Постанова

від 21.01.2025 по справі 619/1680/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 619/1680/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Харківської області від 21.09.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.10.2024 у справі

за позовом керівника Дергачівської місцевої прокуратури

до: 1) ОСОБА_1 ,

2) Головного управління Держгеокадастру у Харківській області,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідачів:

1) Фермерське господарство "Веселе",

2) Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру,

про визнання наказу незаконним, договору оренди недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію права оренди та повернення земельної ділянки,

У судовому засіданні взяв участь прокурор - Круш Т. О.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У травні 2017 року керівник Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області (далі - Прокурор) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач-1 та/або ОСОБА_1 ) і Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - відповідач-2), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Фермерське господарство "Веселе" (далі - третя особа-1 та/або ФГ "Веселе") та Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - третя особа-2 та/або Держгеокадастр), в якому просив:

- визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області від 22.01.2015 № 124-СГ про надання в оренду земельної ділянки ОСОБА_1 (далі - наказ від 22.01.2015 № 124-СГ);

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 19.01.2015, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 (далі - договір оренди земельної ділянки) та скасувати рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Головного управління Держгеокадастру в Харківській області земельну ділянку площею 71,6083 га (кадастровий номер 6322057300:04:000:0545), розташовану за межами населених пунктів Слатинської селищної ради на території Дергачівського району Харківської області (далі - спірна земельні ділянка).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказ від 22.01.2015 № 124-СГ прийнято з порушенням вимог статей 116, 118, 121, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", адже ОСОБА_1 фактично отримала спірну земельну ділянку не для ведення фермерського господарства, а для іншої підприємницької діяльності. Водночас Прокурор наголошував на тому, що в порушення вимог статті 13 Закону України "Про оцінку землі" та на виконання наказу від 22.01.2015 № 124-СГ укладено договір оренди земельної ділянки, без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка є обов`язковою при визначенні розміру орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. За таких підстав, Прокурор вважав, що Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області не було дотримано встановленого законом порядку визначення орендної плати за спірну земельну ділянку, а також, що земельну ділянку передано в оренду ОСОБА_1 з порушенням вимог статей 122, 123, 134 ЗК України, а тому наказ від 22.01.2015 № 124-С необхідно визнати незаконним та скасувати, договір оренди земельної ділянки визнати недійсним, а земельну ділянку слід повернути державі.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, згідно з витягом з Єдиного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та листом Слобожанської ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області від 11.09.2017 № 681/10/20-11-13-01-38 ОСОБА_1 є засновником ФГ "Веселе" (державна реєстрація 05.07.2001), а також засновником й директором ТОВ "НІКА-АГРО 2010" (державна реєстрація 23.09.2010).

Рішенням IX сесії Дергачівської районної ради XXIII скликання від 12.04.2000 ОСОБА_2 надавалася земельна ділянка площею 17,82 га для створення фермерського господарства, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею серії ІV-ХР №037674.

21.01.2015 ОСОБА_1 подано заяву до Головного управління Держземагенства у Харківській області про передання в оренду земельної ділянки кадастровий номер 6322057300:04:000:0545, зазначено що фермерське господарство буде вестись одноосібно з можливим використання найманих працівників. До вказаної заяви додано обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, копії документів, що підтверджують отримання необхідної сільськогосподарської кваліфікації та графічні матеріали.

Наказом від 22.01.2015 № 124-СГ ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 71,6083 га із кадастровим номером 6322057300:04:000:0545, яка розташована за межами населених пунктів Слатинської селищної ради на території Дергачівського району Харківської області, для ведення фермерського господарства строком на 49 років.

Разом з цим, судами попередніх інстанцій установлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 № 5 "Про утворення територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру" територіальні органи Державного агентства земельних ресурсів реорганізовані шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру, які утворені як юридичні особи публічного права. Тобто, Головне управління Держземагентства в Харківській області реорганізоване шляхом приєднання до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.

Як вказував Прокурор, на виконання зазначеного наказу між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки площею 71,6083 га (рілля) з кадастровим номером 6322057300:04:000:0545, яка розташована за межами населених пунктів Слатинської селищної ради на території Дергачівського району Харківської області, для ведення фермерського господарства строком на 49 років, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10.09.2015 за № 11111293.

Вважаючи, що спірну земельну ділянку передано в оренду ОСОБА_1 з порушенням вимог статей 122, 123, 134 ЗК України, Прокурор звернувся до суду з позовом у цій справі, в якому просив наказ від 22.01.2015 № 124-СГ визнати незаконним та скасувати, а договір оренди земельної ділянки від 19.01.2015 визнати недійсним.

При цьому, до позову додано копію договору оренди земельної ділянки від 19.08.2015, укладеного між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 щодо оренди вказаної вище земельної ділянки площею 71,6083 га (рілля) з кадастровим номером 6322057300:04:000:0545, яка розташована за межами населених пунктів Слатинської селищної ради на території Дергачівського району Харківської області, для ведення фермерського господарства строком на 49 років.

Разом з цим, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчудження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 14.04.2017 за № 85150013, що надана Прокурором при поданні позову до Дергачівського районного суду Харківської області договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6322057300:04:0545, загальною площею 71,6083 га має дату 09.09.2015.

3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3.1. Ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 31.10.2017, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29.11.2017, провадження у справі закрито та роз`яснено сторонам на підставі частини другої статті 206 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) про необхідність звернення із цим позовом до господарського суду.

3.2. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 ухвалу Дергачівського районного суду Харківської області від 31.10.2017 та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29.11.2017 скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Велика Палата Верховного Суду, зокрема, зазначила, що суду необхідно перевірити законність повторного надання ОСОБА_1 у користування земельної ділянки для ведення фермерського господарства.

3.3. Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 25.08.2021 у задоволенні позову Прокурора відмовлено.

3.4. Постановою Полтавського апеляційного суду від 29.03.2023 рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 25.08.2021 скасовано. Провадження у справі закрито та роз`яснено позивачу, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду.

3.5. За заявою керівника Дергачівської окружної прокуратури, Полтавський апеляційний суд супровідним листом від 10.04.2023 надіслав матеріали справи за встановленою підсудністю до Господарського суду Харківської області

3.6. Рішенням Господарського суду Харківської області від 21.09.2023 (суддя Ольшанченко В. І.) у задоволенні позову відмовлено.

3.7. Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним та скасування наказу від 22.01.2015 № 124-СГ місцевий господарський суд вказав, що зазначений наказ є актом одноразового застосування, він вичерпав свою дію шляхом виконання, а тому така вимога є неефективним та неналежним способом захисту.

Розглядаючи вимоги Прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки господарський суд звернув увагу на те, що до позовної заяви Прокурором додано договір оренди земельної ділянки від 19.08.2015, проте відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 14.04.2017 за № 85150013, договір оренди спірної земельної ділянки має дату 09.09.2015. Урахувавши, що матеріали справи не містять як договору оренди земельної ділянки від 19.01.2015, так і договору оренди земельної ділянки від 09.09.2015, суд розглядав вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 19.08.2015.

Таким чином, місцевий господарський суд у частині позовної вимоги Прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 19.08.2015 виснував, що вказаний договір укладено без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою, а тому відповідно до частин першої, другої статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц такий правочин є нікчемним, отже позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

Водночас суд першої інстанції вказав, що позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки є безпідставною та задоволенню не підлягає, адже відповідачі не є державними реєстраторами.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання повернути державі спірну земельну ділянку суд вказав, що земельна ділянка вже не відноситься до земель державної власності, а відноситься до земель комунальної власності, відтак і розпоряджатися такою земельною ділянкою може відповідна місцева рада, тому і позовна вимога про повернення спірної земельної ділянки державі, в особі Головного управління Держгеокадастру в Харківській області, задоволенню не підлягає, адже діючим законодавством не передбачено можливості ухвалити рішення на користь особи, яка не була залучена до участі у справі відповідачем навіть у разі змін під час провадження у справі в адміністративно-територіальному устрої та переходу права розпорядження певними земельними ділянками від держави до територіальної громади.

Щодо застосування позовної давності господарський суд зазначив, що у цій справі Прокурор звернувся до суду з негаторним позовом, однією з умов такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову, отже, строк для звернення з таким позовом до суду не сплинув.

3.8. Східний апеляційний господарський суд переглянувши рішення місцевого господарського суду в частині позовних вимог про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію права оренди та повернення земельної ділянки, постановою від 08.10.2024 (Медуниця О. Є. - головуючий, судді: Істоміна О. А., Радіонова О. О.) змінив мотивувальну частину рішення Господарського суду Харківської області від 21.09.2023 у справі № 619/1680/17, виклав її в редакції цієї постанови. В решті рішення залишив без змін.

