Постанова

від 05.02.2025 по справі 752/19205/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 752/19205/23

Апеляційне провадження №22-ц/824/937/2025

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 лютого 2025 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 березня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Оздоровчого комплексу «Люстдорф» про стягнення вихідної допомоги, компенсації за невикористані дні відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до Оздоровчого комплексу «Люстдорф» про стягнення вихідної допомоги, компенсації за невикористані дні відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

В обґрунтування заявлених вимог зазначила, що 13.08.2019 року відповідач припинив трудові відносини з позивачкою на підставі п.5 ч. 1 ст.41 КЗпП України.

З наказом про звільнення від 12.08.2019 року №22-1-15 позивачку ознайомили лише 15.08.2019 року.

У день звільнення відповідач не провів повного розрахунку, не виплатив вихідну допомогу, передбачену ст. 44 КЗпП України, в розмірі 50586,18 грн., та грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки за 2016-2019 роки в кількості 78 днів, що становить 22263,54 грн.

Також з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 25498,74 грн.

На підставі викладеного, просила суд стягнути з Оздоровчого комплексу «Люстдорф» на її користь вихідну допомогу в розмірі 50586,18 грн.; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2023 за 62 робочих дні в розмірі 25498,74 грн.; компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 22263,54 грн.; судові витрати.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 27 березня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач направив апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції необґрунтовано зазначено, що позивачем не надано жодних доказів щодо кількості невикористаних днів відпустки та відомостей про заробітну плату, необхідних для проведення розрахунку компенсації за невикористані дні щорічної відпустки. Вказує, що не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо пропуску строку звернення до суду з вимогами згідно з ст.233 КЗпП України. Також зазначає, що суд першої інстанції не перевірив належним чином в повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, не надав належної оцінки наданим позивачем доказам у їх сукупності та дійшов передчасного висновку про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з вимогами виплату вихідної допомоги та стягнення середнього заробітку за час розрахунку при звільненні.

Станом на дату розгляду справи по суті відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно із ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах даної категорії розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно з положеннями ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання встановлених законом умов) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Як установлено судом, ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Оздоровчим комплексом «Люстдорф», які були припинені 13.08.2019 року за ініціативою відповідача відповідно до п.5 ч.1 ст. 41 КЗпП України, про що видано наказ від 12.08.2019 року №22-1-15.

Трудовий договір з позивачкою був припинений відповідно до п.5 ч.1 ст. 41 КЗпП України, про що видано наказ від 12.08.2019 року №22-1-15.

З наказом від 12.08.2019 №22-1-15 позивач була ознайомлена 15.08.2019 року.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, зазначив, що позивач була звільнена з роботи 13.08.2019 року, а з вимогами про стягнення вихідної допомоги звернулась до суду 14.09.2023 року з клопотанням про поновлення зазначеного строку із зазначенням причин поважності його пропуску вона не зверталась, то позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 16.06.2023 року за 62 робочих дні в сумі 25498,74 грн. та вихідної допомоги в розмірі 50586,18 грн. не підлягають задоволенню з огляду на пропуск строку для звернення до суду з такими вимогами. Також суд зазначив, що позивач не довела належними, допустимими та достатніми доказами правомірність заявлених вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку, що має наслідком відмову в їх задоволенні.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне:

Як убачається з матеріалів справи, трудовий договір з ОСОБА_1 був припинений відповідно до п.5 ч.1 ст. 41 КЗпП України, про що видано наказ від 12.08.2019 року №22-1-15. З наказом від 12.08.2019 року №22-1-15 ОСОБА_1 була ознайомлена 15.08.2019 року.

Відповідно до ч.1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Статтею 234 КЗпП України встановлено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що позивач з клопотанням про поновлення зазначеного строку із зазначенням причин поважності його пропуску не зверталась, тому позовні вимоги про стягнення вихідної допомоги та нарахування у зв`язку з її невиплатою заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не підлягають задоволенню з огляду на пропуск строку звернення до суду з такими вимогами.

В своїй скарзі апелянт зазначала про те, що за попередньою редакцією ст. 233 КЗпП України вона має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. На підтвердження вказаного послалася на офіційне тлумачення положення указаної норми Конституційним Судом України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 1 №9-pn/2013.

Колегія суддів не погоджується з вказаними доводами, оскільки вказаною статтею передбачено звернення до суду з позовом лише про стягнення належної заробітної плати. У даній справі були заявлені вимоги про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Як убачається з висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року в справі № 711/4010/13-ц вихідна допомога та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (зокрема, і за час затримки виплати такої допомоги) не належать до структури заробітної плати, тобто не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є іншою заохочувальною чи компенсаційною виплатою, що входить до такої структури.

Вказана позиція Верховного Суду не суперечить позиції, викладені в рішенні Конституційного Суду України, на яке посилається апелянт.

За таких умов розповсюдження положень попередньої редакції ст. 233 КЗпП України на дані правовідносини є безпідставним.

Колегія суддів зважає на те, що зміни до положень ст. 233 КЗпП України щодо строку звернення до суду набрали чинності з 19.07.2022 року на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 року.

При цьому відповідно до постанови Верховного Суду від 6 липня 2022 року у справі №148/201/21 строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України, а не нормами ЦК України, тому такі строки не є строками позовної давності, відтак положення закону щодо зупинення перебігу позовної давності до даних правовідносин застосовані бути не можуть.

Також одночасно із ст. 233 КЗпП України було змінено і ст.234 КЗпП України, відповідно до якої у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

За таких умов суд міг поновити строк на звернення до суду у разі його пропуску не більше, ніж на 1 рік від дати вступу нової редакції норми, тобто до 19.07.2023 року, а апелянт звернулася до суду лише у 14 вересня 2023 року, тому її твердження про те, що вказаний строк мав бути поновлений, не може бути прийнятий судом.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

В матеріалах справи не міститься належного обґрунтування вимог позивача ні щодо кількості днів невикористаної відпустки, ні щодо розміру компенсації. Відсутні в матеріалах справи й докази з даного приводу. Зважаючи на наведене, колегія суддів не може погодитися й з доводами апелянта щодо належного доведення її позиції стосовно вимоги про стягнення грошової компенсації за дні невикористаної відпустки за 2016-2019 роки в кількості 78 днів, що становить 22263, 54 грн.

На підставі наведеного, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч.3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий С.О. Журба

Судді: Т.О. Писана

К.П. Приходько