Постанова

від 13.02.2025 по справі 204/8247/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/945/25 Справа № 204/8247/22 Суддя у 1-й інстанції - Чудопалова С. В. Суддя у 2-й інстанції - Максюта Ж. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2025 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді - Максюти Ж.І.

суддів - Космачевської Т.В., Халаджи О.В.

за участю секретаря - Сахарова Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргоюпредставника ОСОБА_1 - адвоката Чіп Ярослава Миколайовича на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 серпня 2024 року по цивільній справі за позовом Дніпровського державного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання та зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 до Дніпровського державного медичного університету про визнання угоди частково недійсною, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач, в інтересах якого діє представник Калга С.І. звернулася до суду з позовною заявою, в якій просив ухвалити рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 витрати на навчання у розмірі 206956,90 грн., а також судові витрати.

В обґрунтування своїх вимог позивач вказала на те, що на підставі рішення приймальної комісії наказом ректора Державного закладу«Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України N?610-ОС від 11.08.2013 ОСОБА_1 зарахований на перший курс Дніпропетровської державної медичної академії МОЗ України. 01.09.2013 між позивачем та відповідачем було укладено угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 210. Згідно з умовами укладеної угоди відповідач зобов`язався прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зазначений правочин укладено зі згоди та за домовленістю з відповідачем та він відповідає вимогам Цивільного кодексу України щодо свободи договору.

Згідно наказу позивача № 507-ос від 19.06.2019 «Про завершення навчання» відповідачу присуджено освітньо-кваліфікаційний рівень за спеціальністю, видано документ про вищу освіту у зв`язку із завершенням навчання.

На виконання умов угоди, ОСОБА_1 було направлено на роботу в розпорядження КЗ «Дніпровський ЦПМСД №7» ДОЗ Дніпропетровської ОДА, м. Дніпро, вул. Краснопільська, 6Б, для роботи на посаді лікаря загальної практики-сімейного лікаря.

Згідно листа Департаменту охорони здоров`я Дніпропетровської обласної військової адміністрації адміністрації від 30.06.2022 відповідач звільнився за власним бажанням, не відпрацювавши три роки за направленням. Представник позивача зазначає, що відповідач не дотримав умов угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01.09.2013 №?210, укладеної між сторонами, в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три рокивідповідно до направлення на роботу, тобто відповідач порушив добровільно взяті на себе цивільно-правовізобов`язання.

Відповідно до розрахунку грошових коштів, які підлягають поверненню за навчання за державним замовленням з державного бюджету на навчання відповідача в закладі вищої освіти та інтернатурі витрачено 206 956,90 грн. Розмір витрат, які мають бути відшкодовані з відповідача у зв`язку із порушенням ним зобов`язання про відпрацювання за направленням, визначено на підставі фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2018 у сумі 206 956 грн. 90 коп. за період навчання у вищому навчальному закладі з вересня 2013 року по червень 2019 року, а також в інтернатурі позивача в період 2019-2021. Тому, представник позивача вимушений звернутися до суду для стягнення з відповідача вказаної вище суми витрат на навчання.

22.12.2022 представник відповідача за первісним позовом адвокат Чіп Я.М. надав суду відзив на позовну заяву,в якому зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази вручення відповідачунаправлення на роботу для обов`язкового працевлаштування, що в свою чергузобов`язало б відповідача укласти із замовником трьох річний трудовий договір, тому посилання позивача на порушення умов угоди про підготовку фахівців з вищою освітою від 01.09.2013не відповідають обставинам справи. Крім того зазначив, що на час розгляду справи відсутній порядок визначення розміру вартості навчання, що має бути відшкодований до державного бюджету, беручи до уваги відсутність порушеного права чи охоронюваного законом інтересу позивача, порушення якого потребує судового захисту, а також з огляду на недоведення з боку позивача порушення відповідачем умов укладеної угоди в частині відмови випускника їхати за призначенням на роботу, тому вважає заявлений позов таким, що не підлягає задоволенню у повному обсязі.

В свою чергу, представник відповідача за первісним позовом адвокат Чіп Я.М. 22.12.2022 звернувся до суду з зустрічною позовною заявою до Дніпровського державного медичного університету, в якій просив визнати частково недійсною угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 210 від 01.09.2013, укладену між ОСОБА_1 та відповідачем. В обґрунтування позовних вимог за зустрічною позовною заявою зазначив, що між сторонами було укладено угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 210 від 01.09.2013. На момент укладення даної угоди ОСОБА_1 був неповнолітнім. Відповідач згоди батьків на укладення угоди № 210 від 01.09.2013 не отримував, батьки укладення відповідачем вказаної угоди не схвалювали і не знали про цю угоду. Характер правовідносин, які викладені в угоді про підготовку фахівців з вищою освітою від 01.09.2013 №? 210, в частині зобов`язання відпрацювати позивачу за зустрічним позовом після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, та відшкодувати вартість навчання до бюджету у встановленому порядку в разі відмови їхати за призначенням, не дає підстав віднести вказаний договір до дрібних побутових правочинів, а тому відповідно до вимог закону у разі, коли його стороною є неповнолітня фізична особа, вказана угода із ним з ним може бути укладена лише за згодою її батьків. Тому представник вважає, що вказані наведені підстави є достатніми для визнання вказаної угоди частково недійсною на підставі ч. 2 ст. 203 ЦК України.Для підготовки зустрічної позовної заяви, ОСОБА_1 був вимушений звернутися за професійною правничою допомогою до адвокатського об`єднання «Радник», тому представник Чіп Я.М., який діє в інтересах останнього просив суд стягнути понесені судові витрати у розмірі 10000,00 грн. та судовий збір у розмірі 993,00 грн.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська 23 серпня 2024 року позовну заяву Дніпровського Державного медичного університету до ОСОБА_1 про стягнення витрат на навчання - задоволено.

Стягнено з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь Дніпровського державного медичного університету, ЄДРПОУ 02010681, витрати на навчання у розмірі 206 956 (двісті шість тисяч дев`ятсот п`ятдесят шість) гривень 90 копійок та сплачений судовий збір у розмірі 3 104 (три тисячі сто чотири) гривні 36 копійок.

У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до Дніпровського державного медичного університету про визнання угоди частково недійсною- відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Чіп Я.М. звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на незаконність, необґрунтованість рішення суду, на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив, рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволення первісного позову та ухвалити нове рішення суду, яким у задоволенні первісних позовних вимог відмовити та задовольнити зустрічні позовні вимоги.

Відзив на апеляційну скаргу від Дніпровського Державного медичного університету не надійшов.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом Державного закладу «Дніпропетровська державна медична академія Міністерства охорони здоров`я України» № 610-ОС від 11.08.2013до навчання було зараховано з 01.09.2013 студента першого курсу денної форми навчання за державним замовленням ОСОБА_1 , на підставі Правил прийому до Державного закладу «Дніпропетровська медична академія МОЗ Україна у 2013 та рішення приймальної комісії від 11.08.2013, протоколом № 18 (а.с. 10-12).

Згідно з пунктом 4 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів,підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 № 992, який був чинним на момент вступу ОСОБА_1 до Дніпропетровської державної медичної академії, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду про підготовку фахівців з вищою освітою.

01.09.2013 між позивачем та відповідачем було укладено угоду про підготовку фахівця з вищою освітою № 210, за напрямом підготовки - лікувальна справа, згідно умов якої відповідач зобов`язалась, серед іншого, прибути після закінчення вищого навчального закладу на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку (а.с. 6).

Згідно наказу ректора ДЗ «Дніпропетровська медична академія»№?507-ос від 19.06.2019 «Про завершення навчання`відповідачу присуджено освітньо-кваліфікаційний рівень за спеціальністю, присвоїно професійні кваліфікації, видано документ про вищу освіту у зв`язку із завершенням навчання за освітньо-професійними програмами (а.с.13).

Згідно наказу ректора ДЗ «Дніпропетровська медична академія»N?№797-ос від 30.08.2019відповідач був зарахований до очної частини інтернатури (а.с.16-18).

