Ухвала

від 13.02.2025 по справі 903/282/24

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

13 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 903/282/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючої, Булгакової І. В., Ємця А. А.,

за участю:

секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників учасників справи:

позивача заступника керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Луцької міської ради - прокурора офісу Генерального прокурора Гусарової А. В.,

відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Казкова оселя» - Степанюка С. Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Казкова оселя»

на рішення Господарського суду Волинської області від 25.07.2024 (суддя Шум М. С.)

та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.11.2024 (колегія суддів: Філіпова Т. Л. (головуюча), судді: Бучинська Г. Б., Василишин А. Р.)

у справі за позовом заступника керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Луцької міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Казкова оселя»

про стягнення 1 981 542,30 грн,

УСТАНОВИВ:

У березні 2023 року заступник керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Луцької міської ради (далі прокурор, позивач) звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Казкова оселя» (далі - ТОВ «Казкова оселя», товариство, відповідач), у якому просив стягнути 1 981 542,30 грн заборгованості з оплати пайової участі для зарахування в дохід місцевого бюджету Луцької міської територіальної громади.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор вказував, що на час отримання відповідачем дозволу на виконання будівельних робіт та початку будівництва відповідно до вимог частини другої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI) позивач та відповідач обов`язкового до укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не укладали, грошові кошти на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі - Закон №132-IX) в розмірі 1 981 542,30 грн до бюджету відповідач не сплачував, а тому відповідно до абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-IX та частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) прокурор вважає, що у товариства утворилася заборгованість з оплати пайової участі у розмірі 1 981 542,30 грн, що підлягає стягненню з відповідача до місцевого бюджету.

Господарський суд Волинської області у рішенні від 25.07.2024, яке залишене без змін згідно з постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.11.2024, позов задовольнив повністю. Стягнув з ТОВ «Казкова оселя» на користь Луцької міської ради грошові кошти з оплати пайової участі у розмірі 1 981 542,30 грн та 29 723,13 грн судового збору.

Не погоджуючись з указаними рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційного господарського суду, ТОВ «Казкова оселя» 16.12.2024 звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначає про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо підстав та порядку пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням положень Закону № 132-ІХ у випадках, коли будівництво розпочато задовго до 01.01.2020 та завершено після 2023 року, оскільки відповідно до вимог пункту 3 частини другої Прикінцевих та перехідних положень вказаного закону замовник будівництва зобов`язаний звернутися з відповідною заявою упродовж 10 днів від початку будівництва, а не від 01.01.2020, як вказали суди попередніх інстанцій в оспорюваних судових рішеннях.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.12.2024 для розгляду касаційної скарги у справі № 903/282/24 визначено колегію суддів у складі: Жайворонок Т. Є. (головуючої), Булгакової І. В., Ємця А. А.

19.12.2024 від Луцької міської ради до Верховного Суду надійшли заперечення проти відкриття касаційного провадження, у яких міська рада, посилаючись на наявність висновку Верховного Суду з означеного у касаційній скарзі питання, просила відповідно до вимог пункту 4 частини четвертої статті 292 ГПК України касаційну скаргу не приймати до розгляду та повернути скаржнику.

Верховний Суд згідно з ухвалою від 14.01.2025 відкрив касаційне провадження у справі № 903/282/24 та встановив строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу до 29.01.2025.

20.01.2025 від першого заступника керівника Волинської обласної прокуратури до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому прокурор заперечує проти доводів касаційної скарги, просить касаційну скаргу ТОВ «Казкова оселя» залишити без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення без змін.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з дозволом на виконання будівельних робіт від 12.10.2018 № ІУ113182851639 ТОВ «Казкова оселя» здійснило будівництво об`єкта: «Нове будівництво багатоквартирних житлових будинків з вбудованими приміщеннями громадського призначення та паркінгом на вул. В`ячеслава Чорновола в м. Луцьку, 1 черга, 1 п. к., сек.1. Код об`єкта, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДКБС:1122.1 - Будинки багатоквартирні масової забудови».

Згідно з актом готовності вказаного об`єкта до експлуатації від 05.05.2023 № АС01:2657-0950-0740-5811 будівництво здійснювалося у період з жовтня 2018 року до квітня 2023 року.

Згідно з пунктом 12 акта готовності об`єкта до експлуатації пайової участі відповідач до місцевого бюджету не сплачував (підстава для звільнення від сплати пайової участі - пункт 13 розділу І Закону № 132-IX).

Державна інспекція архітектури та містобудування України видала ТОВ «Казкова оселя» сертифікат від 15.05.2023 № ІУ123230505314, яким засвідчила відповідність вказаного закінченого будівництвом об`єкта проєктній документації та підтвердила його готовність до експлуатації.

Прокурор, звертаючись до суду з цим позовом, посилався на теё що на час отримання відповідачем дозволу на виконання будівельних робіт та початку відповідного будівництва згідно з вимогами частини другої статті 40 Закону № 3038-VІ було встановлено, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Для об`єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, згідно з абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію. При цьому обов`язок сплатити пайову участь у разі його невиконання замовником будівництва у 2020 році зберігається до прийняття об`єкта в експлуатацію, навіть у наступних роках після 2020 року. Вважає, що у зв`язку з відмовою забудовника укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, права органу місцевого самоврядування на отримання коштів для розвитку інфраструктури населеного пункту були порушені, а тому відповідач відповідно до вимог частини першої статті 1212 ЦК України зобов`язаний повернути вказані кошти.

Місцевий господарський суд, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прокурора у повному обсязі, виходив з того, що з огляду на встановлені окружною прокуратурою обставини, а саме щодо закінчення відповідачем будівництва об`єкта у квітні 2023 із отриманням сертифіката від 15.05.2023 № ІУ123230505314 (згідно з актом готовності об`єкта від травня того ж року) та факту неукладення ТОВ «Казкова оселя» із позивачем до 01.01.2020 відповідного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту (будівництво розпочато у жовтні 2018 року), до спірних правовідносин слід застосовувати норми наведеного Закону № 132-ІХ, згідно з якими було встановлено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва протягом 2020 року. Незважаючи на те що прокуратура відповідно до вимог статті 23 Закону України (далі - ЗУ) «Про прокуратуру» інформувала Луцьку міську раду про існування означених порушень інтересів держави, що підтверджується листами від 30.01.2024 № 15-178вих-24 та від 12.02.2024 № 15-178вих-24, позивач жодних заходів щодо усунення порушень указаних інтересів держави не вживав, позов про стягнення із відповідача спірної суми (пайової участі) до місцевого бюджету не заявляв.

Апеляційний господарський суд з таким висновком суду першої інстанції погодився. Вказав, що відповідно до абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-ІХ місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що розмір пайової участі, що підлягає стягненню на підставі частини першої статті 1212 ЦК України, підлягає стягненню з відповідача до місцевого бюджету у розмірі 1 981 542,30 грн. Оскільки забудовник відмовився від укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, вказані права органу місцевого самоврядування є порушеними, а отже, у нього виникає право вимагати стягнення збитків, обов`язок сплати яких був встановлений відповідно до вимог зазначеного закону.

Скаржник з такими висновками судів попередніх інстанцій не погодився.

У касаційній скарзі ТОВ «Казкова оселя» вказує, що, задовольняючи позовні вимоги прокурора, суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях посилалися на пункт 3 частини другої Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-ІХ, відповідно до якого замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва.

Скаржник вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо підстав та порядку пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням норм Закону № 132-ІХ у випадках, коли будівництво було розпочате задовго до 01.01.2020 та завершено після 2023 року, оскільки пункт 3 частини другої Прикінцевих та перехідних положень покладає обов`язок звернення забудовника із відповідною заявою протягом 10 днів від початку будівництва, а не від 01.01.2020, як вказали суди попередніх інстанцій.

Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Водночас скаржник у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначає підставу, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбаченого у пункті 3 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Так, предметом касаційного перегляду є рішення суду першої інстанції, залишене без змін згідно з постановою апеляційного суду, ухвалені за результатом розгляду позовних вимог про стягнення безпідставно збережених коштів з оплати пайової участі замовника будівництва.

Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Згідно з частиною четвертою статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема єдністю судової практики.

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Відповідно до частини першої статті 36 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Створення і функціонування Верховного Суду має забезпечити послідовне, стале, однакове та зрозуміле правозастосування при розгляді спорів.

Зі змісту положень пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України вбачається, що вказана норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. Близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 09.11.2021 зі справи № 904/8389/17, від 06.12.2021 зі справи № 904/6340/19, від 14.12.2021 зі справи № 910/3359/20.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Отже, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність / відсутність подібності правовідносин та наявність / відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Верховний Суд, дослідивши доводи та аргументи, наведені у касаційній скарзі, а також у відзиві на касаційну скаргу, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою в цій частині на підставі пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.

