Ухвала

від 11.02.2025 по справі 910/10482/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

11 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 910/10482/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Ємця А.А.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Валприм» (далі - ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм», скаржник)

на рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2024

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2025

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Валприм»

про стягнення 60 187,52 грн,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» 06.02.2025 через Електронний суд та 08.02.2025 (згідно з поштовими відмітками на конверті) подало до Верховного Суду касаційні скарги, які є тотожними та розглядаються як одна, в якій просить, зокрема, скасувати повністю рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2025 у справі №910/10482/24 та передати справу на новий розгляд за встановленою підсудністю для продовження розгляду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.02.2025 для розгляду касаційної скарги у справі №910/10482/24 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.

Як убачається з матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР), Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція» (далі - ТОВ «Євро-Реконструкція») звернулося до суду з позовом про стягнення з ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» 47 791,65 грн заборгованості за спожиті послуги з постачання теплової енергії / централізованого опалення та гарячого водопостачання, 9 541,84 грн інфляційних втрат, та 2 854,03 грн 3% річних, а всього - 60 187,52 грн.

Господарський суд міста Києва рішенням від 26.07.2024 у справі №910/10482/24, залишеним без змін Північним апеляційним господарським судом постановою від 21.01.2025, позовні вимоги ТОВ «Євро-Реконструкція» задовольнив повністю. Стягнув з ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» на користь ТОВ «Євро-Реконструкція» заборгованість за спожиті послуги з постачання теплової енергії / централізованого опалення та гарячого водопостачання у розмірі 47 791,65 грн, інфляційні втрати у розмірі 9 541,84 грн, 3% річних у розмірі 2 854,03 грн, та 3 028 грн витрат на сплату судового збору.

Під час прийняття оскаржуваних судових рішень суди виходили з того, що: з 05.02.2014 відповідач є власником квартири, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Регенераторна, 4; ТОВ «Євро-Реконструкція» надає послуги з централізованого опалення та постачання гарячої води до будинку м. Київ, вул. Регенераторна, 4. ТОВ «Євро-Реконструкція» 23.07.2014 розмістило у газеті «Хрещатик» №103(4503) повідомлення з публічною пропозицією укладення договору про надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води шляхом звернення споживачів до підрозділів теплопостачальної організації із зазначенням відповідної адреси; договір про надання послуг, який передбачений чинним нормативно-правовими актами, між позивачем та відповідачем не укладався, а заява-приєднання до умов індивідуальних типових договорів відповідачем не надавалася. ТОВ «Євро-Реконструкція» надало ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» послуги та з жовтня 2016 року ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» своєчасно не вносило плати за отримані послуги з централізованого опалення / постачання теплової енергії, а з лютого 2018 року - за отримані послуги з гарячого водопостачання, в результаті чого утворилася заборгованість станом на 30.04.2024 в розмірі 47 791,65 грн (з яких 31 876,10 грн заборгованості з централізованого опалення, 15 915,55 грн заборгованості зі сплати послуг за гаряче водопостачання); претензій щодо якості отриманих послуг, відмови від отримання послуг від ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» не надходило, а також відсутні заперечення щодо обсягів наданих послуг до квартири відповідача площею 39,5 кв. м; ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» у розумінні Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у спірний період є індивідуальним споживачем житлово-комунальних послуг, а саме послуг постачання теплової енергії та гарячого водопостачання до конкретної квартири; факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам собою не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі. Зазначене свідчить про виникнення у відповідача обов`язку здійснювати оплату за отримані комунальні послуги (теплопостачання); матеріали справи не містять доказів неспоживання відповідачем теплової енергії позивача за спірний період, що, відповідно, свідчить про виникнення між сторонами зобов`язальних правовідносин; відповідач порушив зобов`язання в частині строків оплати послуг з постачання теплової енергії / централізованого опалення та гарячого водопостачання за заявлений період, у зв`язку з чим суди дійшли до висновку, що вимоги позивача в частині суми основного боргу є обґрунтованими, а також, перевіривши нараховані ТОВ «Євро-Реконструкція» 3% річних та інфляційні за період до 24.02.2022, дійшли висновку, що підлягають до стягнення з відповідача на користь позивача 2 854,03 грн 3% річних, 9 541,84 грн інфляційних втрат.

Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття / відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» у контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, встановлених законом.

За приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.

Згідно з частинами третьою та п`ятою статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Стаття 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлює прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 082 гривень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у справі №910/10482/24 є стягнення 60 187,52 грн, а отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб х 3 028,00 грн = 302 800,00 грн), адже є малозначною у розумінні статті 12 ГПК України.

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.

Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Верховний Суд зазначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» у касаційній скарзі зазначає, що:

- касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики Закону України «Про інститути спільного інвестування», зокрема статті 41, 43, 63;

- відповідач позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді інших справ, що знаходилися в Господарському суді міста Києва, №910/7072/24, №910/7070/24, №910/7068/24, №910/8668/24, між тими же позивачем та відповідачем;

- справа має виняткове значення для відповідача, оскільки від цього залежить подальший розгляд аналогічних справ та господарська діяльність відповідача, що займається управлінням активами інституційних інвесторів на підставі ліцензії, що видається Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

- справа впливає на бухгалтерський та податковий облік операцій і результатів діяльності із спільного інвестування, яка проводяться (відповідачем) - компанією з управління активами через пайовий фонд, що здійснюється (відповідачем) компанією з управління активами окремо від обліку операцій та результатів її господарської діяльності та обліку операцій і результатів діяльності інших інститутів спільного інвестування, активи яких перебувають в її управлінні, що узгоджується з випадками, передбаченими підпунктами «а», «б», «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Скаржник з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що:

оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права через відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: щодо вимог Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та Закону України «Про інститути спільного інвестування»; питання договорів за отримані послуги з централізованого опалення / постачання теплової енергії та за отримані послуги з гарячого водопостачання, що використовують у своїй діяльності позивач та відповідач, що здійснює управління активами інституту спільного інвестування; скаржник зазначає, що необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо реалізації майнових прав інститутів спільного інвестування обумовлена юридичною колізією - розбіжністю норм спеціального законодавства, зокрема, положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги», згідно зі статтею 21 якого послуга з постачання теплової енергії надається згідно з умовами договору, що укладається з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, та вимогами правил надання послуг з постачання теплової енергії, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом, та Закону України «Про інститути спільного інвестування», який поширюється на суспільні відносини, що виникають у сфері спільного інвестування у зв`язку з утворенням та діяльністю суб`єктів спільного інвестування, з метою забезпечення гарантування права власності на цінні папери інститутів спільного інвестування та захисту прав учасників інститутів спільного інвестування;

відповідач вважає, що залишаються невизначеними питання застосування Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та Закону України «Про інститути спільного інвестування» у судовій практиці з огляду на наявність спорів в частині бухгалтерського та податкового обліку операцій і результатів діяльності із спільного інвестування, які проводяться компанією з управління активами через пайовий фонд (стаття 43 Закону України «Про інститути спільного інвестування»), та обов`язку індивідуального споживача укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом, оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами / тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами (пункт 1 та 5 частини 2 статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).

Також скаржник вказує у скарзі, що суди не надали оцінки аргументам відповідача та не зазначили в рішенні підстав для відмови у задоволені. Суди розглянули справу виключно в межах Закону України «Про житлово-комунальні послуги», проте проігнорували вимоги Закону України «Про інститути спільного інвестування», а суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не взяв до уваги висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14.03.2024 у справі №910/10373/22.

Розглянувши наведені міркування у контексті наявності / відсутності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, касаційної скарги, доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.

Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, враховуючи статус Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути, з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами, ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Такі критерії, крім серед іншого, можливо використовувати для визначення, чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваного судового рішення у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

При цьому Верховний Суд виходить з того, що у постанові Верховного Суду від 14.03.2024 у справі №910/10373/22 визначено, що:

«Верховний Суд виходить з того, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про інститути спільного інвестування» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) інститут спільного інвестування - це корпоративний або пайовий фонд; активи інституту спільного інвестування - це сформована за рахунок коштів спільного інвестування сукупність майна, корпоративних прав, майнових прав і вимог та інших активів, передбачених законами та нормативно-правовими актами Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія); інвестиційний сертифікат - це цінний папір, емітентом якого є компанія з управління активами пайового інвестиційного фонду та який засвідчує право власності учасника пайового фонду на частку в пайовому фонді та право на отримання дивідендів (для закритого пайового фонду); Єдиний державний реєстр інститутів спільного інвестування - це сукупність записів про інститути спільного інвестування, які містять інформацію, визначену нормативно-правовими актами Комісії.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 41 названого Закону пайовий фонд - це сукупність активів, що належать учасникам такого фонду на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності. Пайовий фонд не є юридичною особою і не може мати посадових осіб.

У силу приписів статті 42 Закону України «Про інститути спільного інвестування» пайовий фонд створюється компанією з управління активами. Емітентом інвестиційних сертифікатів пайового фонду є компанія з управління активами такого фонду. Пайовий фонд вважається створеним з дня внесення відомостей про нього до Реєстру.

Відповідно до частин другої та третьої статті 43 названого Закону (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), укладаючи договори за рахунок активів пайового фонду, компанія з управління активами діє від свого імені в інтересах пайового фонду з обов`язковим зазначенням у таких договорах реквізитів фонду. Активи пайового фонду, в тому числі нерухоме майно, цінні папери і депозити, реєструються в установленому порядку на ім`я компанії з управління активами з обов`язковим зазначенням реквізитів такого фонду.

У силу приписів статті 63 Закону України «Про інститути спільного інвестування» компанія з управління активами - це господарське товариство, створене відповідно до законодавства у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, яке провадить професійну діяльність з управління активами інституційних інвесторів на підставі ліцензії, що видається Комісією. Компанія з управління активами здійснює управління активами інституту спільного інвестування. У відносинах з третіми особами компанія з управління активами пайового фонду повинна діяти від власного імені, в інтересах учасників такого фонду та за його рахунок або в разі недостатності коштів фонду - за власний рахунок.

З правового аналізу вказаних норм законодавства Верховний Суд дійшов висновку, що пайовий фонд у спірних правовідносинах є об`єктом - сукупністю активів (а не суб`єктом права, як про це помилково вказує скаржник). Водночас суб`єктами прав у таких спірних правовідносинах є: компанія з управління активами (господарське товариство, створене відповідно до законодавства у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю) та учасники пайового фонду (юридична або фізична особа, яка є власником інвестиційного сертифіката такого фонду в силу приписів статті 45 Закону України «Про інститути спільного інвестування»).

З огляду на викладене, правовий режим спільної часткової власності учасників пайового фонду хоча формально відповідатиме приписам статті 356 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка визначає суть права спільної часткової власності, проте у даному випадку норми статті 358 ЦК України, які визначають особливості здійснення права спільної часткової власності, до спірних правовідносин застосовуватись не будуть, зокрема, через врегулювання таких правовідносин спеціальними нормами Закону України «Про інститути спільного інвестування», які прямо передбачають, що діяльність з професійного управління активами пайового фонду виконує відповідна компанією з управління активами, а інвестори не впливають на її діяльність, а також з огляду на специфіку здійснення прав інтелектуальної власності, яке належить кільком особам.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом»;

«При цьому перелік майна, в яке компанія з управління активами як управитель має/не має права інвестувати кошти спільного інвестування з урахуванням складу і структури активів пайового інвестиційного фонду регламентовано, зокрема, Положенням «Про склад та структуру активів інституту спільного інвестування», яке затверджене рішенням Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 10.09.2013 № 1753 (з внесеними змінами та в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Положення), що визначає загальні вимоги щодо складу та структури активів інституту спільного інвестування (далі - ІСІ).

Так, абзац перший пункту 1 розділу II вказаного Положення (у наведеній редакції) передбачає, що активи ІСІ складаються з грошових коштів, у тому числі в іноземній валюті, на поточних та депозитних рахунках, відкритих у банківських установах, банківських металів, об`єктів нерухомості, цінних паперів, визначених Законом України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», цінних паперів іноземних держав та інших іноземних емітентів, корпоративних прав, виражених в інших, ніж цінні папери, формах, майнових прав і вимог, а також деривативних контрактів та інших активів, дозволених законодавством України, з урахуванням обмежень, установлених Законом безпосередньо для конкретних типів та видів інвестиційних фондів.

Водночас у чинному законодавстві (як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент судового розгляду справи), у тому числі, й у Положенні відсутні будь-які обмеження щодо можливості включення до складу активів пайових інвестиційних фондів майнових прав інтелектуальної власності на торгівельну марку (в активи відповідного інституту спільного інвестування).

Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 12.02.2002 № 3-рп/2002 правова сутність статей 13 і 41 Конституції України полягає у проголошенні рівних можливостей володіння, користування і розпорядження власністю та гарантіях держави щодо забезпечення захисту цих прав (абзац тринадцятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 12.02.2002 № 3-рп/2002); правовий статус суб`єктів права різних форм власності ґрунтується на єдиних конституційних принципах; разом з тим правовий статус кожного з них має особливості, що і характеризують того чи іншого суб`єкта права власності як такого; держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності як у тому, що є загальним для них, так і в його особливостях відповідно до законів, дія яких на них поширюється (абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 10.06.2003 № 11-рп/2003).

Закони, інші нормативно-правові акти, які визначають порядок реалізації встановлених Конституцією України та міжнародними договорами прав і свобод людини і громадянина, в тому числі порядок набуття права власності, не повинні звужувати, заперечувати чи в будь-який інший спосіб обмежувати ці права і свободи.

Суд зазначає, що в силу наведених законодавчих приписів власниками активів пайового інвестиційного фонду є його учасники. При цьому порядок реєстрації прав на об`єкти права власності (у тому числі, й об`єкти інтелектуальної власності) врегульований спеціальним Законом України «Про інститути спільного інвестування», статтею 43 якого унормовано, що укладаючи договори за рахунок активів пайового фонду, компанія з управління активами діє від свого імені в інтересах пайового фонду з обов`язковим зазначенням у таких договорах реквізитів фонду. Активи пайового фонду, в тому числі нерухоме майно, цінні папери і депозити, реєструються в установленому порядку на ім`я компанії з управління активами з обов`язковим зазначенням реквізитів такого фонду».

Отже, Верховний Суд висловлювався щодо правозастосування статей 41, 43, 63 Закону України «Про інститути спільного інвестування».

Верховний Суд зазначає, що всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, з урахуванням підстав, вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду. Відтак алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію.

Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення позову.

Щодо обсягу та міри обґрунтування судових рішень Верховний Суду виходить з того, що міра якою обґрунтовуються судові рішення залежить від характеру спірних правовідносин.

Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що ця справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Вказані твердження щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, судом відхиляються як необґрунтовані з огляду на таке.

Верховний Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема, слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо, до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.

Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в цьому випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Отже, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.

Доводи скаржника, що ця справа має виняткове значення для нього, оскільки від цього залежить подальший розгляд аналогічних справ та господарська діяльність відповідача, що займається управлінням активами інституційних інвесторів на підставі ліцензії, що видається Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, та справа впливає на бухгалтерський та податковий облік операцій і результатів діяльності із спільного інвестування, яка проводяться (відповідачем) - компанією з управління активами через пайовий фонд, що здійснюється (відповідачем) компанією з управління активами окремо від обліку операцій та результатів її господарської діяльності та обліку операцій і результатів діяльності інших інститутів спільного інвестування, активи яких перебувають в її управлінні, - не є аргументованими і переконливими обґрунтуваннями щодо цих правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду цієї справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.

Верховний Суд зазначає, що положення про те, що особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи означає, що особа, яка звертається з касаційною скаргою, має обґрунтувати зазначені обставини та додати докази на їх підтвердження.

При цьому тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Зазначення у скарзі, що ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» позбавлене можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді інших справ, що знаходилися в Господарському суді міста Києва, №910/7072/24, №910/7070/24, №910/7068/24, №910/8668/24, між тими ж позивачем та відповідачем, без обґрунтування та надання доказів, недостатньо для висновку про наявність підстав, що підпадають під дію винятків з пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Отже, скаржник, з порушенням підпункту «б» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, не обґрунтував, як саме він позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваним судовим рішенням у цій справі, при розгляді інших справ, що знаходилися в Господарському суді міста Києва №910/7072/24, №910/7070/24, №910/7068/24, №910/8668/24, між тими ж позивачем та відповідачем, та не надав доказів на підтвердження цього.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального / процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.

Так, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України і які надають повноваження Верховному Суду переглянути як «суду права» цю категорію справ.

Верховний Суд під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взяв до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, стягнення заборгованості, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду цієї справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.

Отже, Верховний Суд констатує, що доступ до правосуддя у скаржника відбувся та справу розглянуто двома попередніми судовими інстанціями.

Касаційний господарський суд також враховує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами, і в цілому - до заперечення результату розгляду справи.

Верховний Суд зазначає, що визначені підпунктами «а»-«г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

У частині четвертій статті 11 ГПК України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надала Верховна Рада України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що, зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Разом з тим Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа малозначна, а отже, застосування наявності / відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України було прередбачуваним, скаржник у касаційній скарзі обґрунтовано аргументовано не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.

Так, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

У постанові від 18.05.2021 у справі №914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.

Отже, обставин, з яких би вбачалося необхідність перегляду цієї справи, у касаційній скарзі з огляду на зазначені мотиви не наведені.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Беручи до уваги зазначене, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Компанія з управління активами «Валприм» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2025 у справі №910/10482/24, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Валприм» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2025 у справі №910/10482/24.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець