Постанова

від 21.01.2025 по справі 910/17834/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/17834/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,

за участю секретаря судового засідання - Прокопенко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Ліан"

на рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2024 (суддя Мудрий С. М.)

і постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.09.2024 (головуючий суддя Сітайло Л. Г., судді Буравльов С. І., Шапран В. В.)

у справі № 910/17834/23

за позовом заступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Бучанської районної ради Київської області

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Ліан" і 2) Києво-Святошинського виробничого управління житлово-комунального господарства,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Київська міська рада,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Києво-Святошинська районна рада Київської області,

про визнання недійсним інвестиційного договору на будівництво та передачу частини функцій замовника,

(у судовому засіданні взяв участь прокурор - Гудков Д. В.)

ВСТУП

1. Прокурор звернувся до суду у зв`язку із незаконним розпорядженням органом місцевого самоврядування об`єктом нерухомого майна поза процедурою проведення аукціону.

2. Суди задовольнили позов прокурора про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору на будівництво будинку з огляду на його удаваність з тих підстав, що воля сторін договору фактично спрямована на встановлення не правовідносин з державно-приватного партнерства, а приватизаційних відносин щодо об`єкта комунальної власності, врегульованих Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна".

3. Під час касаційного розгляду справи дослідженню підлягало питання щодо застосування принципів державно-приватного партнерства до оспорюваного договору.

4. За результатом розгляду касаційної скарги, поданої відповідачем, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність залишення без змін судових рішень місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанції, про що детально зазначено у цій постанові.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Узагальнений зміст і підстави позовних вимог

5. Керівник Київської обласної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Бучанської районної ради Київської області (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Ліан" (далі -відповідач-1, скаржник) та Києво-Святошинського виробничого управління житлово-комунального господарства (далі - відповідач-2), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Київської міської ради (далі - третя особа-1), третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Києво-Святошинської районної ради Київської області (далі - третя особа-2), про визнання недійсним інвестиційного договору на будівництво та передачу частини функцій замовника № 1, укладеного 18.11.2020 між третьою особою-2, відповідачем-2 та відповідачем-1, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченко В. В., зареєстрованого в реєстрі за № 1544.

6. Позовні вимоги прокурором обґрунтовані тим, що вказаний інвестиційний договір від 18.11.2020 № 1 суперечить положенням Закону України "Про державно-приватне партнерство". Його укладено всупереч сферам застосування інституту державно-приватного партнерства; без збереження права комунальної власності на об`єкт нерухомості, який є безпосереднім предметом правовідносин з державно-приватного партнерства, який не може переходити у приватну власність приватного партнера; без реального досягнення результатів для задоволення суспільно-значимих потреб жителів Києво-Святошинського району (а наразі Бучанського району Київської області), що вказує на відсутність дійсної задекларованої цілі і мети укладення цього договору - задоволення громадських потреб.

7. Також прокурор зауважує, що спірний договір є удаваним правочином, який містить ознаки купівлі-продажу (оплатного відчуження) об`єкта комунальної власності на користь приватного суб`єкта господарювання, у той час коли перехід права власності на об`єкт комунальної власності регулюється Законом України "Про приватизацію державного та комунального майна" шляхом проведення електронного аукціону з подальшим укладенням договору купівлі-продажу об`єкта малої приватизації. Крім того, за умовами договору третя особа-2 самостійно на власний розсуд та з перевищенням наданих земельним законодавством повноважень розпорядилася земельною ділянкою, в тому числі щодо зміни її цільового призначення, розташованою на території населеного пункту, що не входить до сфери її повноважень, у той час коли саме третій особі-1 належать повноваження на прийняття рішень з питань регулювання земельних відносин на території міста Києва, відповідно до положень статей 12, 83, 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Третьою особою-1 будь-які рішення стосовно цієї земельної ділянки не приймались та не делегувались відповідні повноваження третій особі-2 укладати договори користування земельною ділянкою по вулиці Львівська, 72 в місті Києві з умовами зміни її цільового призначення у межах здійснення державно-приватного партнерства.

8. На переконання прокурора, є достатні підстави стверджувати про наявність обґрунтованих підстав для визнання недійсним інвестиційного договору від 18.11.2020 № 1.

Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій

9. Господарський суд міста Києва рішенням від 28.05.2024, яке Північний апеляційний господарський суд постановою від 18.09.2024 залишив без змін, позов задовольнив.

10. Суди мотивували свої рішення тим, що така сфера застосування державно-приватного партнерства, як будівництво житлових будинків передбачена в абзаці 14 статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство" лише щодо будівництва та капітального ремонту житлових будинків, повністю чи частково зруйнованих внаслідок бойових дій на території проведення антитерористичної операції.

11. Виключення з правил, встановлених частиною першою статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство" становить лише випадок, передбачений в частині другій цієї статті Закону, а саме: за рішенням державного партнера державно-приватне партнерство може застосовуватися в інших сферах діяльності, які передбачають надання суспільно значущих послуг, крім видів господарської діяльності, які відповідно до закону дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам та організаціям. Державно-приватне партнерство застосовується з урахуванням особливостей правового режиму щодо окремих об`єктів та окремих видів діяльності, встановлених законом.

12. Суди зазначили, що договір про державне-приватне партнерство може бути укладено не в будь-яких випадках, а лише у передбачених Законом України "Про державно-приватне партнерство".

13. З урахуванням зазначеного суди дійшли висновку, що вказаний в розділі 1, пунктах 2.2, 2.3, 3.1 договору об`єкт будівництва багатоповерхового житлового комплексу з приміщеннями комерційного призначення не підпадає під сферу застосування державно-приватного партнерства, перелік яких чітко визначено в частині першій статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство". Адже спірний об`єкт беззаперечно не знаходиться на території проведення антитерористичної операції, не є пошкодженим внаслідок бойових дій та взагалі не відноситься до об`єктів житлового фонду.

14. Щодо можливості регулювання спірних правовідносин через призму частини другої статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство" суди зазначили, що ані умовами договору, ані висновком про результати аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства щодо майнового комплексу типографії по вулиці Львівська, 72 в місті Києві, затвердженого рішенням третьої особи-2 від 18.09.2020 № 737-48-VII, не передбачено досягнення конкретних суспільно-значущих послуг в межах здійснення такого державно-приватного партнерства. За мету державно-приватного партнерства третя особа-2 взагалі не ставила в пріоритет збереження чи реновацію майнового комплексу типографії для продовження виконання нею соціально-значимих функцій для задоволення суспільних інтересів та потреб, оскільки цей об`єкт за умовами договору підлягає знесенню, і у мотивувальній частині цього висновку відсутнє мотивування про використання новозбудованих приміщень комерційного призначення саме для поновлення діяльності типографії, яка б здійснювала видавничу справу або ж мотиви перепрофілювання об`єкта типографії.

15. За висновками судів попередніх інстанцій дійсною метою за умовами договору є не отримання органом місцевого самоврядування новозбудованих комерційних приміщень, як об`єктів комунальної власності, адже у розділі 7 договору для державного партнера вказано лише кількісний відсоток від загального об`єкта будівництва без будь-якої конкретизації щодо його площ та цільового призначення. Колегією суддів враховано, що загальна площа комунального майна - майнового комплексу типографії, який підлягає знесенню, складає 1 957,30 кв. м, у той час як площа, яку запланувала отримати третя особа-2 у комунальну власність за рахунок 6 % від новозбудованого об`єкта складає лише 1 500 кв. м. Зменшення площі комунального майна свідчить про безпідставну перевагу приватних інтересів над громадськими і не забезпечує отримання взаємної вигоди державним партнером від співпраці за оспорюваним договором й навпаки, призводить до дисбалансу суспільних потреб цієї громади.

16. Суди вирішили, що спірний договір порушує основні принципи здійснення державно-приватного партнерства, а саме: рівності та заборони дискримінації, оскільки фактично державний партнер, маючи 100 % спірного майна та можливість його реконструкції, отримання прибутку від оренди, відчуження у передбаченому законодавством порядку тощо, отримує всього 6 % від загальної площі майбутньої новобудови з реєстрацією 94 % такої нерухомості в інтересах приватного партнера, одночасно порушуючи принцип незмінності протягом усього строку дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, цільового призначення та форми власності об`єктів, що перебувають у комунальній власності (стаття 3 Закону України "Про державно-приватне партнерство") та імперативну вимогу встановлену частиною третьою статті 7 зазначеного Закону.

17. Заразом суди дійшли висновку, що спірний договір є удаваним правочином, а саме договором купівлі-продажу, адже воля сторін договору фактично спрямована на встановлення не правовідносин з державно-приватного партнерства, а приватизаційних відносин щодо об`єкта комунальної власності, врегульованих саме Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна", яким регламентовано процедуру відчуження комунального майна з дотриманням порядку проведення електронного аукціону, формування його стартової ціни і т. д., в результаті яких укладається договір купівлі-продажу майна.

18. Крім того, суди встановили, що згідно з умовами пунктів 1.1.4, 2.3, 3.2 спірного договору вбачається фактичне розпорядження третьою особою-2 земельною ділянкою як неуповноваженим суб`єктом, оскільки станом на 18.11.2020 у державного партнера були відсутні правовстановлюючі документи на землю, а також відсутні повноваження на розпорядження землею в місті Києві зі зміною її цільового призначення. Зокрема, вказані положення спірного договору в частині передачі приватному партнеру користування вказаною земельною ділянкою для забудови суперечать вимогам земельного законодавства, оскільки розпорядження землею на території міста Києва віднесено до повноважень третьої особи-1, у той час коли останньою не приймались будь-які рішення стосовно такої ділянки та не делегувались відповідні повноваження третій особі-2. Відтак, правочин, який вчинено сторонами при укладенні вказаного договору, також спрямовано й на приховання іншого правочину - передачі у користування земельної ділянки для забудови (суперфіцій) з грубим порушенням порядку його укладення та суб`єктного складу учасників такого договору, у зв`язку з чим спірний договір містить ознаки удаваності також і з цих мотивів.

Касаційна скарга

19. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції та постановою апеляційного суду, відповідач-1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного суду скасувати, та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Узагальнені доводи касаційної скарги

20. Скаржник в якості підстав касаційного оскарження судових рішень посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказуючи, зокрема, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 щодо застосування належного та ефективного способу захисту, від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19 щодо невідповідності обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 щодо обґрунтування прокурором підстав для представництва інтересів держави, а також наголошуючи на відсутності висновку Верховного Суду щодо правильного застосування положень Закону України "Про державно-приватне партнерство".

21. Скаржник вважає, що сторонами оспорюваного договору в повній мірі дотримано умови визначені Законом України "Про державно-приватне партнерство", а доводи прокурора про відсутність підстав для застосування цього закону у сфері будівництва є безпідставними.

22. Скаржник наголошує, що оспорюваний договір не стосується питання розпорядження земельною ділянкою за адресою: м. Київ, вул. Львівська, 72, оскільки остання на час укладення відповідного договору не була сформована, як об`єкт цивільних прав. Спірний договір лише містить розподіл прав і обов`язків щодо оформлення прав на землю, які повинні бути реалізовані для виконання умов договору.

23. Скаржник із посиланням на положення Цивільного кодексу України і висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (щодо конкретних та ефективних способів захисту), постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19 (щодо відсутності порушеного права та невідповідності обраного способу захисту), постанові ОП КЦС ВС від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17(щодо завдань цивільного судочинства), постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (щодо повноважень органів влади) і від 26.05.2020 у справі № 812/2385/18 (щодо повноважень прокурора), зазначає, що прокурор не обґрунтував зробленої ним оцінки потреб громади у приміщенні друкарні, яка перебуває у непридатному для використання за призначенням стані, на противагу отримання житлових площ необхідних для забезпечення пільгових категорій населення громади, зокрема з урахуванням втрати житла значною частиною населення постраждалих від бойових дій.

Позиція інших учасників справи

24. Прокурор, у строк, встановлений Судом, подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

25. Прокурор стверджує, що касаційна скарга не містить жодних законодавчо обґрунтованих аргументів на спростування висновків судів першої та апеляційної інстанцій, викладених у оскаржуваних судових рішеннях про наявність обґрунтованих підстав для задоволення по суті заявлених позовних вимог прокурора в інтересах держави, за належного застосування та тлумачення норм релевантного до спірних правовідносин законодавства і актуальної судової практики. Натомість скаржником наведено низку судової практики з питань належного та ефективного способу захисту, а також щодо повноважень прокурора на представництво інтересів держави, підтвердження виключних підстав на здійснення цієї конституційної функції, з огляду на що останній стверджує про недоведеність прокурором підстав для представництва інтересів держави у цьому спорі саме через відсутність об`єктивної оцінки судів потреб громади у приміщенні друкарні, не вдаючись при цьому до будь-якого аналізу чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, не спростовуючи наведені у судових рішеннях мотиви підтвердження ними підстав для представництва прокурором інтересів держави у цьому спорі та твердження про обрання ефективного способу захисту державного інтересу за викладених обставин.

26. Прокурор акцентує увагу на тому, що скаржник, наголошуючи на тому, що оспорюваний договір взагалі не стосується питання розпорядження земельною ділянкою, не наводить жодних нормативно обґрунтованих аргументів на спростування висновків судів про безпосередню пов`язаність та взаємозалежність питань знесення розташованого на земельній ділянці по вулиці Львівська, 72 в місті Києві існуючого майнового комплексу типографії комунальної власності, нового будівництва на цій же земельній ділянці багатоповерхового житлового комплексу із приміщеннями комерційного призначення, із власне питанням постійного землекористування державного партнера, заснованого на рішеннях виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 25.09.1956 № 1427, від 09.09.1969 № 1570, від 07.06.1971 № 869, якими Міській друкарні Києво-Святошинського району додатково відведено в місті Києві по вулиці Львівська, 70 та 72 земельні ділянки площею 0,05 га, 0,03 га та 0,15 га саме під майновий комплекс типографії. Заразом в касаційній скарзі не наведено жодного правового висновку Верховного Суду щодо застосування норми права з подібними правовідносинами в сфері державно-приватного партнерства чи в інших схожих за змістом до спірних правовідносинах, який, на думку касатора, мав би бути застосований та врахований судом апеляційної інстанції для правильного та законного вирішення цього спору

Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій

27. Територіальна громада сіл, селищ, міст Києво-Святошинського району Київської області в особі третьої особи-2 була власником майнового комплексу топографії по вулиці Львівська, 72 в місті Києві.

28. Власником цього об`єкта нерухомості є територіальна громада сіл, селищ, міст Бучанського району Київської області, в особі позивача, право власності якої зареєстровано в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно 23.06.2021 на підставі передавального акта від 25.01.2021, затвердженого рішенням позивача "Про затвердження передавального акта Києво-Святошинської районної ради, складеного Комісією з реорганізації Києво-Святошинської районної ради Київської області та Макарівських районних рад" від 25.01.2021 № 48-04-VIII, яке прийнято на виконання рішення позивача "Про початок реорганізації Києво-Святошинської районної ради Київської області, Макарівської районної ради шляхом приєднання до Бучанської районної ради Київської області" від 07.12.2020 № 11-01-VIII, загальна площа об`єкта становить 1 957,3 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1277306880000.

29. 18.11.2020 між третьою особою-2, відповідачем-2, як державним партнером, та відповідачем-1, як приватним партнером, укладено інвестиційний договір № 1 на будівництво та передачу частини функцій замовника, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченко В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1544.

30. Оспорюваний договір укладено на підставі рішення третьої особи-2 "Про доцільність здійснення державно-приватного партнерства та проведення конкурсу щодо Проекту державно-приватного партнерства з будівництва багатоповерхового житлового комплексу із приміщеннями комерційного призначення по вул. Львівська, 72 в м. Києві" від 18.09.2020 № 737-48-VII, зі змінами внесеними рішенням від 05.11.2020 №762-49-VII, розпорядження третьої особи-2 "Про затвердження рішення комісії з питань організації та проведення конкурсу з визначення приватного партнера для здійснення державно-приватного партнерства для реалізації Проекту державно-приватного партнерства "Будівництво багатоповерхового житлового комплексу із приміщеннями комерційного призначення по вул. Львівська, 72 у м. Києві" від 18.11.2020 № 84, розпорядження третьої особи-2 "Про затвердження результатів з визначення приватного партнера для здійснення державно-приватного партнерства для реалізації Проекту державно-приватного партнерства "Будівництво багатоповерхового житлового комплексу із приміщеннями комерційного призначення по вул. Львівська, 72 у м. Києві" від 18.11.2020 № 85.

31. У розділі 1 договору визначено терміни, що застосовуються у ньому, зокрема:

- державний партнер - третя особа-2, що є власником об`єкта нерухомості - майнового комплексу типографії по вулиці Львівська, 72 в місті Києві та відповідач-2, що є правокористувачем на праві господарського відання та балансоутримувачем об`єкта нерухомості - майнового комплексу типографії по вулиці Львівська, 72 в місті Києві, а також землекористувачем земельної ділянки для обслуговування об`єкта нерухомості - майнового комплексу типографії по вулиці Львівська, 72 в місті Києві;

- приватний партнер - юридична особа, яка забезпечує інвестування грошових коштів, матеріальних цінностей, робіт та послуг для здійснення будівництва об`єкту та виконання всього комплексу будівельних робіт, передбачених цим договором;

- об`єкт (об`єкт будівництва) - об`єкт, що має бути збудований на земельній ділянці;

- будівництво об`єкта - комплекс усіх дій, спрямованих на будівництво, експлуатацію та обслуговування багатоповерхового житлового комплексу з приміщеннями комерційного призначення по вулиці Львівській, 72 в місті Києві, зокрема (але не виключно), знесення існуючої будівлі, закупівля будівельних та інших матеріалів, забезпечення обладнанням, виконання будівельних, будівельно-монтажних, пусконалагоджувальних, проектно-вишукувальних робіт тощо;

- об`єкти інвестування - житлові і нежитлові приміщення, машиномісця, які входять до складу об`єкта та розподіляються між сторонами у порядку, визначеному цим договором.

32. Відповідно до пункту 2.2 договору його предметом є участь сторін у будівництві, експлуатації та обслуговуванні багатоповерхового житлового комплексу з приміщеннями комерційного призначення по вулиці Львівська, 72 в місті Києві.

33. Згідно з підпунктом 2.3.1 пункту 2.3 договору державний партнер здійснює інвестування в будівництво об`єкта шляхом передачі (делегування) приватному партнеру функцій замовника будівництва: оформлення у встановленому законом порядку прав на земельну ділянку за власником майнового комплексу типографії, надання дозволу на знесення у встановленому законом порядку існуючої будівлі по вулиці Львівська, 72 в місті Києві (із забезпеченням виконання порядку відшкодування балансової вартості), укладення та виконання договору про пайову участь державного партнера у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва, розробка проектної документації, укладення договорів на здійснення технічного та авторського нагляду, а також договору генерального підряду.

34. Пунктами 3.1, 3.2 договору визначено, що об`єктом будівництва є будівництво багатоповерхового житлового комплексу з приміщеннями комерційного призначення по вулиці Львівська, 72 в місті Києві. Цільове призначення земельної ділянки, після оформлення у встановленому законом прав на неї, дозволяє сторонам здійснювати її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об`єкт.

35. У пункті 4.1 договору визначено права та обов`язки приватного партнера, серед яких, зокрема, приватний партнер приймає на себе виконання частини функцій замовника будівництва об`єкта, у тому числі:

- оформлення у встановленому законом порядку прав на земельну ділянку по вулиці Львівська, 72 в місті Києві, яка на даний час перебуває у фактичному користуванні державного партнера;

- знесення існуючої будівлі та приведення території у придатний для будівництва стан;

- оформлення прав власності на частину об`єкта, яка буде належати приватному партнеру.

36. За умовами пунктів 2.8 та 4.1.29 договору фінансування будівництва здійснюється приватним партнером та останній отримує виключне право на інвестування та / або залучення коштів від третіх осіб для завершення будівництва об`єкта, придбання будівельних матеріалів, устаткування, обладнання, тощо.

37. Відповідно до підпункту 1 пункту 4.2.1 договору державний партнер залишає за собою виконання частини функції замовника з моменту введення об`єкту в експлуатації та отримання сторонами права власності на належні їм частки у об`єкті. Державний партнер має право припинити землекористування в порядку, встановленому чинним законодавством України.

38. Згідно з підпунктом 5 пункту 4.2.3 договору державний партнер підписанням цього договору передає приватному партнеру функції замовника з будівництва об`єкту, у тому числі стосовно оформлення прав власності на частину об`єкта, яка буде належати приватному партнеру.

39. Пунктом 4.2.10 договору встановлено, що державний партнер зобов`язується оформити у встановленому законом порядку права на земельну ділянку.

40. Сторони домовились, що за виконання частини функцій замовника, державний партнер отримує у власність 6 % від площі об`єкта будівництва, приватний партнер отримує у власність іншу частину об`єкта (пункт 7.1 договору).

41. Згідно з пунктом 7.2 договору за виконання частини функцій замовника, приватний партнер отримує майнові права, а після закінчення будівництва об`єкта, право власності на частину об`єкта будівництва за виключенням належної державному партнеру вказаної в пункті 7.1 договору.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

42. Згідно з частинами першою, другою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

43. Дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

44. В основу оскаржуваних судових рішень покладено висновки про обґрунтованість позовних вимог, які (висновки) зумовлено тим, зокрема, що: 1) предмет спірного договору - участь сторін у будівництві, експлуатації та обслуговуванні багатоповерхового житлового комплексу з приміщеннями комерційного призначення по вулиці Львівська, 72 в місті Києві не підпадає під сфери застосування державно-приватного партнерства, перелік яких чітко визначено в частині першій статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство"; 2) будівництво, експлуатація та обслуговування багатоповерхового житлового комплексу з приміщеннями комерційного призначення не є суспільно-значущими послугами в розумінні Закону України "Про державно-приватне партнерство", відтак до спірних правовідносинах не підлягає застосуванню частина друга статті 4 цього Закону як виключення з правил, встановлених частиною першою статті 4 Закону; 3) в порушення приписів статті 7 Закону України "Про державно-приватне партнерство" сторони в спірному договорі врегулювали питання власності на об`єкт будівництва, за яким державний партнер отримує у власність лише частину об`єкту в розмірі 6 % від його площі.

45. Положення частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

46. Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

47. Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

48. У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

49. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

50. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

51. Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

52. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

53. Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

54. Правовідносини, що виникають у сфері державно-приватного партнерства щодо взаємодії державних партнерів з приватними партнерами на договірній основі регулюються положеннями Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 01.07.2010 № 2404-VI, чинного в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин - укладення інвестиційного договору на будівництво та передачу частини функцій замовника від 18.11.2020 № 1.

55. Статтею 1 Закону України "Про державно-приватне партнерство" визначено, що державно-приватне партнерство - це співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних державних органів, що згідно з Законом України "Про управління об`єктами державної власності" здійснюють управління об`єктами державної власності, органів місцевого самоврядування, Національною академією наук України, національних галузевих академій наук (державних партнерів) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, установ, організацій (приватних партнерів), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим Законом та іншими законодавчими актами, та відповідає ознакам державно-приватного партнерства, визначеним цим Законом.

56. У статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство" чітко визначено сфери застосування державно-приватного партнерства, а у статті 7 цього Закону містить перелік об`єктів державно-приватного партнерства.

57. Зокрема, така сфера застосування державно-приватного партнерства, як будівництво житлових будинків передбачена в абзаці 14 статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство" лише щодо будівництва та капітального ремонту житлових будинків, повністю чи частково зруйнованих внаслідок бойових дій на території проведення антитерористичної операції.

58. Виключення з правил, встановлених частиною першою статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство" становить лише випадок, передбачений в частині 2 цієї статті Закону, а саме: за рішенням державного партнера державно-приватне партнерство може застосовуватися в інших сферах діяльності, які передбачають надання суспільно значущих послуг, крім видів господарської діяльності, які відповідно до закону дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам та організаціям. Державно-приватне партнерство застосовується з урахуванням особливостей правового режиму щодо окремих об`єктів та окремих видів діяльності, встановлених законом.

59. Статтею 1 Закону України "Про державно-приватне партнерство" визначено, що суспільно значущі послуги - це послуги, спрямовані на забезпечення суспільних інтересів та потреб, що надаються необмеженому колу користувачів (споживачів) та / або надання яких має забезпечуватися органами державної влади, органами місцевого самоврядування або державними, комунальними підприємствами, установами, організаціями, господарськими товариствами, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать державі, територіальній громаді чи Автономній Республіці Крим.

60. Отже, договір про державно-приватне партнерство може бути укладено не в будь-яких випадках, а лише у передбачених Законом України "Про державно-приватне партнерство".

61. Заразом судами попередніх інстанцій встановлено, що вказаний в пунктах 2.2, 2.3, 3.1 договору об`єкт будівництва - багатоповерховий житловий комплекс з приміщеннями комерційного призначення, що має бути збудований на земельній ділянці по вулиці Львівська, 72 у місті Києві не планується будуватись на території проведення антитерористичної операції, а майновий комплекс типографії, який планується знести, не є пошкодженим внаслідок бойових дій та взагалі не відноситься до об`єктів житлового фонду. Відтак суди дійшли обґрунтованих висновків, що зазначений об`єкт не підпадає під сфери застосування державно-приватного партнерства, перелік яких чітко визначено в частині першій статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство".