За змістом пункту 3 абзацу 1 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Отже, умовами касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень із зазначеної підстави є: (1) відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, (2) відсутність такого висновку саме у подібних правовідносинах.

На думку скаржника, Закон № 132-ІХ на спірні правовідносини не поширюється, оскільки повністю скасовано обов`язок замовника будівництва щодо пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, тобто сплату пайових внесків та укладення договору про пайову участь; закріпив перехідні положення, у яких було визначено обов`язок щодо сплати пайової участі до прийняття такого об`єкта в експлуатацію для об`єктів, будівництво яких розпочате саме у 2020 році; закріплював положення, що договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання; містив застереження щодо об`єктів нерухомості, які здавалися в експлуатацію саме у 2020 році, а об`єкт нерухомості ТОВ «Казкова оселя» завершило та здало в експлуатацію у травні 2023 року, а розпочало будівництво у 2018 році.

Однак, у касаційному порядку переглядалася справа № 903/283/24 за позовом заступника керівника Луцької окружної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Луцької міської ради до ТОВ «Казкова оселя» про стягнення 1 580 634,02 грн коштів з оплати пайової участі. Позовні вимоги у вказаній справі обґрунтовувалися аналогічними підставами, що й у справі, яка розглядається № 903/282/24.

Верховний Суд у постанові від 17.12.2024 у справі № 903/283/24 дійшов висновку про те, що для об`єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, згідно з абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-ІХ визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) для прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

У наведеній постанові Суд зазначив:

«Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», який спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Так, на час отримання відповідачем дозволу 12.10.2018 на виконання будівельних робіт на будівництво багатоквартирних житлових будинків з вбудованими приміщеннями громадського призначення та паркінгом по вул. В`ячеслава Чорновола в м. Луцьку та початку відповідного будівництва стаття 40 Закону № 3038-VI (тут і далі в редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин - до 01.01.2020) передбачала, що порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури (частини перша-третя вказаної статті).

У свою чергу, органи місцевого самоврядування встановлювали порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Порядок укладення договору пайової участі за вказаною статтею Закону передбачався у декілька етапів: замовник повинен був звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору про пайову участь (оферта), яка реєструвалась органами місцевого самоврядування. На підставі доданих замовником до заяви документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками, протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви визначався розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, з органом місцевого самоврядування укладався договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, істотними умовами якого були розмір пайової участі, строк (графік) її сплати, відповідальність сторін, невід`ємною частиною такого договору був розрахунок величини пайової участі (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. Замовник до прийняття об`єкта в експлуатацію повинен був сплатити в повному обсязі кошти пайової участі єдиним платежем або частинами, якщо договором було передбачено графік сплати пайової участі.

Згідно з усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладеною в постановах від 08.10.2019 у справі № 911/594/18 та від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, перерахування замовником об`єкта будівництва у передбачених законом випадках коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до відповідного місцевого бюджету є обов`язком, а не правом забудовника. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, є обов`язковим на підставі закону.

Строк, визначений Законом № 3038-VI для укладення договору пайової участі - протягом 15 днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, встановлено саме для добровільного виконання стороною такого обов`язку, і закінчення цього строку не припиняє цього обов`язку замовника та не звільняє замовника від обов`язку укласти договір. Адже невиконання особою положень законодавства не повинно призводити до настання бажаного для неї внаслідок такого невиконання результату у вигляді звільнення від платежу та надавати майнові переваги порівняно із законослухняною особою.

Тобто відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання повинне бути виконане до прийнятті новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру (такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 911/594/18, від 22.08.2018 у справі № 339/388/16-ц, від 22.09.2021 у справі № 904/2258/20).

Однак, як установлено судами попередніх інстанцій, на момент прийняття в експлуатацію спірного об`єкту відповідача у 2022 році статтю 40 Закону № 3038-VI виключено на підставі Закону №132-ІХ з 01.01.2020.

За змістом Закону № 132-IX та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону № 3038-VI обов`язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.

Поряд з тим, законодавцем під час внесення змін до Закону № 3038-VI (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону № 132-IX) було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту [(далі - пайова участь) абзац другий пункт 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX] у такому розмірі та порядку:

1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):

- для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта;

- для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;

3) замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва;

4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію;

5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;

6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

Тобто відповідно до внесених Законом №132-ІХ змін з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх повного виконання, є лише договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020 (частина перша пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 виклала висновок щодо вирішення правової проблеми, пов`язаної з застосуванням норм права до правовідносин, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 Закону № 3038-VI визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а отже, і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 01.01.2020. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

У зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом.

У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (частина друга статті 1212 ЦК України).

Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Тобто зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Отже, у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21 дійшов висновку, що законодавець під час внесення змін до Закону № 3038-VI (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону №132-IX) чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об`єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме:

- договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону № 3038-VI, залишались дійсними та підлягали до їх повного виконання і після виключення вказаної статті (абзац 1 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX). Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними;

- якщо станом на 01.01.2020 такі об`єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та, оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону № 3038-VI обов`язок щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов`язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавець визначив нормативне регулювання таких правовідносин, зокрема, абзацом 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX.

Отже, розмір та порядок пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту без відповідної вказівки у законі не можуть по-новому визначатись нормами абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, якщо відповідні істотні умови були визначені укладеним до 01.01.2020 договором про пайову участь, який згідно з абзацом 1 вказаного пункту розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX є дійсним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання.

Передбачений вказаною нормою порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: (1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; (2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Тож у вказаних двох випадках, ураховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX, замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію.

Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що обов`язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:

- для об`єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;

- для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.

Отже, для об`єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX визначено обов`язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об`єкта в експлуатацію.

Такі висновки Верховного Суду відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом (статтею 40 Закону № 3038-VI) обов`язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01.01.2020, але до цієї дати такого обов`язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об`єкта будівництва в експлуатацію до 01.01.2020 з метою уникнення сплати пайової участі.

Водночас у постанові від 20.07.2022 у справі №910/9548/21 Верховний Суд також зауважив, що у випадку, якщо замовниками вищевказаних об`єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-IX обов`язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об`єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту буде звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.

Така позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21, 13.12.2022 у справі № 910/21307/21, від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22.»

Ураховуючи наведене, Суд вважає, що висновок щодо підстав та порядку пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням положень Закону № 132-ІХ у випадках, коли будівництво розпочате задовго до 01.01.2020 та завершене після 2023 року, сформований Верховним Судом у вказаній вище постанові від 17.12.2024 у справі № 903/283/24, є чітким, зрозумілим й сприяє однозначному застосуванню норм права.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з сертифікатом від 15.05.2023 № ІУ 123230505314 загальна площа квартир об`єкта будівництва становила 5 087,4 квадратних метрів. Станом на дату прийняття об`єкта в експлуатацію діяли показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджені наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 09.03.2023 № 139. Вартість одного квадратного метра загальної площі квартир будинку (з урахуванням податку на додану вартість) на території Волинської області становила 19 475 гривень.

Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях зазначили, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, а таке зобов`язання забудовник повинен виконати до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію. Спір у правовідносинах щодо сплати означених сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Отже, ураховуючи положення абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX, суди у справі, що розглядається, дійшли обґрунтованого висновку про те, що розмір пайової участі на підставі вимог частини першої статті 1212 ЦК України підлягає стягненню із відповідача до місцевого бюджету на користь позивача у розмірі 1 981 542,30 грн.

Таким чином, суди у справі, що розглядається, дійшли висновку про те, що відмова забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту фактично призводить до порушення права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту, що є підставою вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений згідно із законом відповідно до вимог частини першої статті 1212 ЦК України, як кошти, набуті або збережені без достатньої правової підстави.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Оскільки висновки судів попередніх інстанцій у справі, що розглядається, ухвалені судами попередніх інстанцій з урахуванням таких же мотивів та не суперечать правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 17.12.2024 у справі № 903/283/24, підстав для відступлення від такого висновку Верховний Суд не вбачає, як і не визначалася така підстава касаційного оскарження.

Отже, ураховуючи наведене, Верховний Суд відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Оскільки з огляду на принцип диспозитивності виключно скаржником визначаються підстави, вимоги та межі касаційного оскарження, тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Відповідно до статті 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Ураховуючи наведене, Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, викладені скаржником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Казкова оселя» на оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій у справі № 903/282/24 підлягає закриттю відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Казкова оселя» на рішення Господарського суду Волинської області від 25.07.2024 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.11.2024 у справі № 903/282/24.

Ухвала набирає законної сили з моменту її постановлення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Суддя І. В. Булгакова

Суддя А. А. Ємець