказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 2-64/11, від 04 липня 2018 року у справі № 590/479/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 та у постановіВерховного Суду України від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_3 з 15 березня 2006 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 липня 2018 року.

02 грудня 2011 року виконавчим комітетом Миколаївської міської ради на ім`я ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 загальною площею 215,6 кв. м.

14 вересня 2012 року виконавчим комітетом Миколаївської міської ради на ім`я ОСОБА_3 видано державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136900:04:073:0020 по АДРЕСА_1 .

10 грудня 2013 ОСОБА_1 надав ОСОБА_3 позику у розмірі 23 000,00 дол. США на чотири місяці до квітня 2014 року з процентами у розмірі 20 % річних, про що останній написав боргову розписку.

20 квітня 2016 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_3 безвідсоткову позику у розмірі 728 000,00 грн, що еквівалентно 28 000,00 дол. США, на строк до 2019 року.

Не повернувши борг за розпискою від 10 грудня 2013 року, ОСОБА_3 20 квітня 2016 року визнав свої боргові зобов`язання, додатково написавши розписку, зі змісту якої вбачається, що станом на 20 квітня 2016 року він має борг перед ОСОБА_1 у розмірі 23 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути через місяць до кінця травня 2016 року.

В обумовлений в розписці від 20 квітня 2016 року сторонами строк - до кінця травня 2016 року кошти у розмірі 23 000,00 дол. США не були повернуті ОСОБА_3 ОСОБА_1 . Так само не повернуті йому і кошти за розпискою від 20 квітня 2016 року у розмірі 728 000,00 грн, що еквівалентно 28 000,00 дол. США, що ОСОБА_3 не заперечувалось.

15 травня 2016 року, тобто раніше строків, що були погоджені сторонами у розписках від 20 квітня 2016 року (на 23 000,00 дол. США - до кінця травня 2016 року та на 728 000,00 грн, що еквівалентно 28 000,00 дол. США - до 2019 року), позивач написав претензію ОСОБА_3 , в якій зазначив про надання ним коштів за розписками від 10 грудня 2013 року у розмірі 23 000,00 дол. США та 20 квітня 2016 року у розмірі 28 000,00 дол. США та послався, що згідно їх домовленості кошти повинні бути повернуті ОСОБА_3 на першу вимогу ОСОБА_1 . У зв`язку з фінансовими обставинами, що склалися, просив в строк до 30 травня 2016 року повернути йому всю суму боргу у розмірі 51 000,00 дол. США, попередивши ОСОБА_3 , що у разі відмови повернути борг, він буде вимушений звернутися до суду щодо примусового стягнення заборгованості.

Вказану претензію ОСОБА_1 вручив ОСОБА_3 16 травня 2016 року, про свідчить його підпис у ній. Того ж дня ОСОБА_3 надав позивачу письмову відповідь про неможливість через фінансові проблеми повернути борг до 30 травня 2016 року з проханням надати йому строк три місяці для повернення боргу до 30 серпня 2016 року.

Відповідно до договору про відступлення шляхом купівлі-продажу частки в статутному капіталі від 30 травня 2016 року ОСОБА_3 передав у власність покупця -ТОВ «Пріста Рісайклінг-Україна» в особі Рутнева К. Н. , частку, що становить 25 % статутного капіталу ТОВ «Пріста Рісайклінг-Миколаїв». Ціна продажу цієї частки склала 2 050 000,00 грн та сторони домовились, що розрахунок буде проведено у безготівковому порядку протягом п`яти робочих днів з дати державної реєстрації статуту товариства в новій редакції.

При цьому, ані у травні 2016 року, ані на час розгляду справи кошти ОСОБА_1 за розписками у розмірі 51 000,00 дол. США ОСОБА_3 не повернуті, що ним не заперечувалось. В судовому засіданні ним підтверджено, що кошти передавались у дол. США у м. Очакові, та не були повернуті ОСОБА_1 , бо відповідачі купили (погасили борг перед АТ «ПриватБанк») квартиру по вул. Енгельса та машину.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09 лютого 2020 року на підставі договору дарування від 09 червня 2016 року, що посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ємельяновою О. В., ОСОБА_3 подарував на той час своїй дружині - ОСОБА_2 житловий будинок разом із земельною ділянкою по АДРЕСА_1 .

18 вересня 2018 року ОСОБА_3 звертався до Ленінського районного суду міста Миколаєва до ОСОБА_2 із позовом про визнання договору дарування житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1 недійсним із застосуванням наслідків недійсності договору, скасування державної реєстрації. Як на підставу позовних вимог посилався, що оспорюваний договір дарування від 09 червня 2016 року був укладений під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах для нього, саме через запозичення ним коштів у ОСОБА_1 у розмірі 51 000,00 дол. США та хвилювання про можливе подальше звернення стягнення на це майно, тому вони з відповідачем, що на той час була його дружиною, вирішили формально позбавити його права власності на це майно.

