Постанова

від 29.01.2025 по справі 922/2380/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 922/2380/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Шапка І. М.,

Головного управління

Держгеокадастру у Харківської області - не з`явився,

Фермерського господарства «Яровіт-2» -не з`явився,

ОСОБА_1 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 (у складі колегії суддів: Хачатрян В. С. (головуючий), Гетьман Р. А., Россолов В. В.)

та рішення Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 (суддя Шатерніков М. І.)

у справі № 922/2380/19

за позовом Першого заступника керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області

до Головного управління Держгеокадастру у Харківської області, Фермерського господарства «Яровіт-2»,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_1 ,

про скасування наказів та визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, скасування їх державної реєстрації та повернення земель,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2019 року Заступник керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Харківській області) та Фермерського господарства «Яровіт-2» (далі - ФГ «Яровіт-2»), в якому просив суд:

- визнати незаконними та скасувати накази ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 18.04.2016 № 3095-СГ, № 3096-СГ, № 3097-СГ;

- визнати недійсним договір оренди землі від 03.06.2016, укладений між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 , щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6322881500:03:000:0332 площею 10,8305 га, зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 09.06.2016 за № 14949345;

- визнати недійсним договір оренди землі від 03.06.2016, укладений між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 , щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6322881500:02:000:0385 площею 25,9024 га, зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 09.06.2016 за № 14949296;

- визнати недійсним договір оренди землі від 03.06.2016, укладений між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 , щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6322881500:02:000:0386 площею 17,4905 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 09.06.2016 за № 14949405;

- скасувати рішення про державну реєстрацію індексний номер 30032203 від 13.06.2016, на підставі якого 09.06.2916 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 14949345 про право оренди земельної ділянки (кадастровий номер 6322881500:03:000:0332) за ОСОБА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію індексний номер 30032264 від 13.06.2016, на підставі якого 09.06.2916 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 14949296 про право оренди земельної ділянки (кадастровий номер 6322881500:02:000:0385) за ОСОБА_1

- скасувати рішення про державну реєстрацію індексний номер 300321144 від 13.06.2016, на підставі якого 09.06.2916 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 14949405 про право оренди земельної ділянки (кадастровий номер 6322881500:02:000:0386) за ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ФГ «Яровіт-2» та ОСОБА_1 повернути у віддання держави в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельні ділянки загальною площею 54,2234 га вартістю 1 152 530,99 грн, а саме: земельну ділянку площею 10,8305 га кадастровий номер 6322881500:03:000:0332, вартістю 353 629,11 грн; земельну ділянку площею 25,9024 га кадастровий номер 6322881500:02:000:0385, вартістю 606 949,31 грн; земельну ділянку площею 17,4905 га кадастровий номер 6322881500:02:000:0386, вартістю 191 952,57 грн.

Позов обґрунтовано порушенням відповідачами вимог земельного законодавства, Закону України «Про фермерське господарство» щодо відведення в оренду та, відповідно, отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства поза конкурсною процедурою.

Водночас прокурор просив визнати поважними причини пропуску позовної давності для звернення до суду з цим позовом і захистити порушене право.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 31.07.2019 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_1 .

ФГ «Яровіт-2» та ОСОБА_1 , заперечуючи проти позову, просили застосувати наслідки спливу позовної давності.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.05.2023, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 21.08.2023, у задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у вересні 2023 року Заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.10.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 922/2380/19 за касаційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.11.2023.

ГУ Держгеокадастру у Харківській області (зареєстровано у ЕС) у відзиві на касаційну скаргу, поданому через систему «Електронний суд», зазначило про безпідставність та необґрунтованість доводів скаржника, просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Також, ГУ Держгеокадастру у Харківській області просило розглядати справу № 922/2380/19 без участі його представника.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.11.2023 зупинено касаційне провадження у справі № 922/2380/19 до закінчення перегляду у касаційному порядку судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судових рішень у справі № 916/1719/22.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.12.2024 поновлено касаційне провадження у справі № 922/2380/19 за касаційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.05.2023; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.01.2025.

ГУ Держгеокадастру у Харківської області, ФГ «Яровіт-2» у судове засідання своїх представників не направили.

ОСОБА_1 у судове засідання також не з`явився та свого представника не направив.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК України.

Так, за змістом частини 1 і пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК України, наявність відомостей про направлення зазначеним учасникам справи ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, наявність клопотання ГУ Держгеокадастру у Харківській області про розгляд справи без участі його представника, а також те, що ФГ «Яровіт-2» та ОСОБА_1 не звертались до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком учасника справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності ГУ Держгеокадастру у Харківської області, ФГ «Яровіт-2», а також ОСОБА_1 та його представника.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Офісу Генерального прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судами попередніх інстанцій установлено, що у лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із заявами про надання в оренду земельних ділянок державної форми власності сільськогосподарського призначення загальною площею 54,2234 га, а саме: земельної ділянки площею 10,8305 га кадастровий номер 6322881500:03:000:0332, земельної ділянки площею 25,9024 га кадастровий номер 6322881500:02:000:0385, земельної ділянки площею 17,4905 га кадастровий номер 6322881500:02:000:0386, які розташовані за межами населених пунктів на території Бригадирівської сільської ради Ізюмського району Харківської області для ведення фермерського господарства. При цьому, у цих заявах ОСОБА_1 зазначив, що право на отримання земельної ділянки безоплатно у власність для введення фермерського господарства ним не використане.

Наказами ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 26.02.2016 № 1329-СГ, № 1333-СГ, № 1338-СГ «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» надано ОСОБА_1 дозвіл на розроблення технічної документації з землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, а саме: земельної ділянки площею 10,8305 га кадастровий номер 6322881500:03:000:0332, земельної ділянки площею 25,9024 га кадастровий номер 6322881500:02:000:0385, земельної ділянки площею 17,4905 га кадастровий номер 6322881500:02:000:0386, розташованих за межами населених пунктів на території Бригадирівської сільської ради Ізюмського району Харківської області.

Наказами ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 18.04.2016 № 3095-СГ, № 3096-СГ, № 3097-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду» затверджено технічну документацію щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для ведення фермерського господарства; надано ОСОБА_1 в оренду для ведення фермерського господарства строком на 14 років, земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарські угіддя (рілля) площею загальною площею 54,2234 га, а саме: земельної ділянки площею 10,8305 га кадастровий номер 6322881500:03:000:0332, земельної ділянки площею 25,9024 га кадастровий номер 6322881500:02:000:0385, земельної ділянки площею 17,4905 га кадастровий номер 6322881500:02:000:0386, розташовані за межами населених пунктів на території Бригадирівської сільської ради Ізюмського району Харківської області для ведення фермерського господарства.

У подальшому, 03.06.2016 на підставі зазначених наказів між ГУ Держгеокадастру у Харківській області (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договори оренди землі, відповідно до умов яких орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення, які знаходяться за межами населених пунктів на території Бригадирівської сільської ради Ізюмського району Харківської області.

Відповідно до пунктів 2 зазначених договорів в оренду передаються земельні ділянки державної власності з кадастровими номерами: 6322881500:03:000:0332, 6322881500:02:000:0385, 6322881500:02:000:0386, землі сільськогосподарського призначення, сільськогосподарські угіддя (рілля).

Договори укладено на 14 років (пункти 8 договорів).

У пунктах 14 договорів встановлено, що земельні ділянки передаються в оренду для ведення фермерського господарства.

09.06.2016 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 зареєстровано право оренди на земельну ділянку кадастровий номер 6322881500:03:000:0332 площею 10,8305 га (на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.06.2016 № 30032203, запис про право № 14949345); на земельну ділянку кадастровий номер 6322881500:02:000:0385 площею 25,9024 га (на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.06.2016 № 30032264, запис про право № 14949405); на земельну ділянку кадастровий номер 6322881500:02:000:0386 площею 17,4905 га (на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.06.2016 № 300321144, запис про право № 14949296).

Судами попередніх інстанцій також установлено, що рішенням Ізюмської міської ради Харківської області від 28.12.2012 № 1637 «Про розгляд звернення громадянина ОСОБА_1 » передано ОСОБА_1 в оренду терміном на 25 років земельні ділянки сільськогосподарського призначення (рілля) загальною площею 164,3156 га, які розташовані в межах території Ізюмської міської ради Харківської області.