3.9. Так, апеляційний господарський суд виснував про помилковість висновків місцевого господарського суду щодо нікчемності правочину з надання спірної земельної ділянки, оскільки такий правочин є оспорюваним, адже спірні правовідносини виникли у 2015 році, тобто до набрання чинності 03.04.2016 Законом України від 18.02.2016 № 1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів" (далі - Закон № 1012-VIII).

Разом з цим, апеляційний господарський суд звернув увагу на те, що Прокурором подано позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 19.08.2015 (з урахуванням пояснень Прокурора про описку у позовній заяві у визначенні місяця в даті договору), проте матеріали справи не містять доказів державної реєстрації права оренди земельної ділянки за цим договором, за таких обставин сторони за договором оренди земельної ділянки від 19.08.2015 не набули прав та обов`язків, а тому він є нечинний.

Відтак, апеляційний господарський суд зауважив, що визначивши предметом позову вимогу про визнання недійсним нечинного договору оренди земельної ділянки від 19.08.2015, Прокурор обрав неефективний спосіб захисту права, оскільки за наявності реєстрації права оренди на підставі іншого правочину (договору оренди земельної ділянки від 09.09.2015, який Прокурор не просив визнати недійсним), мета позову не буде досягнута.

За таких обставин апеляційний господарський суд погодився із висновками місцевого господарського суду про відмову в задоволенні вказаної позовної вимоги, але з інших ніж суд першої інстанції, підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, апеляційний господарський суд вказав, що вона є похідною від вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 19.08.2015, яка не підлягає задоволенню. Окрім того, апеляційний господарський суд звернув увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 вказала, що не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання повернути спірну земельну ділянку, апеляційний господарський суд доводи Прокурора про те, що таку вимогу слід розуміти як вимогу про витребування цієї ділянки на користь власника, відхилив з огляду на те, що згідно з частиною п`ятою статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Водночас, апеляційний господарський суд не розглядав питання щодо застосування позовної давності, оскільки у задоволенні позову відмовлено з інших підстав, про які зазначено вище.

4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Харківської області від 21.09.2023 та постановою Східного апеляційного господарського суду від 08.10.2024 у справі № 619/1680/17, заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся із касаційною скаргою, в якій просить:

передати справу № 619/1680/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду;

скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 21.09.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.10.2024 у справі № 619/1680/17 у частині відмови у задоволенні позовних вимог Прокурора про: скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки; зобов`язання ОСОБА_1 повернути державі в особі Головного управління Держгеокадастру в Харківській області земельну ділянку площею 71,6083 га (кадастровий номер 6322057300:04:000:0545), розташовану за межами населених пунктів Слатинської селищної ради на території Дергачівського району Харківської області та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги Прокурора задовольнити. В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 21.09.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.10.2024 у справі № 619/1680/17 залишити без змін.

4.2. Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Скаржник зазначає, що рішення та постанова підлягають касаційному оскарженню відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано положення:

частини другої статті 215, частин першої - другої статті 228 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, постановах Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23;

статей 14, 73, 74, 162, 237 ГПК України стосовно принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, постанові Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 685/1008/20;

статей 1, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 116, 121, 123, 134 ЗК України без урахування висновків щодо застосування цих норм, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, від 15.01.2020 у справі № 627/1351/18, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, постановах Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 917/1416/19, від 07.03.2023 у справі № 922/3108/19, від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19, від 13.06.2023 у справі № 908/1445/20;

статей 261, 267, 391 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, постанові Верховного Суду від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц;

статті 391 ЦК України без урахування висновку щодо застосування цієї норми, викладеного у постановах Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23;

статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" без урахування висновку щодо застосування цієї норми, викладеного у постановах Верховного Суду від 28.10.2020 у справі № 910/10963/19, від 03.08.2022 у справі № 645/3067/19, від 17.08.2022 у справі № 450/441/19, від 22.08.2022 у справі № 597/977/21, від 16.01.2024 у справі № 905/5/21.

У контексті наведених доводів скаржник наголошує, що:

у порушення вимог статті 269 ГПК України, судом апеляційної інстанції фактично переглянуто позовні вимоги про визнання спірного договору оренди земельної ділянки недійсним, проте не надано жодної оцінки доводам Прокурора про його нікчемність з огляду на його укладення в порушення вимог, встановлених Законом України "Про фермерське господарство" та всупереч умовам, визначеним частиною другою статті 134 ЗК України;

договір оренди спірної земельної ділянки є таким, що порушує публічний порядок, спрямований на незаконне набуття ОСОБА_1 та ФГ "Веселе" права оренди на земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення - об`єкт права власності, що перебуває під особливою охороною держави, а також із особливими умовами його використання;

розглядаючи заяву громадянки ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки в оренду, Головне управління Держземагентства у Харківській області очевидно діяло всупереч закону та всупереч інтересам власника спірної земельної ділянки - держави, а саме, не пересвідчилось у відсутності наданої раніше цій же самій громадянці земельної ділянки площею 17,82 га;

враховуючи, що Головним управлінням Держземагентства у Харківській області не було дотримано обов`язкових умов при передачі відповідачу-1 в оренду для ведення фермерського господарства земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення, отже, отримання ОСОБА_1 у користування спірної земельної ділянки за спрощеною процедурою без проведення земельних торгів здійснене з порушенням норм чинного законодавства;

суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про помилковість висновку суду першої інстанції, з яким погодився Прокурор, про те, що спірний договір оренди земельної ділянки не підлягає визнанню недійсним в судовому порядку, оскільки такий правочин є нікчемним в силу положень частини першої - другої статті 228 ЦК України;

розглядаючи справу на підставі наявних у ній доказів, слід дійти висновку, що оскільки сторонами не долучено до матеріалів справи будь-яких інших договорів оренди земельної ділянки, які підтверджували би набуття ОСОБА_1 право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 6322057300:04:000:0545 відповідно до вимог чинного законодавства, а саме на підставі проведення процедури земельних торгів у порядку статті 134 ЗК України, то позовні вимоги Прокурора є обґрунтованими;

скасування державної реєстрації права оренди ОСОБА_1 на спірну земельну ділянки є ефективним способом захисту, а задоволення позову в цій частині забезпечить реальне відновлення порушеного права держави;

факт, що під час розгляду та вирішення справи внаслідок змін у чинному законодавстві інтерес у поверненні спірної земельної ділянки отримала певна територіальна громада, не є перешкодою для продовження представництва Прокурором інтересів держави, задоволення позову у разі його обґрунтованості та для виконання судового рішення у частині повернення земельної ділянки на користь належного суб`єкта (територіальної громади).

4.3. Щодо наявності у даній справі № 619/1680/17 виключної правової проблеми, відповідно підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, скаржник вказує, що результати розгляду цієї справи саме Великою Палатою Верховного Суду дозволять надалі ефективно захищати порушені інтереси держави в інших численних справах за позовами Прокурора в подібних правовідносинах, коли внаслідок вчинення іншими особами перешкод державі як суб`єкту права власності на відповідну земельну ділянку, яка не вибувала з володіння власника, у здійсненні користування і розпорядження нею держава вимагає усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном. Матеріали справи № 619/1680/17 та доводи касаційної скарги свідчать про існування виключної правової проблеми, що полягає у різному підході судів щодо належного способу захисту порушеного права власності держави щодо земельних ділянок, які надавались для ведення фермерського господарства, але, при цьому, за відсутності підстави, визначеної частиною другою статті 134 ЗК України.

Зокрема, вказуючи на протилежні висновки, викладені Верховним Судом у постанова від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 29.09.2020 № 688/2908/16-ц, від 10.01.2024 № 922/1130/23, від 10.01.2024 № 615/986/20 та від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20, від 06.06.2023 у справі № 922/3120/19, від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19, від 08.02.2023 у справі № 922/3589/21, від 19.09.2023 у справі № 917/724/21, від 20.02.2024 у справі № 922/3953/21, від 12.03.2024 у справі № 922/3953/21, від 09.04.2024 у справі № 629/6198/21, від 21.05.2024 у справі № 622/1061/21, від 11.06.2024 у справі № 917/1795/23 скаржник вважає, що вирішенню підлягає питання щодо ефективного способу захисту порушеного права власності держави (його складових - права користування та розпорядження) на відповідну земельну ділянку, не пов`язаного з позбавленням титульного володіння, що відповідає змісту відповідного права, характеру його порушення та спричиненим наслідкам, стосовно випадків користування особами, що раніше нібито набули право користування такою земельною ділянкою під виглядом її отримання для ведення фермерського господарства, але за відсутності у так званого орендаря правових підстав для користування земельною ділянкою (користування землею на підставі нікчемного договору):

- набуття особою права оренди на земельну ділянку нібито для ведення фермерського господарства за відсутності підстави, визначеної частиною другою статті 134 ЗК України (за відсутності рішень уповноважених органів щодо розпорядження земельною ділянкою у визначений законом спосіб);

- правової кваліфікації правочину, укладеного за наслідками таких діянь, вчинених з метою отримання земельної ділянки без дотримання конкурентних засад, як такого, що спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної чи комунальної власності;

- права власника земельної ділянки (держави/територіальної громади) вимагати усунення перешкод у користуванні належним йому майном.

Таким чином, на думку Прокурора, очевидною є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо комплексного застосування норм матеріального права, а саме статей 1, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 116, 121, 123, 134 ЗК України, частини другої статті 215, частин першої - другої статті 228, статей 261, 267, 391 ЦК України.

4.4. Головне управління Держгеокадастру у Харківській області у відзиві просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

4.5. ОСОБА_1 у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а розгляд справи провести за участі її представника.

5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані рішення та постанову в межах доводів та вимог касаційної скарги.

5.3. Проаналізувавши підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наведені скаржником у тексті касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що основним питанням, яке постало перед Верховним Судом під час касаційного перегляду оскаржуваних рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції у цій справі, є визначення належного способу захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, а саме чи є спірній договір оренди земельної ділянки від 19.08.2015 оспорюваним правочином або нікчемним.

Відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств регулюються Конституцією України, ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України.

За змістом статті 22 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

У статті 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Відповідно до частини першої статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Так, відповідно до положень статей 22, 31, 93, 124 ЗК України, землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди.

За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Відповідно до положень частин другої, третьої статті 134 ЗК України визначені випадки, коли земельні торги не проводяться, а передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Зокрема, земельні торги не проводяться при передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

Відповідно до частини другої статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

У частині третій статті 123 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інші, ніж установлені цією статтею, матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Аналогічні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

Як уже зазначалося, відносини, пов`язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України від 19.06.2003 № 973-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон № 973-IV), який є спеціальним нормативно-правовим актом.

У статті 1 Закону № 973-IV (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї, відповідно до закону.

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону № 973-IV).

Відповідно до положень статті 8 зазначеного Закону № 973-IV після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації.

В абзацах 1, 2 частини першої статті 7 Закону № 973-IV визначено, що для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк, і в разі її задоволення, дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини друга, четверта статті 7 Закону № 973-IV).

Таким чином, спеціальний Закон № 973-IV визначав обов`язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, в заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (статті 5 ЗК України) та меті правового регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає в створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання і охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону № 973-IV).

Отже, при вирішенні спору про правомірність надання та використання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок, визначений статтею 7 Закону № 973-IV як спеціального щодо статті 123 ЗК України.

Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону № 973-IV, заява громадянина про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону умов і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства.

В іншому випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб`єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов`язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц та від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

Закон № 973-IV передбачав, що заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна бути розглянута по суті. При цьому норми даного Закону не містять імперативної вказівки про задоволення заяви за наявності певних формальних умов, допускаючи можливість прийняття органом державної влади чи органом місцевого самоврядування рішення про відмову в задоволенні заяви без визначення виключного переліку підстав для такої відмови.

Можливість передачі земельних ділянок державної та комунальної форми власності для ведення фермерського господарства юридичним особам, тобто після створення громадянином фермерського господарства та його державної реєстрації відповідно до вимог статті 8 Закону № 973-IV, без проведення земельних торгів, діючим законодавством України як на момент прийняття оспорюваного рішення, так і на даний час, не передбачена.

Таким чином, передача громадянину земельної ділянки для ведення фермерського господарства здійснюється без проведення земельних торгів (аукціону) тоді, коли земельна ділянка передається громадянину, який виявив бажання займатися фермерським господарством саме для створення фермерського господарства та реєстрації його у встановленому законом порядку, а не для розширення земельного банку вже існуючого фермерського господарства.

Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 та від 15.01.2020 у справі № 627/1351/18 наголошено, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з одержанням ним державного акта на право власності на земельну ділянку або укладанням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для реєстрації останнього, натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства.

Отже, враховуючи, що (як і було встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи) на момент звернення ОСОБА_1 з заявою про отримання в оренду спірної земельної ділянки для ведення фермерського господарства у 2015 році, вона вже була засновником ФГ "Веселе", створеного у 2001 році, повторне надання ОСОБА_1 земельної ділянки в оренду на позаконкурентних засадах дійсно суперечить вищенаведеним нормам чинного законодавства, про що обґрунтовано зазначили суди попередніх інстанцій.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду в пунктах 71- 73 постанови від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц дійшла таких висновків: недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини другої статті 215 ЦК України); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтepecy позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий cпociб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення (див. пункт 33.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 469/3134/19).

З огляду на вищевикладене об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 зробила висновок, що з метою визначення судами нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок (в контексті заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади), необхідно достеменно встановити чи існують певні законодавчо визначені обставини, за наявності яких такий правочин загалом може бути укладено, але з порушеннями такого законодавства (недійсний правочин) чи укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин (нікчемний правочин) як такого, що порушує публічний порядок.

Законом України від 18.02.2016 № 1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів" (далі - Закон № 1012-VIII), який набув чинності з 03.04.2016, було внесено зміни до частини другої статті 134 ЗК України шляхом викладення абзацу 16 в такій редакції: "передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва". Отже, з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

При цьому положеннями пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1012-VIII визначено, що фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини другої статті 134 ЗК України, що виключаються цим Законом.

Оскільки ОСОБА_1 отримала спірну земельну ділянку до набрання чинності Законом № 1012-VIII, правочин на підставі якого набуто право на спірну земельну ділянку є саме оспорюваним, що свідчить про помилковість доводів скаржника щодо нікчемність такого правочину.

Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 12.03.2024 у справі № 922/3953/21, від 09.04.2024 у справі № 629/6198/21, від 26.06.2024 у справі № 917/1706/23 і підстави для відступу від них відсутні.

При цьому, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду також дійшов висновку про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з огляду на таке.

Відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до положень частини п`ятої статті 302 ГПК України, суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також оцінює, чи необхідна така передача для формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

При цьому наявність виключної правової проблеми надає касаційному суду право та, відповідно, не покладає на нього обов`язку передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника, дійшов висновку, що ця справа не містить виключної правової проблеми і така передача не є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, адже як зазначалося вище спірні правовідносини виникли до набрання чинності 03.04.2016 Законом № 1012-VIII, тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, а тому посилання на порушення конкурсної процедури передбаченої Законом, а відповідно і нікчемність договору є безпідставними.

5.5. Разом з тим варто звернути увагу на те, що як правильно зазначено судом апеляційної інстанції, необхідною умовою для задоволення позовних вимог, зокрема, про повернення земельної ділянки з тих підстав, що правочин на підставі якого така земельна ділянка була отримана є недійсним, має бути встановлено на підставі якого саме правочину зареєстровано відповідне право за відповідачем та який саме договір оренди земельної ділянки Прокурор просить визнати недійсним, тобто фактично йдеться про визначення самим позивачем предмету позову.

Частиною другою статті 2 ГПК України визначено, що суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є: диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ГПК України).

Згідно з статтею 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Отже, у господарському судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

Тобто позивач, вільно, на власний розсуд, обирає спосіб здійснення свого диспозитивного права, шляхом звернення з позовом із визначеними ним вимогами до особи, винної, на його думку, в порушенні його майнових прав. Право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Отже, попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (подібні висновки викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 06.11.2019 у справі № 909/51/19, від 25.03.2020 у справі № 5023/1123/12, від 16.09.2021 у справі № 922/3059/16).

Зі змісту позовної заяви вбачається, що метою позову Прокурора у цій справі є відновлення законності при вирішенні суспільно значимого питання про повернення у відання держави спірної земельної ділянки.

При цьому, як убачається з наданих Прокурором доказів, право оренди спірної земельної ділянки за ОСОБА_1 зареєстровано 10.09.2015 на підставі іншого договору оренди земельної ділянки від 09.09.2015, ніж той, що просить визнати недійсним Прокурор (від 19.08.2015). Між тим судом апеляційної інстанції установлено, що договору оренди земельної ділянки від 09.09.2015, на підставі якого зареєстровано право оренди спірної земельної ділянки, матеріали справи не містять, як і доказів державної реєстрації права оренди земельної ділянки за договором оренди земельної ділянки від 19.08.2015, тобто набуття його сторонами прав та обов`язків за цим договором.

Водночас, судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи також враховано те, що Прокурором не надано суду мотивованих пояснень, стосовно інформації наведеної у довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо реєстрації права оренди спірної земельної ділянки на підставі договору оренди, який має дату 09.09.2015.

Так, під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції Прокурор зазначав, що, можливо, датою державної реєстрації права оренди за договором оренди земельної ділянки від 19.08.2015 є саме дата - 09.09.2015.

Натомість судом апеляційної інстанції установлено, що із вказаної інформаційної довідки слідує, що дата 09.09.2015 зазначена, як дата укладення договору оренди спірної земельної ділянки, а датою реєстрації права оренди вказано 10.09.2015.

Водночас, апеляційним господарським судом акцентовано увагу на тому, що представник ОСОБА_1 та ФГ "Веселе" у ході апеляційного провадження наполягав на тому, що спірну земельну ділянку надано в оренду ОСОБА_1 саме за договором оренди земельної ділянки від 09.09.2015, тоді як договір оренди земельної ділянки від 19.08.2015, що є предметом спору у цій справі, та копію якого Прокурор додав до її матеріалів, не був зареєстрований, і, відповідно, жодних прав та обов`язків у сторін за цим договором не виникло.

У той же час, судом апеляційної інстанції зазначено, що договору оренди земельної ділянки від 09.09.2015 матеріали справи не містять, Прокурор не згадує про нього у своїй позовній заяві і ніяких вимог щодо нього не формулював, а також не змінив своїх позовних вимог, уточнити їх не вважав за необхідне.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів зазначає, що у частині першій статті 236 ГПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини другої статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Викладене свідчить, що принцип диспозитивності покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять учасники спірних правовідносин. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача та позов має чітко виражену ціль, яка втілюється у формі позовних вимог, що їх викладає позивач у позовній заяві.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обрати, зокрема, предмет позову.

Відповідно, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов`язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01.02.2023 у справі № 914/3203/21.

Відтак, як правильно зазначив апеляційний господарський суд, визначивши предметом позову вимогу про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 19.08.2015, докази реєстрації права оренди за яким відсутні, Прокурор обрав неефективний спосіб захисту права, оскільки за наявності реєстрації права оренди спірної земельної ділянки на підставі іншого правочину, а саме договору оренди земельної ділянки від 09.09.2015, який Прокурор не просив визнати недійсним та копія якого відсутня в матеріалах цієї справи, мета позову не буде досягнута.

Проте, оскільки у касаційній скарзі не викладено вимог щодо перегляду оскаржуваних судових рішень в частині позовних вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 19.08.2015, а навпаки, Прокурор просить залишити судові рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині без змін, у суду касаційної інстанції відсутні правові підстави для касаційного перегляду постанови в цій частині, зокрема, щодо надання оцінки обставинам справи та висновкам суду апеляційної інстанції щодо нечинності такого правочину та набуття, або навпаки прав та обов`язків за ним.

Оскільки, як убачається зі змісту позовної заяви та оскаржуваних судових рішень вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки та про повернення спірної земельної ділянки є похідним від вимоги про визнання договору оренди земельної ділянки від 19.08.2015 недійсним, у задоволенні якої судами попередніх інстанцій відмовлено, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що у задоволенні вказаних позовних вимог також слід відмовити.

Також варто звернути увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.

Отже, апеляційний господарський суд правомірно не розглядав питання щодо застосування позовної давності, оскільки у задоволенні позову (стосовно тих вимог, які розглядаються в даному апеляційному провадженні) відмовив з підстав, про які зазначено вище.

Ураховуючи те, що оскаржуваною постановою змінено мотиви відмови у задоволенні позовних вимог, які розглядаються у даному касаційному провадження, а Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції в цій частині, підстави для касаційного перегляду рішення Господарського суду Харківської області від 21.09.2023, відсутні.

Решта доводів касаційної скарги не може бути підставами для скасування оскаржуваної постанови, оскільки зводяться до переоцінки встановлених судом обставин. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.3. Взявши до уваги викладене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. З огляду на висновок Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.10.2024 у справі № 619/1680/17 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