10 жовтня 2018 року ОСОБА_3 знову підтвердив свої боргові зобов`язання перед ОСОБА_11 у розмірі 51 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути на першу вимогу позикодавця. В розписці вказано, що вона діє до повного повернення позичальником взятих в борг грошових коштів.

Позиція Верховного Суду

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20)).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

фіктивного (стаття 234 ЦК України);

такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року справа № 757/50206/20-ц (провадження № 61-9221св23) вказано, що:

«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2024 року у справі № 754/622/21 (провадження № 61-15620св23) зазначено, що: «апеляційний суд не звернув уваги, що кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна. Тому мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції слід змінити з урахуванням висновків, викладених в цій постанові.

Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19), зазначено, що: «позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин. У цій справі прокурор не довів, а суди не встановили обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності. У свою чергу позивач, в особі якого подано позов в інтересах держави, узагалі не надав пояснень щодо суті спору та спливу позовної давності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 лютого 2019 року у справі № 904/3280/18, зазначено, що: «визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20) вказано, що: «суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. […] позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні з позовом про визнання недійсним договору дарування спірного нерухомого майна позивач посилався на те, що договір дарування вчинений ОСОБА_3 , правонаступниками якого є ОСОБА_4 та неповнолітній ОСОБА_5 , законним представником якого є ОСОБА_2 ,за наявності не повернутої позики за договорами позики від 10 грудня 2013 року (23 000 дол. США) та 20 квітня 2016 року (28 000 дол. США), всього 51 000,00 дол. США;

суди встановили, що: 10 грудня 2013 ОСОБА_1 надав ОСОБА_3 позику у розмірі 23 000,00 дол. США на чотири місяці до квітня 2014 року з процентами у розмірі 20 річних, про що останній написав боргову розписку. 20 квітня 2016 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_3 безвідсоткову позику у розмірі 728 000,00 грн, що еквівалентно 28 000,00 дол. США, на строк до 2019 року. Не повернувши борг за розпискою від 10 грудня 2013 року, ОСОБА_3 20 квітня 2016 року визнав свої боргові зобов`язання, додатково написавши розписку, зі змісту якої вбачається, що станом на 20 квітня 2016 року він має борг перед ОСОБА_1 у розмірі 23 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути через місяць до кінця травня 2016 року. 16 травня 2016 року ОСОБА_3 надав позивачу на його претензію письмову відповідь про неможливість через фінансові проблеми повернути борг до 30 травня 2016 року з проханням надати йому строк три місяці для повернення боргу до 30 серпня 2016 року. 09 червня 2016 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого нотаріально приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ємельяновою О. В., подарував на той час своїй дружині - ОСОБА_2 житловий будинок разом із земельною ділянкою по АДРЕСА_1 . 10 жовтня 2018 року ОСОБА_3 знову підтвердив свої боргові зобов`язання перед ОСОБА_11 у розмір 51 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути на першу вимогу позикодавця. В розписці вказано, що вона діє до повного повернення позичальником взятих в борг грошових коштів;

при задоволенні вказаної позовної вимоги суд першої інстанції вказав, що: 1) ОСОБА_3 відчужив належні йому житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 менше ніж через місяць після пред`явлення йому претензії про погашення заборгованості у розмірі 51 000,00 дол. США і зазначена заборгованість не була ним погашена; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь на той час його дружини; 4) на той момент інше нерухоме майно у ОСОБА_3 було відсутнє. Не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України);

суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду першої інстанції в цій частині без змін, вказав, що встановивши, що договір дарування було укладено боржником зі своєю дружиною для приховання майна від звернення на нього стягнення в рахунок погашення боргу з метою уникнення виконання боргових зобов`язань, що свідчить про зловживання правом на шкоду інтересам кредитора та суперечить загальним засадам цивільного законодавства, суд першої інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав, передбачених частинами першою, п`ятою статті 203, статтями 215, 234 ЦК України для ухвалення рішення на користь позивача. Тобто, фактично апеляційний суд, погоджуючись з висновкаим суду першої інстанції про визнання оспорюваного договору дарування фраудаторним через зловживання ОСОБА_3 правом на шкоду інтересам кредитора та через те, що оспорюваний договрі суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 3, 13 ЦК України), фактично визнав його недійсним на підставі статті 234 ЦК України (фіктивний правочин);