В подальшому 09.04.2013, на підставі зазначеного рішення, між Ізюмською міською радою Харківської області та ОСОБА_1 укладено договори оренди землі.

У 2013 році ОСОБА_1 створено Фермерське господарство «Яровіт-1» (ЄДРПОУ 37714967), про що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 12.12.2013 здійснено запис № 1 474 102 0000 001042.

Звертаючись до суду з відповідними позовними вимогами, прокурор на їх обґрунтування послався на те, що гарантоване державою право на отримання земельної ділянки державної власності з метою створення фермерського господарства ОСОБА_1 вже було реалізовано, тому надання та відповідно отримання ним в оренду спірних земельних ділянок для ведення фермерського господарства, загальною площею 54,2234 га, поза конкурсною процедурою є незаконним. Крім того, прокурор зазначив, що при зверненні до ГУ Держгеокадастру в Харківській області з заявою про надання в оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 не підтверджено наявність у нього необхідної сільськогосподарської техніки для обробітку такої площі землі.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позов в частині вимоги про визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держгеокадастру у Харківській області фактично пред`явлений державою до неї самої, що не відповідає частині 1 статті 45 ГПК України, оскільки позивач і відповідач не можуть збігатися, бо такий збіг унеможливлює наявність спору; в частині вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію права оренди на спірні земельні ділянки не є належним способом захисту, оскільки рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію.

Разом з цим, надавши оцінку встановленим у справі обставинам, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що отримання ОСОБА_1 спірних земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, суперечить вимогам статей 121, 123, 124, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та положенням Закону України «Про фермерське господарство», оскільки право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення з метою створення фермерського господарства ним вже було реалізоване (отримано в оренду земельні ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 164,3156 га та створено у 2013 році Фермерське господарство «Яровіт-1»). У зв`язку з цим, суд апеляційної інстанції вважав правомірним висновок суду першої інстанції про доведеність та обґрунтованість позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних договорів оренди землі та повернення спірних земельних ділянок.

При цьому, ураховуючи те, що заява про застосування строку позовної давності може бути подана лише сторонами у справі чи їх представниками, а треті особи не мають право на подання такої заяви, суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про застосування наслідків спливу позовної давності, заявлених ФГ «Яровіт-2», дослідивши та надавши оцінку доводам прокурора про поважність причин її пропуску, погодився з висновком суду першої інстанції про недоведеність прокурором поважності таких причин та наявність підстав, передбачених частиною 4 статті 267 ЦК України, для відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних договорів оренди землі та повернення спірних земельних ділянок у зв`язку зі спливом позовної давності.

Як вбачається зі змісту касаційної скарги, прокурор просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, при цьому підстави касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій обґрунтовує лише в частині відмови судами попередніх інстанцій у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди землі та зобов`язання повернути спірні земельні ділянки.

Так, обґрунтовуючи у поданій касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прокурор послався на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 753/12382/15-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18 щодо застосування статей 261, 267 ЦК України; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 щодо застосування статті 131-1 Конституції України, статті 4 ГПК України; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19 щодо застосування статей 215, 228 ЦК України, статті 134 ЗК України; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, постанові Верховного Суду від 11.01.2023 у справі № 924/820/21 щодо застосування статті 391 ЦК України; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2028 у справі № 925/1265/16, від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17-ц, від 02.07.2019 у справі № 02.07.2019 у справі № 48/340, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 28.01.2020 у справі № 50/311-б, від 19.05.2020 ту справі № 922/4206/19, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, постанові Верховного Суду України від 10.09.2014 у справі № 6-32цс14 щодо ефективності способу захисту; у постанові Великої Палати Верховного Суду від15.06.2021 у справі № 904/5726/19, постанові Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 685/1008/20 щодо застосування принципу «суд знає закони».

За доводами скаржника, застосовуючи наслідки спливу позовної давності, суди попередніх інстанцій виходили із недоведеності прокурором поважності причин її пропуску, однак не врахували, що у спірних правовідносинах визначальним є обізнаність потенційного позивача саме про факт порушення його права, а не поінформованість щодо певних обставин відносно його майна, зокрема, передачі його в оренду. Також прокурор посилається на те, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів оренди землі та повернення спірних земельних ділянок у зв`язку із пропуском позовної давності, суди попередніх інстанцій усупереч положенням процесуального права не надали правову кваліфікацію спірним правовідносинам, а відтак не врахували що оспорювані договори оренди землі укладені без дотримання конкурентних засад, за відсутності для цього підстав, передбачених абзацом 2 частини 2 статті 134 ЗК України, тобто спрямовані на незаконне заволодіння землею державної (наразі - комунальної) власності , тому такі договори відповідно до частин 1, 2 статті 228 ЦК України є нікчемними, а ефективним способом захисту у такому випадку є звернення з негаторним позовом. Тобто вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій мали застосувати принцип «суд знає закони» та розглядати позовну вимогу прокурора про зобов`язання повернути спірні земельні ділянки як вимогу про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов), на яку позовна давність не поширюється, оскільки з таким позовом можна звернутися до суду в будь-який час, поки існує правопорушення.

Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд, переглянувши постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції, виходить із такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У частині 1 статті 116 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За змістом частин 1-3 статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами 2, 3 статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами 2, 3 статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

У статті 123 ЗК України урегульовано загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування у тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначено вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; заборонено компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлено загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

За змістом частини 3 статті 134 ЗК України земельні торги не проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у випадках, передбачених статтями 34 (для сінокосіння і випасання худоби), 36 (для городництва) та 121 (для ведення фермерського господарства; для ведення особистого селянського господарства, для ведення садівництва; для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); для індивідуального дачного будівництва; для будівництва індивідуальних гаражів) цього Кодексу, а також передачі земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу.

Відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство», який є спеціальним нормативно-правовим актом.

Згідно із частиною 1 статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Частиною 1 статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Отже, спеціальний Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, в заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону України «Про фермерське господарство»).

Таким чином, при вирішенні питання щодо вимог про законність рішення відповідного органу стосовно надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства та дійсність договорів, укладених на підставі таких рішень, застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» як спеціальний щодо статті 123 ЗК України.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

Отже, за змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

Разом із тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 та постановах Верховного Суду від 16.01.2024 у справі № 905/5/21, від 16.01.2024 у справі № 908/1445/20, від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23).

За змістом приписів статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Відповідно до положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах через участь у торгах, а не як фізична особа - громадянин України із метою створення фермерського господарства (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц та постановах Верховного Суду від 16.01.2024 у справі № 908/1445/20, від 05.12.2023 у справі № 927/84/19, від 21.11.2023 у справі № 908/423/20).

Водночас Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц вказала, що з урахуванням вимог статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах.

Крім того, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 621/2501/18, від 15.01.2020 у справі № 627/1351/18 наведено висновок про те, що після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах через участь у торгах, а не як громадянин із метою створення фермерського господарства.

Як установлено судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, у 2012-2013 роках ОСОБА_1 вже реалізував своє право на безоплатне отримання земельних ділянок (поза конкурсом) для ведення фермерського господарства, отримавши в оренду земельні ділянки державної власності загальною площею 164,3156 га для ведення фермерського господарства на підставі договорів оренди землі від 09.04.2013.

Таким чином, враховуючи встановлені обставини у цій справі, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що повторна реалізація громадянином ( ОСОБА_1 ) права на отримання земельної ділянки з метою створення нового фермерського господарства без проведення земельних торгів є порушенням порядку, встановленого положеннями статей 121, 123, 134 ЗК України та спеціальними нормами статей 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», оскільки право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду він мав можливість використати лише один раз.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справа № 917/1173/22 звертав увагу на деякі аспекти розмежування оспорюваного та нікчемного правочину, зокрема, як такого, що порушує публічний порядок.

Так, у наведеній вище постанові Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив, що за висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини 2 статті 215 ЦК України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 469/3134/19.

З огляду на викладене Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 з метою визначення судами нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок (в контексті заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади), наголосив на необхідності достеменного встановлення судом того, чи існують певні законодавчо визначені обставини, за наявності яких такий правочин загалом може бути укладено, але з порушеннями такого законодавства (недійсний правочин) чи укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин (нікчемний правочин) як такого, що порушує публічний порядок.

Верховний Суд зазначає, Законом України від 18.02.2016 № 1012-VІІІ «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів» (далі - Закон № 1012-VIII), який набув чинності з 03.04.2016, внесено зміни до частини 2 статті 134 ЗК України шляхом викладення абзацу 16 у такій редакції: «передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва». Отже, з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

При цьому положеннями пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1012-VIII передбачено, що фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини 2 статті 134 ЗК України, що виключаються цим Законом.

Такі висновки викладено у прийнятих після подачі касаційної скарги у справі, що розглядається, постановах Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19 у спорах, що виникли у подібних правовідносинах, і які в силу частини 4 статті 300 ГПК України враховуються судом касаційної інстанції під час розгляду справи № 922/2380/19.

До того ж суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що Верховний Суд у постанові від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19 у подібних правовідносинах зазначив, що Велика Палата Верховного Суду (постанова від 05.10.2022), переглядаючи цю справу в частині позовних вимог про визнання договору оренди землі недійсним, не виснувала про нікчемність правочину, хоча відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду суд має самостійно дати оцінку дійсності правочину якщо суд дійде висновку про його нікчемність. В такому випадку суд має зазначити про це в мотивувальній частині судового рішення і відповідно до цього висновку вирішити спір (див. наприклад пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 359/10663/18). Отже, Велика Палата Верховного Суду дотримується правової позиції, що договір оренди землі, укладений в період, коли законодавством загалом допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, за умов повторного надання земельної ділянки фізичній особі для створення фермерського господарства є оспорюваним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Таким чином, під час розгляду справи № 922/2380/19, суд касаційної інстанції також враховує правову позицію Великої Палата Верховного Суду у справі № 922/1830/19 (постанова від 05.10.2022), що є останньою у подібних правовідносинах.

Відповідно до встановлених судами попередніх фактичних обставин у справі № 922/2380/19, що розглядається, ОСОБА_1 отримав дозвіл на розробку проекту землеустрою до набрання чинності Законом № 1012-VIII, тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів. Однак обставини отримання заявником земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше не є очевидними і встановити їх можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства. Таким чином, договори оренди землі від 03.06.2016 є оспорюваними правочинами.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів оренди землі від 03.06.2016 та повернення спірних земельних ділянок у зв`язку з порушенням передбаченого ЗК України та Законом України «Про фермерське господарство» порядку отримання ОСОБА_1 у користування (оренди) спірних земельних ділянок, відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, викладеним у наведених вище постановах.

Щодо позовної давності, Верховний Суд зазначає наступне.

Застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом, передбаченим частиною 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (постанови від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16).

Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 362/44/17).

У поданій позовній заяві прокурор просив визнати поважними причини пропуску позовної давності для звернення до суду з цим позовом і захистити порушене право.

В обґрунтування поважності причин пропуску позовної давності прокурор послався на те, що про порушення вимог земельного законодавства під час відведення спірних земельних ділянок ОСОБА_1 органи прокуратури дізнались тільки у 2019 році після отримання документів від ГУ Держгеокадастру у Харківській області та їх опрацювання.

Водночас, заперечуючи проти позову ФГ «Яровіт-2» та ОСОБА_1 просили застосувати наслідки спливу позовної давності.

Як правильно зазначено судом апеляційної інстанції, заява про застосування строку позовної давності може бути подана лише сторонами у справі чи їх представниками, а треті особи не мають право на подання такої заяви.

Надаючи оцінку доводам прокурора щодо поважності причин пропуску позовної давності, суди попередніх інстанцій ураховуючи те, що прокурором належними та допустимими доказами не доведено, чому із відповідним запитом про отримання інформації прокуратура звернулася до компетентного органу лише у 2019 році, та які об`єктивні обставини перешкоджали направити прокуратурі відповідний запит раніше та раніше звернутися до суду з відповідними позовними вимогами, дійшли висновку, що починаючи з квітня - червня 2016 року у прокуратури були підстави та можливості з`ясувати всі необхідні обставини та звернутися до суду з відповідним позовом в межах строку позовної давності, що прокурором зроблено не було.

За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність поважних причин пропуску прокурором позовної давності та наявності підстав для застосування наслідків спливу такого строку, що відповідно до положень частини 4 статті 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оспорюваних договорів оренди землі та повернення спірних земельних ділянок.

З огляду на висновки Верховного Суду про відсутність правових підстави для задоволення позову у цій справі, колегія суддів вважає недоречними доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування позовної давності, наведених у касаційній скарзі.

Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Прокурор, обґрунтовуючи у поданій касаційній скарзі наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послався на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 753/12382/15-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18 щодо застосування статей 261, 267 ЦК України; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 щодо застосування статті 131-1 Конституції України, статті 4 ГПК України; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, щодо застосування статей 215, 228 ЦК України, статті 134 ЗК України; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, постанові Верховного Суду від 11.01.2023 у справі № 924/820/21 щодо застосування статті 391 ЦК України; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2028 у справі № 925/1265/16, від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17-ц, від 02.07.2019 у справі № 02.07.2019 у справі № 48/340, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 28.01.2020 у справі № 50/311-б, від 19.05.2020 ту справі № 922/4206/19, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, постанові Верховного Суду України від 10.09.2014 у справі № 6-32цс14 щодо ефективності способу захисту; у постанові Великої Палати Верховного Суду від15.06.2021 у справі № 904/5726/19, постанові Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 685/1008/20 щодо застосування принципу «суд знає закони».

Разом з цим, безпідставними є посилання прокурора на неврахування судами попередніх інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19 в контексті нікчемності відповідно до статті 228 ЦК України договорів оренди землі, укладених без дотримання конкурентних засад, за відсутності підстав, визначених у статті 134 ЗК України, а також висновків, викладених у Великої Палати Верховного Суду від15.06.2021 у справі № 904/5726/19, постанові Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 685/1008/20 щодо застосування принципу «суд знає закони», оскільки як вже зазначалось вище, висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, про недійсність договорів оренди землі від 03.06.2016 у зв`язку з порушенням передбаченого ЗК України та Законом України «Про фермерське господарство» порядку отримання ОСОБА_1 у користування (оренди) спірних земельних ділянок, відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 та у постановах Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19, які були враховані судом касаційної інстанції відповідно до частини 4 статті 300 ГПК України під час розгляду справи, у якій подано касаційну скаргу.

Суд касаційної інстанції також вважає безпідставними посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо ефективності способу захисту, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2028 у справі № 925/1265/16, від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17-ц, від 02.07.2019 у справі № 02.07.2019 у справі № 48/340, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 28.01.2020 у справі № 50/311-б, від 19.05.2020 ту справі № 922/4206/19, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, постанові Верховного Суду України від 10.09.2014 у справі № 6-32цс14, оскільки у справі, що розглядається, пред`явлені прокурором позовні вимоги про визнання недійсними договорів оренди землі від 03.06.2016 та повернення спірних земельних ділянок є ефективним способом захисту, що правомірно відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у справі № № 922/1830/19 було встановлено судами попередніх інстанції при вирішенні спору.

Крім того, суд касаційної інстанції не бере до уваги посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування статті 391 ЦК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (за позовом про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстраційного обліку), у постанові Верховного Суду від 11.01.2023 у справі № 924/820/21 (за позовом про зобов`язання повернути земельні ділянки водного фонду, скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельних ділянок водного фонду та скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності на земельні ділянки водного фонду), оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, що розглядається, не є подібними з огляду на відмінні зміст, фактичні обставини та правове регулювання спірних правовідносин.

Суд касаційної інстанцій також не приймає до уваги доводи прокурора про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування статті 131-1 Конституції України, статті 4 ГПК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, оскільки висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, таким висновка не суперечать, а зроблені судами з урахуванням конкретних обставин, встановлених у справі.

Також, не приймаються до уваги суду касаційної інстанції посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування статей 261, 267 ЦК України, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 753/12382/15-ц, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, постановах Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 57/314-6/526-2012, від 06.02.2020 у справі № 916/2828/18, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки наведені скаржником висновки, у зазначених вище справах, носять загальних характер, а висновки судів попередніх інстанцій про недоведеність прокурором поважності причин пропуску позовної давності та наявність підстав для її застосування, таким висновками не суперечать, а зроблені з урахуванням обставин справи.

Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційних скарг в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 21.08.2023 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.05.2023 у справі № 922/2380/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: В. А. Зуєв

І. С. Міщенко