62. Також судами попередніх інстанцій встановлено, що у висновку про результати аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства щодо майнового комплексу типографії у розділі "Мета та актуальність Проекту" зазначено: "Метою укладення державно-приватного партнерства є спільна діяльність будівництва багатоповерхового житлового комплексу із приміщеннями комерційного призначення на місці розташування недіючого, законсервованого майнового комплексу типографії по вулиці Львівська, 72 в місті Києві (колишня Києво-Святошинська міська друкарня), що надає можливість отримання органам місцевого самоврядування приміщень, придатних для користування з метою розміщення комунальних служб та установ Києво-Святошинського району, а також службового житла, для реалізації програм забезпечення соціальним житлом незахищених верств населення, а партнеру - отримання житлових приміщень та приміщень комерційного призначення для забезпечення власних комерційних потреб".

63. Тому колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що спірні правовідносини не можуть регулюватися через призму частини другої статті 4 Закону України "Про державно-приватне партнерство", оскільки ані умовами договору, ані висновком про результати аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства щодо майнового комплексу типографії по вулиці Львівська, 72 в місті Києві, затвердженого рішенням третьої особи-2 від 18.09.2020 № 737-48-VII, не передбачено досягнення конкретних суспільно-значущих послуг в межах такого здійснення державно-приватного партнерства.

64. Крім того, судами попередніх інстанцій враховано, що згідно з пунктом 7.2 договору сторони домовились, що за виконання частини функцій замовника, приватний партнер отримує майнові права, а після закінчення будівництва об`єкта, право власності на частину об`єкта будівництва, за виключенням належної державному партнеру, вказаної в пункті 7.1 договору (6 % від площі об`єкту будівництва).

65. Судами також зважено й ту обставину, що загальна площа майнового комплексу типографії, який підлягає знесенню, складає 1 957,30 кв. м, у той час як площа, яку запланувала отримати третя особа-2 у комунальну власність за рахунок 6 % від новозбудованого об`єкта складає лише 1 500 кв. м. Тобто, у рамках здійснення державно-приватного партнерства закладено меншу площу комунального майна (на 457,30 кв. м) від площі нині існуючого майнового комплексу типографії, який є матеріальною основою державно-приватного партнерства.

66. Проте, відповідно до частини четвертої статті 7 Закону України "Про державно-приватне партнерство" нерухоме майно, новозбудоване приватним партнером на підставі та відповідно до умов договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства, є об`єктом державної чи комунальної власності, якщо інше не передбачено цим Законом. Договором, укладеним у рамках державно-приватного партнерства, може бути передбачено виникнення спільної часткової власності державного та приватного партнера на створювані (новозбудовані) об`єкти державно-приватного партнерства. Порядок визначення часток у праві власності створюваних (новозбудованих) об`єктів, що перебувають у спільній частковій власності державного та приватного партнера, а також умови і порядок відчуження частки у праві спільної часткової власності визначаються договором, укладеним в рамках державно-приватного партнерства.

67. Отже, спірний договір не відповідає й положенням статті 7 Закону України "Про державно-приватне партнерство" в тій частині, яка передбачає, що приватний партнер після закінчення будівництва об`єкта отримує право власності на частину об`єкта будівництва.

68. З огляду на наведене, на переконання колегії суддів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог про визнання недійсним інвестиційного договору на будівництво та передачу частини функцій замовника від 18.11.2020 № 1 з огляду на його невідповідність, зокрема, приписам статей 4, 7 Закону України "Про державно-приватне партнерство".

69. При цьому скаржник у касаційній скарзі зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо правильного застосування положень Закону України "Про державно-приватне партнерство".

70. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

71. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

72. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 вказав, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.

73. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися (такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 910/800/19).

74. Скаржник у касаційній скарзі стверджує, що сторонами оспорюваного договору в повній мірі дотримано умови, визначені Законом України "Про державно-приватне партнерство", зокрема передбачені частиною третьою статті 1 зазначеного Закону щодо ознак державно-приватного партнерства.

75. Заразом суди попередніх інстанцій встановили обставини, про які зазначено у пункті 44 цієї постанови, щодо недотримання сторонами спірного договору приписів статей 4, 7 Закону України "Про державно-приватне партнерство", що не спростовується скаржником в його касаційній скарзі.

76. При цьому колегія суддів погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів, що сторонами спірного договору лише створено видимість здійснення державно-приватного партнерства, хоча насправді правовідносини державного партнера з приватним партнером виникли щодо відчуження майнового комплексу типографії.

77. Відтак, як свідчить зміст касаційної скарги, заявник фактично не погоджується із встановленими судами обставинами справи щодо недотримання сторонами спірного договору при його укладенні приписів статей 4, 7 Закону України "Про державно-приватне партнерство" та здійсненою оцінкою наявних у справі доказів, проте з огляду на визначені у статті 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції переоцінка доказів та встановлення обставин справи не належить до повноважень Верховного Суду.

78. Більше того, скаржник не спростовує (з належним обґрунтуванням відповідно до частини другої статті 287 ГПК України) висновки судів попередніх інстанцій, викладені у пунктах 16-17 цієї постанови.

79. Зважаючи на викладене, підстава, передбачена у пункті 3 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилася під час касаційного провадження.

80. Щодо доводів скаржника, викладених у пункті 23 цієї постанови колегія суддів зазначає таке.

81. Суди попередніх інстанцій (враховуючи, зокрема, відсутність в матеріалах справи доказів виконання / частково виконання оспорюваного правочину) встановили, що власником майнового комплексу топографії по вулиці Львівська, 72 в місті Києві є територіальна громада сіл, селищ, міст Бучанського району Київської області в особі позивача, право власності якої зареєстровано в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно 23.06.2021.

82. Як вбачається з матеріалів справи, прокурором на адресу позивача направлялися листи від 17.05.2021 № 15/4-253вих21 (лист-відповідь від 04.06.2021 № 171/02-11), від 15.09.2021 № 15/4-377вих21 (лист-відповідь від 24.09.2021 № 323/02-11), від 08.10.2021 № 15/4-4034-21 (лист-відповідь від 13.10.2021 № 342/02-11), від 16.01.2023 № 15/4-15вих23 (лист-відповідь від 30.01.2021 № 19/02-11) з викладенням доводів щодо виявлених порушень при укладенні спірного договору, як удаваного договору з дійсним наміром відчуження комунального майна з порушення Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна". Листом від 10.11.2023 № 15/4-379вих23 прокурор повідомив позивача про підготовлену відповідну позовну заяву в інтересах держави в особі позивача про визнання недійсним інвестиційного договору від 18.11.2020 № 1.

83. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 дійшла висновків про те, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

84. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

85. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

86. Водночас невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

87. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо про причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

88. З огляду на встановлені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що сам факт незвернення позивача до суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконував свої повноваження, у зв`язку з чим у прокурора виникли обґрунтовані підстави для захисту інтересів законного власника спірного комунального майна та звернення до суду з цим позовом.

89. Верховний Суд погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій. При цьому колегія суддів зазначає, що висновки судів у цій справі узгоджуються із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, на які (дві останніх), зокрема, й посилається скаржник в касаційній скарзі. За таких обставин доводи скаржника про наявність передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підстави для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій є необґрунтованими.

90. Також доводи касаційної скарги, викладені у пункті 22 цієї постанови, на рішення і постанову у цій справі підставами касаційного оскарження не обґрунтовані, підставою відкриття касаційного провадження не слугували, також направлені на переоцінку встановлених у справі обставин, що виходить за межі касаційного розгляду, передбачені статтею 300 ГПК України, вирішального значення для правильного розгляду цієї справи не мають, а тому судом касаційної інстанції і не розглядаються.

91. Враховуючи наведені положення законодавства та обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, зважаючи на межі перегляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів зазначає, що підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження після відкриття касаційного провадження, отже скарга відповідача є необґрунтованою, а тому рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного суду необхідно залишити без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

92. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

93. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 ГПК України).

94. Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник, в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростував наведених висновків судів попередніх інстанцій та не довів неправильного застосування ними норм матеріального і порушення норм процесуального права як необхідної передумови для скасування оскаржуваних судових рішень у справі.

95. За таких обставин, касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу відповідача-1 залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду - без змін.

Розподіл судових витрат

96. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Ліан" залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.05.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.09.2024 у справі № 910/17834/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Случ

Судді Н. О. Волковицька

С. К. Могил