колегія суддів зауважує, що кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна;

з огляду на викладене, колегія судів погоджується з висновками суду першої інстанції про кваліфікацію оспорюваного правочину як фраудаторного та наявності підстав для визнання його недійсним.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно відмовили скаржнику у задоволенні клопотання про призначення комплексної почеркознавчої експертизи, технічної експертизи та фізико-хімічної експертизи давності розписок, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

13 травня 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_9 подала суду заяву про проведення судового засідання, призначеного на 13 травня 2021 року за її відсутності, зазначила, що клопотань на цей час не мають (т. 2, а. с. 57);

ухвалою суду першої інстанції від 13 травня 2021 року закрито підготовче засідання, справу призначено до розгляду по суті на 04 жовтня 2021 року;

20 вересня 2021 року до суду першої інстанції надійшло клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_9 про призначення у справі судової комплексної почеркознавчої та технічної експертизи;

під час судового розгляду справи 04 жовтня 2021 року суд першої інстанції, заслухавши пояснення учасників справи з приводу заявленого клопотання, зокрема позивача, який наголошував на тому, що строк подання цього клопотання пропущений, вирішив, що підстави для задоволення клопотання відсутні, що підтверджується протоколом судового засідання від 04 жовтня 2021 року (т. 2, а. с. 76-77);

аналіз змісту апеляційної скарги свідчить, що вона не містить доводів про те, що суди безпідставно відмовили ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про призначення комплексної почеркознавчої експертизи, технічної. Клопотання про призначення у справі комплексної почеркознавчої експертизи, технічної експертизи, фізико-хімічної експертизи давності розписок в апеляційній скарзі ОСОБА_2 не викладено (т. 2, а. с. 113-117);

ухвалою суду апеляційної інстанції від 24 січня 2022 року закінчено проведення підготовчих дій, які пов`язані з забезпеченням апеляційного розгляду справи, призначено справу до розгляду на 09 лютого 2022 року (т. 2, а. с. 130);

28 липня 2023 року до суду апеляційної інстанції від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_12 надійшло клопотання про призначення у справі фізико-хімічної експертизи давності розписок на предмет з`ясування дати їх складання;

суд апеляційної інстанції ухвалою від 15 серпня 2023 року відмовив у задоволенні клопотання, вказавши, що в судовому засіданні, яке відбулося 04 жовтня 2021 року, клопотання про призначення у справі комплексної почеркознавчої експертизи та технічної експертизи документа на предмет з`ясування, ким саме виконаний рукописний текст розписок та час їх написання, представником відповідачки вже було заявлено та розглянуто. За наслідками розгляду, суд відмовив у його задоволенні. У поданому до суду апеляційної інстанції клопотанні про призначення судової фізико-хімічної експертизи, не міститься обставин, які б дали суду апеляційної інстанції підстави вважати, що у задоволенні цього клопотання було відмовлено неправомірно;

отже, з огляду на вимоги частини третьої статті 83, 197, 367 ЦПК України, доводи касаційної скарги в цій частині є необгрунтованими.

В той же час, суд першої інстанції, зробивши обґрунтований висновок про кваліфікацію оспорюваного правочину як фраудаторного та наявності підстав для визнання його недійсним, залишив поза увагою, що відповідачем ОСОБА_2 до ухвалення оскарженого рішення було заявлено клопотання про відмову у задоволенні позову через пропуск позивачем позовної давності (т. 2, а. с. 101-103), суд не перевірив та не надав оцінки обставинам, з якими пов`язується початок перебігу позовної давності, в результаті чого не дотримався положень статті 12 ЦПК України, за якими цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Вирішення вказаних обставин щодо позовної давності, в тому числі щодо підстав для вирішення заяви про позовну давність судом першої інстанції, впливає на результат вирішення спору, оскільки пропуск позовної давності, про яку заявлено стороною, є самостійною підставою для відмови у позові. Апеляційний суд не перевірив доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем позовної давності та залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Таким чином, оскаржені судові рішення в частині позовних вимог про визнанняоспорюваного договору дарування недійсним та стягнення судового збору слід скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року справа № 757/50206/20-ц (провадження № 61-9221св23), Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2024 року у справі № 754/622/21 (провадження № 61-15620св23), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині позовних вимог про визнання оспорюваного договору дарування недійсним та стягнення судового збору скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 а до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , правонаступниками якого є ОСОБА_4 та неповнолітній ОСОБА_5 , законним представником якого є ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ємельянова Олена Валеріївна, про визнання недійсним договору дарування та стягнення судового збору скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2021 року та постанова Миколаївського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року в скасованих частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко