Ухвала

від 12.02.2025 по справі 639/4018/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2025 року

м. Харків

справа № 639/4018/24

провадження № 22-ц/818/696/25

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Пилипчук Н.П.,

суддів Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря Львової С.А.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач Держава Україна в особі Жовтневого районного суду м. Харкова,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 01 жовтня 2024 року в складі судді Балабая С.С.

в с т а н о в и в:

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Жовтневого районного суду м. Харкова про відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що 18 червня 2024 року він, як викривач, звернувся до прокурора Харківської окружної прокуратури з повідомленнями про корупційні кримінальні правопорушення. Однак, в результаті розгляду повідомлень останнього відомості до ЄРДР внесені не були, тому він звернувся зі скаргами до слідчого судді щодо зобов`язання прокурора виконати вимоги ч. 1 ст. 214 КПК України.

Зазначив, що 04 липня 2024 року його скарги були розглянуті суддею Жовтневого районного суду м. Харкова Курило В.О.

Вказав, що в судових рішеннях суддя Курило В.О. в мотивувальних частинах виклав свої образливі думки відносно його громадської діяльності по викриттю корупції, а саме зазначив, що «..перевантаження правоохоронної системи безпідставними та абстрактними повідомленнями про кримінальні правопорушення, що в свою чергу не дозволило б концентрувати зусилля на розслідування дійсно суспільно-небезпечних діянь. Ініціювати процедуру кримінального переслідування та застосувати державний механізм для здійснення досудового розслідування доцільно лише у випадку, коли наявні підстави вважати, що було вчинено кримінальне правопорушення. Безпідставне відкриття кримінального провадження є недопустимим і може порушувати права конкретних осіб, відносно яких таке провадження ініційоване, та є неефективним з точки зору використання державних ресурсів», чим в образливій формі надав оцінку його діяльність як викривача корупції, свої висловлювання спрямовував на те, щоб він відмовився від своєї антикорупційної діяльності, зрозумівши її безперспективність.

Посилався на те, що за наявності зазначених вище обставин він зазнав сильних душевних страждань, які тривають і нині, оскільки він не може зрозуміти те, що в той час, коли найкращі діти Українського Народу гинуть кожен день за майбутнє України, посадовець від імені держави ображає його за прагнення допомогти державі у боротьбі з корупцією.

Просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1200000,00 грн, завдану суддею Жовтневого районного суду м. Харкова Курило В.М. при розгляді його скарг, яким складені судові рішення, що містять образливий зміст стосовно його громадської діяльності спрямованої на запобігання корупції.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 01 жовтня 2024 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що мотивувальна частина судового рішення не має містити будь-яку оцінку дій особи, яка звернулася до суду стосовно захисту прав, які було порушено прокурором, при цьому права викривача, який знаходиться під захистом держави, а також надавати свою емоційну оцінку в негативному ракурсі. Зазначив, що суд не надав оцінку мотивувальної частини ухвали, яка стосувалася оцінки його громадської діяльності в негативному ракурсі. Вказав, що замість його захисту, іменем держави суддя Курило В.О. став його ображати, сподіваючись на свою безкарність, яку йому гарантовано чинним законодавством. Посилався на те, що відзив на позовну заяву не відповідає вимогам ч.3 ст.178 ЦПК України.

15 листопада 2024 року до суду апеляційної інстанції від Жовтневого районного суду м. Харкова надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою. При цьому посилався на те, що позивачем не викладені обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги та не зазначено докази, що підтверджують вказані обставини; не наведено обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача, не зазначено як підставу про відшкодування шкоди в порядку ст.1176 ЦК України та не доведено причинно-наслідковий зв`язок між завданою позивачу шкодою та діями слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова Курил В.О. Зазначив, що жодні моральні страждання, приниження людської гідності або інші негативні явища своїми діями відповідач позивачу не завдав.

22 листопада 2024 року до суду апеляційної інстанції від ОСОБА_1 надійшла заява, в якій останній зазначив, що у відзиві на апеляційну скаргу вказано без його дозволу його персональні дані, що є порушенням його прав. Вказав, що відповідачем не обґрунтовано право суду на емоційне оформлення судового рішення з оцінкою персональної діяльності сторони у справі, яка до суду звернулася за захистом права, а обмежився загальними фразами.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково, рішення суду скасувати, провадження у справі закрити.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено факту заподіяння йому моральної шкоди, наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями судді Жовтневого районного суду м. Харкова Курило В.О. та наслідками, зазначеними позивачем у позові.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 21 червня 2024 року на розгляд слідчому судді Жовтневого районного суду м. Харкова Курило В.О. надійшли скарги ОСОБА_1 про оскарження бездіяльності уповноважених осіб Харківської окружної прокуратури Харківської області, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань за повідомленням ОСОБА_1 від 18 червня 2024 року про корупційне кримінальне правопорушення.

Ухвалами слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова Курило В.О. від 04 липня 2024 року у справі № 639/3621/24 (провадження № 1-кс/639/814/24) та у справі № 639/3623/24 (провадження № 1-кс/639/815/24) у задоволенні скарг ОСОБА_1 про оскарження бездіяльності уповноважених осіб Харківської окружної прокуратури Харківської області, яка полягає у невнесенні відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за повідомленням ОСОБА_1 від 18 червня 2024 року про корупційне кримінальне правопорушення відмовлено (а.с.31-33,37-39).

ОСОБА_1 скористався своїм правом на апеляційне оскарження та подав апеляційні скарги на ухвали суду від 04 липня 2024 року по справі № 639/3621/24 (провадження № 1-кс/639/814/24) та від 04 липня 2024 року по справі № 639/3623/24 (провадження № 1-кс/639/815/24) до Харківського апеляційного суду.

Ухвалами Харківського апеляційного суду від 06 серпня 2024 року ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова Курило В.О. від 04 липня 2024 року у справі № 639/3621/24 (провадження № 1-кс/639/814/24) та у справі № 639/3623/24 (провадження № 1-кс/639/815/24) про відмову в задоволенні скарг ОСОБА_1 на бездіяльність уповноважених осіб Харківської окружної прокуратури Харківської області щодо невнесення відомостей про вчинення корупційного кримінального правопорушення до ЄРДР за заявою від 18 червня 2024 року, залишено без змін, а апеляційні скарги заявника ОСОБА_1 - без задоволення (а.с.34-35,40-41).

Ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 04 липня 2024 року набрали законної сили 06 серпня 2024 року.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що в судових рішеннях Жовтневого районного суду м. Харкова суддя Курило В.О. в мотивувальних частинах виклав свої образливі думки відносно його громадської діяльності по викриттю корупції, а саме зазначив наступне: «Зі змісту повідомлення ОСОБА_1 від 18 червня 2024 року не вбачається достатніх об`єктивних відомостей та конкретних фактів щодо наявності ознак кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 191, ч. 2 ст. 209 КК України.

Такий зміст повідомлення не містить конкретних відомостей, які б однозначно свідчили про вчинення кримінально-караного діяння і не є в розумінні вимог статті 214 КПК України повідомленням про вчинення злочину.

Зазначені обставини позбавляють орган досудового розслідування можливості провести перевірку конкретних фактів на предмет наявності/відсутності у діях/бездіяльності особи складу злочину, в той час, як така перевірка на стадії внесення відомостей покликана, в тому числі, для недопущення перевантаження правоохоронної системи безпідставними та абстрактними повідомленнями про кримінальні правопорушення, що в свою чергу не дозволило б концентрувати зусилля на розслідуванні дійсно суспільно-небезпечних діянь.

Ініціювати процедуру кримінального переслідування та застосувати державний механізм для здійснення досудового розслідування доцільно лише у випадку, коли наявні підстави вважати, що було вчинено кримінальне правопорушення. Безпідставне відкриття кримінального провадження є недопустимим і може порушувати права конкретних осіб, відносно яких таке провадження ініційоване, та є неефективним з точки зору використання державних ресурсів.».

ОСОБА_1 в позовній заяві зазначає, що при неналежному виконанні суддею Курило Б.О. Кодексу суддівської етики та норми ч. 1 ст. 53 Закону України «Про запобігання корупції» порушені його права, гарантовані ст.24 (рівність прав, свобод та перед законом), ч. 1 ст. 28 (повага до гідності), ч. 1 ст.32 (втручання в особисте життя, ч. 1 ст. 34 (свобода думки і слова та вираження своїх поглядів і переконань).

Предметом спору у цій справі є відшкодування шкоди, завданої позивачу ухваленим процесуальним рішенням слідчого судді.

Згідно зі статтею 19Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках завдання шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Відповідно до цієї норми обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц викладено висновок, що позовні вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив, що позивач не надав належних та допустимих доказів неправомірних дій чи бездіяльності слідчого судді Курила В.О.,наслідком яких є заподіяння йому моральної шкоди.

Однак, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частин першої, другої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Статтями 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Згідно з частинами першою та третьою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Розгляд судом позовних вимог про зобов`язання іншого суду вчинити певні процесуальні дії та (або) ухвалити рішення, пов`язане з розглядом іншої судової справи, провадження в якій відкрито, закони України не передбачають.

Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються.

Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.

Судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatismutandis рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 21 грудня2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, §33).

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 08 травня 2018 року в справі № 521/18287/15-ц (провадження № 14-90цс18), від 21 листопада 2018 року в справі № 757/43355/16-ц (провадження№ 14-399цс18), від 29 травня 2019 року в справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19).

У постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року в справі№ 6-3139цс16 вказано, що: «згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя».

Згідно з частинами першою, одинадцятою статті 49 Закону України від 07 липня 2010 року№ 2453-VI«Про судоустрій і статус суддів» суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом.

Законом встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено.

Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (рішення від 12 березня 2009 року у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine)).

Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Закони України не передбачають розгляду у суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов`язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом.

Оскарження діяльності суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.

Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

У постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18) зазначено, що, здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Позивач на час розгляду його справ судами був наділений правом подавати відповідні заяви та клопотання у порядку, встановленому процесуальним законом. Процесуальні порушення, що їх допустили суди, могли бути оскаржені позивачем також в апеляційному та касаційному порядку. Натомість можливість звернення з окремим позовом про зобов`язання суду вчинити певні процесуальні дії у конкретній справі процесуальний закон не передбачав і не передбачає.

Тобто, якщо позивач вважає, що суд допустив порушення норм права під час розгляду його справи, він має можливість оскаржити ухвалені у цій справі судові рішення до судів вищих (апеляційної чи касаційної) інстанцій у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі.

Відсутність правової регламентації права на оскарження вчинених під час розгляду конкретної справи дій, рішень чи бездіяльності суду не за правилами апеляційного та касаційного оскарження є легітимним обмеженням у судовому процесі, покликаним забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи за наявності у чинному законодавстві конкретних способів захисту їх прав та інтересів.

Така позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, що сформульовані у постановах від 03 квітня 2018 року в справі № 820/5586/16, від 13 березня 2018 року в справі № 800/554/17, від 22 березня 2018 року в справі № П/9901/135/18, від 24 квітня 2018 року в справі № 800/404/17.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.

Правові висновки щодо відповідальності судді чи суду викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц ( провадження № 14-185 цс 18), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, (провадження14-399 цс 18),від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19), від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19).

Право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Приписи «справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можуть розглядатися за правилами відповідно цивільного судочинства, так і тих позовів, які взагалі не можуть розглядатися судами.

Позовні вимоги про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19), від 22 березня 2023 року в справі№ 686/10652/21 (провадження № 61-2766св22).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 24 листопада 2021 року у справі № 686/31901/19 (провадження № 61-6964св20) зазначено, що «з огляду на підстави та зміст позову, викладені вище мотиви та висновки, позов ОСОБА_1 до держави України в особі Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства, оскільки оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді). Допущені судами порушення процесуального закону згідно з частиною третьою статті400та частини другої статті414 ЦПК Українистановлять підставу скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі за пунктом 1 частини першоїстатті 255 ЦПК України».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 333/6816/17 (провадження № 14-87цс20) вказано, що: «приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першоїстатті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першоїстатті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45)).

Частиною 1 статті 377 ЦПК України передбачено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбаченихстаттями 255та257цього Кодексу.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

З огляду на підстави та зміст позову, викладені вище мотиви та висновки, позов ОСОБА_1 до держави України в особі Жовтневого районного суду м. Харкова про відшкодування моральної шкоди не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства, оскільки оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Виходячи з зазначеного, вимоги ОСОБА_1 у цій справі не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства, у зв`язку з чим провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Керуючись ст.ст.255, 367, 368, п.4 ч.1 ст.374, ст.377, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 01 жовтня 2024 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Жовтневого районного суду м. Харкова про відшкодування моральної шкоди - закрити.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий Н.П. Пилипчук

Судді О.В. Маміна

О.Ю. Тичкова