Постанова

від 11.02.2025 по справі 914/2243/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 914/2243/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Жайворонок Т.Є. і Колос І.Б.,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "Галицький будівельник" (далі - Товариство)

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 (головуючий суддя Кравчук Н.М., судді: Матущак О.І. і Скрипчук О.С.), ухвалену за наслідками перегляду ухвали господарського суду Львівської області від 18.09.2024 про повернення заяви позивачеві

у справі № 914/2243/22

за позовом заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - Міністерство)

до Товариства

про визнання недійсним пункту 3.1 договору підряду на виконання робіт № 106 від 09.07.2019 в частині включення в ціну робіт за договором суми податку на додану вартість та стягнення 6 813 429,94 грн безпідставно отриманих коштів.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Прокурор в інтересах держави в особі Міністерства звернувся до суду з позовом до Товариства про визнання недійсним пункту 3.1 договору підряду на виконання робіт № 106 від 09.07.2019 (далі - Договір) в частині включення в ціну робіт за Договором суми податку на додану вартість та стягнення 6 813 429,94 грн безпідставно отриманих коштів.

Обґрунтовуючи необхідність захисту інтересів держави, прокурор зазначив про те, що Міністерство не здійснило належний захист порушених інтересів держави щодо визнання недійсним окремих пунктів Договору та повернення зайво сплачених коштів ПДВ. Прокурор посилається на лист головного управління військової юстиції Міністерства від 10.07.2024 за № 220/76/вихЗПІ/65, яким прокурору повідомлено про те, що Міністерству невідомо про факт укладення та виконання Договору. З урахуванням такого листа, прокурор дійшов висновку, що такі дії Міністерства вказують на невживання заходів представницького характеру, адже останній не володіє інформацією про Договір. Зазначені обставини, на думку прокурора, свідчать про неналежний захист цим органом інтересів держави.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 18.09.2024 (суддя Гоменюк З.П.) позовну заяву прокурора в інтересах держави в особі Міністерства повернуто позивачу.

При прийнятті ухвали суд першої інстанції виходив з того, що у цій справі відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави, як і відсутні обставини, які б давали підстави для висновку про невиконання або неналежне виконання Міністерством, яке є самостійною юридичною особою з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави. Сама по собі обставина незвернення Міністерства із позовною заявою до Товариства протягом певного періоду без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання відповідним органом своїх функцій із захисту інтересів держави. Суд зазначив, що у структурі Міністерства є окремий департамент юридичного забезпечення, що у свою чергу забезпечує орган можливістю самостійно звернутися до суду з позовом щодо визнання спірного пункту Договору недійсним та стягнення коштів Договором з метою відновлення порушених інтересів держави. Крім того, суд звернув увагу на те, що до матеріалів справи прокурором - Гарасимчуком Андрієм Васильовичем не долучено належних документів (доручень, наказів, положень) згідно з якими останній уповноважений на підписання позовної заяви замість керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону. Відтак, суд першої інстанції виснував, що позовна заява підписана неуповноваженим на це представником.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024: зазначену ухвалу суду першої інстанції скасовано; справу направлено до Господарського суду Львівської області для продовження розгляду.

Апеляційний суд дійшов висновку про підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави в особі Міністерства у цій справі. Звернення прокурора до суду відбулося на підставі статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у відповідності до вимог статті 53 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статті 24 Закону України "Про прокуратуру", якою прямо передбачено таке право на звернення прокурора без будь-яких додаткових доручень, наказів, положень тощо.

Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій з посиланням на підставу касаційного оскарження, визначену абзацом другим частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, абзаців першого та другого частини третьої та частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а також порушення норм процесуального права, а саме: пункту 4 частини п`ятої статті 174, частин третьої-п`ятої статті 53 ГПК України.

За доводами скаржника, апеляційний суд дійшов помилкових висновків про те, що саме Міністерство є компетентним органом, на який покладено здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах.

Міністерство не є суб`єктом владних повноважень у правовідносинах щодо контролю за витратою бюджетних коштів, відповідно відсутні підстави для звернення прокурора в інтересах держави у цих правовідносинах в особі Міністерства.

На думку скаржника таким компетентним органом є Державна аудиторська служба України (далі - Держаудитслужба), яка не виявляла будь-яких порушень у спірних правовідносинах та не повідомлялася прокурором про виявлені порушення.

Просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити без змін ухвалу суду першої інстанції.

Прокурор та Міністерство подали відзиви на касаційну скаргу, в яких, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови, просять залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин звернення прокурора з цим позовом, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Надаючи оцінку доводам скаржника Верховний Суд виходить з того, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Так, згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п`ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців першого - третього частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Згідно із частиною четвертою статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу другого частини п`ятої статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункт 40; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.37; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.16; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.17; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.54; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 45, 47; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункт 8.39, 8.40; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункт 8.56, 8.57).

Частини третя та четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Іншими словами, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункти 26, 27; від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, пункти 57, 58; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.18; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.18).

Отже, якщо прокурор звертається до суду з позовною заявою в інтересах держави, він зобов`язаний у позовній заяві вказати підставу для здійснення представництва інтересів, передбачену частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", та обґрунтувати її. У такому разі статусу позивача набуває або орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (за наявності такого органу), або прокурор (у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду). Процесуальні наслідки відсутності, зокрема, обґрунтування підстави для звернення до суду прокурора визначені статтею 174 ГПК України.

Судами попередніх інстанцій з`ясовано, що:

- прокурор своє звернення до суду з цим позовом в інтересах держави в особі Міністерства обґрунтовував тим, що останнє не здійснило належний захист порушених інтересів держави щодо визнання недійсним окремих пунктів Договору та повернення зайво сплачених коштів ПДВ;

- з метою встановлення підстав для представництва прокурором інтересів держави 28.05.2024 прокуратурою направлено на адресу Міністерства лист (запит) за № 15-420ВИХ-24 з викладенням виявлених фактичних порушень та з проханням надати інформацію про вжиті самостійні заходи, спрямовані на захист інтересів держави щодо визнання недійсними окремих пунктів Договору та повернення зайво сплачених коштів ПДВ;

- зі змісту листа-відповіді головного управління військової юстиції Міністерства від 10.07.2024 за № 220/74/вих ЗПІ/65 вбачається, що Міністерством самостійно не вживались заходи щодо визнання недійсними окремих пунктів Договору та повернення зайво сплачених коштів ПДВ, оскільки такому невідомо про факт укладення та виконання Договору, відсутня будь-яка документація щодо реалізації зазначеного вище договору;

- після припинення юридичної особи (Західне територіальне квартирно-експлуатаційне управління) всі права та обов`язки замовника за Договором перейшли до Міністерства (наказ Міністерства № 304 від 31.08.2020). Представниками Міністерства підписано додаткові угоди до Договору № 9 від 06.07.2021, № 10 від 09.12.2021, № 11 від 09.07.2019, № 12 від 29.06.2022, відтак Міністерству було відомо про факт укладення та виконання зазначеного Договору.

Наведені обставини було визначено прокурором як бездіяльність органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Повертаючи позовну заяву прокурора у цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що прокурором не подано належних та допустимих доказів нездійснення або здійснення неналежним чином Міністерством своїх повноважень щодо захисту інтересів держави (як то доказів внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вироку суду щодо службових осіб; доказів накладення дисциплінарних стягнень на державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків).

Однак, з таким висновком не погодився суд апеляційної інстанції, який цілком обґрунтовано зазначив про те, що господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Верховний Суд погоджується з таким висновком апеляційного суду та зазначає, що вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, суд не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи (див. пункт 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18).

Судом апеляційної інстанції з`ясовано, що окрім листа (запиту) від 28.05.2024 № 15-420ВИХ-24, прокуратурою, на виконання вимог частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", 05.09.2024 направлено на адресу Міністерства лист-повідомлення за № 15-717вих-24 про те, що з урахуванням відсутності своєчасного реагування на виявлені порушення вимог законодавства, прокуратурою буде пред`явлено до суду відповідний позов в інтересах держави.

За таких обставин, а саме: направлення прокуратурою на адресу Міністерства листа (запиту) від 28.05.2024 № 15-420ВИХ-24 (з викладенням виявлених фактичних порушень та з проханням надати інформацію про вжиті заходи); отримання прокуратурою відповіді Міністерства 10.07.2024 (про непоінформованість щодо стверджуваного прокуратурою порушення інтересів держави та невжиття відповідних заходів з метою їх захисту); направлення прокуратурою Міністерству 05.09.2024 повідомлення про звернення з позовом до суду; звернення прокурора з цим позовом до суду 13.09.2024, Верховний Суд вважає обґрунтованим і висновок суду апеляційної інстанції про дотримання прокурором процедури, встановленої частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо повідомлення позивача, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом.

При цьому, повноваження заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону на подання позовної заяви в порядку господарського судочинства з метою захисту інтересів держави безпосередньо передбачені частиною першою статті 24 Закону України "Про прокуратуру", відповідно до якої, право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

У зв`язку з цим, на відміну від суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов заснованого на законі висновку про відсутність необхідності долучення додаткових документів (доручень, наказів, положень тощо) на підтвердження прокурором своїх повноважень на підписання позовної заяви.

Верховним Судом відхиляються доводи скаржника про обрання прокурором неналежного органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, з огляду на таке.

Судами з`ясовано, що Міністерство є замовником робіт за Договором.

Згідно з статтею 1 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Відповідно до абзаців другого, п`ятого, восьмого, дев`ятого частини другої статті 10 Закону України "Про оборону України" Міністерство оборони України:

- бере участь у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, оборони і військового будівництва, підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів у сфері оборони, забезпечує їх виконання у Збройних Силах України, у встановленому порядку координує діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування щодо підготовки держави до оборони;

- бере участь у формуванні оборонного бюджету, звітує перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених коштів;

- виступає, відповідно до визначених Генеральним штабом Збройних Сил України потреб, вимог та пріоритетів, замовником із державного оборонного замовлення на розроблення, виробництво, постачання, ремонт, знищення та утилізацію озброєння, військової техніки, військового майна і металобрухту, виконання робіт і надання послуг, а також на поставку матеріальних цінностей до мобілізаційного резерву Збройних Сил України;

- здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 (далі - Положення), Міністерство оборони України (Міноборони) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Міноборони є центральним органом виконавчої влади та військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили та Держспецтрансслужба. Міноборони є уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі державної авіації.

Відповідно до підпунктів 9, 9-1, 13-1, 20, 23, 25, 26, 26-1, 105 пункту 4 зазначеного Положення, Міноборони відповідно до покладених на нього завдань:

9) бере участь у формуванні оборонного бюджету, звітує в установленому порядку перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених коштів;

9-1) виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів;

13-1) забезпечує накопичення в непорушному запасі озброєння, військової техніки, інших матеріально-технічних засобів і ресурсів, продовольства, речового та іншого майна;

20) укладає в установленому порядку договори (контракти) на виконання мобілізаційних завдань (замовлень) з підприємствами, установами і організаціями, які залучаються ним до виконання таких завдань (замовлень), і підприємствами, які здійснюють поставку військової продукції;

23) забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності, проведення ремонту та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил;

25) перевіряє стан всебічного забезпечення, бойової та мобілізаційної готовності Збройних Сил та Держспецтрансслужби;

26) виступає замовником і формує відповідно до визначених Генеральним штабом Збройних Сил потреб, вимог та пріоритетів основні показники державного оборонного замовлення щодо розроблення, виробництва, модернізації, постачання (закупівлі), ремонту, знищення та утилізації озброєння, військової техніки, військового майна, виконання робіт і надання послуг, надає технічні завдання виконавцям державного оборонного замовлення;

26-1) забезпечує відповідно до законодавства виконання функцій уповноваженого органу з державного гарантування якості, головного органу у сфері здійснення оборонних закупівель та державного замовника у сфері оборони;

105) здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об`єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони.

Згідно з підпунктами 3, 4, 9 пункту 5 Положення, Міноборони з метою організації своєї діяльності:

3) організовує планово-фінансову роботу в апараті Міноборони, на підприємствах, в установах і організаціях, які належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку;

4) забезпечує ефективне і цільове використання бюджетних коштів і матеріальних ресурсів, в тому числі тих, що передбачені для реалізації проектів, виконання програм, зокрема міжнародних; здійснення в межах повноважень, передбачених законом, контролю за їх використанням та усунення недоліків і порушень, виявлених органами державного фінансового контролю та правоохоронними органами;

9) забезпечує в установленому порядку самопредставництво Міноборони в судах та інших органах через осіб, уповноважених діяти від його імені, у тому числі через посадових (службових) осіб юридичної служби Міноборони або інших уповноважених осіб, а також забезпечує представництво інтересів Міноборони в судах та інших органах через представників.

З наведеного Верховний Суд висновує, що Міністерство як головний орган у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки, зокрема, у сфері військового будівництва у мирний час та особливий період, забезпечує відповідно до законодавства виконання функцій головного органу у сфері здійснення оборонних закупівель та державного замовника у сфері оборони. Міністерство є суб`єктом управління об`єктами державної власності, зокрема, військовим майном та здійснює функції щодо контролю виконання державних контрактів, зокрема, на виконання робіт і надання послуг у сфері військового будівництва.

На Міністерство покладено функції забезпечення ефективного і цільового використання бюджетних коштів, контролю за їх використанням та усунення недоліків і порушень, виявлених, зокрема, правоохоронними органами.

У силу положень статті 28 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Отже, враховуючи проаналізовані правові норми, у спірних правовідносинах представництво держави належить до виключних повноважень Міністерства і саме останній у спірних правовідносинах є уповноваженим органом державної влади в розумінні, зокрема, статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частини друга, п`ята статті 236 ГПК України).

Оскаржувана постанова наведеним вимогам відповідає, а доводи касаційної скарги Товариства не знайшли свого підтвердження за результатами її перегляду в касаційному порядку.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу Товариства слід залишити без задоволення, о оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Відповідно до частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати у справі підлягають розподілу під час вирішення спору по суті, а оскільки за результатами розгляду касаційної скарги спір у справі № 914/2243/24 не вирішено, розподіл судових витрат за результатами розгляду касаційної скарги є передчасним.

Керуючись статтею 129, 308, 309, 315 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельно-інвестиційна компанія "Галицький будівельник" залишити без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 у справі № 914/2243/24 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок

Суддя І. Колос