Постанова від 05.02.2025 по справі 916/3559/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 916/3559/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги виконувача обов`язків керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону та Товариства з обмеженою відповідальністю «Баско»

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.10.2024 (головуючий - Ярош А. І., судді: Колоколов С. І., Принцевська Н. М.) і рішення Господарського суду Одеської області від 07.03.2024 (суддя Гут С. Ф.) у справі

за позовом керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах Міністерства оборони України

до: (1) Державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», (2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Баско», (3) Приватного підприємства «Атлант»

про визнання договору недійсним та витребування майна

(за участю представників: прокурор - Томчук М.О., позивача - Дубчак Д.В., Святецький М.П., відповідача-2 - Срібна Я.І., відповідача-3 - Сабліна Ю.С.)

Історія справи

Обставини справи, встановлені судами

1. 29.01.1998 Міністерство оборони України (далі - МОУ, позивач) видало наказ № 27, згідно з яким на базі розформованих військових частин та організацій будівельно-квартирного комплексу організовано створення відособлених структурних підрозділів державних підприємств МОУ, зокрема «Південьвійськбуд».

2. Згідно з преамбулою статуту Державного підприємства МОУ «Південьвійськбуд» (далі - ДП МОУ «Південьвійськбуд», відповідач-1), затвердженого Міністром оборони України 29.01.1998, це підприємство засноване на майні Збройних сил України, яке є загальнодержавною власністю; засновником підприємства є МОУ (орган управління майном).

3. Згідно з пунктами 4.2, 4.4, 6.1 статуту ДП МОУ «Південьвійськбуд» майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та цьому статуту; відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством; функції по управлінню майном, яке є загальнодержавною власністю, здійснює орган управління майном (МОУ).

4. 01.09.1998 між Військовою частиною НОМЕР_1 та ДП МОУ «Південьвійськбуд» складено акти приймання-передачі основних засобів.

17.08.2004 Міністр оборони України нотаріально посвідченою довіреністю уповноважив начальника Центрального спеціалізованого будівельного управління (госпрозрахункового) МОУ Ісаєнка Д.В. укладати будь-які договори (угоди, контракти, попередні договори), зокрема купівлі-продажу нерухомого майна на користь МОУ та третіх осіб. Для виконання цих повноважень Ісаєнку Д.В. надано право, зокрема надавати дозвіл на відчуження майна державних підприємств, госпрозрахункових організацій та установ, що функціонально підпорядковані начальнику Центрального управління МОУ.

Довіреність видана з правом передовіри та є безстроковою, зареєстрована в реєстрі за № 2369 (далі - довіреність від 17.08.2004).

5. 02.10.2004 Міністр оборони України видав розпорядження № 6828/з, яким визнав недійсними довіреності на право укладання договорів (угод, контрактів), виданих до 01.10.2004 та термін дії яких не закінчився. Вказана обставина встановлена судовим рішенням у справі №30/257.

6. 23.11.2004 Ісаєнко Д.В. , діючи на підставі довіреності від 17.08.2004, надав від імені МОУ дозвіл керівнику ДП МОУ «Південьвійськбуд» на відчуження нерухомого майна, яке перебуває на балансі цього підприємства та знаходиться у м. Одеса по вул. Промислова, 37/2 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Баско» (далі - ТОВ «Баско», відповідач-2).

7. 24.11.2004 між МОУ в особі керівника ДП МОУ «Південьвійськбуд» (продавець) та ТОВ «Баско» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу (далі - договір від 24.11.2004) нежилих будівель складу прирейкового, розташованих у м. Одеса по вул. Промислова, 37/2 загальною площею 1150,3 кв м (далі - спірне нерухоме майно).

Продаж спірного нерухомого майна вчинений за 697 808,40 грн, які сплачені покупцем на рахунок продавця в повному обсязі. Державна реєстрація договору від 24.11.2004 проведена 29.11.2004.

8. Відповідно до відомостей з Єдиного реєстру довіреності дія довіреності від 17.08.2004 припинена 10.04.2006 на підставі заяви директора Департаменту будівництва та відчуження фондів МОУ Ісаєнко Д.В. від 01.04.2006.

9. ТОВ «Баско» за договором купівлі-продажу від 10.11.2008 (далі - договір від 10.11.2008) відчужило 736/1000 частин спірного нерухомого майна загальною площею 846,2 кв м на користь ОСОБА_2 , яка за актом приймання-передачі від 28.10.2015 внесла придбане майно до статутного фонду Приватного підприємства «Атлант» (далі - ПП «Атлант», відповідач-3).

Узагальнений зміст позовних вимог та підстав позову

10. Керівник Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі МОУ до ДП МОУ «Південьвійськбуд», ТОВ «Баско», ПП «Атлант» про: (1) визнання недійсними договорів від 24.11.2004 та від 10.11.2008; (2) скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності відповідачв-2 та відповідача-3 на спірне нерухоме майно; (3) витребування спірного нерухомого майна з незаконного володіння ТОВ «Баско» та ПП «Атлант» на користь держави в особі МОУ шляхом повернення за актами приймання-передачі.

11. Позов мотивований тим, що спірне нерухоме майно є військовим майном та могло бути відчужено з державної власності тільки за згодою МОУ. Проте станом на момент укладення договору 24.11.2004 довіреність Ісаєнка Д.М. , який надав дозвіл на відчуження військового майна від імені МОУ, була скасована за розпорядженням Міністра оборони України 02.10.2004 № 6828/з (що встановлено судовими рішеннями у справі № 30/257). Відтак спірне нерухоме майно вибуло з власності держави поза її волею.

Узагальнений зміст та обґрунтування оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

12. Господарський суд Одеської області від 07.03.2024, яке залишив в без змін Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 29.10.2024, в позові відмовив.

13. Суд першої інстанції констатував відсутність дозволу МОУ на відчуження спірного нерухомого майна станом на 24.11.2004 з огляду на скасування довіреності Ісаєнка Д.М. за розпорядженням Міністра оборони України 02.10.2004 № 6828/з. Також у порушення вимог частини 2 статті 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" відчуження спірного нерухомого майна відбулося за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України. Отже, відповідач-1 не мав права самостійно розпоряджатися спірним нерухомим майном, яке внаслідок цього вибуло з власності держави всупереч закону та поза волею власника.

14. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про вибуття спірного нерухомого майна з власності держави поза волею власника - без наявності рішення Кабінету Міністрів України на відчуження майна Збройних Сил України. З огляду на це суд апеляційної інстанції не досліджував питання наявності в Ісаєнка Д.М. повноважень на надання дозволу на відчуження спірного нерухомого майна від імені МОУ.

15. Разом з тим суди обох інстанцій констатували істотний пропуск прокурором позовної давності для звернення до суду з віндикаційним позовом без поважних причин, оскільки держава в особі МОУ, яке виконує функції з управління та обліку військового майна, повинна була дізнатись про вибуття спірного нерухомого майна з власності держави щонайменше з 14.11.2008 - дати державної реєстрації цього майна за відповідачем-2.

16. Також суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача-2 про невірне визначення прокурором ціни позову, оскільки під час розгляду справи відповідач-2 належними та допустимим доказами не довів, а суд першої інстанції не встановив того, що визначена прокурором ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна.

Касаційні скарги

17. Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, прокурор звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

18. Також з касаційною скаргою на рішення судів попередніх інстанцій звернувся відповідач-2, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, справу передати на новий розгляд.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи касаційної скарги прокурора

19. Суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду в постановах:

- від 11.10.2018 у справі № 906/916/16, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13 щодо застосування статей 256, 257, 260, 261 Цивільного кодексу України (про те, що аргументи відповідача, що про порушене право позивач міг дізнатися раніше, ніж він стверджує, мають ґрунтуватися на конкретних обставинах, за яких суд може достеменно встановити момент, коли особа могла довідатися про порушення його прав та про те, що закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з часом, коли стало відомо про порушення закону та у зв`язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів); від 07.09.2021 у справі № 916/2917/20, від 10.11.2021 № 922/3120/19 (щодо застосування практики Європейського суду з прав людини під час вирішення питання щодо спливу позовної давності). На переконання прокурора суди першої та апеляційної інстанцій достовірно не встановили, що позивач був обізнаний або міг довідатися про порушення закону під час укладення договору від 24.11.2004 та порушення у зв`язку з цим прав держави раніше ніж у березні 2019 року;

- від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 11.06.2020 у справі № 359/281/18-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 02.12.2020 у справі № 911/1659/19, від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, від 15.09.2021 у справі № 916/2713/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та від 31.05.2023 у справі № 947/5/20 щодо застосування статті 391 Цивільного кодексу України. Суди надали помилкову правову кваліфікацію спірним правовідносинам, оскільки належним способом захисту прав власника майна, на яке поширюється чітка заборона на передання його у приватну власність, зокрема майна Збройних Сил України, є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця.

Узагальнені доводи касаційної скарги відповідача-2

20. Дійшовши висновків про те, що рішення про відчуження спірного майна мав приймати Кабінет Міністрів України, суди попередніх інстанцій вийшли за межі заявленого позову, підставою якого прокурор визначив виключно обставину відсутності згоди МОУ на відчуження військового майна. Отже, суди порушили вимоги частини 2 статті 237 ГПК України та не урахували висновки Верховного Суду про застосування цієї норми у постановах від 01.02.2023 у справі № 914/3203/21, від 29.08.2023 у справі №910/5958/20, від 22.02.2024 у справі № 990/150/23.

21. Внаслідок не врахування правових висновків Верховного Суду в постановах від 24.01.2019 у справі №916/1234/17, від 19.12.2019 у справі № 916/1041/17 суди помилково визначили статус спірного нерухомого майна як майна Збройних Сил України. Суди не врахували, що спірне майно на праві господарського відання належить ДП МОУ «Південьвійськбуд», яке у свою чергу не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України в розумінні Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України». Отже, відсутні підстави для розповсюдження на спірне нерухоме майно статусу військового майна та застосування до спірних правовідносин приписів Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України».

22. Унаслідок помилкового визначення правового статусу спірного майна суд апеляційної інстанції не дослідив та не встановив істотні для вирішення справи обставини, які стосуються повноважень Ісаєнка Д.В. надавати дозвіл на відчуження спірного нерухомого майна. При цьому суд першої інстанції необґрунтовано відхилив клопотання відповідача-2 про витребування доказів, які можуть підтвердити добросовісність дій Ісаєнка Д.В. , як особи, яка видала дозвіл на відчуження спірного майна.

23. Всупереч правовим висновкам Верховного Суду України в постанові від 27.04.2016 у справі № 6-62цс16 суди обох інстанцій не встановили фактів недобросовісності дій керівників ДП МОУ «Південьвійськбуд» та ТОВ «Баско» під час укладання договору від 24.11.2004, у тому числі обставину обізнаності цих осіб про обмеження повноважень Ісаєнка Д.В. щодо представництва МОУ.

Позиція інших учасників справи у відзивах на касаційні скарги

24. МОУ підтримує касаційну скаргу прокурора, просить її задовольнити.

25. Прокурор заперечує проти доводів касаційної скарги відповідача-2, проте вважає, що рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з підстав, наведених в касаційній скарзі прокурора.

26. Відповідач-2 заперечує проти доводів касаційної скарги прокурора, просить залишити її без задоволення, зазначає про наведення прокурором нерелевантних правових висновків Верховного Суду.

27. Разом з тим подані представником ПП «Атлант» відзиви на касаційні скарги прокурора та відповідача-2 не можуть бути прийняті Верховним Судом до розгляду з таких підстав.

28. Пунктом 2 частини 2 статті 295 ГПК України передбачено, що відзив на касаційну скаргу має містити ім`я (найменування), поштову адресу особи, яка подає відзив на касаційну скаргу, а також номер засобу зв`язку, адресу електронної пошти (за наявності), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету.

29. Частиною 5 статті 295 ГПК України визначено, що до відзиву застосовуються правила, встановлені частиною 10 статті 165 цього Кодексу.

30. Згідно з частинами 9, 10 статті 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. Суд має право вирішити справу за наявними матеріалами також у разі, якщо відзив подано особою, яка відповідно до частини 6 статті 6 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його і не навела поважних причин невиконання такого обов`язку.

31. Відповідно до частини 6 статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку. Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.

32. Згідно з частиною 4 статті 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

33. Зважаючи на зазначені вимоги процесуального закону та беручи до уваги, що не вбачається дотримання відповідачем-3 вимоги процесуального законодавства щодо реєстрації свого електронного кабінету, Верховний Суд, користуючись своїм правом, передбаченим частиною 10 статті 165 ГПК України, не розглядає доводи ПП «Атлант», наведені ним у відзивах на касаційні скарги.

34. Також з урахуванням вимог частини 4 статті 170 ГПК України Верховний Суд не розглядає і інші подані до суду касаційної інстанції письмові заяви представника ПП «Анлант» з процесуальних питань.

Позиція Верховного Суду

35. Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

36. Суди попередніх інстанцій встановили, що, за договором від 24.11.2004 ДП МОУ «Південьвійськбуд», посилаючись на дозвіл, отриманий від МОУ, відчужило на користь ТОВ «Баско» спірне нерухоме майно, яке є державною власністю та перебувало у ДП МОУ «Південьвійськбуд» на праві господарського відання.

37. На підставі договору купівлі-продажу від 10.11.2008У право власності на 736/1000 частин спірного нерухомого майна перейшло від ТОВ «Баско» до ОСОБА_2 , яка 28.10.2015 внесла придбане майно до статутного фонду ПП «Атлант».

38. Водночас, судами встановлено, що МОУ не направляло жодних подань, а Кабінет Міністрів України не приймав жодних рішень стосовно відчуження спірного нерухомого майна, як того вимагають норми частини 2 статті 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (в редакції на момент укладення договору від 24.11.2004), відповідно до якої рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МОУ.

39. Отже, з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, спірне нерухоме майно, яке мало статус військового майна, вибуло з державної власності незаконно та поза волею власника, оскільки державне підприємство, за яким майно було закріплено на праві господарського відання, не вправі було самостійно ним розпоряджатися.

40. Зі змісту поданого позову вбачається, що позовні вимоги прокурора спрямовані на захист права власності держави на нерухоме майно, речове право на яке на час звернення з позовом та вирішення спору зареєстровано за двома особами: ТОВ «Баско», яке було стороною оспорюваного договору від 24.11.2004 та ПП «Атлант», яке набуло спірне нерухоме майно від особи, яка не мала право його відчужувати.

41. Отже, до ТОВ «Баско» звернута позовна вимога про визнання недійним договору від 24.11.2004 на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та повернення майна, а до ПП «Атлант» - вимога про витребування спірного нерухомого майна в порядку статей 387, 388 цього Кодексу.

42. Разом з тим, встановивши обставину порушення прав держави внаслідок незаконного відчуження спірного нерухомого майна, тобто обґрунтованість заявленого позову, суди обох інстанції дійшли висновку про неможливість захисту прав держави внаслідок пропуску прокурором позовної давності без поважних причин, про що було заявлено відповідачами у справі.

43. За усталеними висновками Верховного Суду для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20).

44. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

45. Водночас у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з огляду на принцип непорушності права володіння майном початок перебігу позовної давності обчислюється з моменту, коли майно вибуло з власності власника.

46. Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

47. За висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

48. Так, суди попередніх інстанцій встановили, що вже у першому півріччі 2005 року держава у особі органу управління - МОУ повинна була знати про відчуження спірного майна, оскільки мала вчинити дії щодо його внесення до Єдиного реєстру об`єктів державної власності на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 14.04.2004 №467 «Про затвердження Положення про Єдиний реєстр об`єктів державної власності».

49. Більше того, державна реєстрація спірного нерухомого майна за ТОВ «Баско» відбулась 14.11.2008 Отже, позивач, виконуючи свої функції з управління спірним нерухомим майном, принаймні з 14.11.2008 міг довідатись про його вибуття з власності держави та, відповідно, про порушення прав держави.

50. Суди також наголосили на тому, що навіть з моменту реєстрації спірного майна за ТОВ «Баско» і до моменту звернення прокурора з даним позовом минуло майже 14 років, що є істотно тривалим періодом у часі, протягом якого ТОВ «Баско», а згодом і ПП «Атлант» здійснювали відкрите користування майном та несли тягар із його утримання.

51. У зв`язку з чим суди обох інстанцій обґрунтовано відхилили посилання прокурора на те, що строк позовної давності для звернення до суду ним не пропущений, оскільки МОУ про порушення інтересів держави дізналося лише з листа прокурора від 06.03.2019 №05/3-1444вих-19.

52. З огляду на встановлені у даній справі обставини висновок судів про те, що порушене право держави в особі позивача не підлягає судовому захисту через сплив позовної давності, є законним та обґрунтованим.

Щодо доводів касаційних скарг

53. Заперечуючи висновки судів попередніх інстанції щодо правового статусу спірного нерухомого майна, як майна Збройних Сил України, ТОВ «Баско» в касаційній скарзі стверджує про неврахування судами правових висновків Верховного Суду в постановах від 24.01.2019 у справі № 916/1234/17, від 19.12.2019 у справі № 916/1041/17.

54. У той же час у справі № 916/1041/17 вирішувався спір щодо правомірності передачі органом місцевого самоврядування в оренду товариству земельної ділянки оборони, правовий статус якої, на відміну від військового майна, яке є предметом спору у даній справі, врегульований окремим спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про використання земель оборони», Земельним кодексом України. У вказаній справі відсутні правові висновки Верховного Суду щодо статусу нерухомого майна Збройних Сил України, яке на праві господарського відання належить державному підприємству.

55. У справі №916/1234/17 вирішувався спір про визнання недійсним договору оренди державного майна з підстав порушення порядку передачі такого майна в оренду, передбаченого Законом України «Про оренду державного та комунального майна». При цьому посилання скаржника в касаційній скарзі обмежуються цитуванням окремого абзацу тексту мотивувальної частини відповідної постанови Верховного Суду.

56. Разом з тим підставою касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

57. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій подібній справі. Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

58. З огляду на наведене нерелевантними є посилання відповідача-2 на наведені постанови Верховного Суду, які стосуються правовідносин очевидно не подібних з тими, що виникли між сторонами даного спору.

59. Верховний Суд також відмічає, що відповідач-2, не посилаючись на жодні висновки Верховного Суду щодо застосування наведених ним норм права, у цій частині касаційної скарги натомість наводить власне тлумачення норм права, які, на його думку, неправильно застосовані судами. Наведене, однак, не може вважатися належним обґрунтуванням обраної скаржником підстави касаційного оскарження, що передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

60. Також безпідставним є твердження відповідача-2 про порушення судами частини 2 статті 237 ГПК України внаслідок неврахування висновків Верховного Суду у постановах від 01.02.2023 у справі № 914/3203/21, від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 22.02.2024 у справі № 990/150/23.

61. Зацитовані скаржником фрагменти тексту мотивувальних частин постанов суду касаційної інстанції у справах № 914/3203/21 та № 910/5958/20 стосуються загальних вказівок про застосування норм процесуального права, зокрема принципу диспозитивності господарського процесу, необхідності встановлення судом обставини порушення права особи, яка звернулася до суду з позовом. Такі висновки суду є універсальними і мають застосовуватись з урахуванням конкретних обставин справи, в залежності від яких і були постановлені відповідні судові рішення.

62. При цьому у справі № 990/150/23 Верховний Суд висловлювався щодо застосування норм Кодексу адміністративного судочинства України, які взагалі незастосовні у господарському судочинстві.

63. Водночас, реагуючи на вказаний аргумент скаржника, Верховний Суд звертає увагу на те, що повноваження Кабінету Міністрів України щодо прийняття рішення про відчуження військового майна визначені законодавчо, а тому суди попередніх інстанцій згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони»), незалежно від наявності посилання сторін, самостійно вирішили, які норми права повинні застосовуватися для вирішення даного спору, що відповідає у тому числі і правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду в постанові від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц.

64. Верховний Суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17).

65. Оскільки наведені доводи відповідача-2 не спростовують висновків судів попередніх інстанції щодо правового статусу спірного нерухомого майна, Верховний Суд не розглядає та не аналізує інші доводи касаційної скарги цього скаржника щодо не дослідження судом апеляційної інстанції доказів та обставин, які стосуються повноважень Ісаєнка Д.В. надавати дозвіл на відчуження спірного нерухомого майна, як такі, що не мають значення для вирішення даного спору.

66. Верховний Суд також відхиляє, як нерелевантні, посилання прокурора на постанови Верховного Суду у справах № 504/2864/13-ц, № 487/10128/14-ц, 487/10132/14-ц, № 372/1684/14-ц, № 359/281/18-ц, № 469/1044/17, № 359/3373/16-ц, спори у яких стосувались повернення державі земельних ділянок водного фонду, на які за жодних умов не може виникнути право приватної власності. Верховний Суд у таких спорах послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об`єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об`єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника володіння. Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов.

67. Водночас у спірних правовідносинах Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» допускає набуття права приватної власності на військове майно, проте за певних умов, які сторонами даного спору дотримані не були.

68. Отже, саме віндикаційний позов є належним та ефективним способом захисту в спірних правовідносинах у цій справі. До таких вимог застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

69. Щодо наведених прокурором справ №653/1096/16-ц (розглядався спір про визнання відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення без надання іншого житлового приміщення та зобов`язання знятися з реєстраційного обліку), № 911/1659/19 (розглядався спір про визнання недійсним договору іпотеки нежитлових приміщень та застосування наслідків його недійсності), № 910/20607/17 (розглядався спір про визнання недійсним договору іпотеки та зобов`язання вчинити дії), № 947/5/20 (розглядався спір про скасування рішення міської ради про відведення земельної ділянки), то правовідносини, які були предметом розгляду у наведених справах, не є подібними до правовідносин, які виникли у справі, що розглядається, ні за предметом спору, ні за правовим регулюванням, ні за змістом спірних правовідносин.

70. Не можуть бути враховані і посилання прокурора на справу № 916/2713/20, у якій висновок суду касаційної інстанції про те, що спірне майно не вибувало з володіння держави, ґрунтувався на обставині чинності запису про державну реєстрацію права власності на спірне майно за державою в особі МОУ, тобто за істотно відмінних від справи, що переглядається, фактичних обставин справи.

71. Не знайшли свого підтвердження і посилання прокурора на неправильне застосування судами статей 256, 257, 260, 261 ЦК України. Суть заперечень прокурора в цій частині скарги зводиться до неправильного, на його думку, встановлення судами моменту початку перебігу позовної давності для позивача. Однак аналіз постанов Верховного Суду, на які посилається прокурор в пункті 19 цієї постанови, не дозволяє стверджувати, що в них містяться протилежні висновки про застосування позовної давності. У цих справах Верховний Суд зокрема виходив з того, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, і, керуючись цим, визначав початок перебігу позовної давності, виходячи з конкретних обставин тих справ, встановлених судами попередніх інстанцій. При цьому Верховний Суд не робив висновків, які б певним чином обмежували умови застосування частини 1 статті 261 ЦК України так, щоб тільки один варіант визначення початку перебігу позовної давності можна було вважати правильним, а також висновків про те, що тільки такий варіант застосування цієї норми слід вважати правильним.

72. Щодо посилань скаржника на наведені Верховним Судом у відповідних постановах рішення Європейського суду з прав людини, то підставою для касаційного оскарження згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише посилання Верховного Суду на рішення Європейського суду з прав людини, вочевидь, не може вважатися його висновком про застосування норми права.

73. За огляду на наведене визначені обома скаржниками підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшли підтвердження під час здійснення касаційного провадження.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

74. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

75. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

76. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційних скаргах доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, в зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційних скарг та скасування оскаржуваних судових рішень з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК України.

Розподіл судових витрат

77. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржників.

Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційні скарги виконувача обов`язків керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону та Товариства з обмеженою відповідальністю «Баско» залишити без задоволення.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.10.2024 і рішення Господарського суду Одеської області від 07.03.2024 у справі № 916/3559/22 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Міщенко І.С.

Судді Берднік І.С.

Зуєв В.А.