Згідно направлення на роботу №?145 від 20.02.2019, виданого керівником Міністерства охорони здоров`я України, ОСОБА_1 був направлений в розпорядження КЗ «Дніпровський ЦПМСД №7» за адресою: м. Дніпро, вул. Краснопільська,6Б, для роботи на посаді лікаря загальної практики-сімейного лікаря, з місячним окладом за штатним розкладом, згідно з законодавством (а.с.53).

Із пропозицією щодо влаштування за цільовим направленням відповідач був ознайомлений, про що свідчить його підпис в списках працевлаштування персонально кожного випускника, датована 26.06.2019 (а.с.130-131).

Внаслідок чого, ОСОБА_1 у період з 01.08.2019 по 30.07.2021 перебував у трудових відносинах з КНП «Дніпровський центр первинної медико санітарної допомоги № 7 ДМР, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_2 (а.с.139).

Згідно наказу № -185-о від 30.07.2021, відповідача було звільнено за власним бажанням, відповідно до ст. 38 КЗпП України (а.с. 139).

Згідно наказу ректора ДЗ «Дніпропетровська медична академія» №?469-ос від 30.06.2021 «Про випуск лікарів-інтернів та провізорів-інтернів що атестувались на визначення знань та практичних навичок спеціаліста, червень 2021, по факультету післядипломної освіти, відповідач був відрахований 30.06.2021 з очної інтернатури у зв`язку з закінченням навчання та присвоєнням звання лікаря-спеціаліста.

Судом також встановлено, що відповідач звільнився за власним бажанням, не відпрацювавши три роки за направленням в розпорядження КЗ «ДніпровськийЦПМСД №7», даний факт також представник відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 не спростовував у своїх запереченнях.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України № 473 від 16.03.2021 змінено тип та перейменовано Державний заклад «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» на Дніпровський державний медичний університет та затверджено Статут Дніпровського державного медичного університету.

Із матеріалів справи вбачається, що 30.06.2021 відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 закінчив Дніпровський державний медичний університет за спеціальністю «лікувальна справа», де навчався на денній формі навчання за кошти державного бюджету, та отримав відповідний документ про вищу освіту.

Згідно наказу ректора ДЗ «Дніпропетровська медична академія» №?469-ос від 30.06.2021 «Про випуск лікарів-інтернів та провізорів-інтернів, що атестувались на визначення знань та практичних навичок спеціаліста, червень 2021, по факультету після дипломної освіти, відповідач був відрахований 30.06.2021 з очної інтернатури у зв`язку з закінченням навчання та присвоєнням звання лікаря-спеціаліста.

Однак, як встановлено судом, відповідач після закінчення навчання в інтернатурі пропрацював у КЗ «Дніпровський ЦПМСД №7 на посаді лікаря-інтерна загальної практики лише один місяць, тобто неналежним чином виконав взяті на себе зобов`язання.

Задовольняючи позовні вимоги, в повному обсязі, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 не було дотримано вимог законодавства України та угоди про підготовку фахівця з вищою освітою № 210 від 01.09.2013 в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, що з урахуванням встановлених обставин справи слід розцінювати, як неналежне виконання взятих на себе цивільно-правових зобов`язань.

Щодо зустрічних позовних вимог, то слід зазначити наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому на момент укладення Угоди про підготовку фахівців з вищою освітою № 210 від 01.09.2013 йому було 17 повних років.

Відповідно до частини 2 статті 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 222 ЦК України правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу. Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

Разом з цим, ч.1 ст. 221 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

Батьки ОСОБА_1 протягом встановлених законом строків не заявили претензії відповідачу за зустрічним позовом, позивачу за первісним позовом з приводу укладення їх сином угоди про підготовку фахівців з вищою освітою № 210 від 01.09.2013. Як вбачається із матеріалів справи вказана претензія була подана батьком відповідача за первісним позовом - ОСОБА_3 13.12.2022, тобто після того, як вже справа перебувала на розгляді у суді. Тобто, в силу приписів частини першої статті 221 ЦК України, вказаний правочин вважається батьками схваленим.

Твердження про те, що батьки ОСОБА_1 згоди на укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою № 210 від 01.09.2013 не надавали та не знали в період з 01.09.2013 по 30.06.2021, не підтверджені жодними доказами.

ОСОБА_1 , після досягнення повноліття, також не розірвав угоду про підготовку фахівців з вищою освітою № 210 від 01.09.2013, а належним чином продовжив виконувати умови даної угоди, у подальшому, закінчив Державний заклад «Дніпропетровська медична академія Міністерства охорони здоров`я України» та отримав документ про вищу освіту, закінчив навчання в інтернатурі, де один місяць працювала за направленням, та до грудня 2022 не звертався до суду із позовною заявою про визнання угоди частково недійсною або такою, що порушує його права та інтереси, що розцінюються судом як схвалення угоди і батьками відповідача і нимсамим, та спростовує заперечення представника відповідача за первісним позовом в цій частині.

Тому, відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки батьки ОСОБА_1 протягом встановлених законом строків не заявили претензії відповідачу за зустрічним позовом, позивачу за первісним позовом з приводу укладення їх сином угоди про підготовку фахівців з вищою освітою № 210 від 01.09.2013, з урахуванням того, що останній після досягнення повноліття не розірвав угоду, а навпаки, належним чином виконував умови даної угоди, прийнявши цим самим умови угоди, тому передбачених законом підстав для визнання вказаної угоди не має,а тому і підстави для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відсутні.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.

Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Судом встановлено і не спростовано відповідачем і матеріалами справи, що ОСОБА_1 , закінчивши навчання за кошти державного бюджету України в Дніпропетровському державному медичному університеті, після закінчення навчання в інтернатурі пропрацював у КЗ «Дніпровський ЦПМСД №7 на посаді лікаря-інтерна загальної практики лише один місяць, тобто виконав взяті на себе зобов`язання не виконав.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 607/3693/17 зазначено, що договірне зобов`язання - це відносне правовідношення між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення боржником певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, що не є учасниками зазначеного правовідношення. Оскільки метою договірних зобов`язань є досягнення їх сторонами певних правових результатів, особливого значення набуває їх виконання. Виконання зобов`язання - це вчинення кредитором і боржником дій, що становлять його предмет. При виконанні різноманітних договірних зобов`язань суб`єкти мусять керуватися загальними засадами, що йменуються принципами виконання зобов`язання. І в сучасних умовах до них відносять принципи належного та реального виконання зобов`язання, які, до речі, традиційно вважалися такими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі №607/3693/17 (провадження №14-151цс20) зазначено, що, вирішуючи спори про стягнення коштів за навчання, судам слід керуватися таким. Якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням.

Велика Палата Верховного Суду вважає розумним та справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.

На переконання Великої Палати Верховного Суду, покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті, які надаються іншим працівникам державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасних умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах" (пункти 66-68).

Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою.

Обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. В протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається.

У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або його відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати (відповідно до пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ).

ОСОБА_1 добровільно підписуючи угоду від 01 вересня 2013 року, погодився на працевлаштування його навчальним закладом, отримав направлення на роботу та, навчаючись за кошти Державного бюджету, погодився відшкодувати вартість свого навчання у разі відмови відпрацювати не менше трьох років.

Вирішуючи цей спір, суд вважає, що відповідачем ОСОБА_1 не було дотримано вимог законодавства України та угоди від 01 вересня 2013 року в частині його зобов`язання відпрацювати після закінчення Медуніверситету три роки (відповідно до направлення на роботу) та необхідності ним відшкодування вартості його навчання у Медуніверситеті.

Зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності цього випускника і водночас, способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання.

Враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 закінчивши навчання на бюджетній формі, не відпрацював трирічний строк, звільнився за власним бажанням з місця направлення, тим самим не дотримавсь угоди про підготовку фахівця з вищою освітою від 01.09.2013 року в частині зобов`язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Доводи, наведені в апеляційній скарзі, були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів чинним законодавством не передбачена.

Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.

На підставі статті 141 ЦПК України, судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чіп Ярослава Миколайовича - залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 серпня 2024 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Вступна та резолютивна частини проголошена 13 лютого 2025 року.

Повний текст постанови складено 14 лютого 2025 року.

Судді: